Розвиток ідей у натурфілософських («фізичних») школах

Стародавньої Греції

Класичний характер розвитку античної філософії проявляється в тому, що в ній продемонстровано логіку розвитку людського мислення. Розпочинається антична філософія з появи натурфілософських ідей і шкіл у Стародавній Греції. Натурфілософія – це філософське осмислення природи («натура» – лат. природа). Грецькою мовою слово «природа» звучить як «фізіс», тому таку філософію в Стародавній Греції називали «фізичною», а філософів цього періоду – «фізиками».

Світ природи із його різноманітністю, в першу чергу, впадає в очі допитливої людини, тому думка про осягнення буття починається з осмислення світу природи. Для ранньої давньогрецької думки природа з’являлася як «все». З чого може почати свої дії думка, якщо вона хоче охопити «все»? Вона повинна почати з того, із чого може це «все» з’являється або розпочинається: із «архе» – джерела буття. На першому етапі розвитку античної філософії природа стала її об’єктом, а першою проблемою філософії – проблема пошуку джерела буття («архе»).

Першим філософом Стародавньої Греції, за загальним визнанням, був Фалес (624-526 рр. до н.е.) із Мілета, міста на побережжі Малої Азії. Від нього до нас дійшло дві тези: «Все із води» і «Все має душу». Філософом Фалеса називають не тільки тому, що мислитель висунув думку про джерело світу («архе»), а перш за все тому, що він почав це доводити, посилаючись на те, що без води немає життя. Друга теза підтверджує, що Фалес замислювався і над причинами змін і рухів, що відбуваються в природі, і шукав такі причини у внутрішній природі речей.

Якщо розміркувати над тезами Фалеса, то можна оцінити їх пізнавальне значення:

· вони зводили різноманіття реального світу до одного джерела буття – води, і тому «все» було єдиним, взаємозв’язаним;

· йдучи думками крок за кроком за цим єдиним, ми можемо не просто сприймати дійсність, але й розуміти її, пояснювати, моделювати.

Але виникають при цьому і питання: що відбувається з водою, коли вона перетворюється на все? Адже багато що не схоже на воду. Так, може, і джерело буття не схоже ні на що, але дає всьому початок?

Напевно, так міркував учень Фалеса – Анасімандр (610-546 рр. до н.е.), стверджуючи, що «архе» само по собі не схоже ні на що, це – «апейрон» – невизначене і безмежне. Думка Анасімандра була прониклива, але вона не могла задовольнити людей того часу через неможливості переконатися в реальному існуванні «апейрона». Унаслідок цього третій представник мілетської школи Анаксімен (588-525 рр. до н.е.) синтезував ідеї своїх учителів: джерело буття повинно бути достатньо невизначеним, але доступним для сприйняття, необхідним для життя і рухливим. На думку Анаксімена, саме таким є повітря як джерело всього.

Діячі мілетскої школи висловлювали продуктивні ідеї і в інших сферах, окрім філософії. Фалес був видатним математиком і астрономом. Та все ж головне досягнення мілетської школи філософії – розробка ідей про всесвіт. Такі розробки демонструють рух людської думки від конкретного через абстрактне до поглибленого усвідомлення реальності.

Мілетці підготували ідейний ґрунт до появи сміливої для філософії тези про те, що «все є на зразок числа або пропорції». Ця теза належить Піфагору (570-500 рр. до н.е.). Якщо виходити з міркувань його попередників і вважати, що «все» є щось «одне», то тоді світ («все») стає однорідним, тобто виступає в одній якості. У такому разі, відмінності між речами вже не якісні, а кількісні, все можна виміряти числом.

Піфагор уперше визначив умови застосування для пізнавальної діяльності математичного обчислення, а також відокремив абстрактне від наочності, адже число, хоча воно і пов’язане з речами, відвернуте від речей – абстрактне. Піфагор визначив також числове співвідношення мелодій, ввів в обіг такі поняття, як «космос», «гармонія», «філософія». Саме Піфагор уперше назвав себе мудрим, любителем і шукачем мудрості (філософом).

Високий рівень абстрактності вчення Піфагора примушував грецьких філософів шукати зв’язки між створеними ними абстракціями і життям. Сучасник Піфагора – Геракліт Ефеський (544-483 рр. до н.е.) використовував ідеї своїх попередників для побудови цілісної філософської концепції, що поєднує високий рівень абстрактних міркувань із наочністю.

Оскільки в Геракліта вже були створені філософські вчення, що відрізняються між собою, то він вважав за необхідне в розумінні всесвіту перенести акцент з питання «Що?» (Що є світ? Що є джерелом світу?) на питання «Як?» (Як слід мислити, щоб мати достовірні знання?).

Питання «Що?» і «Як?» з часів Геракліта Ефеського стають основними питаннями пізнання, в тому числі й наукового, вони знаходяться в органічній єдності між собою.

На думку Геракліта, світ слід розуміти як потік, що весь час тече: «Все тече, все змінюється». Розгортаючи свої думки, Геракліт дає відповідь на питання, що саме тече, як тече, куди тече. У течії, в становленні перебувають чотири світові стихії: вогонь, повітря, вода та земля. Вони, на думку Геракліта Ефеського, переходять одне в одне, але не хаотично, а розмірено. Взагалі виходить, що світовий кругообіг здійснюється шляхом розміреного руху від протилежного до протилежного: від рухомого, світлого, гарячого вогню до інертної, темної, вологої землі і навпаки. Енергію всьому руху дає вогонь як перша і динамічна стихія. Весь Космос є нічим іншим, як вогнем, який помірно спалахує і помірно згасає. Оскільки світовий рух відбувається не хаотично, то це свідчить про наявність єдиного світового закону – «логосу». «Логос» – це слово, хід думки – розумний порядок. Саме логос визначає міри поєднання протилежностей в світі: «Війна всім батько». Такий погляд на світ, в якому він постає динамічним, змінним унаслідок боротьби і єдності протилежностей, отримав назву діалектики. Таким чином, Геракліт є засновником діалектичного методу мислення, згідно якого розмаїття сущого зводиться до його внутрішньої енергетики.

У реальному світі логос проявляє себе у вигляді блискавки – особливої дії особливого вогню (пригадаємо, що в давньогрецькій міфології Зевс править світом саме за допомогою блискавки). Геракліт пояснював дією вогненної стихії як «усе», в тому числі – душу людини (особливий, сухий і чистий вогонь) і роботу інтелекту (прояснення, «спалахи» при усвідомленні).

Після Геракліта філософські вирішення питання про всесвіт розвивалися через поєднання питань «Що?» і «Як?».

Особливу увагу в період подальшого розвитку античної натурфілософії слід звернути на чотири школи.

Школа елеатів (за назвою міста Елея). Найвідоміші представники – Парменід (540-450 рр. до н.е.) і Зенон (490-430 рр. до н.е.). Парменід стверджував, що за відсутністю належної уваги до процесу мислення ми вимушені будемо визнати тільки буття, а небуття зовсім немає. Бо про що б ми не мислили, думка буде непорожня. Навіть мислячи небуття, ми вводимо його в ранг буття, бо воно в даний момент існує для самого мислення як його предмет. Отже, всюди є тільки буття, незмінне та невичерпне. Погляди на основоположення сущого як на нерухомі, незмінні, згодом самоототожнені (у німецького філософа Г. В. Ф. Гегеля) отримали назву метафізичного світогляду, який протистоїть діалектиці. Парменіда вважають одним з тих, хто започаткував метафізичний стиль мислення.

Зенон направив свої зусилля на захист ідей Парменіда через розробку оригінальних завдань-головоломок («апорії Зенона»), які доводили немислимість змін і руху.

Школа атомізму. Представник – давньогрецький атоміст Демокріт (480-390 рр. до н.е.). Він виходив із тези про те, що ніщо не виникає із нічого і не перетворюється на ніщо. Якщо в світі не було б чогось стійкого і незмінного, світ не утримався б у бутті. Можна ділити і дробити речовину, але не нескінченно. Край, межа можливого ділення – атом (неподільний), його існування – запорука непорушності світу. Із атомів утворюються світові стихії, а з останніх – усе, що існує. А. Ейнштейн назвав ідею атомізму однією з найпродуктивніших в історії науки, адже вона дає можливість пояснити багато явищ.

Школа еволюціонізму. Розробив її ідеї Эмпедокл (483-423 рр. до н.е.), який вважав, що всі процеси світу можна пояснити через взаємодію чотирьох стихій, або елементів (вогонь, повітря, вода і земля), і двох сил протилежного напряму (любов і ворожнеча). Під дією любові подібне по’єднується із подібним, а під дією ворожнечі – навпаки: в світі панують роз’єднання, розпад. Любов і ворожнеча по черзі встановлюють своє панування в світі, а останній знаходиться в періодичних станах проходження або до досконалості (так виникають Космос і всі форми життя), або до розпаду (який неминучий після панування любові).

Школа ноології, або концепції вселенського розуму. Розробив її ідеї Анаксагор (500-428 рр. до н.е.), на думку якого все суще складається з часток, що вміщують усі якості світу. Тому ми і бачимо розмаїття світу. Але конкретне їх поєднання обумовлене дією світового розуму. Саме нуса, або ноос, виступає мірою для всього сущого. На початку XX століття В.І. Вернадський використав термін «нооні» для позначення ноосфери – тієї частини біосфери Землі, яка створюється завдяки культуротворчій діяльності людини.

Таким чином, давньогрецька натурфілософія розвивалася динамічно, демонструючи при цьому деякі загальні закономірності руху людського мислення – від простого до складного, від конкретного до абстрактного, від недиференційованої проблематики до диференційованої, від неусвідомленого до усвідомленого, висунувши цілу низку продуктивних для європейської цивілізації ідей і теорій.

Сократ, софісти

Сократ (близько 470-399 рр. до н.е.) – античний мислитель, перший, за народженням, афінський філософ. В історії європейської філософської думки немає фігури більш значної, ніж Сократ. Ще в давнину він став у свідомості людей утіленням мудрості, ідеалом мудреця, що поставив істину вище за життя. Уявлення про нього як про ідеал мудрості, мужності думки та героїчної особистості збереглося і надалі.

Не зважаючи на наявність значного пласту досліджень творчості Сократа, в історії філософії немає фігури більш загадкової, ніж він. Справа в тому, що сам Сократ не написав ні рядка філософських праць. У ті часи всім були очевидні переваги промови, її небувала виразність і можливість реакції на неї слухачів. Тому вчення Сократа реконструюється на основі вторинних джерел, у першу чергу, сократичних діалогів раннього Платона, відомостей історика Ксенофонта, Діогена Лаертського, а також ідейних супротивників Сократа (комедіографа Арістофана) і книг пізніших авторів (наприклад, Арістотеля), кожен з яких по-своєму розумів Сократа. Усе це дуже ускладнює відтворення історичної значущості постаті Сократа.

В європейській історико-філософській традиції постать Сократа займає особливе місце. Його вчення відкриває нову сторінку у розвитку давньогрецької філософії. Сократ підсумував «досократичний» період філософствування, що характеризувався натурфілософською спрямованістю. Предметом філософії, її основним завданням і головною метою він вважав пізнання «єства» людини, першоджерела її вчинків і справ, способу життя та мислення. Таке пізнання він вважав можливим лише шляхом самопізнання.

«Пізнай самого себе» – цей вислів або формула мудрості була написана серед інших аналогічних висловів і заповідей («Нічого занадто», «Заручився – розорився») на фронтоні Дельфійського храму. Не випадковим є той факт, що дельфійський вислів, відомий до Сократа і після нього, закріпився саме за ним. Жоден із мислителів античного світу, окрім Сократа, не зробив установку на самопізнання головною частиною свого вчення і керівним принципом усієї своєї діяльності. Сократівська установка на самопізнання, тобто перетворення проблеми людини і «людських справ» у головну проблему філософії, що ознаменувала собою новий етап в історії грецької теоретичної думки, зберегла свою гостроту і залишається актуальною й нині.

Сократівське самопізнання передбачає, передусім, пошук етичних правил, турботу про душу, про призначення людини. Це, по-перше, орієнтація на пізнання морального першоджерела в людині, по-друге, – установка на оцінку вчинків крізь призму виявленого морального закону, по-третє, – орієнтація на пошук гармонії між внутрішніми спонукальними мотивами і зовнішньою діяльністю. За Сократом, зазначені елементи самопізнання необхідні для досягнення благого й осмисленого життя. Усвідомлення саме цих елементів самопізнання привело філософа до роздумів про взаємовідносини пізнання (знання) і чесноти. На його думку, правильний вибір благого образу дій можливий на шляху пізнання добра і зла, а також самопізнання і визначення свого призначення та місця в світі.

Людина, за Сократом, була би взагалі позбавлена розуму і знання, якщо б у неї, поряд зі смертним тілом не було б безсмертної душі. Саме завдяки божественній душі людина долучається до божественного знання: подібне пізнається подібним. Душа – берегиня знань, набутих нею раніше у вічних мандрах у цьому і тому світі. Людське ж пізнання – це спогад душі про колишні знання.

На думку Сократа, пізнання за допомогою понять доступне лише філософам. Але і їм доступна не вся мудрість, а лише незначна її частина. Мудрість – це знання, але людина не в змозі знати все. Справжнє пізнання, згідно Сократу, виходить від бога і приводить до нього. Античним мислителем було чітко визначено єдиний правильний напрямок зусиль людини – дії, спрямовані на самопізнання.

Знання про людину, форми її індивідуального, суспільного та політичного життя, її душу і тіло, пороки та чесноти і знання про світ в цілому – це, за Сократом, не різні види знання, а лише різні частини єдиного знання про істинне буття. Наближення до істинного знання – мета не тільки спеціального філософського пошуку, а й життєвий обов’язок кожної людини, що прагне до розумного і доброчесного життя. Сократ розглядав процес пізнання конкретно: на прикладі знання про те, що є доброчесність, справедливість і власне людина.

Трьома основними чеснотами Сократ вважав:

1. Помірність (знання, як приборкувати пристрасті – «Нічого понад міру»);

2. Хоробрість (знання, як подолати небезпеки);

3. Справедливість (знання, як дотримуватися законів божественних і людських).

У вченні Сократа про чесноти є лише один недолік, який згодом відзначав Аристотель. Сократ стверджував, що моральний («кращий») – це той, хто знає, що саме є доброчесність і в життєдіяльності керується цим знанням. У цьому сенсі доброчесність фактично ототожнюється з мудрістю, а наявність зла пояснюється Сократом як неузгодженість благих цілей з неадекватними засобами їх реалізації. Так, знати про доброчесність – означає бути доброчесним. Автоматично приходимо до тотожності формул: якщо той, хто знає медицину, є лікарем, то і той, хто знає, що є чеснота, повинен бути доброчесним. Очевидно, що вказане співвідношення далеко не завжди однозначне.

Потрібно зазначити, що Сократ був принциповим ворогом вивчення природи. Роботу людського розуму в цьому напрямі він вважав нечестивим і марним втручанням у справу богів. Світ для нього поставав творінням божества, настільки великого і всемогутнього, що воно все відразу і бачить, і чує, і всюди є присутнім, і про все має піклування. Потрібні гадання, а не наукові дослідження, щоб одержати вказівки богів щодо їхньої волі. Зазначимо, що стосовно пізнання природи Сократ нічим не відрізнявся від будь-якого неосвіченого жителя Афін. Він слідував вказівкам дельфійського оракула і радив робити це своїм учням. Сократ акуратно приносив жертви богам і взагалі старанно виконував усі релігійні обряди. Основним завданням філософії він визнавав обґрунтування релігійно-морального світогляду, пізнання ж природи, натурфілософію вважав справою непотрібною і безбожною.

Згідно вчення Сократа, лише сумнів, «я знаю, що я нічого не знаю», повинен привести до самопізнання. Тільки шляхом сумніву, учив він, можна прийти до розуміння справедливості, права, закону, благочестя, добра і зла. Матеріалісти, вивчаючи природу, прийшли до заперечення божественного розуму у світі, софісти взяли під сумнів і висміяли всі колишні погляди щодо моралі та справедливості, тому, згідно вчення Сократа, необхідно звернутися до пізнання самого себе, людського духу й у ньому знайти основу релігії та моралі. Таким чином, основне філософське питання Сократ вирішує як ідеаліст: первинним для нього є дух, свідомість, природа ж – вторинне і навіть несуттєве, не варте уваги філософа. Сумнів служив Сократові передумовою для звернення до власного Я, до суб’єктивного духу, для якого подальший шлях вів до об’єктивного духу – божественного розуму.

У словах: «... я нічого не знаю ... І все-таки я хочу разом з тобою поміркувати і пошукати» – весь пафос пошуку істини Сократом. Він був упевнений, що незнання, точніше, знання про своє незнання, в кінцевому рахунку обернеться знанням. Інакше кажучи, незнання є передумовою знання: воно стимулює пошук, примушує «поміркувати і пошукати».

Говорячи про Сократа, не можна не згадати про софістів, про їх погляди на філософію, точки дотику і розходження з ідеями філософа. Суперечки Сократа з софістами багато в чому проливають світло на його переконання.

У V ст. до н.е. слово «софіст» було почесним: ним іменували людей, які відрізнялися своїми здібностями і талантами, знаннями і досвідом у найрізноманітніших галузях діяльності. Це стосується видатних державних діячів, законодавців і стратегів, філософів, лікарів, поетів, акторів і т. д. Але з кінця V ст. до н.е. це поняття використовується вже в більш вузькому значенні – стало стосуватися платних учителів красномовства та філософії. Крім того, воно починає вживатися і в негативному сенсі – як «лжемудрець», «шарлатан», «фокусник» (поширенню цього прізвиська найбільше сприяв Платон).

Поява софістів і софістики була обумовлена низкою чинників: по-перше, всім попереднім ходом філософської думки; по-друге, розвитком давньогрецької демократії і зміцненням економічних і культурних зв’язків між грецькими полісами; по-третє, розширенням контактів з негрецьким світом, знайомством зі звичаями і способом життя інших народів. Поява софістів і софістики – мистецтва переконувати в античній Елладі, особливо в Афінах, супроводжувалася чіткою постановкою питання про роль суб’єкта в процесі пізнання.

Софісти вперше піддали рішучій критиці поширене переконання в можливості достовірного знання і висунули ідею про суб’єктивний характер людських уявлень та оцінок про істину, добро, прекрасне і т. п. З їх точки зору, немає і не може бути нічого по-справжньому справедливого або прекрасного поза людиною і незалежно від неї та її свідомості. Але оскільки в різних людей, народів і груп суспільства – різні уявлення про справедливе і прекрасне, то звідси випливає, що скільки людей – стільки й істин, оцінок і уявлень про справедливе та прекрасне.

Зазначене дозволяє стверджувати, що ніяких об’єктивних знань немає, є тільки гадки. Усяка гадка рівною мірою істинна і хибна: про кожну річ можна висловити одночасно різні і, більше того, суперечливі одне одному судження, причому вони будуть однаково переконливі.

Софісти досить переконливо обґрунтовували свій релятивізм і суб’єктивізм вражаючою розбіжністю моральних, естетичних та інших, оцінок і правових норм різних суспільств, країн і народів, стверджуючи, що безглуздо говорити про добро і зло, справедливості і несправедливості, про похвальне і ганебне безвідносно до окремих людей, окремих народів і держав. Тим самим софістами ставилася під сумнів правомірність пошуків якої б то не було моральності, визначення правового порядку, пошуків прекрасного, будь-якого розмежування протилежностей (істини і брехні, добра і зла тощо).

Сократ з усією рішучістю виступав проти індивідуалізму, суб’єктивізму і релятивізму софістів, але з позиції, яка істотно відрізнялося від позицій широкого кола його співгромадян. Між поглядами софістів і Сократа, здавалося, була прірва. Однак це не зовсім так. Досить сказати, що і для софістів, і для Сократа фундаментальною проблемою філософії стала не космологічна, як у попередників – натурфілософів, а антропологічна проблема, не світ і світопорядок, а людина та її життя. Усі натурфілософські (космологічні й онтологічні) проблеми були оголошені ними другорядними і незначними. «Чого можна навчитися у дерев?» – запитує Сократ (Платон, «Федр»). Софісти і Сократ не поділяли уявлення своїх попередників про людину як лише частину космосу; вони проголошували людину центром світобудови. Можна з рішучістю стверджувати, що теза Протагора про людину як «міру» всіх речей у відомому сенсі розділяється Сократом.

Зрештою, спільним для софістів і Сократа є те, що вони орієнтували філософію на постановку питання про сутність людини, її місце і призначення у світі. Цим вони «гуманізували» філософію, поставили перед нею гуманістичні цілі і завдання. Але за цією спільністю розуміння головних цілей і задач філософії криються принципові розбіжності. Перш за все, вони стосуються трактування поняття «людина».

Софісти, маючи на увазі окремого індивіда, вказували на відмінності між людьми. Натомість Сократ був переконаний, що при всьому розмаїтті людей, при всій відмінності їх способу життя, поведінки і переживань завжди є щось, що їх об’єднує і може бути висловлене єдиним поняттям або ідеєю. Отже, різні особи можуть мати єдине розуміння чого-небудь. Так, якщо, скажімо, йдеться про чесноти і безліч їх проявів, то цілком можливо говорити про єдину чесноту саму по собі, безвідносно до її частин –проявів. У діалозі Платона «Протагор» Сократ каже, що існування чесноти як єдиного цілого аналогічне існуванню людського обличчя, яке пов’язує в єдине ціле всі частини: рот, ніс, очі і вуха. Як би не відрізнялися за виглядом і функціями частини особи і як би вони в чомусь не були подібні, вони не складуть всього обличчя, взяті окремо. Особа є спільною, єдиною і цілісною; вона нероздільна на частини, хоча й складається з частин.

На думку Сократа, аналогічне можна сказати і про чесноту. Вона має безліч проявів: мужність, справедливість, благочестя, стриманість і т. д. Але це ще не дає права розчленовувати єдину доброчесність на безліч шматочків (на безліч її проявів) і заперечувати існування чесноти як цілісності, чи структури, кажучи сучасною мовою. Єдність чесноти як цілісності і становить єдиний зміст думки, що тотожна змісту поняття в процесі міркувань різних осіб у різних умовах про чесноти. Сказане може бути віднесене і до таких понять, як істина, прекрасне, справедливе і т. д.

Отже, «багатознанню» софістів Сократ протиставляв знання свого незнання, яке свідчило – підкреслимо – аж ніяк не про його скептицизм або зайву скромність, а про його прагнення до більш глибокого знання, до відмови від властивого софістам накопичення різноманітних знань, придатних у всіх випадках життя. На думку Сократа, софісти знають багато дечого, володіють енциклопедичними знаннями. Але їх знання носять розпорошений характер, вони є неповними. Це, власне, і не знання, а всього лише гадки. Розпорошеність «знань» (гадок) не дозволяє їм замислитися про єдність знання, про розходження між розрізненими думками і розумінням; софісти багато чого знають, але мало розуміють; вони обізнані, але не мудрі. Мудрість, на думку Сократа, тотожна розумінню, вона не зводиться до набору знань, до безлічі думок.

Справжнє знання виходить за межі описів і констатації того, що є «насправді»; воно вимагає обґрунтування «думки», передбачає з’ясування змісту і значення встановленого, спонукає до пізнання загального і єдиного. Прагнення до розуміння – відмінна риса філософії та філософа.

Отже, знамените сократівське «я знаю, що я нічого не знаю» – є лише проміжним продуктом пізнавальної діяльності. Зрештою сократівське незнання повинно привести до формулювання загального визначення, що наближає людину до осягнення суті речей. Пізнавальний процес повинен завершатися формуванням позитивного знання.

Перш за все, Сократ намагався побачити загальний Закон у розмаїтті законів, єдину Істину в численних індивідуальних думках, Моральність як таку тощо. Філософ прагнув у максимальній напруженості вказаної інтенції угледіти спільну, єдину, універсальну підставу буття.

Універсальна основа світобудови виступає як її загальна об’єктивна сутність, яка може бути раціонально-логічно відображена в певних закономірностях. Сократ шукав ім’я цій об’єктивній закономірності: наприклад, розмірковуючи про основи громадського життя, він апелює до універсального «неписаного права», говорячи про індивідуальне людське життя як про приречення долі. Однак, як правило, він використовує для позначення універсальної основи світобудови поняття Бога.

«Сократичний» метод, виявлення «істини» передбачав бесіди, суперечки, полеміку, що дозволило йому стати джерелом ідеалістичної «діалектики». У стародавності під «діалектикою» розуміли мистецтво дійти істини шляхом розкриття протиріч у судженні супротивника і подолання цих суперечностей. Так, деякі філософи вважали, що розкриття протиріч у мисленні і зіткнення протилежних думок є кращим засобом виявлення істини. Сократ користувався саме діалогом, оскільки вважав, що знання, отримане людиною в готовому вигляді, менш цінне для неї і тому не настільки довговічне, як продукт власного мислення.

Бесіда Сократа виходила з фактів життя, конкретних явищ. Він порівнював окремі етичні факти, виділяв із них загальні елементи, щоб виявити, що перешкоджає об’єднати протирічні моменти, і зрештою зводив загальні елементи до вищої єдності на основі віднайдених суттєвих ознак. Таким шляхом він досягав «загального поняття».

Основні складові «сократичного» методу:

· «іронія» і «майєвтика» – за формою;

· «індукція» і «визначення» – за змістом.

«Сократичний» метод – це, перш за все, метод послідовної і систематичної постановки питань, що мають за мету приведення співрозмовника до протиріччя із самим собою, до визнання власного незнання.

Особливою рисою діалектичного методу Сократа, його способу ведення діалогу і пошуку загальних визначень є іронія. Про це свідчать діалоги Платона, серед яких немає майже жодного, де б Сократ, ведучи бесіду, не іронізував. У результаті цього діалоги Платона, що зображають філософські дискусії Сократа, сповнені кумедних сцен і ситуацій. Платонівський Сократ раз у раз принижує себе і підносить інших, роблячи вигляд, що нічого не розуміє в предметі обговорення, і просить свого співрозмовника («мудрість» якого безсумнівна!) надоумити його, Сократа, наставити на шлях істини. Таким чином, іронія Сократа – це прихована насмішка над співбесідником.