Досягнення, втрати, перспективи // Методологічні проблеми правової науки. €

Стан методології праводержавознавства (як, зрештою, й інших суспільних наук) визначається принаймні такими обставинами: потребами, запитами соціальної практики, обумовлюваними ними модифікаціями об’єкта й предмета цієї науки – відповідно праводержавної дійсності та її специфічних праводержавних закономірностей; розвитком як цієї галузі суспільствознавства, так й інших наук, чиї здобутки можуть використовуватися нею для вдосконалення власного методологічного арсеналу. Розглянемо коротко, які ж методологічні зрушення відбулися (та й продовжують відбуватись) у вітчизняному загальнотеоретичному праводержавознавстві під впливом зазначених чинників. Стосовно методології саме вітчизняного праводержавознавства найактуальнішим із запитів сучасної соціальної практики виявився такий: відмовившись від тих положень неподільно пануючої у радянський період світоглядно-філософської доктрини, які було спростовано соціальною практикою, виробити (або обрати) такі філософсько-правові підходи, котрі якнайбільше відповідали б означеній основній потребі перехідного періоду існування українського суспільства, сприяли б її задоволенню. У цьому, як видається, і можна вбачати об’єктивну причину стрімкого зростання уваги вітчизняних дослідників до філософії права. Процес такої фундаменталізації правознавчої методології має, так чи інакше, дуже важливе значення: адже, як зауважував свого часу один із корифеїв української теорії права П. Недбайло, саме філософсько-правові засади юридичної науки (як і будь-якої іншої суспільної науки) визначають загальний підхід до мети і спрямування дослідження, до відбору досліджуваних фактів і явищ та до інтерпретації результатів дослідження. Далі спробуємо схарактеризувати сучасні тенденції у зміні об’єкта й, відповідно, предмета загальнотеоретичної юриспруденції та з’ясувати, яким чином вони позначаються на стані її методології. До таких тенденцій передовсім, гадаємо, належать: антропологізація, глобалізація й деформалізація. Антропологізація. Вона полягає у тому, що саме людина стає центральним об’єктом загальнотеоретичного праводержавознавства, а її природні правові властивості та закономірності їх державно-юридичного забезпечення поступово перетворюються на найважливішу складову предмета цієї науки. Одним із переконливих проявів названої тенденції є відчутне посилення уваги науковців до антропології права – міждисциплінарної комплексної галузі знань, яка найближче дотична, "причетна", мабуть, до загальної теорії права, особливо ж до її філософсько-методологічної частини. Міждисциплінарний статус антропології права обумовлює використання нею методологічних можливостей декількох суспільних і гуманітарних наук. Та хіба що не найяскравішим свідченням людиноцентристського "повороту" вітчизняного праводержавознавства стали включення до його предмета закономірностей виникнення, функціонування і розвитку загальносоціальних (тобто до- і неюридичних) прав, свобод та обов¢язків людини та, як наслідок, становлення – у його рамках – основ загальної теорії прав людини як неодмінного підрозділу, а тепер, на наш погляд, навіть концептуального ядра вітчизняної загальної теорії права та держави. У методології загальнотеоретичного праводержавознавства щойно констатовані зміни у його об¢єкті й предметі спричиняють істотне розширення застосування так званого персоналістичного підходу, а також помітно актуалізують необхідність використання потребового підходу (тобто інтерпретації й оцінки державно-юридичних явищ як інструментів, важелів, засобів задоволення потреб людини, соціальних спільнот, суспільства загалом). Водночас на цьому науковому напрямі можна спостерігати деякі методологічні неадекватності. Так, в окремих працях названі дослідницькі підходи надмірно гіперболізуються, "завищуються" їх евристичні можливості. Внаслідок цього людина протиставляється суспільству, розглядається "атомістично" – ізольовано, у відриві від конкретно-історичного соціуму. Між тим, як відомо, тільки у суспільстві й лише завдяки йому, можна сказати, з його "рук" кожна людина може (має) отримати все, що їй необхідно для існування та розвитку. Глобалізація. Стосовно загальнотеоретичного правознавства ця тенденція проявилася в тому, що його об’єктом – окрім національних держав та їхніх правових систем – дедалі більшою мірою стають також їхні "сім’ї" (групи, різновиди), а також системи міжнародно-правові – причому різних рівнів: як всесвітнього, так і регіонального. Що ж торкається методології юридичної науки, то названий процес відкриває нові можливості для застосування системного підходу та тих пізнавальних процедур і методів, які його обслуговують, – структурного, функціонального тощо. Саме завдяки реалізації цього підходу – коли національна правова система осмислюється як елемент (реальний або ж потенцій) іншої правової системи, скажімо, правової системи Ради Європи чи Європейського Союзу, – можна науково обґрунтувати умови, вимоги, напрями, засоби і наслідки перетворень, яких повинна зазнати перша, аби набути відповідних системоутворюючих параметрів і органічно "вписатись" у системно-правове утворення більш "високого" рівня. У зв’язку з цим декілька слів про так зване "інтегративне праворозуміння", або, інакше кажучи, "інтегральний підхід" до праворозуміння (а підхід – це вже сфера методології!). Названий підхід об’єктивно обумовлений низкою закономірних соціальних процесів, зокрема і тим, про який щойно йшлося. Однак він не тільки не повинен суперечити вимогам системного підходу, а має бути його своєрідною конкретизацією, інструментом реалізації його вимог. У протилежному випадку "інтеграція" є нічим іншим, як еклектизацією, тобто механічним, досить довільним перемішуванням декількох, зазвичай добре відомих теорій, концепцій, поглядів. І хоча при першому, поверховому сприйнятті такої "суміші" може виникнути враження новизни, однак якісно нові знання тут навряд чи вдасться здобути. Будь-яке справді інтегральне праворозуміння не може не розбудовуватись навколо певного концептуально-змістовного ядра, певного світоглядно-філософського стрижня. Розшукавши, виявивши (назвавши) це "ядро", ми отримаємо можливість аналізувати фундамент, базис, основу інтегрування, з’ясувати його принципи і механізми, а відтак – і його обґрунтованість. Деформалізація об’єкта і предмета загальнотеоретичних праводержавознавчих досліджень теж є однією з тих тенденцій, які відчутно впливають на стан методології наукової юриспруденції. Названа тенденція полягає у тому, що якісні рамки того явища, яке відображається поняттям права, дещо розмиваються, втрачають чіткість. Воно плавно дифузіюється, наче зливається з деякими суміжними, "родинними" соціальними феноменами: найбільше із мораллю, правовою свідомістю, дослідження яких зазвичай вимагає окремих, специфічних методів. Відповідно до цього відбувається новелізація праводержавознавчої методології на основі використання у пізнавальній діяльності здобутків таких наук, як герменевтика, соціопсихолінгвістика, синергетика, що дозволяє глибше збагнути функціональні, адаптаційні, творчі потенції державно-юридичних інструментів та механізми реалізації таких можливостей. За допомогою подібних пізнавальних засобів можна досить коректно вивчати якраз такі державно-юридичні явища, які не є цілком визначеними у формальному аспекті: скажімо, правотлумачний і правозастосувальний розсуд, особливості реалізації юридичних норм з оцінними поняттями, практику визначення "балансу", "пропорційності" між інтересами особи й суспільства (до такої практики, як відомо, систематично вдається Європейський Суд з прав людини). Послаблення формальної визначеності юридичного регулювання не могло не позначитися і на методології праводержавознавства. Нині ж такі засоби наукового (та й практико-прикладного) пізнання, як нормативи і процедури формальної логіки, правила філологічного (текстового) та систематичного тлумачення законодавства, за допомогою яких значною мірою з¢ясовується законність чи, навпаки, незаконність діянь, рішень, дещо відійшли у тінь, відсунулись на другий план наукознавчих пошуків. А якщо вони й згадуються, то здебільшого у критичному аспекті як знаряддя того юридичного позитивізму (нормативізму), який – за певних соціально-політичних умов – дискредитував себе начебто вщент і вже нічого доброго дати не може. Однак кожен юрист-практик, якщо він прагне чинити законно, має бути логіком, навіть "формалістом" – хоча й у позитивному, соціально корисному сенсі цього поняття. Вихваляння, виправдовування, "оспівування" невизначеності у праві є, по суті, потуранням сваволі. Дискредитація, "нігілізація" методів, завдяки яким зберігається змістовна визначеність юридичної регламентації, "ллє воду на млин" правопорушників.

2 Творче

оскільки право є сферою спільних інтересів юриспруденції та філософії, одним з важливих методологічних аспектів розвитку національного правознавства та правничої освіти є застосування філософських узагальнень закономірностей суспільного розвитку для всієї системи юридичних знань і виокремлення у даній системі особливої світоглядної частини знань про право, його сутність та роль, призначення – філософії права. На цій основі повинен розвиватися конкретний теоретичний зміст галузевих наук правознавства [В. Селіванов]. Власне, філософські положення повинні бути, у першу чергу, відправним пунктом загальної теорії права, що формує методологічні й світоглядні орієнтири, забезпечує розуміння загальних юридичних категорій та конструкцій, якими оперують галузеві правові науки. Тому тільки єдність висновків філософського вчення про право як соціальний феномен з "чинними" теоретичними напрацюваннями юриспруденції дозволяє створити міцну методологічну основу для розвитку правознавства та юридичної практики, позбавити науку догматизму й коментування норм законодавства, а правозастосовчу сферу – окремих недоліків її функціонування. Без урахування висновків філософії, зазначає М. Цвік, постає небезпека створення уявлення про теорію держави та права як науку і навчальну дисципліну, що виникає у результаті винесення за дужки того спільного, що є в різних правових науках. Реальність такої загрози підтверджується поширеним серед студентів поглядом на теорію, як на "зайвий", "відірваний" від практики предмет, який подає дефініції та класифікації тих понять, явищ, що в подальшому знову вивчаються під час викладання навчальних курсів з галузевих юридичних наук. Однак потрібно врахувати те, що теорія права та держави відіграє особливо важливу роль у "нарощуванні" нових знань як у юриспруденції, так і в інших науках, виконуючи методологічну функцію. Водночас, необхідно зауважити, що реалізація останньої залежить від конкретних методологічних підходів, які лягають в основу загальної теорії, а ті, у свою чергу, визначаються потребами соціальної практики, обумовлюваними ними модифікаціями об’єкта і предмета загальнотеоретичного праводержавознавства, розвитком як цієї галузі суспільствознавства, так й інших наук, чиї здобутки можуть використовуватися нею для вдосконалення власного методологічного арсеналу. І, як стверджує П.Рабінович, найактуальнішим запитом сучасної практики для загальнотеоретичної юридичної науки стало вироблення (чи обрання) тих філософсько-правових підходів, котрі найкраще відповідають потребі українського соціуму у гуманізації, олюдненні всіх сфер суспільного життя. Цим обумовлюється стрімке зростання уваги вітчизняних дослідників до філософії права, положення та висновки якої становлять світоглядно-концептуальну складову методології науки, що розглядається.

На жаль, курс загальної філософії, який читається студентам юридичних вузів (факультетів) у перші роки навчання, побудовано без дотримання принципу оптимального співвідношення конкретно-наукового та філософського знання, слухачам не показується значення філософської теорії для інтерпретації і вирішення більш близьких для них соціально-наукових проблем. Л.Байрачна вказує на дві крайності, що зустрічаються у практиці викладання філософії: 1) повну відсутність на заняттях матеріалу зі спеціальних наук (результат – студенти залишаються байдужими до філософії, яка сприймається як теорія, що не стосується майбутньої професії); 2) перенасиченість занять конкретно-науковим матеріалом (результат – залишення мало місця для самої філософії, що підштовхує слухачів до помилкового розуміння тієї чи іншої теоретичної проблеми профілюючої дисципліни як справжньої філософії).

У зв’язку з цим згаданий автор наголошує на тому, що принцип оптимального співвідношення вимагає від викладання філософії, по-перше, акцентування уваги не на спеціально-науковому, а на філософському аспекті матеріалу і, по-друге, використання матеріалу не тільки профілюючих, але й інших суспільних наук. За таких умов розкривається специфіка філософії як теорії загального, знаходить вияв універсальність філософського бачення світу.

Отже, навчальний курс загальної філософії має, у першу чергу, показати студентам методологічну роль даної науки в осмисленні явищ соціальної дійсності, у тому числі права, зокрема, розкривши сутність різних методологічних дослідницьких підходів та можливості їх застосування у відповідних науках. У такий спосіб якнайкраще відображатиметься зв’язок філософської системи знань з фундаментальними теоретичними основами конкретно-наукового знання.

У когось може постати запитання: "А яка ж тоді роль філософії права?" Говорячи про фахову підготовку юристів, необхідно брати до уваги те, що навчальний курс загальної філософії не розкриває закономірностей виникнення, структури, функціонування та розвитку права, які є предметом філософії права. Слухач отримує базові знання, що певним чином "оформлюють" його світогляд і спрямовують навчально-пізнавальну та науково-дослідницьку діяльність. У процесі вивчення історії політичних і правових вчень та деяких інших теоретико-історичних дисциплін у світогляді студента відбувається кореляція тих ціннісних орієнтацій, які пов’язані з правом. А філософія права покликана, насамперед, зорієнтувати професійно-практичну діяльність майбутніх юристів й утвердити наміри деяких студентів щодо майбутньої науково-дослідницької праці, навчивши знаходити в об’єктивному суб’єктивне (і навпаки), розпізнавати за формою зміст, розуміючи зміст, виводити історично зумовлений смисл, бачачи явище, вникати у сутність тощо.

Інша особливість цієї галузі філософського знання виявляється у її співвідношенні із загальною теорією держави та права. Ж.-Л. Бержель справедливо зазначає, що у загальнотеоретичній юридичній науці спроба зрозуміти сутність, засади і цілі права здійснюється, "переважно відштовхуючись від права та з метою оволодіння правилами його застосування. Тоді як філософія права проявляє себе часто як філософія про право, відштовхуючись від філософії з метою сублімації юридичного в метафізичному". Таким чином, завдяки філософії права загальна теорія збагачує свій понятійний апарат, а разом ці галузі знань формують відносно струнку систему понять, впливаючи на характер і зміст галузевих юридичних наук.

Проте існує проблема, яку С. Алєксєєв влучно назвав "ситуацією розриву", що полягає у відсутності єдиної науки права: "На одному полюсі – юридичний позитивізм – дисципліна, яка з позиції багатьох має невисокий наукознавчий рівень… А на іншому полюсі – філософія права, що реалізує на правовому матеріалі філософські та соціологічні цінності і дані". Така "ситуація" не дозволяє своєчасно усувати недоліки у теорії права, не сприяє вона і виправленню зроблених помилок, багато з яких вже лягло в основу нових наукових досліджень. Це, звичайно, зумовлює не розвиток юридичної науки, а її застій або ж навіть регрес. Тому зближення "полюсів" позитивізму та філософії права – нагальна вимога. На користь цього свідчить те, що у методології сучасної правової науки визнано "науковість" філософських висновків. Д.Керімов, критикуючи позицію Р.Лукича, який розрізняв науку як сферу емпіричного пізнання та філософію як узагальнений рівень освоєння дійсності, пише, що філософія, правильно відображаючи об’єктивну реальність в узагальненому вигляді і всезагальні закономірності її розвитку, виробляє методологічні основи пізнання цієї реальності, є справжньою наукою. "Не можна лише емпіричне знання визнавати наукою та відмовляти в науковості філософським узагальненням цих самих знань, оскільки емпіричний (так само, як і чуттєвий) рівень вивчення об’єктів невідворотно призводить до раціонально-наукового їх пізнання". І далі: "Та обставина, що філософські узагальнення частенько є "опосередкованими" у тому сенсі, що виражають найбільш суттєве у вже пізнаному іншими науками, зовсім не виключає їх науковість, тим більше також і тому, що вони самостійно розробляють методологічні основи дослідження будь-якого об’єкта". Виходячи з останнього, доходимо висновку, що філософія права повинна поряд з розкриттям тих закономірностей, які стосуються виникнення, структури, функціонування та розвитку феномена права, розкрити сутність методологічних дослідницьких підходів, що використовуються у сучасній юриспруденції, й у першу чергу – антропологічного підходу, оскільки цього сьогодні вимагає побудова "людиноцентричної" ("гуманістичної") системи правових знань, на якій базується новітнє праворозуміння.

Гудима Д. Місце та роль філософських дисциплін у системі фахової підготовки юристів.-2006.-9 лютого//http://www.lawyer.org.ua/?w=r&i=21&d=671

Можна частково використати до 2 творчого!

+ до 3 Питання