Послідовника І. Канта – Іоанна Готліба Фіхте
Серед послідовників І. Канта слід виділити Іоганна Готліба Фіхте (1762-1814 рр.), який є одночасно і його критиком.
І. Г. Фіхте походив з бідної селянської сім’ї, ріс без освіти, його чекали тільки праця і турботи по добуванню хліба насущного. Але доля його склалася інакше. Коли І. Г. Фіхте було 8 років, в село, де він жив, приїхав багатий сусід-поміщик, щоб послухати знаменитого проповідника, який роз’їжджав Німеччиною. Але на проповідь він запізнився. Проте йому сказали, що тут є хлопчик, який може практично дослівно переказати проповідь. Коли привели 8-річного І. Г. Фіхте, той не просто осмислено переказав проповідь, але і повторив пафос знаменитого проповідника. Слухач був настільки вражений, що виділив хлопчику стипендію і відправив його вчитися в школу, а потім в університет, на теологічний факультет – спочатку до Йену, потім до Лейпціга. Але після смерті свого добродійника І. Г. Фіхте став відчувати нужду, він вимушений був постійно підробляти.
Так і не закінчивши Лейпцігський університет, І. Г. Фіхте влаштувався домашнім учителем до одного студента, і той попросив його пояснити книги І. Канта. І. Г. Фіхте прочитав книги, був від них в захваті і поїхав в Кенігсберг вчитися до І. Канта, який прийняв його прихильно.
І. Г. Фіхте написав свою першу роботу – «Досвід критики усілякого одкровення». Він випустив її в світ анонімно, і читачі, не знаючи, хто автор, приписали її перу І. Канта, так що той вимушений був виступити із публічним спростуванням (хоч і сказав при цьому, що згоден із положеннями книги), чим тільки привернув увагу до молодого філософа.
Після цього І. Г. Фіхте тривалий час роз’їжджає різними містами, викладає в Йенському університеті, але після виниклої там суперечки про атеїзм, в якому його звинуватили, І. Г. Фіхте був вимушений в 1799 р. піти звідти. Він викладає в Берлінському університеті із перервою з 1806 по 1010 рр., потім стає ректором цього університету – до 1812 р. І. Г. Фіхте це дуже обтяжувало, тому що Німеччина була у той час окупована наполеонівськими військами, а він був патріотом німецької нації, і посідати офіційну посаду, тим самим співробітничавши із окупаційними властями, було для нього тягарем. Після перемоги російських військ над Наполеоном І. Г. Фіхте по-своєму бере участь у боротьбі проти окупантів: він працює в госпіталі, доглядає за пораненими, але заражається тифом і вмирає.
Основою своєї філософії І. Г. Фіхте вважав подолання недоліків кантівської філософії. І. Г. Фіхте указував, що І. Кант зробив переворот у філософії і що після нього філософія може розвиватися тільки як трансцендентальний критицизм, але говорив і про те, що у І. Канта є суттєвий недолік: у його філософії немає обґрунтування того, яким чином з’являються категорії чистого розуму. І. Г. Фіхте вважає, що філософія повинна бути добудована до її основоположень, повинна бути здійснена дедукція категорій, тобто свою філософію він бачив як деяке доповнення до кантівської філософії.
І. Г. Фіхте, як і І. Кант, мав для себе як зразок наукове пізнання, а оскільки всі науки виходять з якогось одного або декількох очевидних принципів (аксіом), то і філософія також повинна бути побудована на цьому очевидному принципі.
Але філософія, на відміну від наук, сама є наука, що знаходиться в основі всієї решти наук: саме вона дає основу пізнання, критерій істинності і т.п. Тому філософія може існувати тільки як вчення про науку. Свою філософію І. Г. Фіхте називав науковченням, так назвав він і основні свої роботи: «Про поняття науковчення», «Основа загального науковчення» та ін. Саме ці роботи є основними для розуміння його філософії, хоча у нього є і робота популярного плану з довгою назвою «Ясне, як сонце, повідомлення широкій публіці про справжню суть новітньої філософії». Але в цьому «Повідомленні...» незрозуміло, яке відношення має ця робота до «Науковчення». Є ще «Мова про гідність нації» – робота політичного плану.
Філософія І. Г. Фіхте має назву «науковчення». Науковчення – це саме вчення про знання, трансцендентальний ідеалізм. Суть його – в подоланні догматизму, бо І. Кант, по І. Г. Фіхте, не зміг зробити це до кінця і послідовно. Оскільки І. Кант постулював існування речей в собі, з цього слідує, що догматизм є в кантівській філософії. Послідовний же ідеалізм (мається на увазі трансцендентальний ідеалізм – для І. Г. Фіхте це синоніми) повинен вивести все пізнання і весь світ із однієї тільки свідомості. Догматизм же поступає навпаки: виводить всі явища свідомості із зовнішнього об’єктивного світу. Догматизм – це не тільки матеріалізм.
Основним своїм супротивником І. Г. Фіхте рахує Б. Спінозу, який є зразком догматика, що намагається вивести все із поняття субстанції, із того, що існує об’єктивно. Субстанція, як пам’ятаємо, у Б. Спінози має два модуси – матерію і свідомість, тому догматизм, по І. Г. Фіхте, може бути і ідеалістичний.
Найдостовірніше положення нашої свідомості (а саме із свідомості повинна виводитися вся філософія) є положення про нашу самосвідомість, про те, що в нашій свідомості існує деяке ядро, деяке наше «Я», яке тотожно самому собі. Перше самоочевидне положення: «Я» є «Я». Саме із самосвідомості І. Г. Фіхте прагне вивести всі дані нашої свідомості, у тому числі й буття.
Перехід від мислення до буття цілком можливий, оскільки можна мислити думку про предмет (думка і те, про що думка існує, – це одне і те ж, про що пам’ятаємо ще з часів Парменіда), а перехід зворотний (від предмета до думки) неможливий. Тому теза про тотожність буття і мислення справедлива, по І. Г. Фіхте, тільки в один бік: про тотожність мислення і буття. Мислення містить у собі все буття. Буття виводиться із мислення, а точніше із свідомого суб’єкта.
Перший факт: Я є Я. І. Г. Фіхте відразу ж постулював відмінність цього свого положення від арістотелівського. Як пам’ятаємо, основна аксіома філософії, згідно з Арістотелем, є положення про тотожність: неможливо одному і тому ж бути і не бути властивим одному і тому ж в одному і тому ж відношенні і т.д. Тобто основне положення філософії – в тому, що «А» є «А», предмет рівний сам собі (або акціденція предмету рівна самої собі). Оскільки «А» є «А», то, справедливе і наше Я так само тотожне самому собі.
Цю арістотелівську логічну побудову І. Г. Фіхте називає перевернутою і вказує, що, навпаки, тотожність предмета самому собі можлива тільки тому, що «Я» тотожне самому собі, бо будь-який предмет знаходиться в нашій свідомості. Тому «Я» є не акт знання, а акт волі (тут відмінність І. Г. Фіхте від Р. Декарта). «Я» є перш за все діюча самосвідомість.
При пізнанні об’єкт і суб’єкт пізнання розрізняються; особливість же нашого «Я» – в тому, що в ньому об’єкт і суб’єкт співпадають. Тому думка «Я» є не думка, а діяльність, є акт – вільний акт, який недоказовий, як не можна довести і обґрунтувати будь-яку вільну діяльність. Саме в цьому і полягає, по І. Г. Фіхте, сутність кантівського критичного трансценденталізму: все повинно бути покладено в «Я». Саме в цьому – його протилежність будь-якому догматизму, який бачить джерело будь-якого знання поза нашим «Я», за його межами.
Із людського «Я» можна вивести все – не тільки форму, але й зміст сущого, тобто не тільки явище, але і річ у собі. Тут сам І. Г. Фіхте стверджує, що він продовжує не «Критику чистого розуму», а цілком І. Канта, бо вже в «Критиці практичного розуму» І. Кант відмовився від непізнаваності речі в собі. У «Критиці практичного розуму» І. Кант стверджує, що воля людини автономна, незалежна, народжує саму себе, і саме таке самопороджує «Я» і є згідно І. Г. Фіхте, початковий предмет філософії. Тому «Я» об’єднує в собі і умоглядний, і чуттєвий світи. Можна сказати, що тут «Я» зливається із тим, що звичайно люди розуміють під Богом, саме в цьому полягала суть звинувачення І. Г. Фіхте в суперечці про атеїзм.
Це покладення «Я» самим себе є перший акт волі. Другий акт волі є заперечення «Я» самим себе. «Я», вважаючи саме себе, проте спостерігає його як деякий об’єкт. Тим самим «Я» вважає деяке «Не-Я».
Отже, в самому «Я» виникає «Не-Я», але тут виникає парадокс, оскільки, як указує І. Г. Фіхте, якщо «Я» вважає тільки себе, то яким чином воно може щось заперечувати? Інакше кажучи, як можливо виникнення самосвідомості із свідомості, бо свідомість одночасна даність і «Я» і «Не-Я», тобто даність і суб’єкта, і об’єкта. Тому якщо ми стверджуємо| услід за І. Г. Фіхте основоположення «Я» і «Не-Я», то треба припустити, що «Я» не абсолютне, воно ділиме. Але, з іншого боку, «Я» не може бути ділиме, оскільки воно є дух. Отже, із перших двох актів волі витікає третій акт, третє положення науковчення, яке І. Г. Фіхте формулює так: «Я» протиставляю в «Я» ділимому «Я» – ділиме «Не-Я». Тобто в третьому основоположенні вводиться поняття абсолютного «Я»: виявляється, що те «Я», яке протилежне самому собі – «Не-Я», не абсолютне «Я», а кінцеве ділиме «Я». Тому суб’єкт, тобто «Я», одночасно є і абсолютним, і відносним, і осягаючим сам себе, і осягаючим деяку протилежність себе. Те «Я», яке вважає саме себе, абсолютне «Я»; те, як воно вважає деяке протилежне самому собі «Не-Я», є відносне ділиме «Я».
Звідси виникають перші дві категорії: «Я» дає категорію реальності, а «Не-Я» дає категорію заперечення. Оскільки «Я» і «Не-Я» взаємодіють в третьому синтезі, третьому основоположенні, то через їх взаємозаперечення виникає категорія взаємодії. Тут у І. Г. Фіхте виникає, як згодом визначить Г. В. Ф. Гегель, чергове діалектичне положення. Оскільки в цій взаємодії «Я» завжди активне, то «Не-Я» не може впливати на «Я». Але виявляється, що «Я» обмежене саме «Не-Я», тобто «Не-Я» все ж таки якимось чином впливає на «Я». Це можливо тільки в тому випадку, якщо Я в самому собі буде шукати цю саму протилежну пасивність, тобто існування об’єкту, «Не-Я», вважається в самому «Я» як його пасивність. Тому все насправді виводиться не із об’єкту, не «Не-Я», а із самого «Я» (причинність міститься в самому «Я»).
Таким чином, виникає четверта категорія – категорія причинності. Причинність міститься в самому «Я» як взаємодія активності із пасивністю, бо пасивність є протилежний прояв активності. Оскільки і активність і пасивність містяться в самому «Я», то в «Я» міститься все – і зміст свідомості, і його форма, тобто, кажучи мовою І. Канта, і категорії, і явища (зокрема речі в собі). Тут виникає перехід від «Я» абсолютного до «Я» відносного, від «Я» нескінченного до «Я» ділимого. Для І. Г. Фіхте це проблема: яким чином «Я» нескінченне співвідноситься із «Я» кінцевим?
І. Г. Фіхте наводить наступний приклад: нескінченне «Я» в своїй діяльності завжди саме себе обмежує. Наприклад, кажучи «Я мислю», Я тим самим себе вже обмежую, оскільки це означає тільки «Я мислю», а не «Я бажаю» або «Я дію». Тобто будь-яка дія нескінченного «Я» є вже самообмеження, перехід в ділиме «Я». Тому абсолютне «Я» є субстанція, а кінцеве «Я» є акциденція. Звідси виникає категорія субстанціональності. Ця методика І. Г. Фіхте послужить відправною крапкою для гегелівської діалектики, для гегелівської побудови філософії шляхом тріад (тези, антитези і синтезу). Це основополагання «Я» самого себе, а потім «Не-Я» і зняття цієї суперечності в абсолютному «Я» є основоположення знаменитої гегелівської тріади.
Таким чином, виходить, що «Я» діяльне, і діяльність «Я» не обумовлена його свідомістю – «Я» діяльне несвідоме. Саме тому воно вільне. Усвідомлювати само себе «Я» може лише як продукт своєї діяльності. Тому споглядальне (тобто теоретичне, спекулятивне) відношення до світу є відношення не вільне, а вільне відношення до світу несвідоме, тобто практичне. Саме тому І. Г. Фіхте вважав свою філософію не тільки підведенням основоположень під кантівську «Критику чистого розуму», під його дедукцію категорій, але і продовженням його «Критики практичного розуму», виведенням звідси всіх положень і наслідків. Адже для теоретичного «Я» виникає нерозв’язна проблема існування світу; для теоретичного «Я» світ є лише деяка ілюзія, а знаходиться буття тільки в практичному «Я» – як якась необхідність перешкоди для «Я».
«Я» вимагає в самому собі для своєї діяльності деякого обмеження, перешкоди, бо якщо «Я» не буде обмежене, то діяльність його йтиме в нескінченність і тому буде безплідною. Тому саме абсолютне «Я» вимагає протиставлення у вигляді «Не-Я».
Основною формою практичного «Я» є прагнення, потреба подолати перешкоду у вигляді «Не-Я». Це прагнення проявляється в двох формах: як прагнення до задоволення чуттєвої потреби і як прагнення до влади над об’єктом, до самостійності. Друга тенденція показує, що «Я» належить не матеріальному світу, а піднімається над ним. Людина, таким чином, є паном всієї природи, вона прагне підпорядкувати її собі, оволодіти нею. У цьому і полягає сенс існування людини – в тому, щоб перетворити Хаос на Космос. Людина повинна зрозуміти, що єдине, перед чим варто благоговіти, – це її автономна етична воля. У природі немає нічого вищого за людину. Природа бездійова, вона є повна відсталість і інертність; людське «Я» діяльне. В самій людині як в істоті, що належить двом світам, також є бездіяльність, відсталість, інертність, і саме в цій інертності І. Г. Фіхте бачив джерело первородного гріха. Порятунком же людини від первородного гріха є подолання в собі цієї відсталості через діяльне «Я».