Первісна міфологія як підґрунтя релігійних вірувань 1 страница

Як правило, появу релігії пов'язують із початком символічного відображення людиною світу, що виникає в первісному суспільстві разом із доцільною предметною діяльністю (збиральництвом, полюванням, землеробством тощо). Символічне відображення набуває форми міфологічної свідомості. Вона є історично первинним способом освоєння світу.

Міф (гр. mythos — розповідь, переказ, оповідка) — духовне відтворення дійсності у формі легенд, розповідей, персонажі й події яких визнаються об'єктивно наявними або такими, що існували в минулому.

Міфи виникають як результат колективної творчості й опанування навколишнього світу за допомогою уяви, у формі наочно-чуттєвих образів. Вони поєднують у собі інтелектуальне, емоційне і вольове ставлення до світу, що отримує різноманітне відображення у малярстві, піснях, танцях, ритуалах тощо.

У міфах людина нерозривно поєднана із природою. Її індивідуальна свідомість не виокремлена з групової. Не набули ще статусу відокремлених предмет і образ, об'єктивне і суб'єктивне: те, що має місце тільки у свідомості, сприймається як таке, що об'єктивно відбувається. Принципи діяльності нерозривні із самою діяльністю. Колективізм первісного суспільства переноситься на природні явища: природні властивості та зв'язки пояснюються на зразок відносин у родовій общині, шляхом одухотворення природних явищ і надання їм людських рис. Таке пояснення називається антропоморфізмом. У свою чергу, людина, родові зв'язки набувають натуроморфного забарвлення: людині приписуються ознаки тварин (зооморфізм), рослин (фітоморфізм) тощо.

Мислення у міфах не здатне чітко зафіксувати певні властивості й закріпити їх за конкретною річчю. Звідси й тенденція наділяти одного міфічного персонажа цілою низкою різноманітних властивостей і багатьох — однією ознакою. Логічні структури опосередкування, обґрунтування, доведення були розвинені вельми недостатньо. Набули поширення логічні бінарні опозиції: небо — земля, світло — темрява, праве — ліве, життя — смерть, чоловіче — жіноче тощо, за допомогою яких первісна людина структурувала свої знання про світ, фіксуючи таким чином у ньому певні закономірності.

Всі ці особливості первісного мислення знайшли своє відбиття й у мові, яка мала небагато слів, що фіксували родові поняття, і безліч імен для позначення конкретного предмета в різних часових та просторових контекстах. Одна і та ж річ мала різні назви, а різним предметам, істотам і явищам (живому і неживому, людині й природі, тварині й рослині і т. ін.) надавалось одне ім'я. Все це породжувало багатозначність, а згодом — метафоричність і символізм.

Формуються різноманітні системи міфів здебільшого як етіологічні оповідки (розповіді про походження певних явищ). Ці пояснення дають відповіді на питання на кшталт «чому», «звідки», «яким чином», «для чого», а узагальнення не виходять за межі принципів «усе є все», «все у всьому», «частина є ціле» тощо. Найпоширенішими були космогонічні (про виникнення світу), теогонічні (про походження богів), астрогонічні (про Сонце, Місяць, зорі), антропогонічні (про людину), етногонічні (про рід, родові зв'язки) міфи, а також легенди про кінець світу, душу, небесний вогонь тощо.

Гарною ілюстрацією особливостей первісного світогляду є міф про яйце як початкову форму світотворення, що існує майже в усіх народів планети. Наприклад, у грецьких міфах Космос виникає із яйця блискучого і білого, як срібло», яке зніс Хаос. Символом творення світу у фінікійців є зображення змії, яка тримає в роті яйце. Із подібним уявленням перегукується і кельтська легенда про чарівне космічне яйце, яке зніс клубок змій. У міфології давнього Єгипту мотив космічного яйця також вельми поширений і має кілька варіантів. У одному з них орлиноголовий бог Клеф приніс із неба яйце, що містило в собі вогонь. Бог Осиріс розмістив у ньому дванадцять білих і дванадцять чорних пірамід. В іншому варіанті «батько усіх начал» — бог Пта створив «яйце Сонця і Місяця».

Згідно з ассиро-вавилонською легендою світ висидів голуб із гігантського яйця, яке колись хтось залишив у річці Євфрат. У міфології індусів збереглось уявлення про космічне золоте, тобто сонячне, яйце, що плаває на воді. У ньому сам бог Брама спокійно перебував триста шістдесят днів, кожний із яких дорівнював дванадцяти мільйонам звичайних років. У релігійно-космогонічній системі іранців епохи зороастризму також існує міф про космічне яйце. Початковий акт творення тут розпочинається з надлуплення яйця биком Адудою, який є старішим, ніж Всесвіт, тобто постає майже його первинною формою.

А в знаменитому міфі давньофінської Калевали світ походить із семи яєць, що знесла качка, яку верховне божество послало на воду. При цьому, подібно до інших міфів, світ у свідомості творців Калевали виникає не шляхом поступового оживлення матерії, яка міститься в яйці, а внаслідок того, що космічне яйце розбили. Божественна діва Ілтамар Калевали не витримала спеки, що виходила з яйця, і випадково його розбила.

Фольклор слов'янських народів теж переповнений легендами про космічне яйце, що здатне вміщати в собі цілі царства. Одна із них розповідає, що Бог послав на висушену землю півня, який і зніс яйце. Воно розбилося, з нього витекло сім річок, які й запліднили землю.

Із наведених прикладів стає очевидним, що космічне яйце є втіленням Сонця і його найголовніших функцій. А різні варіанти зародження життя (здебільшого через розбиття яйця) символізують різні форми весняного сонцетворення, тобто тієї реальної події, осмислення якої привело до виникнення фантастичних космогонічних побудов різного ґатунку.

Як єдино можливий універсальний засіб духовного освоєння світу міфологія поєднувала в собі не лише реалістичні знання, художні образи, соціальні норми і зразки поведінки, а й певну систему вірувань та пов'язані з ними ритуали. Сучасні дані археології й етнографії дають змогу стверджувати, що найпростіші форми вірувань виникають із появою людини розумної (homo sapiens) приблизно 40— 45 тис. років тому. В ході історії у різних народів утверджувались і розвивалися відмінні релігійні системи. Водночас їх еволюція підпорядковувалася певним спільним закономірностям. Ось чому основні форми ранніх релігій схожі між собою. Так у межах міфологічного комплексу практично всіх народів світу виникає схожа система вірувань, своєрідна проторелігія, до якої відносять анімізм, фетишизм, тотемізм і магію.

Анімістичні вірування

Одними з перших з'явилися вірування первісних людей в духів, які виникали з міркувань про природу, сон, хворобу, смерть, потойбічне життя. Такі вірування називають анімістичними (анімізмом).

Анімізм (лат. аnimа — душа або animus — дух) — віра в існування самостійної духовної сутності (сили чи істоти), здатної вселятися в людину, тварину, рослину (тобто у щось живе) чи полишати їх.

Найповніше анімістичні вірування описав у книзі «Первісна культура» (1871) відомий англійський етнограф і релігієзнавець Едуард-Бернет Тайлор. Він не лише ввів у науковий обіг поняття «первісний анімізм», а й доводив, що вірування в духовні істоти, які є у всіх народів планети, доцільно вважати мінімумом релігії. Тайлор обстоював ідею природного і поступового розвитку релігійних ідей у людському суспільстві, вказував на те, що нижчі фази розвитку релігії слугують для пояснення вищих (розвинутих).

Найпростішою формою анімізму була віра в духів. її появу етнографи в першу чергу пояснюють своєрідним тлумаченням первісними людьми цілої низки оптичних і акустичних явищ: тіні, луни, відображень, шумів і т. п., в реальності яких вони зовсім не сумнівалися. Адже існування цих явищ щоразу підтверджувалося чуттєвим сприйманням, яке примушувало їх прийти до висновку, що у навколишньому світі поруч із тілесними є й істоти, що мають здатність бути невловимими у своїй тілесності. Ці істоти — духи.

Для тогочасних людей духи не були чимось надприродним. Навпаки, вони належали до природного порядку, як і всі інші речі. Єдина їхня відмітна ознака — здатність бути таємничими, невловимими, водночас набуваючи вигляду будь-якого предмета (наприклад, дерева, каменя тощо). Пізніше світ цих істот поступово диференціюється, розмежовуючись на добрих і злих духів. Найвищою формою анімізму є віра у відносно самостійне існування душі. Тому найчастіше анімізм визначають як уявлення про існування в тілі людини її двійника — душі, від якої залежить життя, фізіологічний і психічний стан індивіда.

На думку етнографів, різні фізіологічні стани (сон, непритомність, а також явища, що супроводжують смерть — кровотечі, останні подихи тощо) навели на думку, що функціями життя керують особливі тілесні істоти (душі). Від їх волі й залежить людське життя. Адже вони мають особливу, «надчуттєву», здатність робити людину живою, мертвою, непритомною, хворою, бадьорою, веселою і т. ін. Душі не лише мають індивідуальний характер, але й можуть виявлятися у різних формах: як чоловічок у зіниці ока, пташка в грудях, пара, кров тощо. Душа може переселятися до інших людей, тварин, рослин. Врешті-решт це привело до визнання існування душі як двійника конкретної людини, як частини її організму, яка оживляє його, а згодом й одухотворює.

Відомий український фольклорист і етнограф Володимир Гнатюк (1871—1926) подає такі узагальнені відомості про душу, відтворені з численних записів розповідей своїх співвітчизників. У нашого народу, пише він, немає чіткого погляду на природу душі, її витоки. Немає однозначних уявлень і про місце перебування душі в людськім тілі. Одні думають, що місце душі в голові або ямці під шиєю, інші — що в крові, грудях, у животі, печінці... Коли людина умирає, тоді душа покидає тіло. Вона може виходити ротом у вигляді пари, мати вигляд маленького чоловічка з чистим та прозорим тілом, дитини з крильми. Може з'являтися як біле ягня, золота пташка, бджола, муха або пара. Ці уявлення свідчать, що спочатку душа мислилася як певна тілесна, тобто чуттєва, сила. Лише пізніше, у християнстві, душа набуває статусу духовної субстанції.

Отже, анімізм має два основні «догмати»: перший — про духів, а другий — про «чуттєво-надчуттєву» душу, здатну існувати самостійно поза людським тілом. На своєму найвищому щаблі розвитку анімізм передбачає вірування у богів і підпорядкованих їм духів, душу і майбутнє життя.

За Тайлором, анімізм — це давня філософія, яка в теорії виявна у формі віри, на практиці — у формі пошанування. Концепція Тайлора, згідно з якою в основі всіх релігій лежать первісні уявлення про душу і духовні сутності, мала й серйозних опонентів, які бачили в ній вразливі аспекти. По-перше, висловлювалася думка про ідеалізацію Тайлором первісної людини, яка прагнула пояснити кінцеві причини надто складних явищ і приходила в результаті своїх міркувань до вельми абстрактних висновків. На думку критиків, мислення, здатного до формування понять «душа» чи «дух», не мали не лише найдавніші люди (архантропи), а й люди сучасного виду (неоантропи) на початковій стадії свого інтелектуального розвитку. По-друге, зверталась увага на те, що теорія Тайлора у формуванні первісних вірувань не враховувала соціального чинника. Так, Е. Дюркгейм доводив, що жодні спостереження людини над зовнішньою та власною природою не в змозі породити релігійних вірувань. Ці вірування могли з'явитися лише в суспільстві, у сфері колективних уявлень, які стають надбанням людини не завдяки її особистому досвіду, а під впливом суспільного середовища.

Серйозні теоретичні аргументи супроти теорії Тайлора були сформульовані й шотландським дослідником Е. Ленгом (1844—1912). У своїй праці «Становлення релігії» Ленг намагався знайти відповіді на два важливих запитання: 1) яка природа видінь і галюцинацій, що, згідно з твердженням Тайлора, лежать в основі уявлень про душу; 2) чи пов'язана ідея Бога, навіть у її найпервинніших формах, із первісними уявленнями про духів і духовні сутності. Даючи негативну відповідь на друге запитання, Ленг приходить до висновку, що головним джерелом релігії є віра у могутність найвищого Буття, Творця всіх релігій, Батька моралі та Суддю людей.

Але чи не найбільше критикував теорію Тайлора англійський антрополог, етнограф Роберт Маретт (1866—1943), який обґрунтував ідею преанімізму, ввівши термін «аніматизм».

Аніматизм (лат. animatus — живий) — віра в єдину безособову силу, що керує явищами природи та впливає на життя людей.

Маретт висунув гіпотезу про існування первісної стадії релігійного розвитку людини, на якій ще не було анімістичних уявлень. На цій стадії людина, на переконання вченого, вірує в існування безособової надприродної сили. Але при цьому вона скоріше відчуває її, ніж усвідомлює. Акцентуючи увагу на переважно емоційному ставленні індивіда до цієї сили, Маретт прагне відійти від надмірної раціоналізації релігійних вірувань первісної людини, до якої був так схильний Тайлор.

Надприродне має два аспекти існування — негативний і позитивний. Його негативним аспектом є табу — «не смій легковажно наближатися». Ця заборона не поширюється на всі відносини з надприродним і стосується лише нечестивих стосунків. Позитивним аспектом надприродного є мана — «інстинктивне відчуття чудодійної сили». Табу і мана описують надприродне в його первинному, або екзистенційному, вимірі. Маретт переконаний, що формула табу-мана найприйнятніша для вичерпного вираження універсальної природи надприродного.

Тож при розгляді історії релігії, на думку Маретта, слід всебічно враховувати не тільки пізніші, а й раніші гілки розвитку вічно живого «материнського дерева» людської культури.

Фетишизм

Складовою первісного міфологічного комплексу є й фетишизм.

Фетишизм (франц. fetishe, від португ. feitico — амулет) — віра в те, що окремі предмети мають надзвичайні якості, та відповідне пошанування їх.

Фетишизм — форма найдавніших вірувань, у яких предмети неживої природи (каміння, кістки, пір'я тощо), а згодом і виготовлені людиною речі наділялися «чуттєво-надчуттєвими» якостями: здатністю зцілювати, запобігати хворобам, охороняти від ворогів, допомагати на полюванні та ін. Такі речі ще мають назву амулетів (талісманів).

Фетишам не поклонялися, але їх шанобливо берегли. Гносеологічно фетиш мав своїм підґрунтям уявлення первісної людини про те, що зміни в природі, за аналогією з її власними вчинками, пов'язані з розумово-вольовою діяльністю і можуть бути спрямовані на людину та її довкілля.

Уперше цей специфічний спосіб олюднення природи описав французький дослідник Шарль де Бросс у книзі «Культ богів-фетишів» (1760), дослідивши первісні вірування африканських негрів, давніх єгиптян, греків та римлян. Фетишем, свідчив учений, міг стати будь-який предмет, що чимось уразив уяву людини: камінь незвичної форми або кольору, панцир черепахи, зуб тварини, пташиний дзьоб, шматок дерева тощо. Це могло бути що завгодно, але воно мало якось незвично виявити свою «силу». У праслов'ян ці вірування презентують, зокрема, камінці-фетиші та стулки річкових черепашок із поховань засильнівського могильника, рибоподібні піщаникові чуринги з Кам'яної Могили, що на Мелітопольщині, тощо.

Тотемізм

До первісних вірувань належать і тотемістичні уявлення.

Тотемізм (алгонкін., букв. — його рід) — уявлення або віра в існування «чуттєво-надчуттєвих» кровних (родинних) зв'язків між певною групою людей (родом, племенем) і певним видом тварин, рослин чи явищем природи.

Люди вірили, що вони є братами і сестрами тварин, рідше — рослин, походять від спільного з ними предка, що тотемні тварини ставляться до них як до своїх родичів. Тотем видавався реальною істотою, яка завдяки особливим, «надчуттєвим» якостям робила свою конкретну справу: піклувалася про людей певного роду, надавала їм певну допомогу, навіть могла наділяти людей своїми визначними здатностями: орел — гостротою зору, ведмідь — силою тощо.

Уперше тотемістичні уявлення описав англійський етнограф Джеймс-Джордж Фрезер у 12-томній праці «Золота парость» (1911—1915). Природу тотемізму дослідник тлумачив неоднозначно. Спочатку він виводив тотемізм із анімізму. На його переконання, душа зі смертю людини покидає її тіло і змушена знаходити собі прихисток. Ним і стає тотемна тварина чи рослина. Пізніше Фрезер пояснював тотемізм як різновид суспільної магії, спрямованої на примноження тотемного виду.

Досліджував етнограф і зв'язок між тотемними уявленнями й екзогамією (звичаєм, що забороняв шлюби між членами однієї родової групи). Учений прийшов до висновку, що тотемізм виник із незнання процесів зачаття. Первісний розум, на думку Фрезера, приписував причини зачаття будь-яким предметам, біля яких відчуваються перші ознаки вагітності. З цим процесом він і пов'язував появу індивідуального тотема. За Фрезером, тотемізм двоаспектний: з одного боку, він є формою соціального об'єднання, як таємничий зв'язок між групою кровних родичів, з іншого — це релігійна система вірувань і практичних дій.

Тотемом було те, з чим людина була безпосередньо пов'язана у своєму житті (олень, вовк, орел, кабан тощо). Це міг бути і об'єкт, що привертав увагу якимись особливими рисами, наприклад черепаха кольору, що нагадував кров. Тотемів берегли. Інколи тотема-тварину могли й забити, аби колективно засмажити м'ясо, з'їсти його і в такий спосіб отримати від нього бажані риси (сміливість, силу, легкість тощо). Багато тотемних племен вірили, що після смерті кожна людина перетворюється на тварину їхнього тотема, а отже, кожна тотемна тварина — це померлий родич. Були й інші уявлення. Так, за свідченням Геродота, стародавні слов'яни — неври вважали, що кожен із них щороку на кілька днів перетворюється на вовка, а потім знову набирає людської подоби.

Згідно з Іпатіївським літописом (приблизно 1425) наші предки вірували і поклонялися не тваринам, а рослинам. Вони вшановували окремі гаї та ліси, забороняючи полювати в них, ловити птахів, рубати дерева тощо. Священні гаї слов'янам замінювали храми. Навколишня природа для них була живою: вони вірили, що дерева і трави говорять між собою, з птахами і людьми. Предметом особливого пошанування був дуб, який вважали житлом таємничих сил, духів. Йому приносили пожертви. Герої багатьох українських народних казок часто по цьому дереву потрапляють у небесне царство, найчастіше це покійники. За давніми слов'янськими віруваннями, померлі піднімаються міфічним дубом на небо до своїх предків. Звідси, на думку деяких дослідників, і походить фразеологізм «дати дуба», «врізати дуба» і т. ін.

За твердженням відомого українського релігієзнав-ця Бориса Лобовика (1923—1999), образ дерева життя у картині світу слов'ян домінував у системі вшанування природи.

Дерево життя — невід'ємна складова космогонічних /часових первісних уявлень: вважалося, що його коріння йшло з глибин землі, з царства померлих, стовбур символізував покоління живих, а листя / крона — житло богів та духів.

Культ дерева наявний у багатьох народів. Він пов'язаний із образом дерева-захисника. Під деревом молилися, їли, відпочивали, помирали. За деревами ховалися від ворогів. Довголіття дерева підносило його над життям людей і тварин. Рослини, що несли в собі часточку плідної сили природи, були мовби гарантом її сприятливих впливів на долю людини. Віра в це, у свою чергу, породжувала виробничу та лікувальну магію, ворожіння на рослинах (племена друїдів навіть створили рослинний гороскоп, побудований на зв'язку людських характерів із деревами).

Але тотемізм — не стільки віра у певну рослину чи тварину, скільки віра в певну безіменну й безособову силу, що в них перебуває, не змішуючись при цьому ні з чим. Ніхто не володіє нею повністю, але всі мають до неї відношення. Вона є незалежною від індивідів, у які втілюється, передує їх появі, живе після них. Умирають індивіди — одні покоління замінюються іншими. Та ця сила залишається завжди сучасною, живою і незмінною.

Тотемізм — не просто система вірувань і обрядів, а своєрідний соціальний інститут, що обумовлював відносини між людьми, їхню поведінку. Він давав санкцію родовим інститутам, оберігаючи підвалини роду — недоторканність життя родичів, недоступність тотемної обрядності для осіб чужої крові, правила статевих стосунків, регламентував обов'язкове наслідування тотема по чоловічій і жіночій лінії тощо. Тож тотемізм — це форма ідеального відображення і вираження в певних соціальних інститутах первісного суспільства реальної єдності роду, суспільного способу його існування.

Магія

Магія (гр. mageia, лат. magia — чаклунство) — сукупність уявлень і обрядів, в основу яких покладено віру в таємничі сили, з допомогою яких шляхом певних символічних дій можливо здійснювати вплив на людей, предметний світ чи хід подій.

Інколи магію визначають як віру в можливість впливу на довкілля через фетиші, духів і чаклунські дійства: заклинання, жертвоприношення, табу, ритуальний танок тощо.

Природу магії досліджував Дж. Фрезер. Щоправда, він зважав, що магія не є релігією. Вона є її попередником в еволюції мислення, своєрідною формою «примітивної» науки, яка була притаманна ранньому періоду розвитку людства. Але цей погляд не набув загального визнання з боку як антропологів, так і етнографів.

Магічне мислення у своїй основі має два принципи:

1) подібне творить подібне, або наслідок схожий на свою причину;

2) речі, які хоч раз торкнулися один одного, продовжують взаємодіяти на відстані й після припинення безпосереднього контакту.

Звідси й своєрідний імператив магічних операцій — «pars pro toto» («частина замість цілого»). Волосся, крапля крові, зрізані нігті, слід ноги на землі чи снігу, будь-який (бажано — натільний) предмет одягу заміщують у магічному ритуалі ціле — саму людину. Частинами (замість цілого) «виганяється» з тіла неміч. Так само частинами «навіюється на людину» або «виводиться з неї» любовна жага. Навіть сама хвороба ніби ділиться на частини — окремі її симптоми.

Магія, як і релігія, передбачає символічний спосіб дій: чаклун не безпосередньо, а опосередковано прагне досягти певного результату. По суті, це вплив-дія за аналогією. Топиться віск — тане від кохання серце. Згорає зрізане волосся — гинуть в очисному вогні хвороба і неміч тощо. Залежно від змісту ранніх релігійних вірувань магію поділяють на фетишистську, тотемістичну та анімістичну. У функціональному відношенні (за метою впливу) магія буває мисливською, лікувальною, любовною, лиходійною тощо.

Фрезер поділяв магію на позитивну (чаклунство) й негативну (табу). Оскільки метою позитивної магії є завдання зробити так, щоб бажана подія відбулася, то в її основі — імператив «дій так-то, щоб відбулося те-то». Метою негативної магії є блокування (недопущення) небажаної події чи явища. Тому її імператив — «не чини того-то, щоб не трапилося те-то».

Магію поділяють також на приватну і громадську. Перша складається з магічних обрядів і замовлянь, спрямованих на викликання корисного чи шкідливого для окремої особи, а друга відповідно — для всієї громади.

Фрезер проводив аналогію між магічним і науковим світоглядом і прийшов до висновку, що їх поєднує переконаність у наявності порядку в природних явищах, віра в те, що послідовність подій абсолютно визначена, підпорядкована незмінним законам і є циклічною. Чаклун, як і вчений, не має сумніву в тому, що однакові причини породжують однакові наслідки, тобто що здійснення необхідного обряду із певними замовляннями неодмінно дасть бажаний результат.

Інший англійський соціолог, етнограф Броніслав Малиновський (1884—1942) називав магію «псевдонаукою». На його думку, наука, навіть на рівні знань первісних людей, базується на спільному досвіді повсякденного життя, який набувається у процесі боротьби людини із силами природи, ґрунтується на спостереженнях і фіксується розумом. Магія ж народжується з переживань емоційних станів, у яких людина не стільки спостерігає природу, скільки переймається своїми відчуттями, коли істина осягається здебільшого не розумом, а емоціями. В основі науки лежать переконання в самодостатності досвіду й розуму, в основі магії — віра в певну містичну безособову силу. Наукове пізнання керується, як правило, логікою, магія — асоціаціями, які виникають під впливом пристрасного бажання. Структури раціонального і магічного знань мають різні традиції, різну соціальну й духовну природу, а тому передбачають і різні типи діяльності. За Малиновським, наука утворює сферу профанного, магія ж входить до сфери сакрального.

Генеза надприродного

Первісна релігія за своїм складом не є однорідною. У своєму розвитку вона поступово включає до своєї сфери фетиші, уявлення про духів предків і душу, віру в тотем тощо. Поняття фетишизму, тотемізму, анімізму й певною мірою магії репрезентують перший, «чуттєво-надчуттєвий» тип надприродного, характерними рисами якого є уявлення про зрощеність надприродного з тілесним, взаємозумовленість «чуттєвого» і «надчуттєвого». При цьому «надчуттєве» є дифузним, індивідуалізованим, обмеженим у своїх діях, зведеним до розпорядницької функції.

«Чуттєво-надчуттєві» фетиші, тотеми, душі стали передумовою виникнення другого типу надприродного — демоністичного. Йому властиві уявлення про демонів (гр. daimon — дух), в основі яких лежить ідеалізація надприродного, перетворення його на духовну сутність, що існує поряд із тілесним і є незалежною від нього.

Демоністичний тип надприродного, особливо віра в тухів-господарів, у свою чергу, передує зародженню й розвитку третього типу надприродного — теїстичного (політеїстичного), тобто вірі у богів. На відміну від фетишів, тотемів, душ і духів, образи богів не зоо-, а антропоморфні: вони вже мають людську подобу і людські імена, с доброчинними, караючими й милостивими. Вони одружуються, вмирають, воскресають, учать, судять, контролюють тощо.

У теїстичних віруваннях формується й уявлення про ієрархію надприродного. У найдавніших формах віри не знайти жодного випадку, щоб один фетиш чи тотем панував над іншим, щоб одна душа була підпорядкована іншій. Та вже у Давньовавилонському царстві бог Мардук вважався царем богів. У стародавніх греків верховному богу Зевсу, що управляв усіма сферами, підкорялися, виконуючи його волю, всі інші боги. Прадавні українці творцем Всесвіту, Богом над богами вважали Рода. На їх погляд, він жив на небі, їздив на хмарах, дарував життя людям, звірам, птахам, лив дощ на посіви та давав людині долю. Тобто він уявлявся як заклинатель усього живого, розпорядник доль людей і богів, оскільки був творцем Апрію — українського Олімпу (Олімп у стародавніх греків — гора, на якій мешкають боги).

З'являється й деміургічна функція (функція творення) богів, якої не було в ранніх віруваннях. Хоча фетиші, тотеми, духи могли оберігати від хвороб, ворогів, викликати дощ, господарювати в лісах, горах, степах, водах тощо, вони не створювали їх. Боги ж уже творять предмети, явища і світ в цілому з нічого. Отже, формування уявлень про надприродне та розвиток віри в нього є тривалим і складним процесом, що розпочався в сиву давнину. Кожен етап розвитку первісних вірувань має свої особливості.

Резюме

• Міфологія з її інтелектуально-емоційно-вольовим ставленням до світу та принципом «усе у всьому» («все є все») закладає підвалини поняття надприродного, що передбачає віру в його субстанційність, уособленість та вищість.
• Анімістичні уявлення пройшли еволюційний шлях від віри в духів природного порядку й «чуттєво-надчуттєву» душу до вірувань у богів, підпорядкованих їм духів та душу, які мають духовно-субстанційну форму.
• «Чуттєво-надчуттєве» у вимірі фетишів уявлялося як внутрішня властивість природного, як тілесне, що наділене таємничими силами, а тому здатне впливати на життя людей і природні явища.
• Тотемізм — це не лише форма ідеального відображення світу, що коріниться безпосередньо в родовій практиці, а й своєрідна система життєдіяльності людей, певний соціальний інститут первісного суспільства.
• Уявлення про надприродне зароджується в межах світорозуміння, в якому реалістичний і вірувальний «потоки» духовності були взаємозумовлені і включені в недиференційовану розумово-практичну діяльність.
• Первісна релігія була неоднорідною: у процесі її розвитку в ній з'явилися фетиші, уявлення про духів предків, душу, життя і смерть, віра у всепроникну мана, тотеми. Тому цю релігію не можна визначити тільки як, наприклад, «поклоніння «духам», «культ предків» чи «культ природи». До неї належать анімізм, тотемізм, фетишизм, магія. Але первісна релігія не зводиться до них, як і не є простою їх сукупністю.

Література

Лобовик Б. О. Вірування давніх українців та інших пращурів. — К.. 1996.
Малерб М. Религии человечества. — М.—СПб., 1997.
Мень А. Истоки религии. — Брюссель, 1981.
Паскаль Б. Думки про релігію. — Львів, 1995.
Токарев С. Ранние формы религии. — М. 1990.
Павленко Ю. В. Дохристиянські вірування давнього населення України. — К., 2000.
Пенник Н., Джонс П. История языческой Европы. — СПб., 2000.
Чмихов М. Від Яйця-райця до ідеї Спасителя. — К., 2001.
Элиаде М. Мефистофель и андрогин. — СПб., 1998.
Элиаде М. Трактат по истории религии: В 2-х т. — СПб., 1999—2000.
Элиаде М. Миф о вечном возвращении: Архетипы и повторяемость. — СПб., 1998.
Элиаде М. Шаманизм: Архаическая техника зкстаза. — К., 1998.
Чмыхов Н. А. Истоки язычества Руси. — К., 1990.