ДОБРО І ЗЛО – ОСНОВНІ КАТЕГОРІЇ ЕТИКИ

Моральне добро і моральне зло є універсальними фундаментальними категоріями етики. Визначення і трактування генезису й сутности мораль­ного добра і зла є вихідними для тлумачення інших категорій етики. Від їх розуміння залежить ідеологічна спрямованість етичних докт­рин і концепцій. У багатьох релігійно-філософських вченнях постійна боротьба між добром і злом визначається як основна причина і рушій­на сила всього, що відбувається у світі. Саме з цієї точки зору вони пояснюють усе, що відбувається, як в особистому, так і соціально-полі­тичному житті людей. Це єдині категорії етики, що релігійно й міфо­логічно персоніфіковані: добро в образах Крішни, Ісуса Христа, Аллаха тощо, зло — в образах сатани в іудаїзмі, диявола в християнстві, шайтана в ісламі та ін.

Моральне добро — найбільш загальне імперативно-оціночне по­няття моралі і категорія етики, що виражає позитивне мораль­не значення явищ суспільного життя в їх співвіднесенні з етичним ідеалом.

Моральне зло — універсальна етична категорія для позначення негативних явищ суспільного життя, які виникають унаслідок свідомого волевиявлення соціального суб'єкта—людини, групи, політич­ної партії тощо.

ЗЛО МАЄ І ПАТЕТИЧНИЙ ХАРАКТЕР. Наприклад, стихійні лиха — земле­труси, повені, урагани тощо теж у сприйнятті людини велике зло, але воно не має морального характеру.

Моральне добро має в своїй онтологічній основі більш широку етич­ну категорію — благо. У повсякденній мові це знаходить вираз в ото­тожненні понять «добро» і «матеріальні блага». Специфічно моральний сенс добра полягає в тому, що воно протиставляється практичній доціль­ності, тобто добрий вчинок є безкорисливим. В етиці існує три основні інтерпретації категорії добра: релігійно-ідеаіістична, утилітарно-натуралістична, інтуїтивістська.

РЕЛІГІЙНО-ІДЕАЛ1СТИЧНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ДОБРА

†уособленням добра є Бог, або воля Бога, абсолютна ідея тощо (неото­мізм, гегельянство, неопротестантизм);

† добро має неземний трансцендентний характер (неокантіанство, неопозитивізм);

† добро — це діяльність за законами духовного світу, яка прилучає люди­ну до Божого Царства, світу ідей тощо (платонізм, крішнаїзм, нео­кантіанство);

† втіленням добра є небесне чи Боже Царство; добро є вищою ідеєю в царстві незмінних сутностей (гностицизм, неоплатонізм, христи­янство).

УТИЛІТАРНО-НАТУРАЛІСТИЧНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ДОБРА

• добро — це земне щастя (гедонізм, евдемонізм);

• добро — це насолода (епікуреїзм);

• добро — це корисність (емпіризм, І. Бентам);

• добро — те, що відповідає інтересам соціальної групи (утопічний

соціалізм, марксизм).

Окрім цих крайніх позицій, були нечисленні, але плідні спроби їх інтеграції. Так, Арістотель розглядав добро як шлях до щастя і рівно­часно— структурний елемент самого щастя.

В інтуїтивістському тлумаченні (Дж. Мур, Р. Хеар та ін.) добро — це об'єктивна, проста і первинна якість речей, яка осягається винятково інтуїтивним шляхом. Ричард Хеар пояснював невизначеність поняття "добро" тим, що різноманітність контекстів його вживання не дозволяє встановити його загального значення, тобто в кожній конкретній ситу­ації воно мас інший зміст.

Отже, існують різні підходи до пояснення змісту категорії доб­ра. З цього можна зробити висновок, що спільними рисами всіх цих трактувань є абсолютна самоочевидність загальнолюдської цін­ності категорії добра, яка реалізується у вчинках як людяність.

Категорія добра надає гуманістичної інтенції всім його історичним і ситуативним конкретизаціям. Добро співвідноситься з усіма етичними категоріями, але особливе місце посідає його співвідношення з обов'язком. Проблема діалектичного взаємозв'язку добра і обов'язку привела до появи двох напрямків в етиці: етичної аксіології і етичної деонтології.

Етична аксіологія визначальними категоріями етики вважає «добро» і «зло». Деонтологія (розділ етики, що вивчає проблеми обов’язку і належного) на перше місце ставить «обов'язок» і взагалі «належне». Із суперечностями співвідношення добра й обов'язку нама­гався розібратися І. Кант, але задовільного розв'язання він так і не знай­шов. В одному випадку він стверджував, що обов'язок полягає у тво­ренні добра; в іншому — визначав добро через обов'язок: добро полягає в тому, щоб виконувати обов'язок.

Протиставлення добра й обов'язку зустрічається і в етичній доктрині Ф. Ніцше. У XX ст. це протиставлення набуло характеру теоретичної суперечности між аксіологією і деонтологією. В деонтологічному нап­рямку (Г. Прічард, Д. Росс, Е. Керріт) обов'язок вважається категорією не залежною від добра або такою, що логічно передує категорії добра, — як у Канта.

Отже, моральність прибічниками деонтологічної етики трактується формально: обов'язок слід виконувати заради самого обов'язку. Згідно з цією теорією моральні обов'язки не мають засад у соціальних потребах, вони очевидні самі по собі, вічні і незмінні.

САМООЧЕВИДНІ ОБОВ 'ЯЗКИ

—► не чини зла, чини добро;

—► розподіляй добро і зло у відповідності з вимогами справедливости;

—► говори правду і виконуй обіцянки (обоє 'язок вірности);

—► дякуй за надані послуги;

—► відшкодовуй завдані тобою шкоду і збитки;

—► самовдосконалюйся.

Причиною суперечности між добром і обов'язком є незбіжність між моральною і прагматичною мотивацією.

Суперечливий діалектичний взаємозв'язок існує між моральним добром і моральним злом. У межах діалектичної філософської традиції утверджується розуміння відношення добра і зла в сенсі класичної діа­лектики суперечности як цілковитого взаємного опосередкування, взаєм­ного проникнення, взаємопереходу між ними. Уже в античні часи проб­лема взаємного зв'язку породила чимало питань в етичних вченнях, що намагалися розібратися з причинами існування зла, його проявами і сутністю. Арістотель розглядав зло у двох основних площинах: як стан суспільної моральності; як властивість душі індивіда.