Діалектика як теорія розвитку 2 страница

З іншого боку, критичну, що заперечує яку б то не було сталість, сторону діалектики абсолютизували представники Франкфуртської школи (Т.Адорно, Г.Маркузе), які назвали «єдино спроможну критичну позицію» щодо сучасного суспільства «негативною діалектикою». Центральною категорією даного напрямку є поняття «тотальної негації», що відбиває абсолютизацію заперечення, загального руйнування всього сущого, відкидання будь-якої позитивності, самозаперечення. Врешті-решт, «негативна діалектика» зближається з метафізикою.

Еклектика(від грець. εκλετός – вибраний, εκλέγω – вибираю) – це об'єднання різнорідних, внутрішньо непов'язаних і, можливо, несумісних ідей, концепцій, стилів і т.д. В сучасних умовах відмови від марксистської ідеології і методологічного плюралізму еклектика здобуває найширше поширення в роботах філософів і вчених найрізноманітніших напрямків. Поліваріантність, «клаптевість» мислення досить типові і для постмодерністського типу філософствування, в якому навіть існує спеціальний термін – пастиш («вільний політ», «клаптева ковдра», колаж, що складається з протилежних і несумісних ідей і поглядів). Техніка пастиша не визнає послідовності, логіки чи симетрії, ґрунтуючись на парадоксах і плутанині.

Софістика (грець. σόφισμα – розумна думка, мудрість, хитрощі, хитрування, омана) зароджується в часи античності (Протагор, Горгій) як техніка словесного доказу раніше прийнятих і виставлених «напоказ» тез, як інтелектуальні фокуси, як мистецтво перемагати в словесних баталіях, як гола риторика. Софісти довели до крайності внутрішню гнучкість понять, відірвавши процес мислення від його об'єктивного змісту. Можна сказати, що софістика починається там, де діалектика як мистецтво аналізу понять, що відбивають дійсність, поступається місцем мистецтву її мовного конструювання.

Альтернативами діалектики як теорії пізнання виступають також релятивізм і догматизм.

Релятивізм (лат. relativus – відносний) є гносеологічна позиція, що акцентує принципову відносність і безкінечність процесу пізнання. Релятивізм виходить з однобічного вияву суті істини, тобто інтерпретації процесу пізнання, в якому цілком заперечується абсолютність істини, перебільшується роль її відносності.

Догматизм (від грець. δόγμα – думка, вчення, рішення; положення, що сприймається як абсолютна і незаперечна істина) є абстрактним способом розгляду теоретичних і практичних проблем, вирваних з історичного контексту. Один раз висловлена істина «застигає», «кам'яніє» і в такому незмінному вигляді продовжує своє існування в умовах, що постійно змінюються. Соціально-психологічними коренями догматизму є сліпа прихильність авторитету, некритичне сприйняття раніше вироблених і засвоєних прийомів і способів пізнання.

На жаль, моментів догматизації не уникла і сама діалектика. Певною мірою її доля аналогічна долі арістотелізму: після надмірного схоластичного цитування арістотелівських положень (у цілому істинних і правильних) філософи епохи Відродження просто відвертаються від них. Сьогодні з діалектикою ототожнюється не тільки науковий метод освоєння світу, але й та політична ідеологія, що взяла його на озброєння. Після краху соціалістичної системи до діалектики повсюдно спостерігається, м'яко кажучи, спад інтересу. Одним з наслідків цього процесу виступає дистанцювання частини сучасних дослідників від діалектичної термінології і прагнення розробити свій власний категоріальний апарат. Прикладом тому виступає синергетика, в якій процеси розвитку систем розглядаються за допомогою понять: ентропія, диссипативність, хаос, еггрегор, біфуркація, аттрактор, флуктуація і т.д.

У філософській літературі можна зустріти весь спектр думок щодо значимості синергетического підходу, починаючи від визнання його найбільшим відкриттям сучасності, альтернативою діалектиці, що «дискредитувала себе» і закінчуючи повною відмою синергетиці в еврістичності і новизні з констатацією дублювання і підміни «модними» синергетичними поняттями змісту витриманих категорій діалектики. Істина, як звичайно, знаходиться десь між цими двома крайнощами. З виникненням синергетики можна говорити про появу нової самостійної філософської системи і відповідного стилю мислення. Через усю теорію самоорганізації проходять ідеї нелінійності розвитку і імовірнісного підходу до аналізу динамічних процесів. Якщо діалектика акцентувала увагу на пошуку суттєвих, повторюваних, необхідних зв'язків між явищами і предметами, то синергетика стверджувала, що у світі крім порядку існує ще й хаос, що перехід з одного стану в інший обумовлений моментами випадковості, а самі синергетичні категорії свідчили про концентрацію нової методики на перехідних моментах, на невизначеності, поліваріантності шляхів розвитку, імовірнісності існуючих прогнозів, оборотності процесів і т.д.

Не в останню чергу популярність синергетики (і особливо – у середовищі технічної і природничонаукової інтелігенції) пояснюється соціальними факторами: розпад СРСР, рецесія посткомуністичного соціуму, крах впевненості у тому, що суспільне життя взагалі можна реорганізувати на раціональних основах, перегляд поглядів на природу людини як соціальної істоти. Синергетика стала своєрідною відповіддю наукового співтовариства на заідеологізованість науки в соціалістичному суспільстві. Ця ситуація нагадує захопленість вченими у ХIХ ст. позитивізмом, у якому вбачалася альтернатива традиційної філософії з її догматизмом і схоластичністю.

Разом з тим, кожна з названих альтернатив діалектики не стільки відкидає, скільки підкреслює необхідність подальшої розробки тих чи інших аспектів теорії розвитку.

На закінчення необхідно підкреслити, що саме в діалектиці класична філософія досягає рівня науки, гнучкої і відкритої методології наукового пізнання, що оперативно реагує на зміну дійсності.

ТЕМА vi

ФІЛОСОФІЯ СУСПІЛЬСТВА

1. Суспільство як проблема філософії. Основні філософські концепції суспільного життя. Філософія суспільства, або соціальнафілософія,як розділ філософського знання,вивчаєсукупністьлюдськихзв'язківі відносин,щовиникають упроцесі спільної життєдіяльностілюдей, івизначаютьформиіспособиїхньогосоціальногоіснування.

Різноманітні прояви і форми суспільного життя вивчає ряд філософських, соціально-економічних і гуманітарних наук. Усі вони входять у сферу суспільствознавства, в якій особливе місце належить соціології.Вона вивчає соціологічні закони розвитку і функціонування соціальних груп та інститутів, відносини між соціальними спільнотами, механізми регулювання соціальних відносин. Проблемно-галузеве розмаїття окремих соціологічних досліджень визначене тим, що в соціальній науці присутні два протилежних, але взаємодоповнюючих підходів до вивчення явищ суспільного життя. Один з них емпіричний, що аналізує соціальні факти ізольовано і конкретно-феноменологічно – у їх безпосередній даності. Другий – теоретичний чи системно-узагальнюючий – входить до завдання соціальної філософії. Її предметом є вивчення загальних основ суспільного життя, створення несуперечливої моделі суспільного цілого.

Головне завдання філософії суспільства полягає в побудові узагальнених моделей суспільного цілого, у розкритті гранично загальних основ суспільного життя, у визначенні змісту «вузлових» понять соціально-філософського підходу до суспільних явищ.

Суспільне життя складне і досліджене далеко не повністю. Тільки на перший погляд здається, що людські вчинки складаються з ланцюга імпровізацій, а дії індивіда вільні і незалежні від впливу обставин. У дійсності це не так. Вчинки людини підпорядковуються, по-перше, її задумам і звичкам (які у свою чергу причинно обумовлені) і, по-друге, вони підпорядковані логіці об'єктивної необхідності, яка формує умови і способи людської діяльності в кожній із сфер суспільного життя.

Логіка соціальних обставин визначає обсяг можливостей, у якому протікає людська активність. Зберігаючи свободу вибору, індивід тією чи іншою мірою пристосовується до існуючих об'єктивних умов, включається у відносини функціонування даної соціальної сфери, орієнтується на психологію і вимоги суспільної групи, членом якої він є. Іншими словами, людина не може ігнорувати об'єктивні умови і схеми поведінки, що склалися до неї.

У суспільні взаємодії і відносини одночасно вступає величезна кількість людей. При цьому виявляється, що свої найбільш значимі дії люди чинять колективно – у складі об'єднань і соціальних груп. Тому закони суспільного життя є, здебільшого, не динамічними, що дозволяють робити однозначні, жорсткі прогнози, а законами масових явищ – законами статистичними або імовірнісними.

Суспільні закономірності відбивають ту чи іншу сторону прояву повторюваності в суттєвому змісті соціальних процесів і поведінки людей. Закони суспільства історичні, оскільки виникли разом із суспільством і виражають логіку його змін. Переважно вони є формою організації відтворення суспільного життя і соціально-історичної творчості.

Суттєві, стійкі і необхідні повторюваності у функціонуванні суспільства й у відтворенні його відносин виражають соціально-філософські закономірності, серед яких можна назвати об'єктивну тенденцію перетворення відносин особистого типу в речовинно-анонімні відносини, всесвітньо-історичну тенденцію зростання характеру і рівня людських потреб.

Соціальні відносини багатоманітні, що обумовлює об'єктивні труднощі їх вивчення. Як і з застосуванням яких наукових процедур слід спростити це багатоманіття? Можливо, необхідно вдатися до методів так званих точних наук, і для дослідження суспільних явищ застосувати розроблений ними математизований апарат, скажімо, інформатики, термодинаміки чи квантової механіки. Такі спроби дійсно були. Н.Вінер, наприклад, пропонував замінити соціальне знання кібернетичною інформатикою на тій підставі, що інформація нібито скріплює всі сфери суспільного життя і тому є об'єктом соціального аналізу. Наш вітчизняний мислитель С.А.Подолинський вважав критерії термодинаміки кращим засобом розмежування соціального паразитизму «верхів» і корисної витрати сонячної енергії працюючим людством. І все-таки такого роду судження спираються скоріше на метафори чи викликають додаткові пізнавальні проблеми, якщо їм надати характер дослідницьких програм.

Дійсно, не можна ж сказати, що суспільне життя має атомну вагу, що відносини людей доброзичливі на 45% і егоїстичні на 55%, що ступінь військової напруженості у відносинах двох країн досягла 90°С. Поняття і цінності суспільствознавства: соціальність, добро, егоїзм, альтруїзм, кооперація зусиль або суперництво (конкуренція) людей виникли в ході філолофсько-теоретичного осмислення величезного числа ситуацій і відносин, які складають тканину суспільного життя. Суспільство має потребу в їх специфічно-філософському розумінні. А його дає не природознавство, а соціальна філософія, що формулює вузлові ідеї сутнісного розуміння суспільного життя. При цьому вона вирішує головні питання, що виникають у ході аналізу конкретних ситуацій і суспільних змін.

У числі цих питань треба відзначити такі проблеми: що являє собою суспільство як система суспільних зв'язків і відносин? Які елементи і структури воно включає? Які сили зберігають суспільну систему у цілому, і які процеси цю систему перетворюють? Яка структура людської історії, і які долі очікують людство? Іншими словами, як і чому люди взаємодіють один з одним, змінюють способи цієї взаємодії, творять і трансформують форми спільного – суспільного життя? Але що таке суспільне життя? – Відповідаючи на це питання, мислителі минулого в більшій чи меншій мірі тяжіли до трьох основних концепцій суспільного життя: ідеалізму, натуралізму і матеріалізму.

Перша з цих концепцій – ідеалістична– вбачає основи, причини і фактори походження і функціонування суспільства в духовній сфері. Всередині цього підходу розмежовуються об'єктивно-ідеалістичні та суб'єктивно-ідеалістичні уявлення. З позицій об'єктивного ідеалізму на суспільство чинять вирішальний вплив громадська думка, світ абсолютних ідей, Світовий Розум, Світова Воля, Абсолютний Дух та ін. До об'єктивно-ідеалістичної концепції безпосередньо примикає релігійне трактування соціуму (Аврелій Августин, Вол.С.Соловйов, С.Л.Франк). Відповідно суб'єктивно-ідеалістичних версій суспільство є продукт волі, розуму й інших проявів духу видатних особистостей.

Не слід, звичайно, применшувати значення духовної сфери в житті суспільства, але й перебільшувати його, абсолютизуючи вплив ідеальних факторів, теж не можна. Навіть у наш час іноді чуємо твердження, що наявність (і знання усіма) положень «правильної» Конституції ледве чи не гарантує автоматичне вирішення суспільних проблем і суперечностей сучасності. Однак засновки ідеалізму про вирішальний характер у суспільному житті ідей найчастіше розбиваються реаліями буття. Іншими словами, неповноту істини соціального ідеалізму виявляє ступінь (не-)відповідності життя людини поставленим нею цілям. Він є своєрідним «індикатором» рівня нашого розуміння суті суспільних процесів, у які включена кожна соціальна істота.

Інше поширене трактування суспільного життя – натуралізм – проводить пряму аналогію між явищами природи і суспільства, пояснює специфіку суспільних процесів і відносин посиланнями на закономірності природних явищ, апелює в науках про суспільство до понять з області природних і технічних наук.

Так, трактування соціального життя на основі закону всесвітнього тяжіння привели Ш.Фур'є до погляду на людину і суспільство як на творіння природи, що утворилися в результаті природних законів «притягання за пристристю». Представник російського космізму О.Л.Чижевський стверджував, що сонячна активність збуджує психіку людей і може змінювати вектор їх діяльності. Тому поворотні етапи всесвітньої історії (повстання, революції, війни, хрестові походи, релігійні хвилювання) пов'язані з епохами максимумів сонячної активності. Поза сумнівом, що вплив фізичних полів планети і її оточення повинен враховуватися в життєдіяльності людини, але, можливо, не як основна причина.

До числа концепцій, що висувають на перший план природний фактор, відноситься географічний детермінізм (Геродот, Ш.Л.Монтеск'є, Г.Т.Бокль, Л.І.Мечников). Представники даного напрямкувбачали специфіку суспільного життя в природних особливостях (клімат, рельєф, ґрунт, водяні ресурси і т.д.).

Представники біологізаторських течій у суспільствознавстві, зокрема, соціального дарвінізму (У.Беджгот, Л.Гумплович, А.Смол) і біоорганіцизму (Г.Спенсер, А.Е.Ф.Шеффле, П.Ф.Лілієнфельд) описували соціальні процеси термінами біологічної науки. Деякі варіанти цієї течії пов'язані з расизмом, у якому в залежності від морфологічних особливостей робляться висновки про долі окремих народів, їх повноцінності чи неповноцінності, їх різної історичної ролі.

Демографічний детермінізм акцентував увагу на проблемах народонаселення, його чисельності, показниках народжуваності, смертності, тривалості життя і їхнього визначального впливу на розвиток суспільства. Т.Р.Мальтусом був сформульований «вічний закон народонаселення», відповідно до якого темпи росту народонаселення збільшуються в геометричній, а засобів існування – лише в арифметичній прогресії. Розбіжність між ними повинна врівноважуватися непосильною працею, голодом, епідеміями, війнами. Але якщо сам Т.Р.Мальтус був у подальшому стривожений власними поглядами і реальними подіями і вважав за необхідне намітити певні заходи (приборкання полової розбещеності, регулювання народжуваності, поліпшення засобів обробки землі тощо), то неомальтузіанці бачили вихід з демографічних труднощів у світовій термоядерній війні, у необхідності масової стерилізації населення слаборозвинених країн. Ця теорія народонаселення не визнає специфіку соціального життя в порівнянні з іншими формами існування. У живій природі дійсно виявляються прояви закону Т.Р.Мальтуса, але в людському світі такої закономірності не існує, а регулювання росту народонаселення при необхідності повинне здійснюватися відповідними соціальними програмами.

Сучасний натуралізм у соціології нерідко переносить на суспільство пояснювальні схеми із сфери інженерно-технічної діяльності, принципи устрою комп'ютерів і технічних об'єктів, категорії інформатики і системотехніки, приймаючи таким чином форми техноцентризму та інформаціоцентризму. За старих часів соціологічний натуралізм апелював до ідей і образів, запозиченим зі сфери ботаніки, зоології, анатомії, географії, геології, фізики, зокрема, з механіки і термодинаміки. Суспільство як біологічний організм (рослина і тварина) чи біологічне співтовариство (мурашник, вулик, колонія коралових поліпів, череда), суспільство як годинниковий механізм чи теплова машина, суспільство як автомат чи кібернетична система, – такий неповний перелік трактувань суспільного цілого соціологічним натуралізмом.

Третьою концепцією, що намагається дати відповідь на питання про корінні причини і основи буття суспільства, є матеріалізм,у найбільш розгорнутій формі поданий у філософії К.Маркса і Ф.Енгельса. Відповідно до матеріалістичного підходу до суспільного життя вища (соціальна) форма матерії включає нижчі (див.: Тему 4). Суспільство розуміється як матеріальне утворення, що розвивається в рамках об'єктивних і необхідних природно-історичних закономірностей. Соціальна матерія надбудовується над природними матеріальними процесами, але не зводиться до них. К.Маркс запропонував діалектико-матеріалістичне пояснення системи суспільного життя, виділивши як його основу матеріальне виробництво, а економічну сферу – як системоутворюючу всіх інших сфер соціального цілого. Сутність матеріалістичного розуміння суспільства буде розглянута далі.

2. Поняття суспільних відносин, їх сутність і структура. Суспільне життя ґрунтується на спільній діяльності людей. Людська діяльність – джерело формування, умова і спосіб існування цього життя, рушійна сила його розвитку. Про людську діяльність можна говорити з моменту виготовлення людиноподібною істотою перших знарядь праці. Їх створення є процес не тільки його виділення з природно-тваринного світу, але й формування ним самого себе і світу свого буття, забезпечення себе у ньому життєвими засобами, підтримання функціонування власного організму.

Зрозуміло, життя людини не обмежується біологічним існуванням. Вона живе також у соціальному і духовному вимірах. Людина є єдність біологічного, соціального і духовного. Діяльність у всіх трьох вимірах постає як процес універсалізації людського відношення до світу й одночасно як становлення цілісності самої людини – основи суспільства, суб'єкта і мети історичного розвитку.

Багатоплановість людського життя дозволяє класифікувати діяльність у залежності від об'єктів (економічна, політична, правова, релігійна) і суб'єктів (індивідуальна і колективна, народний рух, класова боротьба); на основі об'єктивних тенденцій розвитку суспільства (прогресивна, консервативна, революційна) і його системи цінностей (позитивна і негативна, законна і незаконна, моральна й аморальна). Однак будь-яка діяльність пов'язана з її основними видами: матеріальною і духовною. Вони виникають (і надалі самі диференціюються) у ході становлення і розвитку суспільства. Отже, діяльність виступає способом буття людини і суспільства.

Діяльна сутність людини переломлюється в таких поняттях як праця, виробництво. Праця людини являє собою цілеспрямовану зміну речовини природи, а разом з нею і самої людини. Будучи вираженням творчої сутності людини, праця не просто формує відповідні основи життя, а виступає системоутворюючим чинником суспільства. Терміном виробництво позначається особлива форма взаємодії матеріальних перетворень – обмін речовиною, енергією між людським суспільством і всім іншим зовнішнім світом, природою. Процес цього обміну являє собою соціальне перетворення природи з метою задоволення зростаючих людських потреб. Власне, тільки у виробництві суспільство стає системою, що саморозвивається. Тут створюється матеріальний продукт, духовне багатство людства, формується сама людина, виникають об'єктивні зв'язки і відносини людей.

Сучасна соціальна філософія вбачає в суспільних зв'язках ту «клітинку» соціуму, з якої необхідно починати його вивчення. Суспільні зв'язки різноманітні за формою і змістом, який вони організують. Безпосередня взаємодія людей один з одним здійснюється у вигляді спілкування.

Спілкуванням називаються живі, міжсуб’єктні відносини людей. Структура людського спілкування діалогічна. Хід спілкування передбачає соціальну дію: постановку цілей і визначення засобів їх досягнення, заняття (чи зміну) суб'єктом певної соціальної позиції, виконання людиною конкретної соціальної ролі, обмін інформацією, досвідом, безпосередню й опосередковану кооперацію людей, тобто поєднання розділених ланок людської діяльності в єдине ціле. Змінюючи соціальну позицію, людина реально чи думкою ставить себе на місце іншого, діє за нього. У ході спілкування виявляється таким чином соціальна еквівалентність і взаємозамінність індивідів.

У складно організованому суспільстві безпосереднє спілкування переростає в соціальний зв'язок, що називається суспільними відносинами.

Суспільні відносини – це багатоманітні форми взаємозв’язку, що виникають у процесі діяльності між окремими людьми, різними соціальними групами, а також усередині них.

Суспільні відносини поєднують розрізнених індивідів у єдине «багатополярне» ціле, надають їх діям певну одноманітність, стабільність і соціальну ефективність. Соціальна філософія розрізняє відносини між людьми двох типів: відносини особистого спілкування і соціально-анонімні відносини.

Особисті відносини між людьми виростають з життєдіяльності кожної людини і тому їх іноді називають «природними» і «органічними». У ході ускладнення суспільного життя ще в оболонці особистих відносин починають формуватися відносини більш складного типу. Особисте у відносинах набуває перетворену (заміщену чи відчужену) форму. В особисті відносини людей вклинюється посередник, найчастіше – «дзвінка монета». Вона обумовлює перехід до опосередкованих (чи власне соціальних) відносин.

Власне соціальнимивідносинами філософія вважає відносини, що інтегрують роздроблених чи «атомізованих» індивідів. Відносини такого роду пов'язують людей опосередковано, без безпосереднього контакту між ними, а іноді – без чіткого усвідомлення людиною характеру і навіть наявності таких зв'язків. У суспільні асоціації людей підштовхують об'єктивні потреби, що диктують їхнім носіям необхідно примусові форми зв'язку, обумовлені найчастіше своєкорисливим інтересом і меркантильним розрахунком. Особисті відносини заміняються відносинами речовими (через речі). Масові форми об'єднання людей у рамках соціально-корисливих відносин виникають у суспільствах з ринковою економікою. У приватно-підприємницькому суспільстві індивіди взаємодіють, входячи у виробничо-фінансові об'єднання, акціонерні компанії, приймаючи участь у діяльності транснаціональних корпорацій, фірм, будучи представниками ділових кіл і взагалі об'єднань «людей свого кола». До об'єднань такого роду належать різні політичні групи: асоціації, партії, рухи, адміністративні інститути – аж до держави. На тлі формальної рівності людей, що об'єднані соціально-суспільним видом відносин, ніхто не ховає, що бачить у своєму контрагенті засіб для досягнення власної вигоди. Суспільні відносини виконують роль форм виробничого, торгово-економічного, соціально-політичного, міжетнічного і міжкультурного спілкування і т.д.

У матеріалістичному трактуванні суспільні відносини поділяються на первинні (матеріальні, базисні) і вторинні (ідеологічні, надбудовні). Головними і визначальними є матеріальні, економічні, виробничі відносини, що визначають політичні, правові, моральні.

Ідеалістичне розуміння суспільних відносин виходить із примату духовного начала як об'єднуючого, системоутворюючого принципу. Це може бути ідея єдиного Бога, раси, нації і т.д. У цьому випадку державна ідеологія виконує роль кістяка суспільного організму, «псування» ідеї приводить до розвалу держави і деградації людини.

Виділення всього багатоманіття суспільних відносин, і насамперед матеріальних і духовних, дозволяє побачити в суспільстві самостійну цілісну систему.

Суспільство є система матеріальних і духовних відносин, носієм і центральною ланкою яких виступає людина і ті соціальні групи, в які вона включена.

Суспільство має надскладний і ієрархічний характер; багатоманіття його підсистем певним чином скоординоване і субординоване. Але те, що робить його системою, пов'язує людей і їх розрізнені дії, засоби і механізми цих дій у єдиний соціальний організм, – це суспільні відносини. Саме система цих відносин і складає специфічну природу суспільства.

3. Суспільне виробництво. Матеріальне і духовне виробництво. Спосіб виробництва. Суспільним виробництвом називають процес відтворення всієї сукупності суспільного життя, що охоплює як сферу матеріального, так і духовного виробництва, веде за собою зміни всього суспільства, його соціальної структури, політичної організації та інших сфер суспільного життя.

К.Маркс виявляє і вибудовує таку логіку відтворення суспільного життя:

– відтворення людей та їх соціальної сутності;

– виробництво матеріальних умов людського існування;

– виробництво суспільнихзв'язківі відносин;

– духовне виробництво чи виробництво суспільних ідей та інших продуктів і форм духовного життя суспільства.

Усі ці види суспільного відтворення знаходяться у тісному взаємозв'язку, відбиваючи повноту суспільного життя, і дозволяють характеризувати суспільство як єдиний соціальний організм.В основі конкретного соціального організму лежить економіка пануючого способу виробництва,–способу, яким визначається специфічний тип виробничих відносин, насамперед, тип власності, організації праці й обміну, поєднання і поділи різних видів суспільної праці, а також споживання.

Способом виробництва називають єдність продуктивних сил і виробничих відносин.

Продуктивні сили – система суб’єктивних (людина) і речовинних елементів, здійснюючих «обмін речовин» між суспільством і природою.

Виробничими відносинами називаються відносини, що виникають між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ. Сутність виробничих відносин складають відносини власності.

Люди діють на речовину природи з метою асиміляції її корисних властивостей і нейтралізації тих властивостей, які діють на людину негативно, руйнівницьки. У процесі трудової діяльності люди змінюють речовину природи, перетворюючи її в предмети, які служать задоволенню їх потреб. Стан і рівень продуктивних сил є одним з об’єктивних показників історичного розвитку даного суспільного організму.

У складі продуктивних сил виділяється, насамперед, працююча людина (жива праця), потім знаряддя праці та предмет праці (тобто речові чинники виробництва). Знаряддя праці – це ті чинники виробництва, які виробник ставить між собою і природою в процесі безпосереднього виробництва і якими він діє на природний субстрат, що включається трудящим у виробничий процес.

До складу предметів праці входить та частина об'єктів виробництва, на яку спрямована виробнича, знаряддєво-інструментальна активність працівника. Це – сировина, напівфабрикати, комплектуючі деталі і т.д.

Найбільш активним агентом виробництва є виробник – працююча людина чи професійно-трудове об'єднання людей (бригада, працівники ділянки чи ферми, цеху, підприємства, галузевого комплексу спеціалізованої робочої сили, а також одночасно живі носії живої – функціонуючої праці). Праця минулих поколінь акумулюється (у тому числі) у речових чинниках виробництва, що технологічно успадковуються носіями живої праці. Це ставить проблему двох різних форм виробничих відносин, одна з яких сфокусована на минулому, а інша – на живій праці.

У широкому значені виробничими називають і техніко-організаційні, і виробничо-економічні відносини. Соціальна роль тих і інших неоднозначна. Технологічна єдність засобів виробництва і техніко-виробничих зв'язків між працівниками і засобами виробництва утворюють технічний базис суспільства. У зв'язку з безперервністю і динамічністю розвитку технічного базису суспільства його продуктивні сили ніби пов'язують суміжні фази історичного розвитку конкретного суспільства, в той час як виробничі відносини, і, зокрема, відносини власності типологічно розмежовують ступені у розвитку суспільних формацій. Міру єдності і розбіжності історично конкретної сукупності продуктивних сил і виробничих відносин у рамках даного способу виробництва фіксує закон відповідності типу виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил.

Ланки і рівні соціально-економічного життя об'єднані в єдине ціле відносинами взаємопокладання і взаємовиключення його основних моментів, суперечливою єдністю продуктивних сил і виробничих відносин, що складають структуру способу виробництва й об'єктивну основу соціально-економічних класів. «Що ж таке суспільство, яка б не була його форма? – писав К.Маркс. – Продукт взаємодії людей. Чи вільні люди у виборі тієї чи іншої суспільної форми? Аж ніяк ні. Візьміть певну ступінь розвитку продуктивних сил людей, і ви одержите певну форму обміну (commerce) і споживання. Візьміть певну ступінь розвитку виробництва, обміну і споживання, і ви одержите певний суспільний лад, певну організацію сім’ї, станів і класів, – словом, певне громадянське суспільство. Візьміть певне громадянське суспільство, і ви одержите певний політичний лад, що є офіційним вираженням громадянського суспільства».