Філософські школи стародавнього китаю
Становлення філософської думки у стародавньому Китаї спостерігається вже в 7ст. до н.е. Про це свідчить зміст старокитайських трактатів: "І-цзін" ("Книга перемін"), "Ші-цзін" (Книга пісень"), "Шу-цзін" ("Книга історії") та ін. У цих книгах проглядаються такі філософські проблеми: про єдність і різноманітність речей; про дію протилежних сил в єдиній субстанції: про природну закономірність; про природність людської душі і свідомості. Щодо розгляду цих проблем особливе місце у китайській філософії посідає вчення Лао-цзи (VI ст. до н.е.). Центральною проблемою філософії Лао-цзи є питання "дао". "Дао", за Лао-цзи, – це одночасно і всезагальний шлях, якого дотримуються всі явища і речі, і їхнє першоджерело, першооснова.Поряд із категорією "дао" у вченні Лао-цзи чільне місце посідає категорія "де". Якщо "дао" – це всезагальний шлях, якому підкорені всі речі, то "де" – це конкретний шлях окремої речі або групи речей.Розробляючи категорії "дао" і "де", Лао-цзи вперше в історії філософії висуває проблему єдності сутності і якості та їх відмінностей. Завдання пізнання Лао-цзи вбачає у зведенні різноманітності речей до їх загальної єдності, що прихована в "дао".Філософські погляди Лао-цзи містять у собі зразки наївної діалектики. Він завжди вказував на плинність, змінність речей і на їхню внутрішню суперечливість.Іншу позицію займав видатний філософ Стародавнього Китаю Кон-фуцій, що також жив у VI ст. до н.е., точніше з 551 по 479 рр. до н.е.Загальновідомим є те, що Конфуцій не звертав уваги на вивчення та розробку загальнотеоретичних проблем, він не створив філософської системи крайнього спрямування. Всю свою увагу він зосередив на питаннях етики, бо цього вимагали історичні умови того часу, соціальний інтерес. Свою етику він побудував на грунті релігійно-філософських уявлень про навколишню дійсність. Етика Конфуція – це раціоналізована старокитайська релігійна мораль. В основу цієї моралі покладені принципи: 1) людяність (жень); 2) справедливість і обов'язок (і); 3) ритуальність (лі); 4) знання (чжи); 5) довіра (сінь).Центральним принципом морялі Конфуція є гуманність, яка й становить основу доброчесності. Бути "гуманнним" – означає любити не стільки себе, скільки інших, на несправедливість відповідати справедливістю, за добро платити добром. Бути гуманним – означає вміти вчасно пожертвувати своїми інтересами.Таким чином, (філософія Конфуція – це яскраве відбиття тендеції до стабілізації в людських відносинах. Ця стабілізація досягається за рахунок ієрархії в пануванні і підкоренні, що здійснюється із вічного плину законів неба.Відстоюючи міцну державну владу, Конфуцій завжди говорив, що правитель має божественну сутність. Цар, монарх, імператор, на його думку, – це "син неба". А воля неба поширюється і на суспільне життя. Суспільство має дотримуватись не законів природності, як говорив Лао-цзи, а вічних законів неба, носієм яких і є "син неба". Принцип підкорення, слухняності, покірливості та примирення є одним із головних у соціальній філософії Конфуція (Чжун-пі).Важливу роль у розвитку філософії Стародавнього Китаю відігравала школа вільнодумця Ян Чжу (приблизно 395-335 р. до н.е.).Виступаючи проти конфуціанства, Ян Чжу захищав і розвивав вчення Лао-цзи. Ян-Чжу доводив, що віра в небо, в безсмертя душі та потойбічне життя грунтується на неуцтві. Він вчив, що життя – це буття, а смерть – небуття. З огляду на ці міркування, Ян Чжу вважав, що людина має керуватися законами природного реального життя. Метою життя, говорив він, є чуттєва тваринна насолода, бо саме ця насолода і є людським щастям.
Ян Чжу пропагував етику розумного егоїзму, згідно з якою найдорогоціннішим скарбом у світі є людина, її життя.
На захист конфуціанства, проти вчення Ян Чжу виступив відомий старокитайський філософ-мораліст Мен-Цзи (372-289 р. до н.е.)
Протилежну конфуціанству позицію займала школа "Фа-цзя ''. Представники школи "Фа-цзя" заперечували існування надприродного світу і священність неба. Вони твердили, що в природі все відбувається без втручання потойбічних сил. Теоретик цієї школи Сюнь-цзи доводив, що доля людей залежить не від неба, а від них самих, від пізнання природи і використання її законів. У галузі теорії пізнання Сюнь-цзи відстоював і пропагував принцип сенсуалізму, відводячи при цьому велику роль у пізнання істини мисленню, логіці.
Сюнь-цзи виступав проти незаслужених привілеїв і вимагав, щоб мірилом суспільної значимості людини був не рід і не багатство, а особиста гідність, почуття обов'язку, освіченість.
Значно менший вплив, порівняно з попередніми, мала школа "Мін-цзя", яка своєрідно переробляла лаоське вчення, абсолютизуючи момент відносності в процесі пізнання.
Філософія Стародавнього Китаю знайшла свій подальший розвиток і досягла свого завершення у вченні видатного філософа і просвітителя Ван Чуна (27-97 р. н.е.).
Основний твір Ван Чуна – "Критичні міркування" – присвячений критиці тодішнього суспільного ладу, існуючої соціальної системи.
Ван Чун передусім відкидає вчення конфуціанства про священність неба, розглядаючи небо як природну частину безмежного Всесвіту, доводячи, що небо і земля мають єдину природу, єдине начало і єдине походження. Началом як неба. так і землі є субстанція "ці".
Своєрідно вирішує Ван Чун проблему руху природи, вказуючи, що тілесність і рух тісно пов'язані між собою, що джерело руху знаходиться в системі об'єктивної реальності.
Розкриваючи природу людини, Ван Чун вказує, що життя і людина з'явилися на основі природної закономірності з єдиної субстанції – "ці". Людина, вважав він, як і всі живі організми, має життєву енергію, що породжується кровообігом. Поза тілом ніякої душі, ніякої життєвої сили немає.
Для Ван Чуна характерна глибока віра в силу людського розуму, в його пізнавальні здібності. В теорії пізнання він відстоював позиції сенсуалістичного підходу, віддаючи належне і мисленню, оскільки за допомогою мислення можна так глибоко пізнати природу, що стане можливим передбачення багатьох явищ.
Підсумовуючи розгляд філософії Стародавнього Китаю, зробимо висновок. У більшості філософських шкіл переважала практична філософія, яка була тісно пов'язана з проблемами життєйської мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням. Хоч ця філософія була малосистемна і в ній проявився слабкий зв'язок навіть з тими науками, які існували тоді в Китаї, однак за формою і методами постановки проблем ця філософія є широкомасштабним явищем, а по суті вирішення поставлених проблем - цінніснозначимою і гуманістичною.
Конфуціанство
Найвідомішою і найвпливовішою релігійно-філософською системою Китаю є конфуціанство.
Конфуціанство — комплекс давньокитайських філософських, релігійних, етичних доктрин, сформованих Конфуцієм (551— 479 до н. е.). У їх основі — питання моральної природи людини, її життя в родині, державі, суспільстві.
Походження та духовні джерела. Релігійна концепція конфуціанства своєрідно поєднала давні анімістичні вірування китайців із філософсько-етичною системою Конфуція, якого і вважають засновником цього вчення. Справжнє ім'я Конфуція — Кун-цзи, але його учні та послідовники звали мудрецем Кун Фу-цзи (Кун — учитель), звідси і латинізоване Конфуцій. Основні думки Конфуція, а також його найближчих учнів зібрано у двох книгах: «Лунь юй» («Бесіди і судження», «Бесіди і висловлювання», «Вислови»), яку послідовники філософа уклали з його висловлювань і яка вважається твором самого Конфуція; та «Лі цзи» («Книга настанов», «Книга обрядів»), яка створювалася в IV—І ст. до н. е. і є одним із шести канонів конфуціанства. Тривалий час у Китаї вона була основою освіти й освіченості. Не знаючи конфуціанських канонів, у Давньому Китаї неможливо було навіть одержати державну посаду.
Конфуцій заснував свою школу вже у зрілому віці, маючи значну кількість своїх учнів, послідовників, які не лише популяризували його вчення, а й прагнули всебічно його поглибити. Після смерті мудреця його вчення розробляли вісім самостійних шкіл. Найвідомішими серед них були школи філософів Мен-цзи (приблизно 372—289 до н. е.) і Сюнь-цзи (приблизно 313—235 до н. е.).
Мен-цзи розвивав далі вчення Конфуція про Небо як безособову об'єктивну необхідність, долю, що стоїть на варті добра. Нове у Мен-цзи полягало в тому, що він вбачав найадекватніше відображення волі Неба у волі народу. Філософ стверджував, що Всесвіт складається з ці — життєвої сили, енергії, яка в людині мусить бути підпорядкованою волі і розуму. «Воля — головне, а ці — другорядне. Тому я й кажу: змінюйте волю і не вносьте хаосу в ці». Найхарактерніший момент вчення Мен-цзи — його теза про те, що людина від народження є доброю.
Віровчення. Центральне місце у конфуціанстві займають проблеми моральної природи людини, її життя в родині, суспільстві, державі. І це цілком природно, оскільки особа — основний суб'єкт суспільної діяльності. Від її рис залежить, якою є вся суспільна будівля. Конфуцій прагнув створити суспільство без конфліктів. А тому він віддав перевагу тим правилам управління, які сприяють суспільній рівновазі, так званим правилам «золотої середини». Мудрець виходив із того, що суспільство тримається на п'яти видах стосунків залежності, кожен із яких формує обов'язки різного характеру. Це стосунки між:
— імператором і підлеглим;
— батьком і сином;
— чоловіком і дружиною;
— старшим і молодшим;
— друзями.
Ці стосунки базуються на моралі, в якій основним є поняття шанування:
— шанування Творця чи богів учить нас терпимості. Оскільки боги побудували суперечливий світ, ми мусимо сприймати його таким, яким він є, і не прагнути змінити його;
— шанування природи викликає у нас доброзичливість. Нам не слід використовувати силу, щоб одержати більше, ніж нам належить;
— шанування історії передбачає культ предків і здійснення ритуалів. Якщо люди роблять свою справу і шанують богів, вони приносять благословіння і спокій світу. Шанування поширюється і на майбутнє, яке людина не повинна моделювати за власними забаганками.
Аби дотримуватися цієї моралі, необхідно мати три риси: обережність, милосердя і сміливість — та п'ять чеснот: самоповагу, широту поглядів, вірність, старанність, добродійність.
Важливе значення у формуванні такої моралі Конфуцій надавав концепції Неба і небесного веління. Небо для нього — найвища духовна сила, яка стежить за справедливістю на землі. Це — доля, рок, дао. Тому й головним божеством у конфуціанській системі є Шанді — прабатько людей та бог Неба, якому з давніх часів китайський імператор приносив щорічні жертви. При цьому він представляв народ, вступаючи у взаємодію з богом Неба від імені всіх китайців. Людина, обдарована Небом певними моральними рисами, повинна жити в злагоді з ним, із моральним законом (дао) й удосконалюватися за допомогою навчання.
Метою вдосконалення є досягнення рівня цзюнь-цзи (благородної людини). Конфуцій характеризує таку людину через порівняння із сяо жень (простолюдином), яке проходить через усю книгу «Лунь юй». Цзюнь-цзи слідує обов'язку і закону — сяо жень думає, як би ліпше пристосуватися і отримати вигоду. Перший вимогливий до себе, другий — до людей. Про благородну людину не можна робити висновок з огляду на дрібниці, їй можна довірити великі справи. Простолюдину, навпаки, не можна довірити великі справи, і про нього можна судити за дрібницями. Цзюнь-цзи живе у злагоді з іншими людьми, але не слідує за ними. Сяо жень же йде за іншими, але не живе з ними в злагоді. Цзюнь-цзи легко прислужитися, але його важко обрадувати (оскільки він радіє тільки справжньому). Сяо жень важко прислужитися, але його легко втішити. Благородна людина боїться трьох речей: веління Неба, великих людей і слів наймудріших. Простолюдин не знає веління Неба і не боїться його; він із презирством ставиться до людей, що мають високий статус; полишає без уваги слова мудрої людини.
На шляху формування рис благородної людини важлива роль належить і реалізації принципу лі — передбачуваності поведінки у всіх життєвих ситуаціях. Головна ідея цього принципу — поміркованість, вибір серединного шляху, прагнення уникнути крайнощів. Принцип лі передбачає повагу до старших, визначаючи стосунки між сином і батьком, підлеглим та правителем, дружиною та чоловіком, а також між друзями. Неухильне дотримування усталеного лі (правил, норм, ритуалу) — одна з головних вимог конфуціанства. Без лі не може існувати держава. Якщо немає лі, то правитель зрівнюється з підданими, верхи — з низами, літні — з молодими.
Перераховані вище принципи: жень (людяність), лі (норми поведінки), чжи (знання), сінь (взаємність) та і (обов'язок) — мають базуватися на принципі сяо — любові сина до своїх батьків, тобто синівській шанобливості. Сини повинні були ніколи не розлучатись із батьками. Після смерті батька син не міг нічого змінювати в оселі протягом трьох років.