Та становлення філософського знання

Enkyklios paideia: зміст та систематика

Пайдейя і філософія

Trivium і quadrivium – перша
диференціація освітніх практик

Від Пайдейї до Енциклопедії: пізня античність

Від Пайдейї до Енциклопедії: Середньовіччя та Новий час

enkyklios paideia: зміст та систематика

Дуже важливу роль у формуванні філософії й організації безперервності давньогрецької філософської традиції відігравала унікальна система освіти – paideia. Завдяки раціональному характеру освітніх процедур формувався особливий тип мислення. Визначальними рисами цього мислення були: системність (взаємопов’язаність знань філологічного циклу, математичних дисциплін, астрономічних, музичних та естетичних знань), енциклопедизм(універсальний підхід до знання), ерудиція(знання культурної традиції шляхом освоєння міфології й епосу через поеми Гомера й Гесіода). Такі особливості обумовили достатню свободу від винятово міфологічних пояснень світу. Це стало однією з причин появи інтелектуальних передумов для здійснення подальшої критичної рефлексії власне філософського (і наукового) мислення.

Важливого значення для грецької, а згодом і світової культури набула поява численних інтелектуальних співтовариств, гуртків, а потім й інституціалізованих шкіл у V ст. до н.е. в Афінах. Саме в цей час там формується культурний архетип інтелектуала/інтелігента, здатного заплатити навіть життям за отримання істини, «буття-в-істині»: такими є Сократ, Платон, Ісократ, Діоген та багато інших мислителів Стародавньої Греції.

Paideia – найбільш загальне поняття для позначення, як виховання, так й освіти, аж до найвищих його рівнів (як сьогодні ми б сказали, включаючи початкову школу та вищу освіту). Досить часто це поняття зустрічається в Греції вже в класичну епоху: в діалогах Платона, Арістофана (п’єса «Хмари).

Грецьке словосполучення έγκύκλιος παιδεία – (що передається латиницею як enkyklios paideia), буквально означає «заокруглену», «всебічну», «загальну», «гармонізовану» освіту; «головне, основне знання». На початку свого формування система paideia містила в собі дві частини. Елементарний курс (названий пізніше, уже в латинській термінології – propaideia, звідки потім буде походити філософський термін «пропедевтика» – «вступ до філософії») складався з основ граматики, передбачав навчання письму й читання простих текстів. Наступним був більш складний та широкий курс, розрахований на кращих учнів. Цей курс власне й називався enkyklios paideia (тобто, буквально, «коло освіти», від грецьк. kyklos – «коло» і paideia –«освіта, виховання»). Тут необхідно було засвоїти навички й знання з арифметики, геометрії, музики, астрономії, а також навчитися прийомам коментування текстів й ознайомитися з риторським мистецтвом.

У Стародавній Греції в класичний період існували приватні та державні школи. Крім гуманітарних і математичних дисциплін, в освітній системі, залежно від тієї чи іншої школи, у межах enkyklios paideia були наявні: військова справа, гімнастика та «музичні мистецтва».

Пайдейя та філософія

Кількість і різноманітність педагогічних практик у грецьких полісах, містах-державах свідчить про високу загальну культуру давніх греків. Тут можна зробити спрощену класифікацію безлічі античних шкіл. Тоді треба виділити філософські школи (Сократ), що розвивали мистецтво про ведення абстрагованих, теоретичних бесід (діалектику), і риторичні школи (Ісократ), що розробляли мистецтво складання різних видів промов – судових, політичних та епідектичних (показових, урочистих) і культивували мистецтво суперечки (еристику). Крім цього, існували медичні школи (Гіпократ). Формувалася стійка традиція створення шкіл. Це, безсумнівно, було якісно новим і дуже важливим етапом у розвиткові освітніх інститутів в античності. Згодом більшість шкіл ставали науковими центрами. Афінська школа філософії безперервно існувала фактично тисячу років – безпрецедентний в історії культурний феномен.

Кажучи про становлення античної класичної системи освіти, треба віддати належне й софістам, учителям Сократа. Вони перші створили та здійснили перший значний гуманітарний проект – (paidein anthropos), «виховання людей». У колі софістів навіть існував своєрідний навчальний посібник під назвою «Подвійні промови», де основні теми софістичних бесід було рубрифіковано й до кожної теми додавався доказ істинності початкових тез, а потім спростування цього доказу. Така двозначність захоплювала вельми багатьох, і деякі софісти непогано заробляли, працюючи як «учителі мудрості» (що, власне, грецькою й буде «sophisthai»).

Для архаїчної грецької епохи, проте також і пізніше, в епоху розквіту античної класичної культури, формуючим і нормуючим першопринципом є arete (доблесть) у його героїко-аристократичному трактуванні. Одне із найважливіших завдань виховання полягало в тому, щоб давати місту юнацтво, здатне ефективно служити державі-полісу у військовий і мирний час, і тим підтримувати безперервність його існування.

Пізніше усвідомлюються, виховуються й посилюються ще дві додаткові необхідні якості: ergon – «доблесна праця», і paideia як ідеал освіченості, а надалі – ученості й досконалості, інтелектуальної (ноетичної) й естетичної (kalokagatia). Частково це пояснювалося тим, що після поразки Афін (від Спарти) були потрібні зусилля, щоб відновити минулу моральну й культурну перевагу.

Для Стародавньої Греції очевидний фундаментальний зв’язок філософії та виховання. Під кутом зору «державності» приватний характер давнього афінського виховання виявлявся недостатнім і повинен був бути доповнений системою суспільного (державного) виховання освіти. Однак державні діячі не мали уявлення про те, як це необхідно організувати. Задум і втілення ідеї суспільного виховання й освіти відбулися завдяки існуванню численних філософських і риторських шкіл. Філософія протягом декількох століть формувалася в креативному середовищі еллінської культури, де етичні принципи (ethos), любов до мудрості (philosophia), естетизація навколишнього середовища й прагнення до універсальної освіченості (paideia) досягли вищого культурного синтезу. Можна зробити висновок, що філософія загалом і філософська освіта зокрема отримали значний імпульс завдяки взаємодії та взаємодоповненості етичного, ноетичного, естетичного й освітнього принципів.

Метою філософської освіти стає aleteia (істина непредметного, нематеріального, неемпіричного плану). Уже до часу розквіту софістики (середина V ст. до н.е.) формується цілісний освітній канон enkyklios paideia.

У XX столітті видатний німецький філософ і знавець античної культури Мартін Хайдеггер показав глибинне значення феномена грецької освіти. У роботі «Вчення Платона про істину» він пов’язував значення слова «освічувати» з фундаментальними поняттями платонівської онтології. Якщо погодитися з онтологічним ствердженням Платона про те, що «ідеї» є праформами й «зразками» для всіх речей і видів діяльності, то «освічувати», вважав він, означає «встановлювати зразок і надавати розпорядження».

Іншим значенням «освіти» була функція формування й розвитку здібностей, що вже є в учнів. Освіта дає учням еталон-зразок, за яким організується кожна дія.

Зрештою, epistemе (знання) й mathesis (наукове пізнання), paideia (виховання/освіта) та praxis (діяльність) стають визначальними чинниками розвитку освіти й знання, які неухильно трансформувалися в напрямі універсалізму й енциклопедизму. Якщо порівняти «коло знань» софістів і Сократа і «коло знань» Арістотеля і Теофраста, то очевидним стане трансформація гуманітарного зразка від морально-етичного дискурсу й риторики до системи наук, де гуманітарне знання співіснує з природознавством.

trivium і quadrivium – перша диференціація
освітніх практик

У римській культурній традиції, завдяки зусиллям стоїків, особливо Панетія (185–110 рр. до н.е.) і Посідонія (166–50 рр. до н.е.), а потім Марка Туллія Цицерона (106–43 до н.е.) і Марка Теренція Варрона (116–27 рр. до н.е.) неухильно зростає морально-етична складова філософського дискурсу. Так, поступово, зв’язок філософії, культури й освіти, сконцентрований раніше в грецькому понятті paideia, реалізовується в римській культурі, трансформуючись у латинську систему освіти й набуваючи додаткового значення «гуманітарності гуманістичності», що фіксується латинським терміном humanitas.

У епоху еллінізму ідеальною моделлю стає виховання самостійності та здібності до політичної діяльності. Основною метою тоді було завдання навчити людину досягати успіху у своєму роді діяльності. З часів Цицерона був прийнятий у Римі й надалі продовжував існувати протягом усіх Середніх віків освітній канон artes liberales або septem artes liberales (римський еквівалент грецького типу освіти – enkyklios paideia), що містив «гуманітарний цикл» – trivium (діалектика, риторика та граматика) і «точні науки» – quadrivium (арифметика, геометрія, астрономія та музика).

Філософія (у Платона й Арістотеля синонімічно використовувалося також слово «діалектика») вважалася вищою формою грецької освіченості, при цьому будучи методологічно організованою й рефлексивною (усвідомленою) критикою неписьменності як «незнання». Уже піфагорійці відділяли «незнаючих» (акусматиків), непосвячених, допущених лише до вислухування сакральних істин, «акусм», від «знаючих» (математиків), тих, хто знає. Грецьке слово mathema в той історичний період означало і знання, і науку, і сам процес вивчення. Про це можна судити за значеннями таких слів: mathemathike – наука, пізнання, власне математика; mathesis – вивчення, пізнання; mathetes – учень.

Очевидна близькість «математичної» та «класичної» освіти при порівнянні таких виразів, як enkyklia mathemata і enkyklios paideia, що засвідчено у Фукідіда.

Сократ протиставляє незнаючого, «філодокса», тобто «любителя думок», знаючому, «філософу», тобто «любителеві знання». Того ж погляду дотримувався і його учень Платон.

З такою ж постановкою проблеми «знання-незнання» пов'язане розрізнення alethes (істини) і pseydos (брехні) в Арістотеля.

Зрозуміло, що чіткого розмежування між «раціональним» (філософським, науковим дискурсом) та «ірраціональним» (міфопоетичним дискурсом) в античності не було. Треба зазначити, що навіть у класичній античній філософії «знання» безліччю ниток ще пов’язане з «міфом» (наприклад, діалоги Платона). Основою інваріантної пізнавальної форми в міфі, науці та філософії було розуміння та пояснення взаємозв'язку речей і явищ невидимих сил природи. У міфі – це божественні сили і впливи (кратофанії), а у філософії та науці – це закон (номос) природи або космосу.

Мета всіх античних пізнавальних форм – виявлення й опис цілісної «системи світу речей». Відмінність пізнавальних позицій полягала у створенні специфічних картин світу: міфопоетичної, наукової та філософської. У різних термінах і схемах міф (в символах й образах), філософія й наука (у поняттях) пояснюють природу. По-різному в них відбувається пояснення причин і наслідків явищ: у міфі – асоціативний зв’язок, у філософії та науці – логічний. Зухвала успішна спроба – перейти від незнання до знання – стала рушійною силою розгортання всіх раціональних «пояснювальних моделей» буття.

Від Пайдейї до Енциклопедії: пізня античність

Антична культура не тільки благодатна сфера вивчення міфології, історії давнього світу, історії літератури, естетики, історії філософії. Деякі форми цієї культури й сьогодні актуальні та «виробляючі», без них неможливо уявити собі реалізацію основоположних для сучасного суспільства інтелектуальних проектів. Це, передусім енциклопедії та енциклопедичні словники, які стали невід'ємною й ключовою формою зберігання й трансформації наукового знання, функціонування вищої освіти й розвитку науки загалом. Така інтелектуальна форма збереження та збагачення раціонального знання була створена греками й римлянами, продовжувалася протягом усього латинського середньовіччя, в новий час й інтенсивно розвивається сьогодні. Креативний та організаційний «тріумф» середземноморського енциклопедизму збігся з епохою Просвіти. Стисло оглянемо цей складний і дивний шлях.

Хоч Платон і Арістотель володіли енциклопедичними пізнаннями в істинному значенні цього слова, проте вони не намагалися укладати свої обширні знання в стислій і систематичній формі (тобто як енциклопедичне зібрання всіх відомих їм галузей знання формально). І тільки Спевсіпп,учень Платона, його племінник і перший схоларх (очолював платонівську Академію з 347 по 339 рр. до н.е.) у IV ст. до н.е. створив труд, подібний до «енциклопедії». На жаль, від цього твору Спевсіппа майже нічого не залишилося, збереглися до нашого часу лише невеликі фрагменти, що стосуються математики й біології, але про цей твір є згадки інших античних авторів. Власне «енциклопедичного» характеру грецька науково-педагогічна система enkyklios paideia набуває уже на ґрунті римської культури. Першим римським енциклопедистом можна вважати Марка Теренція Варрона, чий твір «Науки» (Disciplinae)вийшов наприкінці I ст. до н.е. і був присвячений опису вільних мистецтв (septem artes liberalеs): граматики, риторики, діалектики, геометрії, арифметики, музики, астрології, а також медицини й архітектури. Цей твір не зберігся.

Грецькі й римські мислителі спочатку прагнули до того, щоб зібрати воєдино всю безліч знань їм відомих. Однак це було дуже складне завдання – систематизувати й узагальнити науковий зміст в одному творі. Найбільш вдалою спробою в цьому напрямі стала енциклопедична робота римського вченого Плінія Старшого – 37-митомова «Природна історія» («Naturalis Historia»). Цей труд копіювався в безлічі рукописів в епоху пізньої античності й у Середні віки. Римські мислителі та вчені створили прецедент систематичної/універсальної освіти/знання/науки, що охоплює всі відомі тоді галузі знання. Вони «вирівняли» всі дисципліни, відкинувши принцип ієрархії знань (вищий рівень якої посідала філософія), що було властиво грецькій філософії. Учений і державний діяч пізньої античності Кассіодор(Flavius Magnus Aurelius Cassiodorus Senator, V – VI ст.) володів видатною ерудицією та створив фактично перше всеосяжне зібрання знань у межах християнської культури. Серед багатьох його творів на різноманітні теми були також його енциклопедичні твори «Про науку і мистецтва» («De artibus libris ас disciplinis liberalium litterarum») та «Посібник з вивчення божественної і світської літератури» («Institutiones divinarum et saecularum litterarum»).

Від Пайдейї до Енциклопедії: Середньовіччя та Новий час

На початку Середньовіччя в ході відновлення середземноморської античної освіченості й наукової енциклопедичності з’являється книга під назвою «Етимології». Автором її був святий Ісідор Севільський(Isidorus Hispalensis, 560–636 рр. н.е.). «Етимологія» за спробою охоплення всіх форм знання – це енциклопедичний труд, складений на основі античних наукових уявлень. Книга містить 20 розділів, присвячених різноманітним формам знання. Перші три томи присвячені сімом вільним мистецтвам (тривіум – граматика, риторика й діалектика; квадривіум – арифметика, геометрія, астрономія та музика). Наступними буди розділи з медицини, права, хронології, Священного писання й обрядів, присвячені Богові, ангелам і святим, церкві та єресям, мовам народів і царств, етимології, людині, чудесам і знаменням, звірям, птахам, частинам світу, географії, архітектурі, каменям і металам, землеробству, військовій справі, кораблям, одягу, їжі, інструментам і предметам меблів.

Труд Ісідора Севільського користувався авторитетом і популярністю. Збереглося більше ніж тисяча рукописних (!) примірників «Етимології». Ще пізніше, словосполучення еnkyklios paideia в середньовічній латинській ученій традиції стало набувати значення «повної збірки знання, універсального словника» (латинізоване – cyclopedia, encyclopedia). Відомі також інші середньовічні енциклопедичні твори. Такими були за своїм змістом книги: «Бібліотека» («Bibliotheca») патріарха Фотія (IX ст.), і «De proprietatibus rerum» (1240 р.) Бартоломео де Гранвіля, що містила в собі наукові знання з теології, філософії, медицини, астрономії, хронології, зоології, ботаніки, географії, мінералогії та «Speculum Majus» (1260 р.) Вінсента з Бове.

Номінально слово «енциклопедія» («киклопедія», kyklopedia) з’явилося в назві відповідного словника майже через тисячу років – у 1541 р. У цьому році в Базелі голландський гуманіст, учений, математик та астролог Іоахім Стерк ванРінгелберг(Joachimus Fortius Ringelbergius, 1499-1556 рр.) видав книгу під назвою «Lucubrationes vel potius absolutissimakyklopaideia». Пізніше, також у Базелі, в 1559 р., хорватський гуманіст, учений, теолог, філософ Станіслав Паво Скаліч (Paul Skalich, 1534–1573 рр.) видав книгу під назвою «Encyclopaediaseu orbis disciplinarum tam sacrarum quam prophanarum epistemon» («Енциклопедія, або знання про світ наук»). Хоч у змістовному відношенні ці дві книги зовсім і не відповідали класичній енциклопедії або енциклопедичному словнику, проте терміни «киклопедия» і «енциклопедія» вже назавжди увійшли у світову наукову, академічну лексичну скарбницю. У позанауковому контексті, в непрофесійному слововживанні найбільш раннім є використання слова «енциклопедія» у романі Франсуа Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель» (1532 р.).

У 1728 р. в Лондоні Ефраїмом Чемберсом у двох томах була опублікована «Циклопедія: або універсальний словник мистецтв і наук» («Cyclopaedia: or An Universal Dictionary of Arts and Sciences»). Це, по суті, у змістовному та структурному плані й була «енциклопедія».

І лише наприкінці XVIII сторіччя у Франції з'являється всесвітньо знаменита «Енциклопедія, або Тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел» («Encyclopedie, oil Dictionnaire raisonne des sciences, des arts et des metiers») – багатотомна, ілюстрована малюнками, кресленнями та схемами, систематизована збірка різноманітних наукових результатів, що видавалася в 1751–1780 рр. Дідро й Даламбером.

Кількість багатотомних енциклопедій і спеціалізованих енциклопедичних словників сьогодні величезна. Без них не мислиться існування вищої освіти й науки. Завдяки новітнім інформаційним технологіям та Інтернету існує безліч «мережних» словників та енциклопедій у режимі «on-line». Безпрецедентно розширяється міжнародний Інтернет-проект «Wikipedia». Це багатофункціональна «народна енциклопедія», взяти участь у якій може будь-який охочий (який володіє необхідними знаннями з відповідного предмету.