Соціально-філософські мотиви в творчості Т.Г.Шевченка та їх значення для розвитку національної самосвідомості

Народився в 1814 р. В сім”ї кріпаків. Мав багатогранний талант(писав вірші, малював). Згодом отримав вільну. Помер 9 березня 1861 р.

Його філософія глибоко індивідуальна, особиста і, разом з тим, ґрунтувалась на національній ідеї укр. народу, його ментальності.

Деякий час він був одним з ідеологів Кирило -Мефодієвського братства. Філософські думки Ш. представлені в поетичних та прозових творах, щоденнику.

Все має цінність залежно від людини, її переживань, бажань, потреб. Природа – щось підрядне людині, дзеркало її переживань. Вдивляючись в природу людина бачить саму себе.

Історія є теж те, що відчуває певна особа. Неправда в історії – це неправда людська.

Головне для Шевченка – вільна, щаслива людина. В своєму щоденнику він пише : “...що не знає нічого прекраснішого ніж усміхнене обличчя людини.” Визнає існування бога.але до церкви як суспільного інституту негативно ставиться.

Філософське світосприйняття Ш. належить до того ряду, що в український духовній традиції можна охарактеризувати як “філософію трагедії”. Філософія мовиться як вираз душі страждальця, вираз усвідомлення ним трагедії як власної долі.

Шевченко в галузі онтологічних поглядів був матеріалістом. Звучать ці мотиви і у його щоденнику. У поемі „Сон” є думка про нескінченність світу. Його філософські погляди характеризуються як антропоцентричні. В його творчості природа живе, радіє, сумує, як це робить людина. У центр уваги Шевченко намагається поставити людину, проблему її щастя.

Шевченко у своїй творчості мріяв про щастя людей усього світу, поєднання особистого і суспільного. Головна боротьба за його розумінням – духовна. У Шевченка заклик до боротьби – це заклик до духовного внутрішнього бунту.

Світ України для Шевченка утворюють два головні компоненти - це світ українського села(як осередка культури) і світ козаччини(як заклик до боротьби). Співвідношення між ними не однакове. За частотою звернень світ села явно перевищує другу головну цінність- світ козацтва. Це зумовлено й не однаковим значенням, яке надається цим двом найважливішим складникам світу України.(світ козацтва-це минуле,а світ села- позачасовий, світ сакрального ідеалу,що відтворює модель України як ідеальної цінності).Україна спиймається як край, сповнений суперечностей, це світ,в своїй основі дисгармонійний, конфліктний. В українській історії нема і не могло бути “золотого віку”, оскільки історія є неперервною. Минуле не протистоїть сучасному, а є “тепер і тут “у вигляді своїх фатальних наслідків Якщо трагічним є сучасне. То не менш трагічне і минуле України. Ідея перетворення України переноситься в майбутнє. Поет свідомо осмислює себе у образі пророка .Світ ідеальної спільності вбачається абсолютно пануючим у майбутньому її. Це – світ , звільнений від зла.

22. Ідея України у філософському світогляді П.Куліша(«Хутірська філософія…»)

Основна діяльність Пантелеймона Куліша припадає на середину і другу половину ХІХ століття. Світогляд його формується під впливом багатьох чинників – він добре знає Європейську філософію Нового часу, особливо німецьку. Виступає з критикою Вольтера. Є одним з найзначніших перекладачів Біблії на Українську мову. У релігії дотримувався пантеїстичного світогляду – Бог ототожнювався з природою, «Бог – душа вселенська». Вважав, що людські дії мають наслідувати закони природи і людина терпить негаразди якраз через відхід від них. Пов`язува історичну ідею з словом Божим дотримуючись есхатологічного детермінізму.

Куліш мало цікавився теперішнім і майбутнім, - основна його цікавість то легендарне минуле. Отже він романтик. Основи для свого романтизму він шукає в народній творчості, поезії, вважаючи, що поезія є основою для розуміння історії і філософії. Романтичне усвідомлення цінностей минулого як вічних і сталих зумовило пошук Кулішем культурних ідеалів у минулому, заклик до повернення до нього. Конкретним втілення постає хутірська філософія як своєрідна реакція на міщанство та псевдо цінності бездуховної урбанізації. Куліш звинувачує урбанізацію в розбещеності народу, у відступах від віри свого народу, віковічних звичаїв своїх батьків, де, вихваляючись своєю вченість, освіченістю, місто виробляє лише одну науку, а саме – науку обману. На противагу такій «цивілізації» і освіченості він обстоює хутірську філософію, що ґрунтується на вимозі повернення до життя природи, правди людської і людської душі, де ще збереглися дійсні , на його думку, а не штучні цінності людського буття. «Оставайтесь собі при своїй філософії, а нам дозвольте нову селянську філософію проповідувати, взяти її прямісінько з тієї книжки(Євангелія), котру сотнями років великі города затуманюють, та й досі не затуманено. Робіть ви своє діло панове, а ми своє робитимемо, а там уже колись у віках грядущих люди побачать, кому з нас за науку і працю дякувати».

Куліш був патріотом України, думав про неї, ставив її завжди в центр свої творчих пошуків, доводячи свій патріотизм до україноцентризму. Стимулом своєї праці вважав збереження національних традицій, розвиток української культури, утвердження почуття національної свідомості. Особливу увагу приділяв українській мові як передвічному скарбу нородного серця. Саме мова, рідне слово, на його думку, повернули нам повагу до інших народів, заклала підвалини нашого життя в історії. З цих позицій засуджував відсутність національної пам`яті, а водночас і національне чванство, панегіричне вихваляння свого історичного минулого, висміював тупість української шляхти, міщанства, закликаючи, щоб людина завжди залишалася людиною. При цьому не відкидав Куліш досягнень світової культури, з урахуванням яких вважав за можливе витворення федеративного устрою Росії як парламентської республіки, до якої має ввійти і залишатися в її складі Україна.