Мішель Монтень і його антисхоластична позиція
У Франції найбільш визначним філософом Відродження вважається Мішель Монтень. Він народився в 1533 р. і походив із дворянського роду. Батько його був знатною людиною і засідав у Бордоському парламенті. Мати була хрещена єврейка. Мішель здобув хорошу освіту, чудово знав стародавні мови (грецьку і латинь). Він навчається в коледжі в Бордо, потім йде слідом за батьком і займається політикою (якийсь час був навіть мером м. Бордо, підтримував партію короля), але в 70-і роки XVI століття відійшов від політики і до кінця своїх днів займався тільки літературною діяльністю, писав свої знамениті «Досліди». Тут він і помер у 1592 р.
Монтень є родоначальником нового літературного жанру – есе. Його «Досліди» – це зібрання різних есе, написаних живою французькою мовою (не латинню), щоб якомога більше людей познайомилися із його творами, бо він вважав, що пише головним чином для людей.
Для Монтеня основна проблема – проблема людини, але не тієї, що займає центральне місце у всесвіті, як у Піко делла Мірандоли, а людини звичайної, конкретної. Це новий предмет для філософії, відповідно до нього Монтеннь вигадує і нову форму викладу своєї філософії.
Філософія, на думку Монтеня, повинна повернутися до повсякденного життя. Знаряддям для цього є самопізнання. Монтень закликає відмовитися від будь-яких авторитетів і шкіл, бо вони не можуть привести людину до знання. Тому він критикує схоластику, бо вона не істинна, оскільки заснована на традиціях, а не на чіткому і міцному філософському фундаменті, який перевірений і доведений.
Справжня філософія може бути тільки вільною, не приймаючою на віру ніякі доводи і положення. Такою вона існувала в античному світі, але схоластика пішла від неї, і одна з ознак того, що вона не є справжньою філософією, – те, що схоластика скрізь однакова. Справжня філософія завжди вільна. Як різняться один від одного вільні люди, так різняться один від одного і філософії. Таку різноманітність філософських шкіл ми бачили саме в античній Греції, тому антична філософія і є дійсна вільна філософія.
Головний порок для філософії, на думку Монтеня, це влада авторитету, відсутність свободи. Пошук істини в такій філософії підміняється тлумаченням, екзегетикою. А справжня філософія говорить про людину, про її конкретні потреби, про її радощі й болі, горе і щастя, а тому справжня філософія, як і справжня людина, радісна і щаслива.
Тому і вводить Монтень новий метод у філософію; цим же обґрунтовується і його вибір пріоритетів серед античних філософів. Монтеня не цікавлять ні Платон, ні платоніки, ні перипатетики (Арістотеля він не любить, тому що це філософ, канонізований схоластикою), найбільш близькі йому скептики.
Декількома десятками років раніше були опубліковані трактати Секста Емпірика (спочатку «Три книги пірронових основоположень», а потім і «Проти учених»). Ці трактати були видані з метою запобігання релігійним війнам. Трактати Секста Емпірика, проте, не стали дуже відомими. Реформатори Лютер і Кальвін мало цікавилися філософією і навіть, навпаки, дорікали в скептицизмі іншим філософам (зокрема Еразму). Монтень же став тим філософом, який популяризував ідеї античних скептиків.
Свого часу вийшла робота іспанського богослова Раймунда Себундського, в якій той, сам будучи католиком, намагався, залишаючись на томіських позиціях, довести неможливість раціонального доказу буття Бога. Проти нього озброїлася католицька церква, і Монтень пише «Апологію Раймунда Себундського», де намагається довести справедливість положеннь Раймунда, що людський розум не може довести буття Бога. Але оскільки питання релігії Монтеня не цікавили, то це був лише привід для відновлення інтересу до скептичних аргументів.
Робота «Апологія Раймунда Семундського» – це талановитий переказ книг Секста Емпірика, його аргументів, викладених в не такій стрункій формі, як у «Трьох книгах пірронових положень», а у формі есе. «Апологія» зводилася до тези, що людський розум нічого не може довести, у тому числі й існування Бога.
З часом завдяки впливу ідей Монтеня на тогочасну Європу філософи почали все більше переконуватися концепціями скептиків. Уже після Монтеня вибухає справжня скептична криза, що змінює те захоплення платонізмом, яке існувало у Відродженні в Італії. Подолати цю кризу зможе згодом лише Рене Декарт.
Проте сам Монтень не був таким послідовним скептиком, як пірроники. Його скептичні аргументи в основному були направлені проти релігійного фанатизму. Як уїдливо виражався Монтень, підсмажувати людину ради дотримання деяких положень означає надавати їм дуже велике значення. Найбільша цінність для Монтеня, звичайно ж, людина; ніякі догмати і положення не можуть за своєю цінністю порівнятися із людським життям. Саме тому він і пише «Апологію», поширюючи ідеї скептиків.
Сумніви Монтеня направлені проти загальновизнаного, проти традиції – тобто того, що давно вже слід було подолати, що існує не тому, що є істиною, а тому, що люди звикли в це вірити, звикли не сумніватися. Для того, щоб людина пізнала істину, необхідний сумнів у всьому. Саме самовпевненість породжує всі людські пороки. Щоб дійти дійсного знання, слід спершу переконатися в тому, що людина нічого не знає. Для цього і використовуються скептичні аргументи. Починаючи з того моменту, коли людина очистить себе від різних забобонів, і розпочинається дійсне пізнання. Тому скептицизм для Монтеня – не мета, не кінець, а початок дійсного філософствування. Скептицизм є засіб очищення людини від різних забобонів, зокрема філософських і релігійних.
Скептицизм є не тільки початком пізнання, а і його результатом, тому чим більше людина пізнає, тим більше вона переконується в слабкості, недостатності своїх пізнань. Тому, не відкидаючи знання загалом, Монтень затверджує відносність знання: людина дещо знає, але абсолютного знання у неї бути не може. Процес пізнання, по Монтеню, нескінченний. Знання починаються від відчуттів, але відчуття самі собою течуть і сам світ тече, тому знання про світ хоч і можливе, воно є недостовірним.
Антирелігійна спрямованість у Монтеня (антирелігійна – тобто антисхоластична) межує з антиантропоцентричною позицією, згідно якої все, що існує в світі, існує для людини. Філософ зазначає, що людина є частиною природи – розумна, етична, але всього лише частина. Тому людина повинна визнати той невблаганний факт, що вона живе за законами природи і, діючи згідно цим законам, може знайти свободу. Тут явно повторюється стоїчна теза, що свобода є дія у згоді з необхідним, невблаганним законом природи.
Мішель Монтень заперечує і проти антропоморфного розуміння Бога. Не можна говорити про Бога як про людину, наділяючи його такими категоріями, як розум, воля, любов. Бог є найвищим, тому він настільки вищий за світ, що відношення до світу в нього, як до дуже далекого предмету. Бог нічого не виділяє в цьому світі, для Нього все однаково – і людина, і листок з дерева. Людина не повинна чванитися своїм положенням, тому що для Бога всі рівні. Кожна частина природи для Бога однакова, і управляє він усім однаково.
Різні релігії тому й існують, що вони по-різному представляють далекого і непізнаваного Бога. У кожній релігії, на думку Монтеня, є частина дійсної релігії, і християнство не повинно претендувати на те, що воно є релігія істинна. Він доводить це тим, що деякі християни по своїх моральних якостях набагато гірше, ніж багато атеїстів і язичники.
Приналежність людини до тієї або іншої релігії визначається, згідно Монтеня, по її національності. «Ми католики тією ж мірою, як ми французи», – пише він. Тому моральність потрібно будувати не на релігійних, а на природних підвалинах. Основи моральності закладені в самій природі, а оскільки природа нічого не говорить нам про безсмертя нашої душі, то душа не безсмертна і вмирає разом із тілом. Але це не руйнує моральність, і Монтень, як задовго до нього П’єтро Помпонацци і деякі аверроїсти, обстоює тезу про те, що відсутність віри в безсмертя душі і надії на замогильну подяку не усувають, а вносять дійсну моральність. Не вірячи в замогильну подяку, людина позбавляється егоїстичних основ свого життя і живе за істинно етичними законами. Ці етичні закони встановлюються природою; пізнаючи їх, людина живе етичним життям.
Відзначимо, що етика Монтеня перекликається з епікурейською етикою, згідно якої людина, з одного боку, повинна прожити непомітно, задовольняючись благами, які їй дає природа, і не вигадувати зайвих, а з іншого, – сенс людського життя полягає в прагненні щастя. Тому й етика Монтеня життєрадісна в епікурейському сенсі слова. Мета життя може полягати тільки в самому житті.