Структура та функції свідомості 1 страница
Свідомість як внутрішній світ людини має складну структуру, котру традиційно досліджували філософія та психологія. У XX ст. структуру свідомості вивчали такі філософські школи, як феноменологія, психоаналіз, екзистенціалізм, структуралізм, герменевтика, когнітивна психологія та ін. Враховуючи результати останніх досягнень, слід зауважити, що складність фіксації структурних одиниць свідомості полягає у необхідності розмежувати її функціональні та результативні властивості, які в дійсному процесі свідомого життя людини перебувають у нерозривній єдності. Наприклад, пам'ять — це і здатність актуалізувати минуле (функція свідомості), і, водночас, наявність у свідомості певних образів, понять та переживань (структурні одиниці чи форми свідомості). Отже, можна стверджувати, що структура свідомості є не чим іншим, як єдністю її властивостей та похідних від них (чи результативних) форм прояву. Враховуючи це, структуру свідомості можна унаочнити в таких її складових: за рівнями свідомість функціонує в єдність самосвідомості, свідомого та несвідомого (і підсвідомого), за складовими власне свідомість складається із мислення, емоцій і почуттів та волі. Така структура свідомості засвідчує, що свідомість не тотожна психіці. Поняття “психіка людини” ширше порівняно з поняттям свідомості. Психіка людини вбирає у себе як свідоме, так і несвідоме та підсвідоме. Тобто значна частина людських реакцій, дій і т.п. відбувається на інстинктивному, або автоматичному рівні, не стає предметом усвідомлення, не освітлена променями розуму. Свідоме і несвідоме перебувають у постійній взаємодії. Психічні процеси стають предметом свідомого становлення людини, що їх вона контролює і спрямовує. Своєю чергою, значна кількість усвідомлених дій людини внаслідок багаторазового повторення набуває значення автоматизму, звички, що не потребує втручання свідомості. Такі дії забезпечує несвідоме чи підсвідоме функціонування психіки.
Вищим рівнем свідомості є самосвідомість. Самосвідомість — це здатність людини робити об'єктом розгляду свою власну свідомість. На рівні самосвідомості людина (на основі ідеальних еталонів) здійснює самооцінку та самоконтроль, проводить аналіз своїх знань, думок, ідеалів, мотивів, вчинків та ін. Самосвідомість є обов'язковим елементом свідомості; без неї людина не змогла б зрозуміти себе, визначити своє місце у світі та вдосконалюватись. Іншими словами, самосвідомість — це діяльність душі людини, її спрямованість на свою внутрішню сутність, діалог “Я” з самим собою. В основі самосвідомості лежить рефлексія — специфічний спосіб мислення, що його можна назвати “подвійним баченням”, тобто це розуміння самого розуміння, мислення самого мислення, сприйняття своїх внутрішніх станів, знань, уявлень, цінностей і, відповідно, умова конструктивної діяльності свідомості.
Виходячи з цієї схеми та вдаючись до значного спрощення, весь цілісний світ людського духу можна уявити у вигляді трьох великих сфер: мислення, емоцій та почуттів, волі. Ядро свідомості становить мислення — оперування предметним змістом, який свідомість має у вигляді знання. Предметний зміст свідомості означає, що ми завжди бачимо в речах значно більше, ніж те, що дають нам відчуття. Наприклад, скульптор бачить у дереві майбутню скульптуру, різьбяр — майбутній виріб, хоча чуттєво їм надано лише дерево. Усі складники людської свідомості предметне насичені. У зв'язку з цим, коли ми дивимося на картину, то відчуваємо емоції не з приводу барв або кольорових плям, а з приводу тих сюжетів із життя, що їх можемо угледіти в зображеному. Формою представлення предметного змісту дійності в свідомості людини є знання, бо саме в знанні дійсність постає перед людиною як сукупність буттєвих одиниць. Внаслідок сказаного стає зрозуміло, що взаємодію свідомості людини з дійсністю можна виразити так: свідомість – знання – дійсність. Без знання свідомості не існує, бо саме у знанні виявляється ідеальний статус її буття. В певному сенсі свідомість і знання є те ж саме, проте поняття свідомості дещо ширше, бо воно включає в себе не лише рефлексію на дійсність (знання, “відання”), а й рефлексію на результати першої рефлексії, тобто певні дії із знанням, певне їх використання. Специфіка мислення полягає в оперуванні предметним змістом свідомості, тобто мислення – це знання в дії; провідною формою мислення постають загальні поняття. Найпростіші поняття (наприклад “будинок”) фіксують необхідні та суттєві властивості певного класу речей.
Сфера емоцій людини — це процес переживання життєвої значущості явищ і ситуацій, внутрішній стан, що виявляє ставлення особи до зовнішніх подій. Так, позитивні емоції (радість, задоволення), як результат корисних чи приємних впливів, спрямовані на їх досягнення чи збереження, а негативні (ненависть, жах) — стимулюють активнії^ь на втечу від відповідних впливів або послаблення їх дії. Вищим рівнем емоцій є духовні почуття (наприклад, почуття любові), які формуються унаслідок усвідомлення зв'язків особи з найсуттєвішими соціальними та екзистенціальними цінностями. Почуття характеризуються предметним змістом, постійністю, значною незалежністю від наявної ситуації. Емоційна сфера здійснює значний вплив на всі прояви свідомості людини, виконує функцію засади діяльності.
Ще однією важливою складовою частиною духовного світу людини є воля. Вона виявляється у здатності людини мобілізувати і сконцентрувати всі духовні та фізичні сили на виконанні мети, яка не має безпосереднього біологічного значення (бо в останньому випадку можуть спрацьовувати інстинкти). Ознакою вольовитості виступає уміння приглушити в собі безпосередні життєві імпульси, хоча вольові акти можуть стимулюватись не лише розумом, знанням, а й емоціями, ціннісними установками. У будь-якому разі людська воля пов'язана з людською предметністю, зміст якої доступний лише свідомості.
Дійові можливості свідомості виявляються в її функціях, єдність яких урешті-решт і забезпечує людині особливий спосіб буття. У скороченому, проте сфокусованому варіанті виділяють три основні функції свідомості: пізнавальну, самосвідомості та творчу. І дійсно, в них знаходять своє виявлення всі основні можливості свідомості. Докладніше вони розкриваються так: пізнавальна, інформативна, орієнтувальна, контрольно-регулятивна, оціночна, цілепокладання, прогнозування, організаційно-вольова, соціально-адаптивна. Їх зміст, фактично, вже висвітлений у попередньому розгляді і проблем свідомості, і проблеми людського буття, да і їх назва достає досить інформативною. До вищих функцій свідомості відносять функції сенсоутворення, вироблення ідеалів та переконань, самовиховання; їх зміст ми також вже розглядали.
Висновки
Людська свідомість — це унікальне явище дійсності. Будучи внутрішнім фактором людської життєдіяльності, за своїм змістом та можливостями вона виходить далеко за межі життєвих потреб. Завдяки свідомості людина вибудовує у своєму знанні цілий універсум, що має внутрішню систему зв'язків та підпорядкувань. Свідомість пов'язана з продукуванням всеохоплюючих, еталонних, універсальних систем відліку та предметних орієнтацій, завдяки яким людина створює поняття, принципи, ідеї, тобто такі форми знання та мислення, що мають усезагальний та необхідний характер.
За статусом буття свідомість є ідеальною (на противагу фізичному, чуттєво-матеріальному). Це означає, що вона формує завершені, кінцеві та еталонні предметні характеристики реальності, набуваючи здатності вимірювати та оцінювати будь-що. З іншого боку, це означає, що свідомість не має просторово-часових вимірів.
Могутність та унікальність свідомості яскраво виявлена в її складній будові та в розмаїтості її життєвих функцій.
Резюме.
1. Проблема свідомості, її онтологічного статусу, її можливостей постає для філософії найважливішою, оскільки поза свідомістю ми вже не маємо справу ні з людиною, ні з пізнанням, проте свідомість не підлягає звичайному науковому дослідженню: вона чуттєво не спостерігається; звідси виникає питання про її суттєві ознаки, до яких можна зарахувати особливий тип людської поведінки, предметний характер сприйняття дійсності, вміння використовувати речі культури за їх призначенням, мову.
2. Унікальні характеристики людської свідомості породжують цілу низку концепцій, що по різному тлумачать її походження і що мають як свої переваги, так і недоліки; тому лише разом, у взаємодоповненні вони дають нам можливість краще зрозуміти сутність та особливості свідомості, а також ті чинники, які визначають її існування.
3. Властивості свідомості яскраво розкриваються у її ідеальності, яка постає, з одного боку, як здатність свідомості конструювати дійсність у її необхідних якостях та зв’язках, а, з іншого боку, як здатність її ідеалізувати дійсність, вибудовувати систему її еталонних вимірів та абсолютних орієнтирів; ідеальність свідомості дає можливість зрозуміти її онтологічний статус, оскільки поза свідомістю нічого ідеального не існує.
4. Складна структура людської свідомості розкривається через систему її функцій, серед яких найперше значення мають пізнавальна, творча та самоусвідомлення.
Питання для обговорення на семінарському занятті.
1. Проблема реальності свідомості та її суттєві ознаки.
2. Аналіз та оцінка основних концепцій походження свідомості.
3. Ідеальне в змісті свідомості. Онтологічний статус свідомості. Свідомість і мова.
4. Структура і функції свідомості.
Теми для рефератів, доповідей і контрольних робіт.
1. Проблеми і складнощі наукового вивчення свідомості.
2. Суттєві ознаки людської свідомості та її принципова відмінність від інтелекту тварин.
3. Свідомість і самосвідомість.
4. Порівняльний аналіз основних концепцій походження свідомості.
5. Людська свідомість, діяльність і творчість.
6. Проблема ідеального у філософії. Ідеальність свідомості.
7. Свідомість і мова.
8. Функції свідомості та проблеми людського самовиховання.
Завдання для самостійного опрацювання і закріплення матеріалу з теми.
Завдання 1. Поясніть, у чому полягає проблема визначення онтологічного статусу свідомості.
Завдання 2. Перерахуйте та коротко охарактеризуйте суттєві ознаки свідомості.
Завдання 3. Поясніть, як пов'язані між собою предметність свідомості, ідеальне та процеси опредметнення і розпредметнення.
Завдання 4. Коротко охарактеризуйте основні концепції походження свідомості, поясніть переваги та недоліки кожної із них.
Завдання 5. Розкрийте основні аспекти виявлення ідеальності свідомості.
Завдання 6. Окресліть основні складові структури свідомості.
Завдання 7. Поясніть ті функції свідомості, які Ви вважаєте найважливішими.
Додаткова література з теми.
1. Кульчицький О. Основи філософії і філософічний наук. – Мюнхен-Львів, 1995. – Розд. 4.
2. Нестеренко В.Г. Вступ до філософії: онтологія людини.— К., 1995.- Розд. 5.
3. Паскль. Думки про релігію. – Львів, 1993.
4. Проблема сознания в современной западной философии.— М., 1989.
5. Тайны сознания и бессознательного. – Мн., 1998.
6. Філософський словник. — К., 1986.
РОЗДІЛ 13. ПРОБЛЕМА ПІЗНАННЯ У ФІЛОСОФІЇ
Питання про природу та сутність людського пізнання, його можливості, рівні, форми, ознаки достовірності знання упродовж майже всієї історії філософії були її органічною складовою частиною. Без певних вирішень пізнавальної проблематики навряд чи можливі виправдані, обґрунтовані філософські вчення та дослідження. Крім того, філософські проблеми пізнання служать орієнтирами для наукових пошуків, а також для життєвого людського самоутвердження.
Після вивчення матеріалу розділу 13 Ви повинні:
знати:
- основні смислові наголоси поняття пізнання;
- основні види, рівні та форми пізнання;
- філософські позиції, що виникають на грунті тлумачення можливостей людського пізнання та значення для нього його окремих складових;
- існуючі у філософії тлумачення істини, її співвідношення із життєвою правдою людини.
вміти:
- наводити конкретні приклади реальних виявлень різних смислових наголосів поняття пізнання;
- співставляти між собою життєво-досвідне, наукове та художньо-мистецьке пізнання, виділяти їх переваги та недоліки;
- пояснювати процесуальний характер пізнання в його основних формах та рівнях;
- використовувати поняття істини для оцінки реальних знань;
- пояснювати відмінність між поняттями істини і правди.
розуміти:
- складність і неоднозначність зв’язку людини і пізнання;
- цілісний, системний та процесуальний характер пізнавальної діяльності;
- багатоаспектність філософського поняття істини;
- значення методів для якісних характеристик наукового пізнання.
План (логіка) викладу матеріалу:
13.1. Поняття пізнання та його види.
13.2. Рівні та форми пізнання.
13.3. Проблема істини в пізнанні. Істина та якісні характеристики знання.
13.4. Методи і форми наукового пізнання.
13.5. Людина і пізнання. Істина і правда.
Ключові терміни і поняття.
АГНОСТИЦИЗМ – позиція у підході до пізнання, яка заперечує принципову можливість або мати істинні знання, або мати можливість знання надійно оцінювати щодо їх відношення до істини.
ЕПІСТЕМОЛОГІЯ – розділ філософського знання, філософсько-методологічна наука про знання; у деяких країнах – перш за все та переважно – про наукове знання.
ГНОСЕОЛОГІЯ – одна із фундаментальних наукових дисциплін, що вивчає пізнання, його роль у людській життєдіяльності, рушійні сили, суперечності пізнання, критерії та ознаки істинних знань.
ДОГМАТИЗМ – надмірне наголошування на цінності та незмінності виправданих знань, ідей та принципів.
ІСТИНА – якісна характеристика знання та мета пізнання – така характеристика знань, згідно із якою знання повністю співпадають із реальним станом справ; проте пряме дублювання реальності позбавляє людське пізнання сенсу, а тому істина постає як еталон та ідеал пізнання, який спрямовує пізнання, якісно його зумовлює; в своїй же повноті пізнання постає багатостороннім процесом продукування засобів наближення до істини.
МЕТОД – свідомо відфіксований шлях досягнення бажаних результатів у різних сферах людської діяльності; у науковому пізнанні методи постають теоретично обгрунтованими, ретельно проробленими, а тому їх інколи називають “генетичним кодом науки”.
ФАКТ НАУКОВИЙ – подія або явище дійсності, зафіксовані засобами, що викликають довіру науки та описані із допомогою наукових понять або категорій.
13.1. Поняття пізнання та його види
Проблеми пізнання досліджує розділ філософії (або філософська наука) під назвою "гносеологія" (давньогрец. “гносис” — пізнання; “логос” — учення, наука). Інколи цей розділ філософії іменують “епістемологія” (давньогрец. “епістема” — знання, наука; “логос” — учення), але здебільшого епістемологію розглядають або як теорію знання, або як дослідження лише наукового знання. Необхідно зауважити, що гносеологія була більше характерною для часів класичної філософії, оскільки розглядала пізнання з позиції відстороненого спостереження, а епістемологія – це більше явище некласичної філософії. Для нашої філософської традиції епістемологічні студії не були характерними, проте сьогодні саме епістемологія виходить на перший план в дослідженні проблем знання та пізнання. Тому в даному розділі враховуються як традиційні для нашої філософії гносеологічні підходи, так і нові віяння, пов’язані із епістемологією.
Першим питанням гносеології є визначення природи пізнання: що є пізнання, що штовхає людину до пізнання, чи приречена людина пізнавати? У найзагальнішому розумінні пізнання постає як процес взаємодії свідомості та дійсності. Але результатом такої взаємодії можуть бути враження, почуття, певні емоції. І хоча вони також можуть бути елементами пізнання, усе ж до останнього ми відносимо таку взаємодію свідомості й дійсності, унаслідок якої у свідомості вибудовуються образи, інтелектуальні моделі та конструкції, які дають змогу людині поліпшувати свої стосунки з дійсністю, робити свої дії оптимальнішими або ефективнішими, збільшувати свої можливості та міру свободи.
При осмисленні наведеного розуміння пізнання важливо звернути увагу на те, що реально здійснює пізнання не свідомість сама по собі, не мозок, а людина з усіма її життєвими проблемами, можливостями, бажаннями та пристрастями. Цей момент входить у поняття об’єкта та суб’єкта як вихідні поняття гносеології. Суб’єкт пізнання — це людина, що постає вихідним пунктом життєвої та пізнавальної активності, що здобуває знання, вибудовує теорії та концепції, зберігає та історично передає їх новим поколінням. Об’єкт пізнання — фрагмент (частина) будь-якої реальності (природної, соціальної, суб’єктивної, розумової, душевної та ін.), який не збігається у цей момент з інтелектом, що пізнає, та на який спрямована пізнавальна активність. Таке розуміння суб’єкта та об’єкта засвідчує:
- по-перше, що об’єктом пізнання може бути будь-що, що пізнання може набувати характеру самопізнання;
- по-друге, що суб’єкт та об’єкт співвідносні: об’єкт набуває характеристик саме об’єкта лише у відношенні до певного суб’єкта, тоді як останній виявляє себе лише через дію на певний об’єкт.
Мало того, сучасна гносеологія (та особливо - епістемологія) розглядає їх як узагалі невіддільні. Отже, об’єктом може ставати лише те, що виявляється як окрема особлива реальність у полі активної діяльності суб’єкта; при тому об’єкт постає як похідне від суб’єкта і навіть як його елемент. З іншого боку, можна розглядати самого суб’єкта як елемент об’єкта: природа — єдиний об’єкт, а людина як частина природи є елементом об’єкта. Названі нібито протилежні виявлення суб’єкта та об’єкта ми повинні спробувати зрозуміти як єдиний процес, де разом із зростанням меж та горизонтів людської активності зростає, стає складнішим і предметно насиченішим об’єктний обсяг її життєдіяльності. В цьому сенсі пізнання постає як процес вичерпування за допомогою предметних визначень змісту об’єктів пізнання та діяльності. Сучасні гносеологія та епістемологія вважають, що поняття пізнання має принаймні три основні змістові акценти:
1. Процес здобування знань, створення образів, моделей, теорій реальності (це інформативний аспект пізнання).
2. Прагнення оволодіти реальністю, проникнути в її приховані підвалини (це активістський або вольовий аспект пізнання).
3. Бажання досягти найважливішого, найзаповітнішого для людини стану досконалості (це смисловий аспект пізнання).
Найчастіше пізнання ототожнюється саме із процесом продукування знання, але неважко побачити в людській допитливості, у пізнавальному натхненні, у прагненні щось пізнати та зрозуміти бажання проникнути в потаємні глибини речей, опанувати їх, впливати на них. Цей момент у пізнанні робить його живим, енергійно напруженим, емоційним, злитим із волею та бажанням. Але якщо ми поставимо “остаточне” запитання: якою може бути кінцева мета пізнання? — то, урешті-решт, через пізнання ми сподіваємося знайти для себе (і для людства) щось найважливіше, заповітне. За допомогою пізнання ми хочемо здобути розв’язання основних проблем нашого життя, оскільки пов’язуємо пізнання із духовною сутністю людини та із можливістю для неї саме у духовному пошуку досягнути для себе найважливішого.
Таке багатогранне розуміння пізнання допомагає нам висвітлити й питання про можливості людського пізнання. Як звичайно, у цьому питанні окреслюються такі гносеологічні позиції:
- гносеологічного оптимізму (людське пізнання не знає меж і спроможне продукувати надійні, ґрунтовні, достовірні знання, спроможне допомогти людині вирішувати основні питання свого життя);
- агностицизму (принципове заперечення можливості для людини мати виправдані достовірні знання);
- скептицизму (висловлення сумніву як у позитивних можливостях пізнання, так і в його повній неспроможності).
Якщо розуміти пізнання винятково в дусі продукування знань та інформації, то не уникнути скепсису, адже дійсність постає перед нами нескінченною як за обсягом, так і за глибиною. Але при тому ми не можемо не визнати, що знання та пізнання справді збільшують можливості людини в її взаємодії зі світом, значно збагачують сфери та напрями людської життєдіяльності, збільшують ступені людської свободи. Так само людина наших днів знає про себе саму, про прояви та можливості людини набагато більше, ніж у минулі епохи. Отже, можна констатувати: пізнання не можна розглядати однобічно; у реальному виявленні пізнання — це органічний елемент людської життєдіяльності, що розвивається від незнання до знання, від неповного та непевного знання — до повнішого та надійнішого, від відання туманного, затьмареного – до проясненого. В цілому пізнання постає в якості складової людського способу утвердження в світі, в якості найважливішого засобу розширення сфери людської свободи та її реалізації. Із такого розуміння пізнання випливає, що пізнання є фундаментальною людською потребою і що саме потреби та інтереси людини стають основним чинником пізнавального процесу. При розгляді пізнання треба віддати належне його вольовому чиннику, адже пізнання не входить до сфери вітальних (безпосередньо життєвих) потреб людини, тобто воно не постає конче необхідним з точки зору збереження життя. Виникає питання: якою мірою пізнання необхідне людині? Як реагувати на вислів біблійного пророка Еклезіаста про те, що велике знання збільшує клопіт? Коли людина включається в соціально-культурні зв’язки та відношення, прилучається до суто людських способів життєдіяльності, її пізнавальні здібності реалізуються майже автоматично, і інколи виникає враження, що знання виростають в людині так само природно, як, наприклад, нігті або волосся. І таке враження не можна вважати позбавленим сенсу: дійсно, народжена та включена в соціальне життя дитина здобуває елементи та навички пізнання навіть тоді, коли її тому ніхто спеціально не вчить. Але такого роду навички, тобто навички стихійного продукування знань та уявлень, мають тенденцію зростатися із безпосередніми умовами життя і не виходити за певні, досить вузькі межі. Знання суттєвого, знання, необхідні для розширення горизонтів здійснення людської свободи, стихійно не виникають. Тому на певному рівні соціальної життєдіяльності, на певному рівні особистого розвитку людина повинна усвідомити роль і функції пізнання і почати робити свідомі зусилля задля їх придбання. Якщо ж цього не відбудеться, то, скоріше за все, здійсниться консервація елементарного досвідного знання, яке буде функціонувати в певному суспільному середовищі майже так, як функціонують умовні рефлекси. Звідси випливає необхідність виділення у суспільному та індивідуальному розвитку пізнання двох основних стадій: а) стихійної, яка є досить консервативною, належним чином не усвідомленою, та б) активно – дійової, яка є усвідомленою, свідомо організованою та спрямованою на спеціальне продукування знань.
Окреслена багатоаспектність пізнання знаходить своє виявлення у різних видах пізнання, серед яких перш за все фігурують такі:
• життєво-досвідне пізнання постає безпосереднім, прямо вписаним у процеси повсякденної людської життєдіяльності; воно є дуже різноманітним за проявами, але нерозчленованим ні за змістом, ні за формами існування: тут емоції переплетені зі знанням, бажанням тощо;
• мистецьке пізнання окреслює реальність не відсторонено, а через переживання. Воно більше передає не предметні окреслення дійсності, а людське ставлення до неї. За змістом воно умовне, тобто надає простір проявам уяви, фантазії, суб’єктивним схильностям людини. Завдяки цьому художнє пізнання інколи випереджає хід подій, окреслює їх більш багатогранно, багатобарвно та життєво;
• наукове пізнання культивується спеціально через усвідомлення ролі знання; воно є спеціалізованим та спеціально організованим, контролює свій хід, намагаючись досягти максимального ступеня достовірності знання;
- релігійно-містичне пізнання часто окреслює джерела своїх відомостей як божественне об’явлення, особливе просвітлення, і хоча ці джерела залишаються для нас багато в чому таємничими та недосяжними ні для контролю, ні для свідомого використання, немає сенсу заперечувати особливу значущість для людини того, що викладено у священних текстах і релігійних настановах; сама історія людства переконливо це доводить;
- екстрасенсивне пізнання, інтерес до якого особливо зріс наприкінці ХХ ст., також залишається для нас багато в чому незрозумілим; ми можемо констатувати, що так звані екстрасенси, контактери мають можливість отримувати інформацію з якихось незвичайних джерел. Цей вид пізнання використовують у суспільстві, але природа його для науки поки що незрозуміла.
Отже, можна зробити висновок, що пізнання у своїй дійсності постає як багатогранний та складний процес, в якому знаходять своє виявлення як духовні здібності людини, так і її найважливіші життєві зацікавлення.
13.2. Рівні і форми пізнання
За давньою усталеною традицією філософія виділяє два основні джерела знання та пізнавального процесу (див. попередні розділи): відчуття (або чуття) та мислення. Але їх взаємодія у процесі пізнання виявляється досить складною. Зокрема, визнано, що людські чуття ніколи не бувають “чистим чуттям”, бо їх неодмінно певним чином “завантажують” розум, мислення, міркування, тобто у людини не існує простого біо-психічного чуття, воно визначено предметно, ціннісно, інтелектуально. За влучним висловом часів німецької класичної філософії, людські почуття є “чуттями-теоретиками”, бо, дивлячись на речі, ми відразу вбачаємо в них значно більше від того, що може дати нам фізіологія відчуття. Урешті-решт поняття ми або записуємо, або вимовляємо; у тому і в тому випадку йдеться про почуття та відчуття, що їх розглядають у гносеології через учення про рівні та форми пізнання.
Перший, вихідний рівень пізнання, поза яким неможливе формування знання, є чуттєве пізнання (сьогодні частіше вживається термін “перцептивний досвід”): це є фіксація окремих властивостей та ознак речей органами чуття людини відповідно до їх внутрішніх можливостей. Чуттєвий рівень пізнання ще не творить знання (тому, наприклад, побачити річ – ще не значить її пізнати або зрозуміти), але дає пізнанню такий його компонент, поза яким пізнання неможливе. Навіть у занадто раціоналізованих концепціях гносеології чуттєвий рівень розглядають принаймні як імпульс до пізнання. Чуттєве пізнання здійснюється у таких формах: відчуття фіксують окремі властивості речей (холодне, світле, гладке та ін.); сприйняття постають поєднанням відчуттів та створенням певного образу або певної проекції речей; уявлення є відтворенням образу без посереднього контакту з річчю.
Слід наголосити, що вже на рівні відчуття у діяльність чуття втручаються розумові операції, бо з’єднувати елементи відчуття у сприйнятті можна по-різному. Основне ж полягає у тому, що чуттєве пізнання не може задовольнити людину, бо воно має цілу низку очевидних недоліків:
— відчуття мають свої межі, тобто далеко не все ми можемо бачити, відчувати й т.ін.;
— відчуття мінливі, нестійкі, відносні;
— самі відчуття не дають нам надійного критерію для розмежування суттєвого та несуттєвого.
Названі недоліки надолужуються подальшим рівнем пізнання: раціонально-логічним (або абстрактним) мисленням. Форми абстрактного мислення досить чітко виражають його особливості:
поняття — це слова (терміни), що фіксують суттєві характеристики, як звичайно, класу предметів (але інколи – і окремих унікальних предметів);
судження — це речення, які зв’язують між собою поняття так, що хід мислення у суттєвих моментах збігається з процесами реальності;
умовиводи — сукупність речень (суджень), пов’язаних між собою законами логічного виведення. Згадаємо, що є два основні типи умовиводів: індуктивні (рух думки від часткового до загального) та дедуктивні (рух думки від загального до часткового).
Зауважимо, перш за все, що при переході до абстрактного мислення (раціонального пізнання) відбувається зміна об’єкту пізнання: якщо чуттєве пізнання фіксує окремі ознаки та властивості предметів, то абстрактне мислення постає спрямованим на виявлення та дослідження зв’язків, функцій та відношень між речами (або всередині окремих речей). Завдяки тому, що абстрактне мислення відділяє певні прояви речей від самих речей і розглядає їх окремо, завдяки тому, що на перший план виходить дослідження зв’язків, функцій та відношень, абстрактне мислення фіксує суттєві (стійкі, сталі) характеристики та ознаки цілих класів предметів. Тому абстрактне мислення виходить за межі як окремих предметів, так і певних органів чуття. Воно, рухаючись з усвідомленням власних актів, є стабільним, упорядкованим, а отже, таким, що здатне відділяти суттєве від випадкового. Але водночас воно також має певні недоліки. В основі їх лежить те, що надає абстрактному мисленню переваги: дистанціювання від наявної реальності. Через це положення абстрактного мислення не можуть бути безпосередньо застосовані до реальних речей, подій, явищ. Коли ми, наприклад, кажемо “стіл”, “дерево”, то вказуємо не на якісь конкретні столи або дерева, а на “столи” та “дерева” як такі; тобто ці поняття фіксують дещо суттєве, притаманне будь-яким столам та деревам (зокрема й таким, яких ми ще ніколи не бачили). Тут і виникає проблема застосування понять, теорій; наприклад, одна річ вивчити теорію медицини, а інша — лікувати реальних хворих.