Томас кун: історична динаміка наукових знань

Концепція соціологічної та психологічної реконструкції і розвитку наукового знання пов'язана з ім'ям та ідеями Т. Куна, викладеними в його широко відомій роботі з історії науки «Структура наукових революцій». У цій роботі досліджуються соціокультурні та психологічні фактори в діяльності як окремих вчених, так і дослідницьких колективів.

Його концепція історичної динаміки наукового знання сформувалася в полеміці з логічним емпіризмом і критичним раціоналізмом. Т. Кун запропонував відмовитися від пануючих в неопозитивістській і попперіанській філософії образу науки як системи знань, зміна і розвиток якої підпорядковано канонам методології і логіки, і замінити його образом науки як діяльності наукових спільнот, що залежить від культури, історії, соціальної організації, психологічної та технічної бази .

Т. Кун намагається створити нову анти позитивістську філософію науки, що виростає з історії науки і тим відрізняється від старої неопозитивістської версії, що склався на базі абстрактно-логічних досліджень готових і відповідним чином препарованих теоретичних знань.

На противагу кумулятивізму, домінуючого на Заході аж до 50-х років, Т. Кун описує науку як послідовність періодів кумулятивного розвитку, що переривається некумулятивними стрибками - науковими революціями.

У загальному вигляді Кунівську концепцію розвитку науки можна сформулювати наступним чином:

• початкова допарадигмальна стадія розвитку науки. Вона характеризується наявністю різних точок зору, фундаментальних теорій, загальновизнаних методів і цінностей;

• створення єдиної парадигми на основі консенсусу членів наукової спільноти;

• на основі цієї парадигми здійснюється нормальний розвиток науки, накопичуються факти, удосконалюються теорії та методи;

• в процесі такого розвитку виникають аномальні ситуації, що призводять до кризи, а потім до наукової революції;

• наукова революція - період розпаду парадигми, конкуренції між альтернативними парадигмами - і утвердження нової парадигми;

Центральним поняттям концепції Т. Куна є поняття наукової парадигми.

Парадигма (від грец. - зразок) - це система норм, базисних теоретичних поглядів, методів, фундаментальних фактів і зразків діяльності, які визнаються і поділяються усіма членами даного наукового співтовариства як логічного субєкта наукової діяльності . Поняття парадигма корелятивно поняттю наукового співтовариства.

Вчений, згідно з Т.Куном, може бути зрозумілий як учений тільки по його принадлежності до наукової спільноти, члени якого дотримуються певної парадигми.

Створення парадигми означає досягнення згоди з питання про загальні зразки теоретичних і емпіричних знань, методології дослідження. Як правило, парадигма знаходить своє втілення в класичних працях учених і підручниках і на багато років визначає коло проблем та методів їх рішення в тій чи іншій галузі науки. Тому більшість вчених звільнено від роздумів про найбільш фундаментальні питання своєї дисципліни: вони вже «вирішені» парадигмою. Головна їхня увага спрямована на вирішення невеликих конкретних проблем (у термінології Т. Куна - «головоломок»).

Парадигма виконує дві функції - заборонну і проективну. З одного боку, вона забороняє все, що не відноситься до даної парадигми і не узгоджується з нею, з іншого - стимулює дослідження в певному напрямку.

Парадигма володіє двома властивостями: 1) вона прийнята науковим співтовариством як основа для подальшої роботи; 2) вона містить змінні питання, тобто відкриває простір для дослідників. Парадигма - це початок всякої науки, вона забезпечує можливість цілеспрямованого відбору фактів і їх інтерпретації. Парадигма, або «дисциплінарна матриця», як він її запропонував називати надалі, включає до свого складу чотири типи найбільш важливих компонентів:

1) «символічні узагальнення» - ті вирази, які використовуються членами наукової групи без сумнівів і розбіжностей, які можуть бути наділені в логічну форму,

2) «метафізичні частини парадигм» на кшталт: «теплота є кінетичною енергію частин, що складають тіло»,

3) цінності, наприклад, що стосуються прогнозів, кількісні передбачення повинні бути краще якісних,

4) загальновизнані зразки.

Всі ці компоненти парадигми сприймаються членами наукової спільноти у процесі їхнього навчання, роль якого у формуванні наукової спільноти підкреслюється Куном, і стають основою їхньої діяльності в періоди «нормальної науки». У період «нормальної науки» вчені мають справу з накопиченням фактів, які Т. Кун ділить на три типи: 1) клан фактів, які особливо показові для розкриття суті речей. Дослідження в цьому випадку полягають в уточненні фактів і розпізнанні їх у більш широкому колі ситуацій, 2) факти, які хоч і не представляють великого інтересу самі по собі, але можуть безпосередньо зіставлятися з прогнозами парадигмальної теорії, 3) емпірична робота, яка робиться для розробки парадигмальної теорії.

Т. Кун вважає, що розвиток науки являє собою процес почергової зміни двох періодів - «нормальної науки» та «наукових революцій». Причому останні набагато більш рідкісні в історії розвитку науки в порівнянні з першими. Соціально-психологічний характер концепції Т. Куна визначається його розумінням наукової спільноти, члени якого поділяють певну парадигму, прихильність до якої обумовлюється положенням його в даної соціальної організації науки, принципами, сприйнятими при його навчанні та становленні як ученого, симпатіями, естетичними мотивами і смаками. Саме ці чинники, і стають основою наукового співтовариства.

Однак наукова діяльність в цілому цим не вичерпується. Розвиток «нормальної науки» в рамках прийнятої парадигми триває до тих пір, поки існуюча парадигма не втрачає здатності вирішувати наукові проблеми. На одному з етапів розвитку «нормальної науки» неодмінно виникає невідповідність спостережень і прогнозів парадигми, виникають аномалії. Коли таких аномалій накопичується досить багато, припиняється нормальний плин науки і настає стан кризи, яке дозволяється науковою революцією, що приводить до зламу старої і створення нової наукової теорії - парадигми.

Т.Кун вважає, що вибір теорії на роль нової парадигми не є логічною проблемою: «Ні за допомогою логіки, ні за допомогою теорії імовірності неможливо переконати тих, хто відмовляється увійти в коло. Логічні посилки та цінності, спільні для двох таборів при суперечках про парадигмах, недостатньо широкі для цього. Як у політичних революціях, так і у виборі парадигми немає інстанції більш високою, ніж згода відповідного співтовариства». На роль парадигми наукове співтовариство вибирає ту теорію, яка, як видається, забезпечує «нормальне» функціонування науки. Зміна основоположних теорій виглядає для вченого як вступ в новий світ, у якому знаходяться зовсім інші об'єкти, понятійні системи, виявляються інші проблеми і завдання: «Парадигми взагалі не можуть бути виправлені в рамках нормальної науки. Замість цього ... нормальна наука зрештою призводить тільки до усвідомлення аномалій і до криз. А останні вирішуються не в результаті роздуми та інтерпретації, а завдяки певною мірою несподіваного і неструктурної події, подібно до перемикання гештальта. Після цієї події вчені часто говорять про «пелену, що спала з очей», або про «осяяння», яке висвітлює раніше заплутану головоломку, тим самим пристосовуючи її компоненти до того, щоб побачити їх у новому ракурсі, вперше дозволяє досягти її рішення ». Таким чином, наукова революція як зміна парадигм не підлягає раціонально-логічному поясненню, тому що суть справи в професійному самопочутті наукової спільноти: або спільнота має засоби розв'язання головоломки, або ні - тоді спільнота їх створює.

Думка про те, що нова парадигма включає стару як окремий випадок, Т.Кун вважає помилковою. Т. Кун висуває тезу про неспівмірності парадигм. При зміні парадигми змінюється весь світ вченого, так як не існує об'єктивної мови наукового спостереження. Сприйняття вченого завжди буде схильне до впливу парадигми.

Мабуть, найбільша заслуга Т. Куна полягає в тому, що він знайшов новий підхід до розкриття природи науки і її прогресу. На відміну від К. Поппера, який вважає, що розвиток науки можна пояснити виходячи тільки з логічних правил, Т. Кун вносить у цю проблему «людський» чинник, залучаючи до її вирішення нові, соціальні та психологічні мотиви.

Книга Т. Куна породила безліч дискусій, як у радянській, так і західній літератури. У критиці розуміння Т. Куном «нормальної науки» виділяються три напрямки. По-перше, це повне заперечення існування такого явища як «нормальна наука» у науковій діяльності. Цієї точки зору дотримується Дж. Уоткінс. Він вважає, що наука не зрушила б з місця, якщо б основною формою діяльності вчених була «нормальна наука». На його думку, такої нудної і негероїчної діяльності, як «нормальна наука», не існує взагалі, з «нормальної науки» Куна не може вирости революції.

Другий напрямок у критиці «нормальної науки» представлено Карлом Поппером. Він, на відміну від Дж.Уоткінс, не заперечує існування в науці періоду «нормального дослідження», але вважає, що між «нормальною наукою» і науковою революцією немає такої суттєвої різниці, на яку вказує Т. Кун. На його думку, «нормальна наука» Т. Куна не тільки не є нормальною, але і становить небезпеку для самого існування науки.

Нормальний» вчений у поданні Т. Куна викликає у К. Поппера почуття жалю: його погано навчали, він не звик до критичного мислення, з нього зробили догматика, він жертва доктринерства. К. Поппер вважає, що хоча вчений і працює зазвичай у рамках якоїсь теорії, при бажанні він може вийти з цих рамок. Щоправда при цьому він опиниться в інших рамках, але вони будуть краще і ширше.

Третій напрям критики нормальної науки Т. Куна припускає, що нормальне дослідження існує, що воно не є основним для науки в цілому, воно так само не уявляє такого зла як вважає К. Поппер. Взагалі не слід приписувати нормальній науці занадто великого значення, ні позитивного, ні негативного. Стівен Тулмін, наприклад, вважає, що наукові революції трапляються в науці не так вже рідко, і наука взагалі не розвивається лише шляхом накопичення знань. Наукові революції зовсім не є «драматичними» перервами в «нормальному» безперервному функціонуванні науки. Замість цього вона стає «одиницею виміру» всередині самого процесу наукового розвитку. Для С. Тулміна революція менш революційна, а «нормальна наука» - менше кумулятивна, ніж для Т. Куна.

Не менше заперечення викликало розуміння Т. Куном наукових революцій. Критика в цьому напрямку зводиться насамперед до звинувачень в ірраціоналізмі. Найбільш активним опонентом Т. Куна в цьому напрямі виступає послідовник Карла Поппера І. Лакатоса. Він стверджує, наприклад, що Т. Кун «виключає будь-яку можливість раціональної реконструкції знання», що з точки зору Т. Куна існує психологія відкриття, але не логіка, що він намалював «надзвичайно оригінальну картину ірраціональної заміни одного раціонального авторитету іншим».

Наукова революція наступає, коли створюються нові парадигми, що заперечують першість одна одної. Вони створюються, як правило, вченими-аутсайдерами, що стоять поза «школою», і їх активною діяльністю з пропаганди своїх ідей. Процес наукової революції виявляється у Т. Куна процесом стрибкоподібного відбору за допомогою конфлікту наукових спільнот, згуртованих єдиним «поглядом на світ». Чистим результатом такого відбору є, за словами Т. Куна, дивно пристосований набір інструментів, який ми називаємо сучасним науковим знанням. Криза вирішується перемогою однієї з парадигм, що знаменує початок нового «нормального» періоду, створюється нове наукове співтовариство вчених з новим баченням світу, новою парадигмою.

Сутність наукових революцій, полягає у виникненні нових парадигм, повністю несумісних і несумірних з колишніми. Він прагне підтвердити це посиланням на нібито несумірність квантової і класичної механіки. При переході до нової парадигми, на думку Т.Куна, вчений як би переселяється в інший світ, в якому діє і нова система чуттєвого сприйняття (наприклад, там де схоласти бачили вантаж, який розгойдується на ланцюжку, Галілей побачив маятник). Філософський сенс такої моделі розвитку науки полягав у критиці переконання, в єдиності, абсолютності і незмінності критеріїв науковості та раціональності.Т.Кун, крім того відкидає емпіричний «фундаменталізм» неопозитивістів, стверджуючи, що не існує фактів, незалежних від парадигми, а отже, не існує теоретично нейтральної мови спостережень. Учені бачать світ крізь «призму» теорії. Чи не факти судять теорію, а теорія визначає, які саме факти увійдуть до осмисленого досвіду. Звідси теза Т. Куна про «неспівмірності» парадигм, заперечення спадкоємності в еволюції науки. Знання, накопичене попередньою парадигмою, відкидається після її краху, а наукові співтовариства просто витісняють один одного.

Як видно з викладеного обговорення, критики Т. Куна основну увагу приділили його розуміння «нормальної науки» і проблеми раціонального, логічного пояснення переходу від старих уявлень до нових.