Мартін Лютер – засновник Реформації

Мартін Лютер (1483-1546 рр.) був сином рудокопа, що досяг високого становища в суспільстві. З дитячих років Мартін звик до важкої праці та утисків. Він залишався все своє життя грубуватою людиною, близькою до простого народу. Навчався Лютер в Ерфуртськомуу університеті (батько хотів бачити його юристом), там у нього виявився інтерес до філософії й богослов’я. Він читає книги номіналістів і різного роду містиків, зокрема знаменитого німецького містика Мейстера Екхарта.

У 1505 р. Лютер поступає в августинівський монастир в Ерфурті, як він сам говорить, через страх Божого гніву. Цей страх перед Богом був визначальною домінантою поведінки Мартіна Лютера. Він увесь час відчував себе винною людиною, над якою ось-ось повинен вибухнути Божий гнів. Настоятель монастиря навіть вимушений був часто заспокоювати Лютера, нагадуючи йому про те, що Бог може не тільки гніватися – Він любить нас.

Читання містиків зміцнює в Лютера віру в те, що спасіння може бути досягнуто не благими справами, а вірою в Ісуса Христа, особистим спілкуванням із Богом. Так поступово він приходить до думок, що «тільки вірою виправдовується людина». В епоху європейського ренесансу було легко дійти цього положення, бо католицизм благими справами часто вважав зовсім не те, що вважаємо ми. Відомий догмат про індульгенції (про скарбницю благих справ) приводив до порочної практики. Цей догмат увійшов до практики католицької Церкви достатньо пізно (у II тисячолітті) і свідчив, що різні люди досягають у своєму житті різних результатів. Одні роблять недостатньо благих справ для спасіння і потрапляють у пекло, а інші люди (святі) роблять так багато благих справ, що їх залишається в надлишку і для інших. Цей надлишок зберігається в так званій скарбниці благих справ, і будь-яка людина своїми справами на користь Церкви може до нього залучитися. Такою благою справою вважалася і грошова допомога. Якщо людина давала гроші Церкві, їй видавали індульгенцію – підтвердження. На практиці все виглядало просто: людина йшла в церкву, купувала індульгенцію, і вважалося, що вона одержала частину благодаті від якого-небудь святого – скажімо, Франциска Ассизського або Фоми Аквінського.

Такі «благі» справи не можуть залишити байдужою будь-яку нормальну людини. У Мартіна Лютера це вилилося у висновок про те, що ніякі добрі справи не потрібні – досить лише вірити в Ісуса Христа, щоб врятуватися.

Лютер надзвичайно благоговів перед Еразмом Роттердамським, хоча, все більш і більш зростаючи як мислитель і богослов, він поступово втрачав пошану до Еразма. Бо, як сказав згодом Лютер, в Еразмі більше людського, чим божественного. Нападав він і на Арістотеля, вважаючи його язичником і тому неприйнятним для християнина, і на схоластику за її метод, за відхід від реального людського життя.

У жовтні 1517 р. Мартін Лютер виставляє біля дверей палацової церкви у Вюртенберзі знамениті 95 тез про індульгенції, з яких і веде свій початок епоха Реформації. Спочатку до Лютера відносяться лояльно, намагаються його напоумити, навіть папа римський не відразу пориває із ним, встаючи спочатку на його захист. Але потім, коли починаються народні хвилювання, і селяни громлять католицькі храми, відношення до Лютера змінюється. Випускається папська булла про відречення його від Церкви. Сам Лютер лякається наслідків, до яких призвела його діяльність, і засуджує селян і взагалі чернь за руйнування храмів. Але фактом залишається те, що почалася Реформація із селянських війн та інших насильницьких дій.

Еразм спочатку співчутливо ставився до Лютера, послідовники Еразма навіть вітали Лютера із перемогою над католицькою церквою. Згодом же Еразм починає вести відкриту полеміку з Лютером, хоча багато сучасників говорили, що саме Еразм «зніс те яйце, яке згодом висидів Лютер», що коріння лютерівської Реформації знаходиться все-таки в гуманістичній філософії Еразма.

Одна з проблем, яка виникала у філософії і Еразма, і Лютера, – проблема свободи волі. Лютер стверджував, що воля людини подібна в’ючній тварині, від якої не залежить, який вершник її осідлає. Так і від волі людини не залежить, який вершник її осідлає – Бог або сатана. Людина не має вільної волі, всі її дії зумовлені зверху. Люди від свого народження (і навіть від створення світу) приречені: одні – до спасіння, інші – до вічного засудження.

Із критикою такої концепції і виступив Еразм, написавши свій твір «Міркування про свободу волі». У відповідь на цей твір Лютер написав набагато об’ємнішу працю «Про рабство волі». Еразм відповів твором, який називається «Сверхзахист».

Обидва мислителі в даній суперечці апелювали до Августина, а Лютер, крім того, дорікав Еразма у відродженні єресі. Лютер стверджував, що, згідно Августина, після гріхопадіння воля людини стала недосконалою і набула спрямованості до зла. У людині виявляється необхідність гріха, і законом його волі стає необхідність грішити. Тому занепала людина стає рабом гріха і втрачає свободу волі. Тільки Бог може направляти одних людей до спасіння, а інших – до засудження.

Проте Августин не зовсім заперечував свободу волі. Ми пам’ятаємо, що він відчував величезний вплив Плотіна і був вдячний йому за те, що той підказав йому розв’язання проблеми добра і зла: зло не має субстанціальної основи; субстанціально існує лише добро. Тому якщо людина залишилася людиною, то і природа її залишилася доброю. Вона стала збоченою, але залишилася доброю. Людина не може перекрутитися настільки, що стане злою, – зла не існує як якоїсь субстанції. Людина не стала злою остаточно, але лише наблизилася до зла, до «ніщо».

Людина і після гріхопадіння залишилася людиною, тобто істотою, здатною здійснювати добрі справи. Але відмінність людини від Адама і Єви полягає в тому, що вони робили добрі справи виключно із любові до Бога. Саме це і робить добру справу дійсно доброю. Занепала людина робить добрі справи виходячи з інших міркувань – егоїстичних або будь-яких інших мирських, але ніколи – із любові до Бога. Завжди в людині присутній якийсь земний момент, якою б етичною вона не була. Саме тому Августин і робить висновок, що людина завжди грішить. Якщо вона робить благий вчинок, але не із любові до Бога, – це і є гріх. Це не заперечує свободи людини, але вона не може досягти такої ж свободи, яка була у Адама, – свободи здійснювати вчинки виходячи з любові до Бога. Благодать для того і дана людині, щоб вона звільнилася від своєї гріховності і направила свою власну волю на шлях спасіння.

Таким чином, Августин намагається з’єднати необхідність благодаті з наявністю свободи – і це робить дуже витончено. Отже вчення Августина стає згодом одним з найбільш поширених вчень. Богослови по-різному тлумачили це вчення. Один із таких прикладів – вчення Лютера.

Еразм Роттердамський також апелював у цій суперечці до Августина і захищав наявність у людини свободи волі. Перш за все, він стверджував, що про це свідчить саме Священне Писання, хоча там є і таємниці, Бог побажав, щоб ми про них не знали, але багато місць прозорі та явні. Думка Лютера, що всім у світі рухає необхідність і що в людини немає ніякої свободи, цілком марна, бо тоді виходить, що Бог сам творить у нас і добро, і зло, а тому, творить добро, як би сам нагороджує себе за це добро, а творить зло, потім карає людей за те зло, яке Він в них зробив.

Ця концепція цілком переконливо підриває моральність, людина втрачає всяку надію на спасіння, не знаходячи ніякої основи для боротьби із своїми пристрастями, із своєю плоттю.

Оскільки Лютер найчастіше цитує Писання, то і Еразм вдається до цього методу, цитуючи Писання на підтвердження своїх положень. Але в Писанні, погоджується Еразм, є багато місць, де йдеться про те, що в людини дійсно немає ніякої вільної волі. Тому Еразм вдається до методу алегоричного тлумачення, кажучи, що Писання, і особливо ці неясні місця, слід тлумачити алегорично. Особливість же Лютера і взагалі всіх реформаторів полягає в твердженні, що Писання не потрібно тлумачити, – якщо Бог захотів щось сказати людям, Він сказав це саме так, а не інакше. Тому Писання само собою ясне, і кожна людина, читаючи його, повинна розуміти все так, як сказано.

Відповідаючи на це, Еразм посилається на отців Церкви, кажучи, що навіть вони часто суперечать один одному в тлумаченні одних і тих же місць. На це лютерани відповідали, що отці Церкви – це всього лише люди, які можуть помилятися. Але хто ж тоді дає дійсне тлумачення? Лютерани: ті, в яких є Дух. А як визначити, в кому є Дух і чому його немає у отців Церкви? Лютерани: проповідь Євангелія завершилася з апостолами і поновилася лише зараз. Але чому ви впевнені, що Святий Дух є у вас? Доведіть це чудесами. Адже навіть апостол Павло доводив це чудесами, не кажучи вже про отців Церкви. На це лютерани відповідали, що чудес вже немає, та і Писання достатньо ясне, так навіщо ж його тлумачити і доводити, що в нас є Святий Дух? Але тоді чому суперечили один одному батьки Церкви? Виникає замкнуте коло. Його блискуче відтворює Еразм у своєму трактаті «Міркування про свободу волі».

Він наводить міркування Августина про те, що Адам був створений із непорочною і вільною волею (у свободи людини була і формальна, і якісна сторона). Тепер у нас воля і особливо розум затемнені гріхом, але воля зіпсувалася не настільки, щоб ми не могли служити благу. Благодать допомагає нам направити на це свої зусилля.

Зазначимо, що велика частина «Міркування про свободу волі» складається з величезної кількості цитат із Священного Писання, підтверджуючих наявність у людини вільної волі, з чим важко сперечатися, і алегоричного тлумачення тих цитат, які нібито відкидають наявність вільної волі. Але Еразм робить характерний для епохи Відродження, хоч і дещо несподіваний, висновок: використовуючи в основному августинівські методи, він говорить, що краще всього проблему вирішив Лоренцо Валла, і наводить його аргументи, які дублюють Августина (передбачення подій зовсім не виключає їх настання; свобода і визначення не виключають, а передбачають одна одну).

Відродження на півночі Європи, в Германії набуло форми релігійної революції.