Тема 8. Специфіка української соціокультурної ситуації сьогодення. Тенденції розвитку сучасної української культури

1. Особливості та характерні риси українського соціокультурного простору наших днів.

2. Характерні риси та основні концепти постмодернізму. Постмодерністичні тенденції в сучасній українській культурі.

3. Перспективи розвитку української культури у ХХІ ст.

Соціокультурний простір – це царина міжлюдських відносин (як суб'єктів культури); що визначається особливою системою цінностей, норм і правил, культурних потреб і засобів їх задоволення; царина соціальних інституцій та міжінституційних взаємозв’язків; сфера культурно-мистецьких процесів, комунікативний праксис доби; сфера політичних та економічних відносин тощо. Соціокультурними маркерами нової соціокультурної реальності виступають: духовна криза сьогодення, технічна цивілізація, комп’ютеризація, транскультура, глобалізація, постмодернізм тощо.

Риси соціокультурної дійсності, за М. Заковичем. Новий соціальний і культурний контекст впливає не тільки на характер змін в культурі сучасній, але й на оновлення, почасти і відродження значних сфер культури минулого часу, які набувають в умовах посилення національної самоідентифікації нового структурування, а сама українська культура в цілому — нових соціально-цінних і громадянських орієнтирів.

- Основною особливістю нової соціокультурної дійсності є насамперед те, що наше суспільство знаходиться в періоді перелому, зміни типу своєї організації існування, яке умовно визначається як "посттоталітарне суспільство", «перехідне», «постколоніальне»

- продовжуване з часів "перебудови" зняття з культури ідеологізаційного пресингу, яке можна означити поняттям "деідеологізація культури". ліквідації командно-адміністративної вертикалі в управлінні системою культури. Натомість набуває не тільки розголосу, але й практично-дієвого поширення і втілення принцип культурного плюралізму, множинності, багатоманітності форм культурного життя.

- Ситуація білінгвізму, піднесення мовного чинника на рівень буттєвої вкоріненості українського народу. М. Гайдеггер «Мова як дім буття» Фінансові проблеми перешкоджають збільшенню тиражів українських книг, комерційна література в основному привозиться з Росії. Тобто очевидно, що для успішного розв'язання проблеми не досить адміністративних заходів, а потрібна культурно-просвітницька робота, державна економічна підтримка. Скорочуються тиражі книг. Оптимальним показником вважається, коли на душу населення друкується 12-14 книг на рік. Якщо в 1991 р. в Україні цей показник становив 3,6, то в кінці 90-х - 0,99. Населення значною мірою позбавлене можливості читати періодику (зараз в Україні тільки близько 8% сімей передплачують газети або журнали).

- "розхитування" традиційних критеріїв оцінки художніх цінностей, збагачення їх ширшим спектром відтінків. У перехідних суспільствах втрачається визначеність і чіткість критеріїв розрізнення еталонної, базової культури, посилюється відносність самих критеріїв, нездатність суспільства розрізняти "культурне" і "некультурне".

- модель культурно збалансованого суспільства — плюралістична, різноманітна, Ускладнюється проблема культурної орієнтації громадян

- У зв'язку з різноманітністю змін і впливів в культурі загальна її структура залишається не усталеною, що дає підстави стверджувати, що сучасне культурне життя характеризується новим співвідношенням професійної, самодіяльно-художньої, традиційно-народної та релігійної культури, тобто певною структурною мозаїчністю.

- За роки незалежності розширилися культурні контакти з різними країнами. Це сталося завдяки роботі різних міжнародних фондів, можливості поїздок, спільним проектам. Були видані твори письменників, які працювали в еміграції, з'явилася перекладна література провідних закордонних істориків-українознавців

- розгортання діяльності ініціативно створюваних добровільних товариств, об'єднань, асоціацій різного спрямування, які поступово закладають важливе підґрунтя громадянського суспільства. Значна частина цих об'єднань плідно співпрацює з різними зарубіжними культурними, благодійними, науковими, освітніми інституціями, сприяючи входженню України в культурний європейський простір.

- У контексті історично перехідних епох позиція митця набуває особливої ваги. Через відсутність жорстких ідеологічних заборон у ньому урізноманітнюються форми реалізації мистецької особистості. В умовах соціокультурних зрушень, переоцінки традиційної системи цінностей митець виступає не тільки у ролі творця, майстра, а й активного учасника соціокультурних процесів. Водночас ситуація всевладдя ринкових відносин схиляє митця до нової ідейно-естетичної кон'юнктури. Він стає перед необхідністю вибору певної моделі творчого самовизначення, пошуку нових форм та шляхів власної самореалізації.

- проводиться ціла серія соціальних реформ у сфері культури та мистецтва. питання правового забезпечення трансформаційних процесів у сфері культури – узаконення культурних прав і свобод, створення легітимних підстав для функціонування недержавних інституцій, вдосконалення юридичного регулювання витрат на культуру

Одним з прикладів виведення культурних прав на міжнародний рівень є Європейська культурна конвенція 1954 року, до якої в 1996 році приєдналася й Україна. Цією конвенцією передбачаються

зобов'язання країн-учасників надавати своїм громадянам можливість безперешкодно знайомитися з

культурним надбанням інших європейських країн (що включає вільне пересування територіями цих

країн, вільне вивчення європейських мов та культур, в тому числі – надання можливості громадянам

інших європейських країн безперешкодно вивчати культуру, мову, історію України).

- З'являються незнані раніше суб'єкти культури, діяльність яких пов'язана з недержавними формами культурно-дозвіллєвої діяльності, задоволенням нових потреб. Утворюються конкурентні державі культурологічні структури (фірми, малі підприємства, культурологічні центри, дирекції свят і фестивалів та інші), що відкриває нові шляхи вдосконалення культурної діяльності. – комерціалізація культури.

- Американізація, вестернізація, наступ "кітчевої" масової культури призвів до майже повної "окупації" вітчизняного кінопрокату, в значній мірі, телебачення, до спотворення образу американської і європейської культури в сприйнятті нашого сучасника і почав поглинати той інтерес до національної культури, який тільки-но пробудився.

- Культурна трансформація, що триває в суспільстві, пов'язана з появою нових духовних потреб, які були пробуджені зростаючим інтересом до національної культури, а також потоком нових культурних цінностей — як вітчизняних (які були або заборонені, або знаходились у "шухлядах"), так і зарубіжних.

- Соціально-культурна структура українського суспільства стає більш різноманітною, підкреслюючи соціальну диференціацію суспільства: структурні зміни у формах власності на засоби виробництва, у формуванні нових виробничих відносин, які породжують нові класи і верстви суспільства, нову психологію, мораль, людські взаємини, нові форми культурного буття, стилю і способу життя. Відбувається відверта експлуатація "новими українцями" наукового, економічного і культурного потенціалу суспільства при нульовому або ж мінімальному внеску в культуру.

- Жорсткішими стають умови залучення населення до здобутків культури, бо на зміну соціалістично-демократичному принципу доступу до мистецтва та культури приходить її комерціалізація, встановлення високої оплати, скажімо на вистави чи концерти елітарного мистецтва. Посилюється соціальна нерівність в доступі до культури в цілому. Ці суперечності спричиняють нові зони соціально-культурних напружень, які деформують традиційну українську ментальність, породжують мораль і психологію зверхності одних (збагатілих) та приниженості інших, бідних і незабезпечених.

- зміна соціальної орієнтації й ідеалів, яка проходить в суспільстві, відбувається суперечливо і болісно, бо значна частина суспільства залишається на позиціях соціалістичного вибору, менша частина впевнено обрала шлях західної цивілізації, який в значній мірі виглядає повторенням вже пройденого шляху, а переважна більшість ще не визначилась у своєму соціальному виборі.

- в сучасний кризовий, перехідний період розвитку українського суспільства, коли зруйнована соціалістична система цінностей, розхитані основи пануючого раніше матеріалістичного світогляду і утворюється культурно-світоглядний вакуум, однією з форм сенсосвітоглядної самореалізації стає релігія (за даними всеукраїнських соціологічних досліджень, в тому числі філіалу Інституту Геллапа, майже половина населення визначились у своїй релігійності або позитивному ставленні до релігії). відбувається приховане (латентне) проникнення релігійно-культурної поліфонічності в усі традиційні складові національної культури, особливо у сферу побуту. Поступ цих процесів супроводжується певним посиленням релігійного плюралізму в широких масах, захопленням новітніми іноземними релігіями.

2. Вперше термін «постмодернізм» згадується у 1917 p. в роботі німецького філософа Рудольфа Панвіца "Криза європейської культури", але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. В сучасному філософському тезаурусі термін “постмодернізм” тлумачиться як інтелектуально‑культурне явище, філософська течія або ж мистецький напрямок. Для типологізації “постмодерністських” практик важливо розрізняти поняття “постмодернізм” та “постмодерн”, постмодерність. Перше доречно застосовувати як одну з характеристик інноваційних змін у культурницькій сфері, особливо літературі, філософії, архітектурі, мистецтві театру; як історичної епохи, що прийшла на зміну епосі модернізму; а друге – як синонім “постсучасності” при дослідженні глобалізаційних та трансформаційних геополітичних процесів, який використовується для означення проявів постмодернізму у соціальній сфері.

Постмодернізм являє собою строкате й неоднорідне духовне явище, якому в цілому притаманні наступні характеристики:

• інституалізується філософсько‑культурологічна парадигма, яка ґрунтується на утвердженні підходу рівноцінності та синхронності різних культурницькитх систем (принцип “і‑і” на противагу “або‑або”)
• відсутність цілісності текстуальних утворень; гра смислами, навмисне уникання прецизійності у висловлюваннях та визначеннях;
• розвінчання історії людства як соціального міфу, зневажливе ставлення до авторитетів;
• сумнів щодо адекватності зв’язків людини і зовнішнього світу;
• іронічне ставлення до себе і світу;
• втрата “чистоти” стилю, еклектичність стилів і напрямків;
• карнавалізація життя, буфонада і театралізація;
• відчуття боротьби протилежностей за відсутності їхньої єдності, мінливості і протирічивості світу;
• заперечення однозначного взаємозв’язку причини і наслідку, а в підсумку взагалі будь‑яких статичних зв’язків;
• зрівняння у правах реального, ідеального та ілюзорного;
• деканонізація традиційних цінностей,
• цитатність як метод художньої творчості, фрагментарність і принцип монтажу, форми пастішу (попурі, колаж).
• абсолютизація феномену гри; використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;
• іронізм, пародійність,
• гедонізм, естетизація потворного, змішування високих і низьких жанрів,
• тиражування, орієнтація на споживацьку естетику, запозичення принципів інформаційних технологій.
• Зміст постмодерністського твору виникає лише в акті його безпосереднього сприймання, а творчість автора потребує визнання "сьогодні і зараз", відповідної реклами.
• постмодернізм пов'язує майбутнє з визнанням альтернативності, мінливості, поліфонічності розвитку універсуму й відкритості людини як його унікальної і невід'ємної частини до постійних трансформацій.

Основні концепти постмодернізму:

Гранднаратив (метанаратив, метаоповідь)(від. лат. «grandis» – великий; «narrare» – оповідь, розповідь) – поняття філософії постмодернізму, яке фіксує у своєму змісті феномен існування універсальних концепцій, знань, ідей, соціальних інститутів, способів мислення тощо, які внаслідок соціально-історичних умов набули статусу домінантних, панівних у культурі певної доби.Термін «Г.» вводить у філософський обіг Ж.-Ф. Ліотар (праця «Постмодерністська ситуація»), стверджуючи, що епоха модерну – це доба виникнення, поширення та домінування у західноєвропейській культурі Г., які претендують на статус ключових, центральних, привілейованих. До Г., зокрема, відносяться ідеї про виняткову цінність розуму, про прогрес технонауки та універсальність знань, про забезпечення добробуту людства тощо. На відміну від модерну, доба постмодерну характеризується, за Ліотаром, проголошенням «недовіри до метаоповідей», «занепаду великих нарацій», «дезавуювання дискурсу легітимації», зміст якої полягає у втраті Г. своєї легітимуючої сили.

Різома (від французького «rhizome» – «кореневище») – одне з ключових понять постмодернізму, що являє собою аструктурний та нелінійний спосіб організації системи, котрий передбачає можливість її самостійного внутрішнього розвитку та самоконфігурації. Термін Р. введений у філософсько-культурологічну практику відомими дослідниками Ж. Дельозом та Ф. Гватарі у спільній праці «Rhizome» (1976) в контексті номадологічного проекту постмодернізму (див. номадологія). На думку авторів, Р. повинна протистояти замкнутим і статичним лінійним структурам (як буття, так і мислення), котрі є притаманними класичній європейській культурі. Ці структури ментально зіставляються з фундаментальною для класичної європейської культури метафорою «кореня» та пов’язані з лінійним розгортанням процесуальності та смислу (заглиблення у проблему) – характерними рисами західної метафізики. Натомість Р. інтерпретується як «корінь-цибулинка» – символ потенційної нескінченності, який імпліцитно криє в собі можливість набувати різноманітних конфігурацій, розвиваючись в будь-якому напрямку. Поняття Р. виражає фундаментальну для постмодерну установку нівелювання традиційних уявлень про структуру як семантично центровану: «Світ втратив свій стержень», – зазначали Дельоз та Гватарі.

Номадологія (культурний номадизм) (від тюркського «nomad» – «кочівник») – це фундаментальна установка постмодернізму, яка скерована на відмову від характерних для класичної метафізики структурної організації буття (центризм), передбачаючи трактування предметності в якості аструктурної (див. різома), розуміння простору як децентрованого (ацентризм) та відкритого для комунікаційних процесів взаємодії. Н. виходить з нового розуміння детермінізму, основою якого слугує ідея принципової випадковості сингулярної події, а також нівелює можливість наявності бінарних опозицій зовнішнього та внутрішнього, минулого та майбутнього, чоловічого та жіночого, суб’єкта і об’єкта тощо. Модельна концепція Н. запропонована Ж. Дельозом та Ф. Гватарі .

Деконструкція – вихідне поняття постмодерністської філософії, Термін запропонований філософом Ж.Дерріда. Деконструкція (від лат. de «назад» і constructio «строю»; «переосмислення») поняття сучасної філософії і мистецтва, що означає розуміння за допомогою руйнування стереотипу або включення у новий контекст. Виходить з передумови, що сенс конструюється в процесі прочитання.

«Смерть суб’єкта», «смерть автора»– Культура постмодернізму задає ряд семантико-аксіологічних векторів філософствування, перебуваючи всередині яких практично неможливо поставити жорстку дихотомію суб'єкта та об'єкта. протест проти суб’єкта модерну, який був не лімітований, автономний індивід, який фактично вірив, що благо “Я” є благом для світу. У постмодерні Суб’єкт є похідний продукт дискурсу, він постійно змінюється як малюнок на піску. Поcтмодерн відмовився концептуалізувати суб’єкта (людину, автора) як самозакоханого володаря Розуму, Свідомості, Влади над об’єктом. концепція «смерті автора» будується на відмові від ілюзії оригінальності, тобто онтологічної співвіднесеності первозданного авторства та первозданною подієвості: будь-який художній матеріал вже так чи інакше освоєний, а сам художник - культурно «заданий». Для європейської традиції з її базисної інтенцією на новизну і авторський внесок у культуру це означає фінально трагічну констатацію «все вже було». Концепція смерті автора, таким чином, означає також саморух художнього твору в полі культурних смислів.

Симулякр — ключове поняття постмодерністської естетики, яке замінило художній образ; знак відсутності дійсності, правдоподібна подоба, симуляція, що не має за собою реальності. Симулякр, імідж посідає те місце, яке традиційно належало образу. "Look" як те, чим хочемо здаватися, що можна міняти залежно від ситуації, заміняє собою "style" як те, якими ми є насправді. Виділяє три види симулякрів: копії, функціональні аналоги та власне симулякри (гроші, суспільна думка, мода, представницькі органи влади, які насправді нікого не представляють і т.д.). Доба постмодернізму – доба естетики симулякру, що вирізняється штучністю, поверхневим конструюванням, антиієрархічністю, суто кількісними критеріями оцінки. Симулякри перекомбіновують традиційні естетичні коди за принципами реклами, конструюють об'єкти творчості як новомодні новинки, провокують дизайнізацію мистецтва, акцентуючи на творенні споживацького середовища речей, що привертає загальну увагу до творення візуального простору і, відповідно, домінантними стають візуальні мистецтва.

Світ як Текст: Постмодернізм відверто стверджує, що текст не відображає реальності, а творить нову реальність (дійсність не виявляється, існують лише тексти).

Гіпертекст (аналог комп'ютерної літератури, яку можна читати з будь-якого місця, замінюючи події, героїв) виступають моделями співіснування в різних культурних системах, у плюралістичному світі (роман "Ім'я рози" італійця У.Еко, роман "Хазарський словник" серба М.Павича, твори "Роман" і "Норма" росіянина В.Сорокіна). Літературний текст тиражується тепер не тільки у вигляді книг. Він виходить теж на компактах, де може звучати різними голосами, відтворюватися факсимільно, розгортатися нелінійно, і (що вельми важливо) будь-хто може вносити в нього правки. Насправді тільки з появою гіпертексту віртуальні ідеї постмодернізму запрацювали, стали повсякденністю.

Інтертекстуальність – загальна властивість текстів, що виражається у наявності між ними зв’язків, завдяки яким тексти або їх частини можуть різноманітними способами явно чи неявно посилатися один на одного (цитати, літературні натяки, алюзії, ремінісценції, пародія і бурлескна травестія, стилізація, культурні коди, плагіат, тощо). Термін, введений у 1967 теоретиком постструктуралізму Ю. Крістевою («як взаємодія різних кодів, дискурсів чи голосів, які переплітаються в тексті»), однак класичним визначенням «інтертекстуальності» вважають тлумачення Р. Барта, що стверджує кожен текст як інтертекст, у якому в різних формах присутні тексти попередньої та оточуючої культур, як «нову тканину із старих цитат», «загальне поле анонімних формул, підсвідомих чи автоматичних цитат, поданих без лапок». Риси інтертекстуальності: обов’язково притаманна всім вербальним жанрам; присутня не лише у вербальних, але у будь-яких знакових текстах (візуальних, звукових, архітектурних, театральних, кінематографічних, тощо); читач виступає не тільки інтерпретатором, але й співучасником творення тексту. Перетворює художній текст на випадковий бріколаж – нашарування несумісних у реальності подій. Постулюються форми палімпсесту (нашарування різних текстів).

Український контекст: Постмодернізм в контексті української культури зазвичай розглядається як закономірний етап її розвитку, що поєднує українську культуру з європейськими тенденціями. Водночас український варіант постмодернізму є своєрідним намаганням подолати ідеологічні та естетичні стереотипи соцреалізму, які довгий час були глибоко вкоріненими в українську культуру.

Однак в українському теоретичному дискурсі часто висуваються гіпотези про те, що варіант західного постмодернізму є неприйнятним для українського соціокультурного простору. В Україні ми можемо вести мову, радше, про «постколоніалізм» чи «посттоталітаризм» (Ю.Андрухович). Відома дослідниця О.Пахльовська, крім того, називає український варіант постмодернізму «клонуванням без правил». Адже інерційне засвоєння парадигм західної культури зумовило механічну аплікацію цих парадигм до специфіки українського культурного контексту, що й занурило українську критичну думку в теоретичний, методологічний та термінологічний хаос, а також зумовило тотальне розповсюдження культу епігонства. Так, дослідники одностайно зазначають, що український постмодернізм є вторинним явищем щодо західного.

Літературні об’єднання. Творчість українських письменників демонструє типові постмодерністські методи: іронію, використання принципу колажу, введення у художнє оповідання суржику. Зокрема, у сфері постмодерністських літературних пошуків варто виокремити такі творчі угрупування як Асоціація українських письменників (АУП), Творча Асоціація «500», «Бу-Ба-Бу», «Музейний провулок, 8», «Нова дегенерація», «Орден чину ідіотів» (ОЧІ), «ЛуГоСад», «Пропала грамота», «Пси Святого Юра», «Червона Фіра», «Друзі Еліота», «СТАН», «БАСКИ», «OST», «ГЕРАКЛІТ», «Західний вітер», «Нова Література», «позадесятники» та багато інших. Постмодерністський дискурс літературних практик представлений творчою діяльністю Ю. Андруховича, І. Андрусяка, Ю. Бедрика, Г. Безкоровайного, Д.Білого, Н. Білоцерківець, І. Бондара-Терещенка, В. Бориспольця, О. Бригинця, М. Бриниха, Ю. Винничука, Т. Возняка, П. Вольвача, М. Воробйова, В. Врублевського, В. Габора, Т. Гавриліва, В. Гайди, О. Галети, В. Герасим'юка, П. Гірника, В. Голобородька, Н. Гончара, Г. Грабовича, М. Григоріва, Т. Григорчука, Ю. Гудзя, Т. Гундорової, О. Гуцуляка, Т. Девдюка, Л. Демської, Л. Дереша, А. Деркача, В. Діброви, А. Дністрового (Астафʼєва), Я. Довгана, І. Драка, В. Єшкілєва, С. Жадана, В. Жовнорука, Б. Жолдака, О. Забужко, М. Закусила, Д. Затонського, Н. Зборовської, Ю. Іздрика (Дерибаса), О. Ірванця, І. Калинця, І. Карпи, В. Кашки, С. Квіта, А. Кирпан, М. Кіяновської, В. Коваля, В. Кожелянка, І. Козаченка, Р. Козицького, Т. Кознарського, В. Кордуна, М. Короля, О. Короташа, В. Костирка, А. Крамаренка, О. Кривенка, Р. Кухарука, С. Лавренюка, Либоня Семена (О. Семенченка), О. Лишеги, М. Луговика, І. Лучука, Т. Лучука, А. Малащука, І. Малковича, В. Махна, В. Медвідя, Л. Мельник, Р. Мельникова, Т. Мельничука, М. Микицей, П. Мідянки, М. Мірошниченка, А. Морговського, В. Моренця, К. Москальця, В. Неборака, В. Недоступа (Лапкіна), А. Охрімовича, В. Павліва, С. Павличко, М. Павлишина, Г. Пагутяк, В. Пахаренка, О. Пахльовської, Є. Пашковського, Г. Петросаняк, І. Пилипчука, С. Пиркало, С. Поваляєвої, Л. Подеревʼянського, Ю. Позаяка (Лисенка), Ю. Покальчука, В. Портяка, Т. Прохаська, С. Процюка, І. Римарука, І. Роздобудько, Б. Рубчака, М. Рябчука, Н. Савчака, Р. Садловського, Р. Скиби, В. Слапчука, Н. Сняданко, М. Сороки, І. Старовойт, В. Стах, Л. Стринаглюка, В. Трубая, М. Туза, О. Ульяненка, С. Ушкалова, Т. Федюка, Р. Фуфалька, В. Цибулька, І. Ципердюка, Г. Чубая, В. Шевчука, М. Шота (М. Хомського), Б. Щавурського, В. Яворського, М. Ягоди та ін..

Особливості та перспективи розвитку сучасного театрального мистецтва пов’язані передусім з тенденціями сучасної постмодерністської культури. З-поміж них варто виокремити: феномен втрати авторитету автора, на зміну якому приходить культ режисера; інтенції до рефлексивності, медитативності, іронічності й самоіронічності; принципи маргінальності; критична переоцінка національних традицій; синтез в межах однієї театральної постановки східної інтровертивності та західної дієвості; мозаїчне поєднання елементів різних національних та історичних типів культур; калейдоскопічність «піднесеного» і «ницого» стилів; синтеза професійного мистецтва з молодіжними субкультурами тощо. Ці тенденції простежуються у творчій діяльності багатьох українських режисерів, зокрема Р. Віктюка, А. Жолдака, М. Карасьова, В.Козьменка-Делінде, В. Кучинського, Б.Озерова, С.Мойсеєва, В.Шулакова та ін.

Що стосується образотворчого мистецтва, то постмодерністські експерименти зумовлюють нівелювання граней між традиційними видами і жанрами мистецтва, постулюючи розвиток тенденції синестезії. Удосконалення і доступність технічних засобів відтворення, розвиток комп’ютерної техніки й інформатики, а також сучасних комунікативних технологій зумовлюють перехід до новітніх художніх практик. Подекуди це зумовлює «дизайнізацію» сучасного мистецтва, конструювання артефактів методом аплікації тощо. Так, українське «Contemporary аrt» чи «теперішнє мистецтво» (дефініція Ю. Андруховича) та його перспективні напрями розвитку характеризується поєднанням трансавангарду, концептуального мистецтва, постмодерністського необароко, медіамистецтва (відеоарт, віджеїнг, саунд-арт, медіаландшафт, нет-арт, веб-арт тощо). Вражає також розмаїття форм вираження – колаж, асамбляж, інсталяція, перформанс, хепенінг, ready-made тощо. Новаційними моментами позначені творчі пошуки А. Андрейчука, О. Бабака, В. Бажая, А. Блудова, В. Бовкуна, С. Браткова, В. Буднікова, Г. Вишеславського, А. Волокітіна, В. Ганкевич, Є. Гапчинської, Т. Гершуні, Г. Гідори, О. Гнилицького, О. Голосія, І. Гусєва, Н. Денисової, О. Животкова, І. Кабакова, В. Кауфмана, В. Кожухара, М. Кривенка, О. Литвиненка, М. Мазура, П. Макова, О. Малихова, М. Мамсікова, І. Марчука, О. Мась, М. Маценка, Б. Михайлова, Я. Присяжнюка, К. Регунова, О. Ройтбурда, А. Савадова, С. Савченка, Ю. Сенченка, Т. Сільваші, Ю. Соломка, О. Тістола, В. Трубіної, О. Чепелик, І. Чічкана, В. Цаголова, І. Ященка та багатьох інших. Таким чином, постмодерні практики діячів сучасної української культури зумовлюють зближення вітчизняного та світового художньо-мистецького та літературного дискурсів, що, безсумнівно, постає вагомою тенденційною спрямованістю сьогодення.

3. Перспективи розвитку української культури у ХХІст.

1.Нові можливості відкриваються перед українською культурою в зв'язку з формуванням в Україні громадянського суспільства. Новий громадський (так званий “третій” – на відміну від перших двох – державного та комерційного, бізнесового) суспільний сектор – це сума недержавних неприбуткових організацій, які сьогодні вже здатні впливати на хід суспільних, зокрема культурних процесів.

2. Формування нової законодавчої бази для культури, мистецтва, суміжних сфер суспiльного життя, що вiдповiдала б сучасним свiтовим вимогам та українським особливостям, зокрема, реорганiзацiя державних та регiональних інституцій та створення нових соціальних структур, незалежно вiд пiдпорядкування та форми власності. Заохочення мережi недержавних, незалежних культурно-мистецьких органiзацiй (спiлок, фундацiй, професiйних гiльдiй, творчих колективiв), якi забезпечуватимуть здоровий розвиток культури через багатоманiття творчих, господарчих, адмiнiстративно-правових форм її iснування, через множиннiсть каналiв її пiдтримки суспiльством i державою. Створення режиму здорового протекцiонiзму щодо вiтчизняної культури, нацiональної культурно-мистецької продукцiї, аби забезпечити їх конкурентоспроможнiсть, не допустити нової "культурної колонiзацiї" України.

3. Сфера освіти. У процесі реформування всіх ланок освіти варто зробити наголос на: деідеологізації й демократизації навчального процесу; зв'язку освіти з національною історією, культурою і традиціями; забезпеченні свободи творчості педагогам-новаторам; урізноманітненні системи навчальних закладів з метою врахування інтересів і нахилів підростаючого покоління, а також реальних потреб суспільства.

4. Подолання актуальної проблеми внутрішнього і зовнішнього «відпливу умів», адже щороку внаслідок міграції Україна втрачає до 10 тис. дипломованих спеціалістів. Цей процес веде до катастрофічних втрат. Адже підготовка спеціаліста з вищою освітою, вченим ступенем та втрачена вигода від його використання обходиться, за розрахунками фахівців ООН, у 300 тис. дол. А процес деградації науки може стати незворотним, якщо країну залишать 10—15% найперспективніших молодих спеціалістів. Не менш загрозливий і внутрішній «відплив умів». За останні роки понад 20% науковців перейшли працювати в комерційні структури.

5. Ознака сучасності – висока політизація суспільства. Злободенні проблеми сьогодення – перегляд, переосмислення та переоцінка пануючих донедавна поглядів; пошук нових ідеалів та орієнтирів, мовна політика держави; екологічні негаразди тощо. Ці проблеми неможливо вирішити без культурної політики держави.

6. Перспективами розвитку літературного процесу сьогодення є утвердження світоглядно-естетичного плюралізму; творчий пошук, що виявляє себе в розширенні жанрового і стильового спектра літератури; збереження і творче осмислення традицій; синхронний розвиток та взаємодія традиції, авангарду, модерну та постмодерну; осмислення місця й ролі митця в літературі та суспільному житті.

7. Відновлення діяльності кінематографічної галузі, адже поступово із свідомості громадян України зникає поняття «рідне кіно». Попри те фільм «Лебедине озеро. Зона» (С. Параджанов, Ю. Ільєнко) 1990 р. вперше в історії українського кіно одержав нагороди найпрестижнішого у світі Каннського кінофестивалю. Фільми «Фучжоу» Ю. Ільєнка, «Астенічний синдром» К. Муратової та «Голос трави» Н. Мотузка мали значний резонанс на кінофестивалях у Каннах, Роттердамі, Берліні. Успіхом вітчизняних кінематографістів став фільм В. Криштофовича «Приятель небіжчика».

8. Динамічні процеси відбуваються в царині популярної української музики. Молоді виконавці дедалі впевненіше заявляють про себе на фестивалях «Червона рута», «Таврійські ігри», «Доля» (Чернівці), «Мелодія» (Львів), «Оберіг»(Луцьк), «Тарас Бульба» (Дубно) тощо.

9. Подолання у культурній сфері деструктивних тенденцій, зокрема: маргіналізація культури; скорочення мережі установ культури; повільне формування правових засад культури, мистецтва, які відповідали б сучасним світовим вимогам та особливостям українського культурного процесу; обмежене фінансування культури; комерціалізація культурної сфери, що за відсутності стійких традицій меценатства поставило на межу виживання значну частину творчих колективів, спричинило домінування грошей над естетичними ідеалами; прогресуюча культурна деградація населення тощо.

10. Проникнення в духовну сферу укр.. культури елементів антикультури. Пропагуючи насилля, антигуманність, вона за відсутності стійкого культурного імунітету становить серйозну загрозу для суспільства. Це зумовлює потребу радикальних, але виважених, далекоглядних і продуманих змін.