ПИТАННЯ 22. Релігійно-філософські напрями філософії XX ст. (неотомізм, персоналізм, П.Тейяр де Шарден).
Характерні риси сучасних релігійно- філософських напрямів:
– поворот від теоцентризму до антропоцентризму, визнання абсолютної цінності людини;
– спроба гармонійного поєднання релігійної філософії та науки;
– визнання важливості збереження гуманістичної спрямованості культури;
– увага до проблем справедливого суспільного розвитку;
– підтримка екуменічного руху – руху за об’єднання релігій як засіб пом’якшення трагічних суперечностей сучасності.
Найавторитетнішою течією є неотомізмяк офіційна філософія Ватикана. Це об’єктивно-ідеалістична філософія, що найбільш поширена в країнах, де панує католицька релігія. Як видно з самої назви, неотомізм — це сучасний томізм вчення середньовічного філософа Томи (Фоми, Хоми) Аквінського (1225–1274), пристосованого до нових історичних умов. Енцикліка (послання) Папи Римського Лева ХІІІ (1879) до всіх католиків, визнала неотомізм єдиною істинною філософією, що відповідає католицькому християнському віровченню.
Засновниками і найбільш відомими представниками неотомізму прийнято вважати Жака Марітена (1882–1973, Франція) та Юзефа Бохеньського (1902–1995, Швейцарія). Одним з основних принципів філософії томізму є ідея гармонічної єдності віри і знання,релігії і науки.Апологети неотомізму стверджують, що віра і знання, релігія і наука перебувають у беззаперечному синтезі. Причому, це поєднання базується на твердженні, що обов'язковим, органічним для філософії є божественне одкровення. Звідси виходить неотомістське твердження, що філософія є служницею богослов'я. Вважається, що основним завданням філософії має бути раціональне розкриття і виправдання релігійних (божественних) істин.
Неотомізм оголошує матеріальний світ другорядним, похідним від Бога, який є першопочатком усієї реальності. Його представники підпорядковуючи науку вірі в Бога, виділяють три рівні пізнання: чуттєвий, раціональний та Божествене одкровення. Найвищим ступенем пізнання вважається третій, який грунтується на вірі в Бога.
З метою уникння конфліктів між прихильниками науки і релігії, неотомісти прагнуть представити цей конфлікт лише як непорозуміння, не зовсім правильне тлумачення текстів Священних книг. Так, діях Творця щодо створення світу, в алегоричній формі розповідається про мільярди і мільйони років формування та розвитку сучасного світу. Для примирення віри і розуму, науки і релігії, є запевнення неотомістів, що під створенням Богом у перший день світла слід розуміти взаємоперетворення позитронів і електронів (електронно-позитронна анігіляція) на потоки фотонів.
Навіть неотомісти не заперечують. Іншим прикладом використання
Поряд з доказом фундаментальної проблеми томізму — буття Бога тарозумінням його місця в світі, неотомісти розвивають матеріалістичну еволюційну теорію походження живих організмів та проблему буття людини.
Через аналіз людського буття у світі розглядаються та обґрунтовуються всі основні положення неотомізму. Людина, за неотомізмом, є складною єдністю душі та тіла. Метою і смислом її існування повинно бути споглядання божественного блага та прагнення до нього. Прагнучи до блага, людина набуває інтелектуальних, моральних та релігійних чеснот, на формування яких і повинно бути спрямоване її життя.
Неотомісти не заперечують, що особистість — це стійка і самостійна матеріально-духовна субстанція, характерними рисами якої є свобода, самосвідомість, здатність проявити себе в духовній сфері та творчі можливості. Але проявитись всі ці риси можуть лише в співвіднесенні з Богом. Взагалі, людський інтелект, щоб бути істинним, повинен бути узгодженим з Божественною сутність. Людина творить свій культурно-історичний світ, але спонукається до цього Богом.
Людина є основним елементом суспільного буття, вона творить історію, яка веде до вищого стану розвитку суспільства — «граду Господнього». Людське суспільстворозуміється неотомістами як природне. Його основними формами є: сім'я, община, суспільство, держава. Приватна власність ототожнюється з присвоєнням людиною предметів природи. Неотомізм заперечує індивідуалізм та колективізм, як фальшиві крайнощі. Він пропагує так званий солідаризм, що грунтується на християнських принципах любові до ближнього. На практиці це має вигляд проповіді соціального миру між різними соціальними верствами населення та відстоюють ідею теократичного суспільства, тобто такого, в якому керівні посади будуть належати представникам релігії.
До релігійної філософії відноситься також і персоналізм–напрям філософії другої половини XX ст., що визнає особистість первинною творчою реальністю і вищою цінністю буття. Вперше цей термін був ужитий у 1799 р. Особа, особистість, у вченнях персоналістів, є первинною стосовно суспільства.
Французький філософ Емманнуель Муньє (1905 - 1950) вважав, що особистість - це прояв вищої, абсолютної духовної сутності в людині. Як особистість, людина не знає ніяких меж і перебуває у постійному творчому становленні, яке є різновидом включеності в соціальне буття. Е. Муньє закликав до оновлення суспільства шляхом відродження особистості. Тому все, що сприяє розвитку особистості, було прийнятним для персоналізму. Більше того, він наполягав саме на необхідності вітати та позитивно засвоювати різні культурно-історичні та філософські надбання саме тому, що вони можуть постати надбаннями окремої особистості.
Російський філософ Михайло Бердяєв (1874-1948), у категоричній формі декларував те, що особистість є абсолютною, тобто Божественною духовною одиницею, а тому вона у вихідній своїй якості постає як абсолютна свобода, тобто свобода геть від усього, в тому числі і від Бога, бо і у відношенні до Бога особистість має можливість визначатися сама. Відчути в собі особистість, зрозуміти та оцінити її, - це значить перейти в особливий, творчий режим буття. Проте найбільше закабаляє людину матеріальне, тому, на думку М. Бердяєва, матеріалізм та різного роду реалістичні напрямки є найбільш небезпечними та ворожими людській особистості позиціями.
Ідеї персоналізму органічно розвивалися в річищі української філософської думки (частково вони наявні у Григорія Сковороди (1722-1794)та Памфіла Юркевича (1826-1874). Досить чітка концепція персоналізму притаманна філософії Олександра Кульчицького (1895-1980), який, досліджуючи сутність людської природи у національному контексті, розробив оригінальну концепцію «українського персоналізму». Його теорія виступає не замкненим, «хутірським» вченням, а розгортається у тісному зв'язку зі світовою філософською думкою та є складовою частиною європейської культури. В. Кульчицький висловлює низку думок, що пізній вступ України на арену світової історії допоможе українцям оминути помилки Заходу.
Неотомістським уявленням про людину і світ протистоїть вчення П’єра Тейяра де Шардена (1881–1955). Це видатний французький палеонтолог, антрополог (один з першовідкривачів синантропа), теолог і член Ордену ієзуїтів, який пізніше був відлучений від католицької церкви. Основна його праця “Феномен людини”.
Центральним принципом розвитку Тейяр де Шарден проголосив еволюціонізм. На його думку, принцип еволюції вкорінений у самій дійсності і притаманний усім явищам природи.
Основними етапами процесу розвитку світу, на його думку, виступають:
1) переджиття;
2) життя;
3) мислення (думка);
4) наджиття.
Відповідно до цього формуються: літосфера (неорганічна природа); біосфера (органічна природа); ноосфера (феномен людини); космосфера (єднання душ людей у космічному Христі після завершення історії).
Особливу увагу Тейяр де Шарден приділяв третьому етапові еволюції, пов’язаному із становленням та розвитком людства. На етапі мислення, на його думку, з’являється людина, яка концентрує в собі психічну енергію, творить ноосферу, персоналізує світ. Вона є ланкою в біологічній еволюції. До часу появи людини, з її унікальними здібностями мислення, все у світі було роз’єднаним, відокремленим. Людина своєю діяльністю постійно здійснює вищий синтез усього сущого, створює нову сферу – сферу духу. На цьому рівні виникає вища форма в розвитку світу – свідомість, духовність.
Тейяр де Шарден намагався обґрунтувати положення, що Боголюдина Ісус Христос, завдяки механізмові Боговтілення, має універсальні космічні атрибути. Саме тому Він є особистісним центром усього універсуму, від якого починаються і до якого сходяться всі шляхи еволюції. Космогенез, у Тейяра де Шардена, ототожнюється з «Христосогенезом». Його ідеї значно вплинули на соціально-етичне вчення католицизму, зокрема на його модель майбутнього людського суспільства.
Суспільний еволюціонізм Тейяр де Шардена передбачає всесвітню уніфікацію, ліквідацію всіх інтелектуальних, політичних, національних і мовних бар’єрів. Спочатку, на його думку, виникнуть єдині загальнолюдські культура, наука, релігія, мораль, які стануть основними засобами захисту від усіх бід і проблем сучасності. Чинником, що зумовить об’єднання людства в єдине ціле, є християнська любов. Саме вона – є рушієм еволюції суспільства і дає змогу людству об’єднатися, без втрат особистої індивідуальності кожного.
При помітному неспівпаданні розглянутих ідей, спільною їх рисою є те, що в кінцевому результаті вони переходять від суто теологічних проблем до соціальних і намагаються розв’язати їх разом з іншими прогресивними напрямами сучасності.