Філософська система Аристотеля

Вчення про душу. Душа є формою по відношенню до матерії. Душу може мати лише природне, а не штучне тіло (при чому це тіло має бути здатним до життя). Здійснення можливості життя природного тіла називається душею. Душа – це прояв активності життєвої сили. Розумною душею володіє лише людина і Бог. Розум – це основне начало цієї душі, він не залежить від тіла, він невмирущий і знаходиться в тісному зв’язку з всесвітнім розумом. Будучи вічним і незмінним, він здатний до пізнання вічного буття.

Вчення про людину. Головна відмінність людини від тварини засновується на здатності людини до інтелектуального життя. Тільки людина здатна до сприйняття таких понять як добро і зло, правда і неправда. Мета, яку люди бажають, лише заради неї самої – вище благо. Діло людини – розумна діяльність, а призначення „ідеальної” людини – в прекрасному виконанні розумної діяльності.

Етика. Центральне місце етики Аристотеля – це поняття середини, під якою розуміється вміння орієнтуватись і вибрати належний вчинок. Необхідно вибрати найкраще.

„Чесноти”:

1) етичні (чесноти характеру) – виникають завдяки звичці;

2) інтелектуальні – виникають шляхом навчання.

„Блаженство” – мета людського життя.

Ідеальний вид блаженства – наукове спостереження, спостереження істини.

Бог – ідеальний філософ, який осмислює свою власну діяльність.

Про наукову систему. Вперше філософію називає наукою, філософське знання ставиться в один ряд з науковим.

Науки:

1) теоретичні, які ведуть пошук знання не заради нього самого перша філософія (власне філософія) або „метафізика” – спостережне пізнання світу; друга філософія (фізика) – предметом вивчення є природа; математика;

2) практичні – добувають знання заради морального вдосконалення (етика, економіка, політика);

3) творчі, їх мета – знання заради творчості (поетика, риторика).

Єдине, що розділяє „першу філософію” від „другої” (фізики та інших наук) – це загальність і абстрактність філософії. Певні науки пізнають окремі сторони сущого, а філософія досліджує суще як суще, таким яке воно є, а також все, що притаманне йому.

Про пізнання. Розумна душа притаманна людині і Богу, вона не залежить від тіла, бо мислення вічне. Але коли споглядають розумом, необхідно, щоб у той же час споглядали і через уяву. Це означає, що реальне пізнання неможливе без чуттєвого пізнання. Предмет науки – загальне – те, що осягається розумом. Але загальне існує лише в одиничному, яке чуттєво сприймається і пізнається через нього. Людина пізнає лише загальне за допомогою уяви. Уява допомагає осягнути загальні знання розумом.

12. Атомістичний матеріалізм (Левкіп, Демокріт, Епікур, Лукрецій Кар)

Атом (дослівно: неподільний) - логічне продовження просторово-тілесної монади (дослівно: один, одиниця, єдине, неподільний як синоніми). Традиційно виникнення античного атомізму (учення про атоми) зв'язують з іменами Левкіппа (V ст. до і Демокріта (460-371 рр. до п. е.), погляди яких на природу Макрокосму однакові. Демокріт досліджував і природу мікрокосмосу уподібнюючи його Макрокосму. І хоча Демокріт не на багато старший за Сократа, а коло його інтересів дещо ширше за традиційну досократівську проблематику (спроби пояснити сновидіння, теорія кольору й зору, що не мала аналогів у ранній грецькій філософії), все ж таки його відносять до досократиків. Концепцію давньогрецького атомізму часто кваліфікують як “примирення поглядів" Геракліта і Парменіда: існують атоми (прообраз - парменідівське буття) і порожнеча (прообраз - небуття Парменіда), де атоми рухаються і, з'єднуючись один з одним, утворюють речі. Тобто світ плинний і змінний, буття речей множинне, але самі атоми - незмінні. «Жодна річ не відбувається надаремно, але все через причинний зв'язок і необхідність» - вчили атомісти і демонстрували тим самим філософський фаталізм. Та фаталізм не залишає місця випадковості. Людину Демокріт визначає як тварину, яка від природи здатна до всілякого навчання і має за помічника в усьому руки, розум і розумову гнучкість. Людська душа - це сукупність атомів; необхідна умова життя - дихання, що атомізм розумів як обмін атомів душі із середовищем. Тому душа безсмертна. Залишивши тіло, атоми душі розсіваються в повітрі, і ніякого «загробного» існування душі немає і бути не може.

Демокріт розрізняє два види існування: те, що існує в дійсності, і те, що існує в загальній думці. До існування в дійсності Демокріт відносить тільки атоми й порожнечу, що не мають чуттєвих якостей. Чуттєві ж якості є те, що існує в загальній думці, - зорові, смакові та ін. Проте чуттєва якісність виникає не просто в думці, а в загальній думці. Демокріт вважає таку якісність не індивідуально-суб'єктивною, а загальнолюдською, і об'єктивність чуттєвих якостей має свою основу у формах, величинах, порядках та в розташуванні атомів. Водночас Демокріт усвідомлював складність і трудність процесу досягнення істини: «Дійсність - у пучині». Тому суб'єктом пізнання може бути лише мудрець. «Мудрець - міра всіх існуючих речей. За допомогою відчуттів міра - сприйманих речей, а за допомогою розуму - міра осягнутих речей».

Епікур (341—270 до н. е.) розглядав філософію як засіб досягнення людиною щасливого життя, вказуючи, що нею треба займатися як молодому, так і старому, бо для духовного здоров'я ніхто не може бути ні недозрілим, ні перезрілим. Молодому треба займатися філософією, щоб він і в старості був молодим, а старому — щоб був молодим і старим, та не відчував страху перед майбутнім. Філософію Епікур розділяв на каноніку, фізику й етику, підпорядковуючи дві перші останній.

Все у світі ділиться до безконечності, але якби існувала тільки ця безконечна подільність, то вона б привела до невідомо якого потоку. Це вимагає в безперервному потоці фіксувати перервні точки, котрі і є атомами — первісними буттійними основами, аналогами аксіоматичної і безпосередньої чутливості, якою повинні володіти першоначала. Число атомів для Епікура не безконечне. Полемізуючи з Левкіппом і Демокрітом, він обстоював положення про те, що кількість форм атомів не безконечна, а надміру велика, оскільки на кожний світ витрачається конечна кількість атомів. Однак у Епікура безконечність не принижується, а постає основою для доведення безмежності світів у Всесвіті. Всесвіт безмежний просторово, бо мати межу означало б бачити його кінець, що неможливо. Те, що не має межі, — безмежне. Епікур заперечував перетворення буття в небуття і, навпаки, не допускав ні абсолютного виникнення, ні абсолютного знищення. Всі зміни і перетворення він пов'язував з просторовим переміщенням атомів, їх збільшенням в одному місці і зменшенням в іншому, де для руху не потрібні ні світова душа Платона, ні першодвигун Арістотеля. Причина руху перебуває в самих атомах, де первісним є падіння в безодню порожнечі під дією власної ваги. Епікур висловлював здогад про те, що незважаючи на різну вагу атоми рухаються з однаковою швидкістю. А оскільки, як у даному випадку, атоми рухаються тільки прямолінійно й рівномірно і жоден атом не може наздогнати інші, що робить неможливим їх поєднання, то Епікур порівняно з Левкіппом і Демокрітом вводить ідею спонтанного руху як відхилення від прямолінійного. Саме завдяки цьому атоми поєднуються, утворюють предмети і явища навколишнього світу, а також самі світи. В здогадці про спонтанний рух атомів Епікур знайшов основу для свободи людини, її мислення і поведінки, відкинувши фаталістичне розуміння законів природи.

На протиставленні тіла і душі ґрунтується гносеологія Платона. Суть теорії пізнання Платона полягає в тезі, що “знання — це пригадування (анамнез)” того, що колись душа знала, а потім забула. Метод анамнезу — метод сходження до ідей, до загального не шляхом узагальнення часткового і одиничного, а шляхом пробудження в душі забутого знання, знаходження його в ній. Найголовнішим у методі анамнезу є мистецтво логічного мислення, філософської бесіди, питань і відповідей і т.д.

Оригінальні думки Платона у трактуванні такого явища, як держава. Спостерігаючи недосконалість державного устрою, Платон висуває власний зразок державної досконалості, яка в історії філософії отримала назву "ідеальна держава Платона".

Будуючи власний зразок держави, Платон зауважує, що всі існуючі види державного устрою недосконалі не тому, що вони ґрунтуються на соціальній нерівності, а тому, що ця соціальна нерівність не відповідає природній нерівності людей. Така природна нерівність породжена неоднорідністю душі. Розумній частині душі, чеснота якої у мудрості, має відповідати стан правителів-філософів; шаленій частині, чеснота якої в мужності, — стан воїнів (стражів); низовинній, хтивій частині душі — стан землеробів і ремісників. Отже, в ідеальній державі існує три групи громадян, три стани і така держава сповнена чеснот: вона мудра мудрістю своїх правителів-філософів, мужня мужністю своїх стражів, розсудлива послушністю гіршої частини держави перед її кращою частиною. Ця держава найбільш справедлива, бо в ній усі служать її як певній цілісності і всі займаються своїми справами, не втручаючись у справи інших.

Предметом філософії є те, що існує поза природою, нею володіє Бог. Аристотель свою філософію називав теологією – вченням про Бога. Однак Бог – це лише одне з начал, тому філософія ширше теології.

Буття. Закони мислення є одночасно законами буття.

Основний закон буття має 2 форми:

1) коротка – одночасно існувати і не існувати не можна;

2) неможливо, щоб одне і теж одночасно було і не було притаманно одному і тому ж, в однаковому розумінні.

Категорії – це загальні роди висловлювань, які в подальшому не зводяться один до одного і не узагальнюються: сутність, якість, кількість, час, відношення, місце, стан, дія, володіння, страждання. Категорії становлять основну групу значень буття.

Загальне в одиничному. Сутність - в загальній формі те, що здатне до окремого, самостійного існування (одиничне)

Від одиничного до загального. Суть буття речі – її форма (незмінна, вічна). Форма – те, що становить сутність речі, без чого її немає. Форму ніхто не творить і не виробляє. Форми існують самі по собі і будучи внесеними в матерію, створюють речі. До того ж в матерію їх вносить Бог (джерело руху, першодвигун).

Матерія - неозначена і безформна речовина; те, з чого річ складається і те, з чого річ виникає. Аристотелівська матерія пасивна, нежива, нездатна сама по собі з себе нічого народити.

Матерія і форма – два співвічні начала. Все, що існує в природі складається з матерії і форми. Матерія є чиста можливість або потенціал речі. Форма – робить матерію дійсністю, тобто втіленням у конкретну річ.

Причини речі: формальна, матеріальна, діюча та цільова. Про 2 останні можна сказати, що це – форма. Так як форма активна, то її роль в створенні речі буде первинна. Форма є сутністю буття і тому смислом речі.

Критика ідеалізму Платона. Повертає причини, начала, сутність у світ речей; загальне не може існувати окремо від одиничних речей. Справжнім, існуючим в самому собі буттям, субстанцією може бути тільки одиничне буття. Тому світ – сукупність множини таких субстанцій, кожна з яких є нерозривною єдністю форми і матерії.

Перша матерія – абстрактна, не може бути пізнана органами чуття.

Онтологія (проблеми взаємодії матерії і форм).

Основа будь-якого буття – „перша матерія”. Ця перша матерія не визначається ніякими категоріями, визначення реального стану сущого. Вона є „потенційною передумовою існування”, вона є основою буття. Проміжну ступінь між першою матерією, яка чуттєво недосяжна і реальним світом займає вогонь, вода, земля і повітря. У сприйманні їх органами чуття речей можна розрізнити дві пари властивостей: тепло, холод, волога і сухість. Ці 4 елементи – основа реальних речей. Можлива взаємозамінність цих предметів. так як в їх основі лежить перша матерія. Конкретні предмети – це комбінації 4-х елементів. Вони суть матерії і форми. Відношення одиничного і загального – як відношення 2-х сторін дійсності. Цим усувається розрив між ідеальним і реальним світом в Платона.

Визнаючи в природі дію її власних закономірностей, Епікур не відкидав існування у ній богів, але давав інше тлумачення, ніж релігія і буденна свідомість. З точки зору Епікура, думати, що боги турбуються тим, що відбувається в світі, означає приписувати їм людські властивості, зокрема гнів, страх, милість, які несумісні з благочестям, а виникають із слабини, страху і потреби в інших. В богах немає нічого, крім атомів, але вони володіють усіма функціями, які закладені в природі. Вони в ніщо не втручаються, не діють на світ і світ не може впливати на них. Маючи все, що вимагає їх природа, боги настільки самозаглиблені в себе, що всі зв'язки з космосом порушили б їх блаженство. Епікурейські боги абсолютно щасливі, знаходяться не в світах, а між світами і Всесвітом. Такою інтерпретацією богів, як своєрідного ідеалу мудреця, Епікур усував страх людини не тільки перед природою, а й перед богами, закликаючи її надіятися тільки на себе.

Крім пояснення того, як виникає Всесвіт, речі в ньому, різні процеси і явища природи, астрономічні й метеорологічні, Епікур значну увагу приділяв питанням виникнення життя, походження людини і суспільства. На його думку, живі істоти появилися із землі. Природним шляхом виникла також людина. Душа тварин і людини тілесна, складається з тонких вогняних атомів та з атомів пневматичних, які ще менш тонкі і тендітні, ніж перші. Вони, як тепле дихання, пронизують увесь організм, пов'язують його, відчуваючи своє тіло і навколишній світ.

Лукрецій Кар (бл. 99—55 до н. е.) у поясненні природи спирається на закон збереження буття в атомістичній інтерпретації Епікура, доводячи його до утвердження принципу вічності матерії, коли, на його думку, не тільки ніщо не може виникнути з нічого з волі Бога, а й ніщо не перетворюється в ніщо. Якби не було матерії, то речі гинули б цілком і загинув би світ загалом. Матерія вічна, і ніякі сили (дух, деміург, Бог) не можуть впливати на неї. Все, що відбувається в природі, відбувається за законами природи.

У самій природі існують тільки тіла і порожнеча, а все інше є їхніми властивостями чи якостями. Тіла бувають простими і складними. Прості тіла — це найменші матеріальні частинки, які неділимі, вічні, незмінні. Неділимість цих простих тіл Лукрецій обумовлює спеціально, вказуючи, що якби поділ матерії доходив до безмежності, то не було б ніяких зв'язків між самими тілами. Для позначення цих простих тіл він не користується грецьким терміном "атоми", а називає "первісними началами", "творчими тілами", "насінням речей", "елементами". Вони не мають запаху, кольору, смаку. Всі ці властивості характерні тільки для складних тіл, обумовлюючись формою і поєднанням першоначал, які їх складають.

Форми першоначала різноманітні, але не безмежні. Безмежні вони тільки кількісно, про що свідчить постійне повторення одних і тих самих видів речей. Першоначала відрізняються за рухом, вагою, поєднанням, станом, відстанню між собою. Умовою їх руху є порожнеча. Рух першоначал Лукрецій давав за Епікуром: рух від поштовху, рух униз під дією ваги по прямій, саморух — спонтанне відхилення першоначал. Причину вічного руху він вбачав у безконечності простору, де безконечний Всесвіт не дає спокою першоначалам. При цьому Лукрецій спростовував погляди тих атомістів, які вважали, що утворення світів можна пояснити тільки швидкісним рухом більш важких атомів у порожнечі. Сам він був переконаний у тому, що утворення світів можливе тільки завдяки спонтанному відхиленню атомів, яке відбувається довільно і не обумовлене ні зовнішніми силами, ні місцем, ні часом, завдяки йому йде вічне оновлення природи, народження одного і смерть іншого. Як і Епікур, Лукрєцій обстоював безмежність світів, де наша Земля, при її центральному розміщенні в космосі, є одним з можливих світів, у якому все перебуває в постійному русі та взаємопереходах.

Лукрецій, будуючи свою картину світу, спирався тільки на саму природу та її закони, відкидав усякі вчення про Бога як творця, засуджував релігію як основу всіх забобонів та бідувань людини. Він прагнув звільнити людей від цих забобонів та пов'язаного з ними невизначеного страху. Водночас, різко негативно ставлячись до релігії, Лукрецій, як і Епікур, визнавав існування богів, свідомо включав їх у свою натурфілософію, але звільняв від усіляких турбот про світ і про людей. Боги у нього поставали ідеалізованим образом мудрої людини.