Факт, віра, істина і пізнання
А. Факт
"Факт", у моєму розумінні цього терміну, може бути визначений тільки наочно. Все, що є у Всесвіті, я називаю "фактом". Сонце – факт; перехід Цезаря через Рубікон був фактом; якщо у мене болить зуб, то мій зубний біль є факт. Якщо я що-небудь стверджую, то акт мого твердження є факт, і якщо це твердження істинне, то є факт, через який воно є істинним, проте цього факту немає, якщо воно помилкове. Припустимо, що господар м'ясної лавки говорить: "Я все розпродав, це факт", – і безпосередньо після цього в лавку входить знайомий господарю покупець і одержує з-під прилавка відмінний шматок молодого баранчика. В цьому випадку господар м'ясної лавки збрехав двічі: один раз, коли він сказав, що все розпродав, і інший – коли сказав, що цей розпродаж є фактом. Факти є те, що робить твердження істинними або помилковими. Я хотів би обмежити слово "факт" мінімумом того, що повинно бути відоме для того, щоб істинність або помилковість усякого твердження могла витікати аналітично у тих, хто затверджує цей мінімум. Наприклад, якщо пропозиції: "Брут був римлянин" і "Касій був римлянин" кожне затверджує факт, то не можна сказати, що речення: "Брут і Касій були римляни" затверджує новий факт. Ми вже бачили, що питання про те, чи існують негативні і загальні факти, пов'язано з труднощами. Ця тонкість, проте, в своїй більшості – лінгвістичного характеру.
Під "фактом" я маю на увазі щось є, незалежно від того, визнають його за таке чи ні. Якщо я дивлюся в розклад потягів і бачу, що є уранішній потяг о десятій годині до Едінбургу, то, якщо розклад правильний, існує дійсно потяг, який є "фактом". Твердження в розкладі саме є фактом", незалежно від того, істинне воно чи ні, але воно тільки затверджує факт, якщо воноістинне, тобто якщо є дійсний потяг. Більшість фактів не залежить від нашого волевияву, тому вони називаються "суворими", "упертими", "неусувними". Фізичні факти в більшій своїй частині не залежать не тільки від нашого волевияву, але навіть від нашого досвіду.
Все наше пізнавальне життя є з біологічної точки зору частиною процесу пристосування до фактів. Цей процес має місце, більшою чи меншою мірою, у всіх формах життя, але називається "пізнавальним" тільки тоді, коли досягає певного рівня розвитку. Оскільки не існує різкої межі між нижчою твариною і найвидатнішим філософом, остільки ясно, що ми не можемо сказати точно, в якому саме пункті ми переходимо зі сфери простої поведінки тварини у сферу, заслуговуючу по своїй гідності найменування "пізнання". Але на кожному ступені розвитку має місце пристосування, і те, до чого тварина пристосовується, є середовище фактів.
Б. Віра
"Віра", до розгляду якої ми переходимо, володіє властивою їй за її природою і тому неминучою невизначеністю, причина якої лежить в безперервності розумового розвитку від амеби до homo sapiens. В її найрозвиненішій формі, досліджуваній головним чином філософами, вона виявляється в затвердженні пропозиції. Понюхавши повітря, ви вигукуєте: "Боже! В будинку пожежа!" Або, коли затівається пікнік, ви говорите: "Подивіться на хмари. Буде дощ". Або, знаходячись в потягу, ви хочете охолодити оптимістично налаштованого супутника зауваженням: "Останній раз, коли я їхав тут, ми спізнилися на три години". Такі зауваження, якщо ви не маєте на увазі ввести в оману, виражають віру. Ми так звикли до вживання слів для виразу віри, що може здатися дивним говорити про "віру" в тих випадках, коли слів немає. Але ясно, що навіть тоді, коли слова уживаються, вони не виражають суть справи. Запах горіння примушує вас спочатку думати, що будинок горить, а потім з'являються слова, але не як сама віра, а як спосіб убирання її в таку форму поведінки, завдяки якій вона може бути повідомлена іншим. Я зараз маю на увазі, звичайно, віру, якане є дуже складною і витонченою. Я вірю, що сума кутів багатокутника рівна такому числу прямих кутів, яке рівне подвійному числу його сторін мінус чотири прямі кути, але людина повинна б була мати надлюдську математичну інтуїцію, для того, щоб повірити в це без слів. Але простіший вид віри, особливо коли вона викликає дію, може обходитися повністю без слів. Йдучи з супутником на станцію залізниці, ви можете сказати: "Нам потрібно бігти; потяг зараз повинен відійти". Але якщо ви знаходитеся наодинці, ви можете мати ту ж саму віру і так само швидко бігти без жодних слів.
Я пропоную тому трактувати віру як щось таке, що може мати доінтелектуальний характер і що може виявлятися в поведінці тварин. Я схильний думати, що іноді чисто тілесний стан може заслуговувати назви "віра". Наприклад, якщо ви входите в темряві у вашу кімнату, а хтось поставив крісло на незвичне місце, ви можете натикнутися на крісло тому, що ваше тіло вірило, що в цьому місці немає крісла. Але для нашої мети зараз розрізнення у вірі того, що відноситься на частку думки, а що на частку тіла, не має великого значення. Віра, як я розумію цей термін, є певний стан або тіла, або свідомості, або й того, й іншого. Щоб уникнути багатослівності, я називатиму її станом організму та ігноруватиму різницю між тілесними і психічними чинниками.
Однією з характерних рис віри є те, що вона має відношення до чогось зовнішнього в значенні, розібраному вище. Простим випадком, який може спостерігатися біхевіористично, є те, коли завдяки умовному рефлексу наявність Авикликає поведінку, властиву В. Це відноситься до важливого випадку дії відповідно до одержаної інформації: тут А позначає слова, що чуються, а В – те, що ці слова позначають.
... У тварини або дитини віра виявляється у дії або в серії дій. Віра собаки в присутність лисиці виявляється в тому, що вона біжить по сліду лисиці. Але у людей, в результаті володіння мовою і затриманих реакцій, віра часто стає більш менш статичним станом, що містить в собі, можливо, вимовлення або уява відповідних слів, а також відчуття, що становлять різні види віри. Що стосується цих останніх, то ми можемо назвати: по-перше, віру, пов'язану з наповненням наших відчуттів висновками, властивими тваринам; по-друге, згадку; по-третє, очікування; по-четверте, віру, нерефлекторно породжувану свідоцтвом, і, по-п'яте, віру, що виникає з свідомого висновку. Можливо, що цей перелік є одночасно і неповним і, частково, занадто повним, але, звичайно, сприйняття, згадка і очікування відрізняються один від одного відносно пов'язаних з ними відчуттів. "Віра" тому є широким родовим терміном, а стан віри не відрізняється різко від близьких до нього станів, які звичайно не вважаються вірою.
Коли слова тільки виражають віру, яка відноситься до того, що вони означають, віра, що виявляється словами, в такому ж ступені невизначена, в якій невизначене значення слів, що її виражають. Зовні галузі логіки і чистої математики не існує слів, значення яких було б абсолютно точним, не виключаючи навіть таких, як "сантиметр" і "секунда". Тому навіть тоді, коли віра виражається в словах, що мають той вищий ступінь точності, до якої тільки здібні емпіричні слова, все-таки залишається більш-менш неясним питання про те, що є тим, в що ми віримо...
Філософія, як і наука, повинна зрозуміти, що, коли повна точність недосяжна, повинна бути винайдена деяка техніка, яка допоможе поступово скоротити сферу неточного і недостовірного. Яким би бездоганним не був наш вимірювальний апарат, завжди залишаться відрізки, відносно яких ми сумніватимемося на рахунок того, чи будуть вони більше, менше або рівні метру; проте не існує ніяких меж уточнень, за допомогою яких кількість таких сумнівних відрізків може бути зменшена. Так само, коли віра виражається в словах, завжди залишаються якісь обставини, про які ми не можемо сказати, чи роблять вони віру істинною або помилковою, але значення цих обставин може бути необмежено зменшено частково завдяки досконалішому аналізу слів, частково ж завдяки досконалішій техніці спостереження. Теоретична можливість або неможливість повної точності залежить від того, чи є фізичний світ дискретним, або безперервним.
В. Істина
Я переходжу тепер до визначення "істини" й "хиби". Деякі речі очевидні. Істинність є властивість віри і, як похідне, властивість речень, що виражають віру. Істина полягає в певному відношенні між вірою і одним або більше фактами, іншими, ніж сама віра. Коли це відношення відсутнє, віра виявляється помилковою. Речення може бути назване "істинним" або "помилковим", навіть якщо ніхто в нього не вірить, проте при тій умові, що якби хто-небудь в нього повірив, то ця віра виявилася б істинною або помилковою, дивлячись за обставинами.
Все це, як я вже сказав, очевидно. Але зовсім не очевидними є: природа відношення між вірою і фактом, до якого вона відноситься; визначення можливого факту, що робить дану віру істинною; значення ужитого в цьому реченні слова "можливий". Поки немає відповіді на ці питання, ми не можемо одержати ніякого адекватного визначення "істини".
Візьмемо приклад. У Джефферсона була віра, виражена в словах: "В Північній Америці є мамонти". Ця віра могла бути істинною, навіть якщо ніхто не бачив жодного мамонта; коли він виражав свою віру в словах, могла бути пара мамонтів в нежилій частині Скелястих гір, і незабаром після цього вони могли бути понесені в морі повінню на річці Колорадо. В цьому випадку, всупереч істинності його віри, в її користь не було б ніякого свідоцтва.
... Значення речення складається із значень слів, з яких воно складається, і з правил синтаксису. Значення слів повинні виходити з досвіду, а значення речення не потребує цього. Я з досвіду знаю значення слів "людина" і "крила" і, отже, знаю значення речення: "Існує крилата людина", хоча я і не сприймав в досвіді того, що позначає це речення. Значення речення завжди може зрозуміти як в деякому розумінні опис. Коли це опис дійсно описує факт, речення буває "істинним"; якщо ж ні, то воно "помилкове".
Важливо при цьому не перебільшувати роль умовності. Поки ми розглядаємо віру, а не речення, в яких вона виражається, умовність не виконує ніякої ролі. Припустимо, що ви чекаєте зустрічі з людиною, яку ви любите, але якого якийсь час не бачили. Ваше очікування цілком може бути мовчазним, навіть якщо воно складне. Ви можете сподіватися, що ця людина при зустрічі усміхатиметься; ви можете пригадати його голос, його ходу, вираз його очей; очікуване вами може бути таким, що тільки гарний митець міг би його виразити, і не словами, а на картині. В цьому випадку ви чекаєте того, що відомо вам по досвіду, і істина або хиба вашого очікування залежить від відношення ідеї до враження: ваше очікування буде "істинним", якщо враження, коли воно здійсниться, буде таким, що могло б бути прототипом вашої ідеї, якби порядок подій в часі був зворотним. Це ми і виражаємо, коли говоримо: "Це те, що я чекав побачити". Умовність з'являється тільки при перекладі віри в мову або (якщо що-небудь говорять нам) мови у віру. Більш того, відповідність мови і віри, за винятком абстрактного змісту, зазвичай ніколи не буває точним: віра багатша по складу і деталям, ніж речення, яке вибирає тільки деякі найпомітніші риси. Ви говорите: "Я скоро його побачу, а думаєте: "Я побачу його всміхненим, постарілим, дружньо налаштованим, але соромливим, з безладною шевелюрою і в неначищених черевиках" – і так далі, з нескінченною різноманітністю подробиць, про половину з яких ви можете навіть не мати гадки.
... Але коли ми переходимо до чого-небудь такого, чого ніхто в своєму досвіді не переживає і ніколи не переживав, наприклад, до внутрішніх частин Землі або до світу, як він був до початку життя, то віра й істина стають абстрактнішими в порівнянні з вищенаведеними прикладами. Ми повинні тепер розглянути, що може матися на увазі під "істиною", коли підтверджуючий факт ніким в досвіді не випробуваний.
Передбачаючи можливі заперечення, я виходитиму з того, що фізичний світ, існуючий незалежно від сприйняття, може мати певну структурну схожість з світом наших сприйняттів, але не може мати якої-небудь якісної схожості. Коли я говорю, що він має структурну схожість, я виходжу з того, що відносини, в термінах яких визначається структура, що упорядковують, є такими ж просторово-часовими відносинами, які нам відомі з нашого власного досвіду. Деякі факти фізичного світу — саме ті, природа яких визначається просторово-часовою структурою — є, отже, такими, якими ми їх можемо уявити. З другого боку, факти, що відносяться до якісного характеру фізичних явищ, є, мабуть, такими, якими ми їх і уявити не можемо.
Далі, тоді як немає ніяких утруднень для припущення, що існують неймовірні факти, ми все ж таки повинні думати, що, крім звичної віри, не може бути такої віри, факти якої були б факти неймовірні. Це дуже важливий принцип, але якщо тільки він не зіб'є нас з шляху, то вже трохи знадобиться увага до логічної сторони справи. Першим пунктом логічної сторони є те, що ми можемо знати загальну пропозицію, хоча і не знаємо ніяких конкретних прикладів його. На покритому галькою морському березі ви можете сказати з вірогідною істинністю вашого вислову: "На цьому березі є камінчики, яких ніхто ніколи не помітить. ... Ми так само повністю розуміємо твердження: "Всі люди смертні", як розуміли б його, якби могли дати повний перелік всіх людей; бо для розуміння цієї пропозиції ми повинні з'ясувати тільки поняття "людина" і "смертний" і значення того, що є кожним конкретним прикладом цих понять.
Тепер візьмемо твердження: "Існують факти, яких і не можу уявити". Я не розглядаю питання про те, чи є це твердження істинним; я хочу тільки показати, що воно має розумний сенс. Перш за все відзначимо, що якщо б воно не мало розумного сенсу, то твердження, що суперечить йому, також не мало б сенсу і, отже, не було б істинним, хоча воно також не було б і помилковим. Відзначимо далі, що для того, щоб зрозуміти таке твердження, достатньо приведених прикладів з непоміченими камінчиками або з числами, про яких не думають. Для з'ясування таких реченнь необхідно тільки розуміти слова і синтаксис, що беруть участь в реченні, що ми і робимо. Якщо все це є, то речення зрозуміле; чи є воно істинним — це інше питання.
... Особливістю цих випадків є те, що ми можемо уявити загальні обставини, які могли б підтвердити нашу віру, але не можемо уявити конкретних фактів, що є і прикладами загального факту.
...Віра, що відноситься до того, що не дане в досвіді, відноситься, як показує вищенаведений розгляд, не до індивідуумів зовні досвіду, а до класів, жоден член яких не даний в досвіді. Віра повинна завжди бути доступною розкладанню на елементи, які досвід зробив зрозумілими, але коли віра набуває логічної форми, вона вимагає іншого аналізу, який припускає компоненти, невідомі з досвіду. Якщо відмовитися від такого аналізу, що психологічно вводить в оману, то в загальній формі можна сказати: всяка віра, яка не є простим імпульсом до дії, має образотворчу природу, сполучену з відчуттям схвалення або несхвалення; у разі схвалення вона "істинна", якщо є факт, що має із зображенням, в яке вірять, таку саму схожість, яку має прототип з образом; у разі несхвалення вона "істинна", якщо такого факту немає. Віра, що не є істинною, називається "помилковою".
Це і є визначення "істини" і "хиба".
Г. Пізнання
Я підходжу тепер до визначення "пізнання". Як і у випадку з "вірою" й "істиною", тут є деяка неминуча невизначеність і неточність в самому понятті. Нерозуміння цього привело, як мені здається, до істотних помилок в теорії пізнання. Проте слід бути наскільки можливо точним відносно неминучого недоліку точності у визначенні, якого ми шукаємо.
... Яку ознаку, окрім істинності, повинна мати віра для того, щоб вважатися знанням? Проста людина сказала б, що повинне бути надійне свідчення, здатне підтвердити віру. Із звичної точки зору це правильно для більшості випадків, в яких на практиці виникає сумнів, але як вичерпна відповідь на питання це пояснення не годиться. "Свідчення" полягає, з одного боку, з фактичних даних, які приймаються за безперечні, і, з другого боку, з певних принципів, за допомогою яких з фактичних даних робляться висновки. Ясно, що цей процес незадовільний, якщо ми знаємо фактичні дані й принципи висновку тільки на основі свідоцтва, оскільки в цьому випадку ми потрапляємо в порочне коло або в нескінченний регрес. Ми повинні тому звернути нашу увагу на фактичні дані й принципи висновку. Ми можемо сказати, що знання полягає, по-перше, з певних фактичних даних і певних принципів висновку, причому ні те, ні інше не потребує стороннього свідоцтва, і, по-друге, зі всього того, що може затверджуватися за допомогою вживання принципів висновку до фактичних даних. За традицією вважається, що фактичні дані постачаються сприйняттям і пам'яттю, а принципи висновку є принципами дедуктивної і індуктивної логіки.
У цій традиційній доктрині багато незадовільного, хоча, врешті-решт, зовсім не упевнений, що ми можемо тут дати щось краще. По-перше, ця доктрина не дає змістовного визначення "пізнання" або, в усякому разі, дає не чисто змістовне визначення; не ясно, що є загального між фактами сприйняття і принципами висновку. По-друге, як ми побачимо в третій частині цієї книги, дуже важко сказати, що є фактами сприйняття. По-третє, їх дедукція виявилася набагато менш могутньою, чим це вважалося раніше; вона не дає нового знання, окрім нових форм слів для встановлення істин, в деякому розумінні вже найманих. По-четверте, методи висновку, які можна назвати в широкому значенні слова "індуктивними", ніколи не були задовільно сформульовані; а якщо навіть і були правильно сформульовані, то повідомляють своїм висновкам тільки вірогідність; більш того, в будь-якій найбільш можливо точній формі вони не мають достатньої самоочевидності й повинні, якщо взагалі повинні, прийматися тільки на віру, і то тільки тому, що здаються неминучими для отримання висновків, які ми всі приймаємо.
Є, взагалі кажучи, три способи, які були запропоновані для того, щоб справитися з труднощами у визначенні "пізнання". Перший, і найстаріший, полягає в підкресленні поняття "самоочевидність". Другий полягає в усуненні відмінності між посилками й висновками і в твердженні, що пізнання полягає в когерентності всякого предмету віри. Третій, і найрадикальніший, полягає у вигнанні поняття "пізнання" зовсім і в заміні його "вірою, яка обіцяє успіх", де "успіх" може, ймовірно, тлумачитися біологічно. Ми можемо розглядати Декарта, Гегеля і Дьюї як представників цих трьох точок зору.
Декарт вважає, що все те, що я розумію ясно і виразно, є істинним. Він вважає, що з цього принципу він може вивести не логіку і метафізику, але також і фактичні дані, принаймні теоретично. Емпіризм зробив цей погляд неможливим; ми не думаємо, щоб навіть щонайвищий ступінь ясності в наших думках допоміг нам продемонструвати існування мису Горн. Але це не усуває поняття "самоочевидність": ми можемо сказати, що те, що говорить Декарт, відноситься до очевидності понять, але що, окрім цієї очевидності, існує також і очевидність сприйняттів, за допомогою якої ми приходимо до знання фактичних даних. Я не думаю, що ми можемо повністю обійтися без самоочевидності. Якщо ви посковзнетеся на апельсиновій корці і стукнетеся потилицею об брухтівку, то ви відчуєте мало симпатії до філософа, який переконуватиме вас, що немає повної упевненості в тому, одержали ви удар чи ні. Самоочевідность примушує вас також прийняти доказ, що якщо всі люди смертні й Сократ – людина, то Сократ смертний. Я не знаю, чи містить самоочевидність в собі щось більше, окрім деякої твердості переконання; єство її полягає в тому, що, коли вона є, ми не можемо не вірити. Якщо, проте, самоочевидність повинна прийматися як гарантія істини, тоді це поняття необхідно ретельно відрізняти від інших, які мають суб'єктивну схожість з ним. Я гадаю, що ми повинні зберегти це поняття, як таке, що відноситься до визначення "пізнання", але не як саме по собі достатнє для цього.
Інша трудність з самоочевидністю полягає в тому, що вона є питання ступеня. Удар грому безперечний, а дуже слабкий шум вже не володіє безсумнівністю; те, що ви бачите сонце в ясний день, самоочевидно, а неясний контур чогось в тумані може бути ілюзорним; силогізм по модусу Ваrbara очевидний, а складний крок в математичному доказі буває дуже важко "бачити". Тільки для вищого ступеня самоочевидності ми можемо претендувати на вищу міру достовірності.
Теорія когерентності й теорія інструменталізму звичайно виставляються захисниками цих теорій як теорії істини. Як такі вони не захищені від заперечень, які я розібрав в іншій своїй роботі. Зараз я розглядаю їх не як теорії істини, а як теорії пізнання. Якщо їх розуміти так, то на їх користь можна сказати більше.
Дамо спокій Гегелю і намагатимемося самі викласти теорію когерентності пізнання. Ми маємо сказати, що іноді дві віри не можуть бути обидві істинними або принаймні що іноді ми вважаємо так. Якщо я вірю одночасно, що А істинно, що В істинно і що А і В не можуть бути разом істинними, то я маю три віри, які не складають зв'язної групи. В цьому випадку принаймні одна з трьох повинна бути помилковою. Теорія когерентності в її крайній формі вважає, що є тільки одна можлива група взаємно зв'язаної віри, яка складає ціле пізнання й ціле істини. Я не вважаю, що це так, я схиляюся більше до лейбніцевої множинності можливих світів. Але в зміненій формі теорія когерентності може бути прийнята. В цій зміненій формі вона говоритиме, що все або майже все, що доступне пізнанню, є більшою чи меншою мірою едостовірним; якщо принципи висновку відносяться до первиого матеріалу пізнання, тоді одна частина первинного знання млже бути виведена з ішої, отже має більше правдоподібності, іж вона мала б з власний рахунок. Таким чином, може статися, що вся група речень, коже з яких само по собі має лише невеликий ступінь правдоподібності, у сукупності може дати дуже високий ступінь правдоподібності. Але це залежить від можливості зміни ступенів притамаої їм правдоподібності, і вся теорія стає тому теорією не чистої когерентності.
Що стосується теорії, згідно якої ми повинні замінити поняття "пізнання" поняттям "віра, яка обіцяє успіх”, то достатньо сказати, що вся її можлива правдоподібність виникає з її нерішучості і непродуманості. Вона виходить з того, що ми можемо знати (в старому значенні слова), яка віра обіцяє успіх, оскільки якщо ми цього не можемо знати, то теорія стає даремною для практики, тоді як її метою є піднесення практики за рахунок теорії. Але ясно, що в практиці часто буває дуже важко взнати, яка віра обіцяє успіх, навіть в тому випадку, якщо ми маємо адекватне визначення "успіху".
Ми, мабуть, дійшли висновку, що питання пізнання є питанням ступеня очевидності. Вищий ступінь очевидності укладений у фактах сприйняття і в неспростовності дуже простих доказів. Найближчу до них ступінь очевидності мають живі спомини. Коли які-небудь випадки віри є кожний окремо якоюсь мірою правдоподібними, вони стають правдоподібнішими, якщо зв'язуються в логічне ціле. Загальні принципи висновку, як дедуктивного, так і індуктивного, звичайно менш очевидні, ніж їх приклаи, і психологічно ці принципи випливають із передбачення їх прикладів.
С. 158-176.
Бертран Рассел. Человеческое познание. Его сфера и границы. «Ника-Центр», Киев, 1997. С. 14-20, 158-176.
Пригожин, Ілля Романович
( нар. 1917 р. )
Бельгійській фізикохімік, засновник брюссельської школи дослідників у галузі фізичної хімії і статистичної механіки, основоположник загальної теорії дисипативних систем. Наукова творчість Пригожина тісно пов”зана з філософією, з продукуванням інноваційних ідей на межі науки й філософії. До них, зокрема, належить нове осмислення ідеї часу, перегляд ролі і місця науки в культурі, а також самої парадигмальної природи науки. Збагачуючи методологію науки новою парадигмою, проектуючи її на сучасний плинний світ із властивою йому темпоральністю, нестабільністю, нерівноважністю, Пригожин тим самим зробив важливий внесок у філософське осмислення радикальних змін, що відбуваються у сучасній науці та культурі.
Основні твори : “Від того, що існує, до того, що виникає : Час і складність у фізичних науках” (1985); “Порядок із хаосу : Новий діалог людини із природою”, у співавторстві (1986); “Час, хаос, квант”, у співавторстві .(1994).