Основні способи і форми буття філософії
Термін "Ф." Має давньогрецьке коріння: "філео" – любов і "софія" – мудрість. Вперше термін "Ф." з’явив. у вжитку відомого давньогрецького мислителя Піфагора (570-497 рр. до н.е.), який вважав, що "мудрість" – якість, що притаманна тільки богам, а люди здатні до неї лише прагнути, поважати, любити її. А як назву специфічної галузі знань термін "Ф." вперше вжив Платон (429-347 рр. до н.е.).
Споглядальна Ф. охоплювала увесь комплекс людських знань про світ, оскільки ці знання на той час не мали дисциплінарної диференціації. Знання були єдиними, концентрували в собі всю інформацію про світ, його будову, людину, саме буття.
Ф. як універсальний спосіб усвідомлення людиною самої себе, сутності світу і свого призначення в ньому започатк. в VII-VI ст до н.е. у Давн. Індії та Китаї, досягнувши своєї найвищої форми у Давн. Греції.
Розрізняють 2 способи буття філософії:
- епістемний (вивчаються загальні риси процесу пізнання, основи і межі, достовірність і недостовірність; характерні риси – раціоналізм, системний аналіз, логічні докази, прагматизм; екстравертність; тут людина ще не протиставляється світу, мислителі вдаються до природи, космосу) – притаманний Заходу;
- софійний (людина усвідомлена як проблема Ф. софістами (мудрецями), які перші вказали на протилежність людини і світу, суб’єктивного і об’єктивного; за Протагором: людина – "мірило всіх речей"; духовні мотиви та цінності – основа людської діяльності; переважання художн. форми мислення, гуманітарне знання; інтраверність) – притаманний Сходу.
Форми буття Ф.:
- філософська ідея (не тільки відображає об’єкт, а й спрямована на його перетворення, пояснення цілі) – ідея субстанції, ідея пошуку смислу життя;
- напрямок (матеріалізм і ідеалізм, раціоналізм і ірраціоналізм, релігійно-філософський, сцієнтизм, антропологічний);
В значені "антидіалектика" термін "метафізика" запровадив у філософію Гегель.
Під метафізикою розуміють також надчуттєву реальність, яка знаходиться за межами людського сприйняття, досліду, експерименту. Однак експерименту, досліду людини та людства доступна лише дуже мала частина загального, все інше лежить за межами людського відчуття. Роздуми про це і є метафізика.
Розглядаючи альтернативність метафізики і діалектики, необхідно, однак, підкреслити, що метафізика не є чимось нелогічним, нерозумним, безрезультатним. Метафізика - це історична філософська теорія розвитку і метод пізнання, котрі займають певне місце в розвитку філософії. Однак з розвитком науки метафізика
виявила свою недостатність як філософська теорія розвитку і поступилася діалектиці, однак використовується як метод наукового пізнання.
Різновиди метафізики: 1. Еклектика (довільне, відірване від дійсності, штучне з'єднання різних явищ в одне);
2 Софістика (означає підміну основного поняття або проблеми другорядними, котрі абсолютизуються, оголошуються основними. При цьому використовуються логічні поняття, науково-образні форми).
Таким чином, історично склалися дві альтернативні концепції - метафізика і діалектика. Вони є протилежними за рядом важливих, фундаментальних начал, а саме: джерелом розвитку, руху та зміни; розумінням зв'язку старого і нового; механізмом переходу від старої якості до нової; спрямованістю розвитку; за розумінням суті істинного знання, суті пізнання; за стилем самого мислення, а також побудовою наукової картини світу.
Якщо розглядати діалектику як теорію пізнання, то її альтернативами виступають також догматизм і релятивізм.
Догматизм (з грецької - положення, що сприймається на віру, без доведення) - антиісторичний, абстрактний спосіб розгляду теоретичних і практичних проблем, коли при вирішенні їх не враховуються ні обставини місця, ні обставини часу. Догматизм виходить з незмінних, раз і назавжди даних формул, знань, котрі не можуть збагачуватися в процесі розвитку пізнання. Догматизм, перебільшуючи значення певних сторін істини, не визнає нових якісних моментів, що виникають у процесі пізнання, не враховує конкретності істини, абсолютизує її, і в цьому відношенні, змикаючись з метафізикою, є антиподом діалектики, однак, тільки в певному її значенні - як теорії пізнання.
Зворотним боком догматизму є релятивізм. Релятивізм (з грецької - відносний) - теоретико-пізнавальна концепція, котра виходить з однобічного з'ясування суті істини, перебільшення моменту її відносності, тобто інтерпретації результатів процесу пізнання. Тут релятивізм виступає як різновид метафізичного тлумачення істини. Отже, релятивізм має безпосередньо відношення до діалектики як теорії пізнання і в цьому виступає як її альтернатива. Догматизм грунтується на перебільшенні значення абсолютної істини, ігноруючи момент її конкретності; релятивізм, навпаки, перебільшує значення відносної істини, відкидаючи момент її абсолютності.
- течія (суб’єктивний та об’єктивний ідеалізм; пантеїзм; деїзм; метафізика; діалектичний матеріалізм; неотомізм; персоналізм; тейярдизм; сцієнтизм – неокантіанство, позитивізм, постпозитивізм, неопозитивізм; марксизм; антрополог. – екзистенціоналізм, герменевтика, фрейдизм, неофрейдизм);
- школа. (Течії мають свої школи. Школи неокантіанства – марбурзька та баденська, неофрейдизму – Юнга).
Філософствування виступає як специфічна технологія філос. мислення. Філософствування і філософія зв’язані як частини цілого. Їх різність та єдність є в тому, що філософствування виступає як процес мисленно-умоспоглядальної діяльності (рух думки), а філософія, поряд із цим, включає в себе ще й результат цього процесу (певне цілісне знання концептуально-узагальненої ідеї).
Східна філософія орієнтується на вихідні канонічні джерела, що регламентують функціонування усіх сфер суспільного життя (Коран, Веди, кит. п’ятикнижжя); цінує найбільше те, що освячене віками; намагається підпорядкувати індивідуальне цілому або навіть розчинити індивідуальне у світовому цілому. При цьому стиль східної філософії ближчий до художньо-образного, ніж до наукового, а сама філософія максимально наближена до морального повчання та навіть техніки людського удосконалення у певному способі життя.
Західна філософія, навпаки, тяжіє до раціонально-логічних та аналітичних досліджень, теоретичних систематизацій, має абстрактно-понятійний характер і виходить із певної автономності основних сфер як індивідуального, так і суспільного життя. У зв’язку із цим західна філософія має переважно індивідуальне спрямування і постає саме індивідуально-особистісним засобом життєвого самоутвердження.