Форматування іміджу, стилю та тілесності у телевізійних ток -шоу на українському телебаченні
Сучасна культурна тілесна парадигма, хоч і має підстави бути під вирішальним впливом наукових і раціональних поглядів, продовжує демонструвати глибоко міфологічні риси і бачиться нам радше як рефлексія давніх і традиційних уявлень. Тема доробляння недосконалого тіла представлена в ритуально-обрядовій практиці. Тіло дитини після народження в народній традиції вважали м’яким, недоробленим, його «доліплювали», заокруглюючи голівку, виправляючи носик і вушка, вирівнюючи ротик, ручки і ніжки, «правили». Уповивали дитину зокрема і для того, аби надати тілові правильних, себто функціональних форм – дієздатних рук, ніг і статевих органів. Увага до тіла загострювалася на всіх вікових етапах. У дитячому віці допильновувався правильний розвиток не тільки форм, але й моторики тіла (втім, форма і дія розглядалися як взаємопов’язані). Традиційні способи назв маленьких дітей зазвичай акцентували увагу на їх тілесних уміннях – сидун, плазун, дибунець тощо.
Такими, скажімо, є дії по дороблянню, доліплюванню, вдоскoналенню й доштуковуванню тіла сучасної жінки. Нині в жіночому тілі (так само, зрештою, як і в чоловічому – останнє щораз активніше вводиться в акти тілесних трансформацій) може мінятися все – колір, форма, розміри, запах, фактура. Поряд з такими некардинальними косметичними заходами, як маски, масажі, використання парфуму, а також й більш штучними діями по вдосконаленню фізичних даних, як-от: нарощування вій і нігтів, гальмування росту кутикули (шкірки навколо нігтя), вищипування, виголення (інколи фігурне), витравлення волосся практично на всіх зонах тіла, окрім голови, де його, навпаки, частіше фарбують, закручують, імплантують, видовжують (шляхом доліплювання волосини чи накладання штучних повік), ми стаємо свідками таких кардинальних і свідомих хірургічних вдосконалень тіла як: збільшення губ, грудей, зменшення сідниць та стегон, потоншення талії, випрямлення зморшок, ліквідація розтяжок, усунення целюліту, вирівняння зубів, зміна кольору очей (кольоровими лінзами) й створення кольорового обідка губ (шляхом косметичного татуювання). В аптеках продаються пластинки для рівного росту пальців ніг. У глянцевих журналах рекламуються «нескладні» операції на обличчі по створенню ямочок на щоках, що має назву «усмішка Амелі». Новим віянням є вживання гормональних ліків, які б скоротили кількість місячних до одного разу на рік, аби тіло жінки не страждало від передменструальних синдромів (така терапія вважається не тільки безпечною, але й корисною). «Еталонне» тіло стало в конфлікт з природою. Ми згадали тільки такі прийоми, маніпуляції та операції, які викликані естетичними, символічними потребами. Але, зауважимо, саме таке тіло – виголене, вилощене і «штукізоване» – вважається найбільш функціональним, впливовим, соціально привабливим і продуктивним (як і «доліплене» бабою-повитухою тіло немовляти). Це проявилося у загальній тілесно-візуальній орієнтаціії культури наприкінці ХХ – початку ХХІ ст., гасло якої – «любити своє тіло». Сьогодні спостерігаємо необхідність створення привабливого іміджу в політиці, мистецтві, науці, рекламі, нову образність у віртуальній реальності, культ здоров’я і сексуальних потреб (на противагу деяким філософським концептам 70-х рр. ХХ ст. про аморфне, неструктуроване тіло, позбавлене бажання) [73, с.157].
Микола Сулима робить досить цікаві висновки стосовно машкарництва (гриму, косметики). Він каже, що до гриму в часи Київської Русі і пізніше ставились дуже негативно, адже змінювати подобу, надану людині Богом, є гріхом. А до Русі це стереотипне мислення стосовно косметики прийшло з Візантії, де тих, хто намагався накласти на себе якийсь макіяж били батогом. Іван Вишенський, який був противником шкільного театру, який виник в Україні на межі ХVI століття, через те, що театр використовував такий процес зміни зовнішності, як маскування. В своїй роботі Вишенський пояснює, чому аскет має бути нестриженим, брудним, носити брудне взуття та шкіряний пасок. Адже, як каже автор, пасок вбиває гріховні пристрасті, а брудне довге волосся (як і взуття) відлякує людей, і, відповідно, не викликає в жінок гріхолюбних помислів. Тобто, аскетична зовнішність потрібна не для того, аби не вести розкішного життя, та обмежувати себе в дорогих речах, прикрасах, а лише для того, аби люди сторонились аскета, і відповідно не вели його на гріхоподібний шлях.
Також, до косметичних засобів належать парфуми, користування якими в давні часи також засуджували, адже всі запахи, якими прикрашали тіло, одяг або ліжко, вважались такими, що робляться для того, аби спокусити юнаків чи чиїхось чоловіків. Не схвалювали також натирання обличчя або тіла будь-чим. Отож, навіть примітивні догляди за власним тілом піддавались осуду, вже не кажучи про якісь суттєві зміни на кшталт операційного втручання. Будь-які маніпуляції з тілом вважались, що робляться для того, аби приховати свою сутність, те ким ти народився. Сковорода процес фарбуванняя або бризкання парфумами називав «одяганням маски». Також маску називали «мёртвой крышей, закрывающей внутрь истинного человека».
Можливо саме це і є корінням того, що наші бабусі та прабабусі не вважають потрібним доглядати за собою на тому рівні, на якому це роблять сучасні європейські жінки. А також вагомий той факт, що споконвіку привабливій жінці з гарними рисами, доглянутим волоссям та тій, на яку звертають увагу чоловіки, приписували магічні здібності, називали відьмою, тією яка причаровує їх чоловіків і т.д. Бути красивою, доглянутою вважалось гріховним і засуджувалось в соціумі. Отож, знову соціум будує ті рамки та умови, в яких тілесність може розвиватись. Відповідно, соціум часів Давньої Русі та до кінця ХІХ століття будував саме такі умови для тілесного розвитку людства, за яких догляд за тілом та бажання його прикрашати вважалось гріховним ділом.
Вже в ХІХ столітті в творах Квітки-Основ’яненка, Шевченка та Панаса Мирного простежуються процеси зміни зовнішності, а саме у жінок – з метою бути схожою на чоловіків і супроводжувати коханого в походах. Зазвичай героїні перевдягались в чоловічий одяг та обстригали волосся. Всі ці заборони, обмеження та засудження заснувались на християнських догмах скромності та аскетизмі.
Дотичною до вказаної тематики є й інша значуща в методологічному плані проблема культурної антропології – проблема «тілесного канону», прийняття якого індивідом сигналізувало ідентифікацію себе з певною соціальною групою, готовність узгоджувати власну тілесну поведінку зі стандартами цієї групи. В якості подібного штибу нормативно-визначальної тілесної практики американський антрополог Амаурі Тальбот наводить приклад звичаю, поширеного в багатьох місцевостях Західної Африки: батьки віддавали своїх доньок на цілий рік до спеціального помешкання, де вони мусили багато їсти й мало рухалися, аби відповідати уявленням про «ідеальний» тілесний канон жінки – товсту і бліду [8, С. 24].
Про актуальність проблеми усвідомлення тілесності в сучасному контексті свідчить також підвищення цінності людської індивідуальності в сучасному світі і загострене сприйняття всього, що пов’язане з особистісним самовираженням, а тіло являє собою одне із таких засобів. Останнім часом загострюється проблема сексуальної поведінки і сексуальної культури в умовах сучасної цивілізації. Еротизм перестав бути елементом особистого життя. Через засоби масової інформації, рекламу він стає нав’язливим та агресивним.
На зламі ХХ та ХХІ століття пожвавився інтерес до питань людської тілесності, що був зумовлений змінами у науковій, політичній, екологічній, економічній та інших сферах буття людини. В умовах сучасної цивілізації присутня також підвищена значимість в контексті суспільства споживання питань іміджу як вміння представити себе покупцю, роботодавцю у відповідному стані здорового духа і тіла. У останні десятиріччя XX століття почався новий етап у дослідженнях людської тілесності: відмінні риси цього етапу визначаються визнанням присутності особливого «продукту» взаємодії тіла і психіки, надзвичайної складності цього «продукту» і переконанням, що його необхідно вивчати на стику багатьох наук і областей знання про людину. На зміну тлумаченню людини як істоти без плоті і крові приходить усвідомлення того, що людина не лише плоть і душа, але природа і культура. Тому коли телебачення змінює обкладинку людини, більш довгим, важчим і кропіткішим є процес зміни природи та культури особистості, які теж є похідними поняття тілесності.
Тілесність є результатом сукупності триєдиної природи людини – людина має фізичне тіло, психіку і є соціальною істотою. Тіло, яке пройшло соціалізацію, перестає бути просто фізичним, про нього вже потрібно говорити як про соціальну тілесність. Людина знаходить себе в світі не як думка, а як істота, якій належить жити і бути, буттю вона належить саме як тілесна істота. Тілесне буття – це простір людських надій, перемог, задоволень і насолоди. Тілесне буття є і простором людських спокус, випробувань, поразок, сорому, страждань і розчарувань.
Тілесність людини розкривається в просторі культури, відображає не стільки реальність людського світу, скільки його потенційність. Це зв’язано з тим, що людина має своє тілесне буття не як природне або культурне вирішення задачі, вона має тілесне буття як задачу, яку їй самій в ході життя належить вирішувати.
Отже, тілесність є органічна єдність, що характеризується переплетінням природно-тілесних передумов існування з соціальними, культурними впливами на особистість. Сучасні культурні впливи робляться за допомогою телебачення, преси, реклами, тобто засобами массової інформації. Частіше всього природно-тілесні передумови особистості не співпадають з соціальними, і саме тут виникає криза особистої само ідентифікації, і як результат депресії, страждання, пошук самого себе. В культурі завжди наявні два елементи – елемент технічний і елемент природно-органічний. Остаточна перемога елемента технічного над елементом природно-органічним означає переродження культури в щось інше, на культуру вже не схоже. Техніка руйнує старі тіла, створює нові, що не схожі на органічні – це тіла організовані. І головне завдання людства в добу техногенної цивілізації – не втратити власну тілесність, захистити своє соматичне буття. Але частіше за все питання втрати власної тілесності буває програшним: не вдається не те щоб захистити своє соматичне буття, його зазвичай втрачають і не можуть відновити. В плані тілесності, особистість перестає бути самою собою, через те, що її видозмінюють зовнішньо, і тіло постає нове, а природно-тілесне тіло залишається попереднім, і відбувається боротьба двох складових в одному психо-фізичному організмі.
Парадигма тілесності в сучасній культурі висунула свої вимоги, критерії та еталони до людського тіла. Сьогодні спостерігаємо необхідність створення привабливого іміджу в політиці, мистецтві, науці, рекламі, нову образність у віртуальній реальності, культ здоров’я і сексуальних потреб (на противагу деяким концептам 70-х років ХХ століття про аморфне, неструктуроване тіло, позбавлене бажання). Сьогодні зусилля більшості людей спрямовані переважно на зовнішній світ, який скоріше є речовим, обмеженим майном, прикрасами, матеріальними благами тощо. Побудова внутрішнього світу, створення храму душі дано далеко не кожному.
В умовах сучасної культури про тіло людини можна говорити у контексті гламуру. Одним із головних зовнішніх атрибутів гламурності є тіло, яке перетворюється на об’єкт специфічного культу. У гламурної людини повинне бути «відповідне» тіло, адже гламурна тілесність передбачає певний, майже неможливий ідеал. Як зазначають українські дослідниці О. Боряк та М. Маєрчик, що саме «еталонне» тіло – виголене, вилощене і «штукізоване» – вважається найбільш функціональним, впливовим, соціально привабливим і продуктивним. Це проявилося у загальній тілесно-візуальній орієнтації культури наприкінці ХХ – початку ХХІ ст., гасло якої – «любити своє тіло». Відбувається перенесення уваги на зовнішнє, що призводить до деякої психічної трансформації, коли у «внутрішній» (психічній) реальності з’являється ТІЛО як «Я». На перший план виходить «ТІЛО-носій» та «тілесність» (власник гламурних речей), які повинні відповідати гламурним вимогам.
Для досягнення гламурної досконалості тіло починає піддаватися цілому комплексу складних, часто болісних і фізично важких процедур, які спрямовані на його вдосконалення. Це призводить до «перетворення» об’єкта природи (живе тіло) на об’єкт культури, воно (тіло) набуває штучного, символічного характеру. Сьогодні в людському тілі (як жіночому, так і чоловічому – останнє щораз активніше вводиться в акти тілесних трансформацій) може змінюватися все – колір, форма, розміри, запах, фактура. Всі ці зміни перетворились на свого роду перформенс і всі нюанси змін та процеси висвітлюється у вигляді ток-шоу на українському телебаченні. До таких ток шоу належать:
- «Зніміть це негайно» (телеканал «тет») – зміна зачіски, кольору волосся, стилю одягу, нав‘язування того що є актуальним, модним, трендовим.
- «Я соромлюся свого тіла» (телеканал «стб») – зміна людської подоби на ту яку або хоче особа, або на ту, яку лікарі вважають привабливою. Тут можна простежити різного роду операції, навіть на прямій кишці з метою видалення геморою. Тобто за умови того, що приватне людське буде показано всім бажаючим, людина отримує «еталонне» тіло.
- «Моду народу» (телеканал «тет»). Принцип цього шоу заключається так само у зміни стилю та зовнішності головної, частіше всього, героїні. Але перша передача, яка в складі осіб, які працюють над зміною зовнішності, використовує так званого психолога, який шукає причину дивного вигляду та стилю героїнь. Тобто, тут відбувається робота над зміною не тільки зовнішньої тілесності, а й торакаються внутрішнього тіла.
- «Шкаф» ( російський телеканал «Пятница»). Нічого приницпово нового, схожий до описаних вище принцип: приходить дівчинка, яка має свою індивідуальність та стиль (спортивний, неформальний, радикальний, ексцентричний) і його форматують під те, що вважається трендовим, актуальним та модним. Перевдягають, перевзувають, фарбують та обрізають або нарощують волосся, і отримують геть абсолютно нову особу з іншою тілесністю.
- «Красуня за 12 годин» (телеканал «1+1»). Новинка в тому, що особі, яка видозмінюється дається 12 годин, і її зупиняють, начебто, просто на вулиці. «Фішка» тут в тому, що учасниця отримує по завершенню комплект модного, стильного одягу.
- «Тётки и шмотки» (телеканал «тет»). Тут одна стильна подруга, за ідеєю програми, приводить другу подругу, яка на її думки не є стильною і модною, а вдягається якось не актуально, або просто відверто чи без смаку. І в цій передачі робиться все можливе, аби зовнішність «немодної» подружки змінилась в кращу сторону.
Це не повний перелік таких шоу, але принцип у більшості з них однаковий, тому продовжувати перелік не є необхідним – тут вказані основні і найбільш популярні і тривалі проекти. Для досягнення тілесної гламурної досконалості використовуються як кардинальні, так і некардинальні процедури (описані нами вище).
Прагнення досягти гламурної тілесної досконалості призводить до того, що «еталонне» тіло вступає в конфлікт з природою. Важливо відмітити, що крім захоплення різноманітними практиками, які роблять тіло гарним і досконалим, з’явилося прагнення зберегти його здоровим і молодим. Звідси захоплення фітнесом, йогою, масажами, очищувальними процедурами, різноманітними дієтами, тощо. Виникла потреба усіма можливими і неможливими засобами зберегти та продовжити життя молодого тіла, створити ілюзію невмирущої молодості [9].
Можна констатувати, що, з одного боку, звернення до здорового способу життя носить позитивний характер, а з іншого – «повальна фітнетизація» та «помолодшання» суспільства, як зазначають українські дослідники, свідчать про онтологічний злам, який характерний для ментальності епохи постмодерну.
Важливо зазначити, що до поняття гламурної тілесності входить не тільки тіло та атрибути, що його прикрашають, а й «спосіб його експлуатації», тобто всі ті тілесні артикуляції, що створюють неповторний образ кожної особистості (тобто вміння вести себе відповідно до гламурного образу: хода, жестикуляція, манера розмовляти, дивитися тощо).
Сучасні науковці виділяють два типи гламурної тілесності (незалежно від статі): «робот» (штучно-ламаний образ, який рухається ніби на пружинках, з удаваною розкутістю, неодмінно підкресленою артикуляцією мовлення та агресивним поглядом, позиціонується «маскулінність») та «кішка» (характерні м’які спокусливі рухи, тягуче мовлення та м’які акценти на сугестивно-важливих словах, позиціонується «жіночність»). Градації – від натяку до карикатурно-виражених ознак. В першому варіанті – «техногенна сексуальність» робота, в другому – тваринна сексуальність.
Смислоутворюючим ядром зусиль споживача гламурної культури виступає набір іміджевих благ, які йому обіцяє реклама гламурної продукції. До яких, в першу чергу, можна віднести набуття гламурної тілесності, що втілює мрію гламуру. Дана мрія артикулюється як вічна молодість, сексуальність, бездоганність, спортивність, яскравість, розкішність. Вкладаючи в свою зовнішність, людина набуває товарного вигляду, який затребуваний на ринку глем-капіталізму. Стратегія набуття гламурної тілесності виступає засобом соціальної ідентифікації та життєвого самоствердження.
Гламур – це по суті специфічний настрій суспільства масового споживання, особливе світосприйняття, де акцентується увага на розкоші та «зовнішньому» блиску та нівелюються основні духовні пріоритети людини. У даного явища обширний простір комунікації, а межі його ідеологічної експансії на світ духовної культури досить широкий.
Сучасна людина піддає своє тіло різноманітним модифікаціям та впливам, задля того щоб «вписати» його у сучасну культуру, підпорядкувати його «модним» вимогам, що диктує маса. Саме тілесність виступає основним об’єктом інтересу масової культури, яка має за мету «підігнати» тілесність кожного під свої канони.