Українська філософія в діаспорі

Історично склалося так, що мільйони українців опинилися за межами української держави. Знаходячись у іншому національному середовищі, українці зуміли зберегти традиції, культуру свого народу, внести творчий доробок у розвиток його духовної культури.

Щодо української філософії в діаспорі, то можна виділити три основні напрями філософської думки: по-перше, розробка проблем політичної філософії, по-друге, аналіз традиційних філософських проблем у дусі класичної філософії, по-третє, екзистенціальний напрям у філософській думці (“український персоналізм”). Найвідомішим представником першого напряму є Д. Донцов, другого – Д. Чижевський, третього – О. Кульчицький.

Філософським фундаментом світогляду Д. Донцоа (1883 – 1973) стали волюнтаризм та ірраціоналізм. За Донцовим, розум не є головним мотором психічного життя. Насправді ж, пише Донцов, головним мотором наших вчинків є власні бажання, афекти, пристрасті, за якими вже йдуть мотиви. Воля, а не розум є рушійною силою розвитку суспільства. Саме підсвідоме, ірраціональне відіграє вирішальну роль в житті нації, яка, у свою чергу, є вінцем розвитку людського життя. Донцов наполягає, що не індивідуум, а нація мусить бути об’єктом турбот держави і суспільства. У взаєминах між націями, як вважає Донцов, діє універсальний закон боротьби за існування. Перемагають сильніші нації, які мають право панувати над слабкішими.

Волюнтаризм, як філософська позиція, приводить Донцова до заперечення будь яких закономірностей у взаєминах між націями, до визнання свавілля як принципу, що визначає ці взаємини. Притім, під волюнтаризмом Донцов завжди розумів антиінтелектуалізм. Ось на таких підставах Донцов формулює головні принципи націоналізму: „Зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії, – означив я як першу підставу націоналізму. Другою такою підставою національної ідеї здорової нації повинно бути потяг до боротьби, та свідомість її кінечності, без якої не можливі ні вчинки героїзму, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ані тріумф жодної нової ідеї, що хоче змінити обличчя світу”. Також Донцов багаторазово підкреслював провідну роль еліти нації, яка тільки й здатна перетворити народ „дроворубів та водоносів” у спільноту, сильну організаційно, культурно і духовно.

Д. Чижевський (1894 – 1977), як вже зазначалося, є представником академічного напряму в українській філософії в діаспорі. Головною темою у творчості Д. Чижевського було дослідження історико-філософського процесу, вплив на цей процес національної специфіки, національного характеру. Національні особливості у розвитку народів, їхньої культури та філософії, різноманітність національних типів, хоч і є необхідною умовою життєздатності самого процесу світового розвитку, бо життя не може проходити серед однотипних, ідеальних, цілком однакових індивідуумів, але справжньою цінністю є не національно особливе, а загальнолюдське, наднаціональне. Чижевський каже: „Цілком ясно, як розв’язати питання про відношення між нацією та людством, між національним та вселюдським, – кожна нація є тільки обмеженим і однобічним розкриттям людського ідеалу. Але лише у цих обмеженнях загальнолюдський ідеал і є живий”. Всяка національна філософія, яких би успіхів вона не досягла у своєму розвитку, страждає обмеженістю. Національне, яким би повноцінним воно не було, поступається загальнолюдському. Але національно обмежені філософські думки можуть синтезуватися, об’єднуватися. Як зазначає Чижевський, загальнолюдський розвиток філософії і полягає у цих моментах синтезу.

Викладення національної філософії, на думку Чижевського, слід розпочинати з аналізу національних особливостей, в яких вона розвивається. Ці національні особливості Чижевський називає „народним світоглядом”. Він каже: „Народний світогляд є національно-зумовлене становисько даного народу до світу та життя. Він виявляється і в тім, що цей народ в світі любить, чого в житті він уникає, що в людині найвище оцінює, до чого ставиться негативно”. Чижевський відмічає, що народний світогляд є поєднанням певних над-історичних та історичних елементів. Історично зумовлені елементи легше змінюються, ніж зумовлені певним психічним укладом нації. Але і ті, й інші в кожний окремий момент накладають свій відбиток на філософську творчість даної нації. Серед істотних рис українського національного характеру Чижевський називає емоційність, сентиментальність, ліризм. Крім того, він вказує на притаманне українській філософській думці релігійне забарвлення.

Останній із трьох напрямів української філософії в діаспорі, що ми їх збиралися розглянути, – „український персоналізм”. Особливості цього напряму в тому, що у центрі філософської думки тут завжди людська особа. Провідним представником є О. Кульчицький. Оскільки цей персоналізм український, то тут йдеться не про людську особу взагалі, а про українця. Кульчицький досліджує ті різноманітні фактори, що мають першочерговий вплив на формування українця як особистості, його психології та духовності: тілесно-психічна обумовленість характеру, географічний простір, історичне буття, соціокультурні чинники, глибинні механізми несвідомо-психічного життя. Особливо О. Кульчицький зупиняється на проблемі „геопсихічного впливу”, або, як він пише: впливу „землі на душу”. Кульчицький вивчає методологічні аспекти цієї проблеми і доходить до висновку, що процеси та явища, які „постають у психіці під впливом дій географічного довкілля на людину”, є реальними. І тут несвідоме (ірраціональне) у психічному житті людей, порівняно із свідомим, має вирішальне значення. На думку Кульчицького, колективне несвідоме українського народу містить прадавній стійкий образ (архетип) „доброї”, „ласкавої”, „плодючої” землі українського чорнозему. Цей образ (архетип) саме й спричиняє специфічне світосприйняття українця, що, як за правило, виключає агресивні настанови та формує м’якість, ліризм, емоційність.