Ведичні релігії Стародавньої Індії
У ІІ тис. до н.е. на території сучасної Індії виникли перші релігійні системи, які віддзеркалювали міфологію індоаріїв, що вторглися на індійські землі Головною характеристикою тогочасного суспільства була його роздробленість релігійної інтерпретації. Так виникла одна з перших спроб пояснення причинно-наслідкових зв’язків у суспільному житті Давньої Індії. , що дістала назву Ведична релігія(ведизм). Відомо, що ведизм ґрунтується на 4 релігійних збірниках священних текстах: Рігведі,Самаведі,Яджурведі та Атхарваведі. Крім того, священим текстами для ведичної релігії були письмово зафіксовані богословські трактати Брахмани. У них зафіксовано правила ритуалу жертвоприношення. Ведична релігія була політеїстичною й налічувало понад три тисячі богинь і богів. За формою боги й богині Давньої Індії були антропоморфними, вони конфліктували із зовнішнім злом і демонами, які загрожували людині. У цей час бог Брагма посідає в пантеоні богів вельми скромне місце – він лише спостерігає за дотримання норм жертвоприношення. Культ ведичної релігії був нескладний. Головна ідея обрядів полягала в правильному офіру ванні у формі вживання священого напою соми або принесенні богам у дар рослини, тварини, людей. Матеріальний світ у ведичній релігії був створений Брахманом. Тому на меді І тисячоліття до н.е. в індії стали поклонятися Брамі, що зумовило трансформацію релігійний комплекс, який став називатися брахманізмом. Брахманізм пояснив поділ давньоіндійського суспільства на касти Саме в цей час склався новий пантеон богів, де важливі місця посіли кастові боги, головним серед них був бог Брагма, а також не менш шановані боги Вішну та Шива. У цей період остаточною виокремилася каста своєрідної релігійної аристократії брахманів. Не менш характерними для цього часу є поширення принципів аскетизму. Панівними стають ідеї реінкарнації та досягнення головної мети, яка стоїть перед кожною людиною, - звільнення від нескінченних змін свого існування в матеріальній формі. Головними етнічними релігіями Індії є індуїзм і джайнізм. Індуїзм виник у VІ-ІVст. До н.е як певна релігійна опозиція буддизму. В основу вчення індуїзму покладено релігійно-філософської ідеї брахманізму. Індуїзм не є чіткою означеною релігійною системою зі сталою догматикою, обрядовістю, церковною організацією. Він є конгломератом брагматських догматів, ритуалів та обрядів, в якому цементуючою основою є елементами ведизму, наприклад поклонінням Гангу, тваринам, духам померлих предків. Загалиними положеннями для послідовників індуїзму є визнання вед священними книгами, учення про сансару – подорожування душі з одного тіла в інше згідно із законом карми. Цей закон реалізується в повсякденному житті послідовників індуїзму дотримання або недотримання кастових вимог. Серед релігійно-філософських уявлень індуїзму найбільшою значення набувають поняття «атман» і «брагман» вони повсякчас суперечать, перебувають у постійній боротьбі із зовнішнім матеріальним світом. Згідно з цим положенням мета життя послідовника індуїзму – звільнення від матеріальної залежності, що призводить до страждання, а також поєднання зі світовою душею – брахманом, що досягається шляхом виконання дхарми. Пантеон богів у індуїзмі очолює триєдиний бог Тримурті, перевага надавалася богам Вішну й Шиві. Шанувальники Вішну й Шиви утворюють два головних напрямів в індуїзмі – вішнуїзм і шиваїзм. Джайнізм виник в Індії в VІст. До н.е. як певна релігійна опозиція брахманізму, що освячував варновий і кастовий устрій. Послідовники джайнізму поклонялися 24пророкам, останній з яких і був засновником релігії джайнізму – Махавіра. Згідно з власними ученням Махавіра вважав себе людиною, що самостійно перемогла карму й знайшла шлях до спасіння від страждання в матеріальному житті, а отже, може запропонувати цей шлях іншим. Послідовники її вчення повинні жити праведним життям, це звільнить їх від Санжари й дасть змогу досягти стану нірвани, чого не було у брахманізмі. Ця позиція робила його близьким до буддизму. В основі культу джайнізму лежать 5істин: не вбий, не бреши, не кради, не прив’язуйся до предметів матеріального світу й будь цнотливим. Водночас джайнізм зберіг елементи брахманізму, віру в реінкарнацію душі, учення про карму та періодичну появу пророків, однак він відкидає ідеї про святість Вед і брахманські обряди. Головними обрядами джайністи вважають поклоніння Махавірі як богу, спільні читання текстів, публічні покаяння. Зазначимо, що в Давній Індії віра в існування божественного абсолюту Тримурті та ідея перевтілення душі визначили головні та найістотніші особливості духовної культури Індії як у минулому, так і сьогодні. Найвідомішим елементом цієї культури став принцип ахімси – абсолютне не завдавання зла, болю живим істотам на землі. Ця релігійна засада віддзеркалює ідею єдності та близькості всіх живих створінь на землі, невіддільності людини від живої та неживої природи. Оскільки все живе страждає, принцип ахімси передбачає необхідність захищати його, реалізовувати ідеї миру та активного не насильства.
Джайнізм
Джайні́зм (санскр «переможець») — релігійно-філософське вчення, що виникло в Індії приблизно в VI столітті до н. е. Поширене в сучасній Індії та Шрі-Ланці.
Засновником вважається проповідник Вардгамана (VI ст. до н. е.), званий Джиною (переможцем — традиційне звання буддійських та джайнських святих), а також Магавірою (санскр. що можна перекласти як «дуже хоробрий» або «великий герой»), проте кодифікація джайністського канону відбулася за шість століть потому. Вважається, що Вардгамана переміг карму сам і іншим віруючим вказав шлях до її подолання, а відтак спасіння.
Основою джайнізму як дгармічної релігії є віра в ланцюг перероджень (дхармачакра), можливість звільнення від сансари (мокша), суворий аскетизм, незмінна цінність життя в будь-якому її вияві і, як наслідок, нечинення шкоди живим істотам – ахімса. Джайнізм відкинув авторитет Вед, відкрив доступ в свою громаду представникам усіх варн. Новим у джайнізмі є принцип власних зусиль, власного праведного життя, власної аскези — ці умови в брахманізмі не були вирішальними і наближують джайнізм до буддизму. Але на відміну від буддизму джайнізм стверджує, що не всяке життя є злом і стражданням – таким є лише погане життя. Звідси нірвана в джайнізмі – це досягнення душею вічного блаженства, в якому джайни бачать сенс людського існування. З метою досягнення нірвани прихильники джайнізму зобов'язані вірити в своїх пророків і суворо дотримуватися їхніх приписів.
На рубежі нової ери джайни поділилися на два головні напрями: шветамбари («одягнені в біле») та діґамбари («одягнені повітрям»). Діґамбари-ченці практикують повну відмову від одягу, бо одяг (як і будь-яка власність) прив’язує людину до матеріального світу. Звідси випливає неможливість для жінок досягти спасіння в цьому житті (тобто треба спочатку переродитися в особу чоловічої статі), бо голизна жінок вважається неприпустимою. Шветамбари натомість вважають досягнення нірвани для жінок цілковито можливим.
Джайни поділяються на монахів-аскетів і торговців-мирян (займатися сільськогосподарською діяльністю не можна, бо при обробці землі можна вбити живі істоти — хробаків, комах).
Джайнській міфології відома величезна кількість божеств, розподілених на класи та підкласи, проте немає поклоніння їм. Центральним пунктом вчення є визнання двох начал — духовного й тілесного. Вважається, що душу мають усі предмети, але подолати карму, що прив’язує душу до тіла, може лише людина.
Конфуціанство.
У ІІІ-ІІтис.до н.е. в басейні річок Хуанху та Янцзи сформувалися великі рабовласницькі держави. Народам, які їх населяли, були характерні анімістичні культи – вони поклонялися духам природий духам померлих предків. Головним об’єктом поклоніння стає дух неба Шан-Ді. У давньому Китаї не було сформовано класичних релігійних систем, не було священнослужителів, церковних організацій та храмових комплексів. Вони приносили жертв та адресували свої молитви духам поме6рлих і природі. У VІст. До н.е. формується конфуціанство. Назва цього релігійного напряму пов’язана з іменем його засновника Кун-Цзи, його робота вміщувала велику кількість філософських і релігійних настанов, які мали знати всі освічені жителі. Центральною ідеєю конфуціанської ідеології став пошук адекватних відносин між Богом Неба й правителем-імператором на землі Вану. Вважалося, що Небо було невичерпним джерелом благодаті-магічної сили Де, завдяки чому правитель Ван міг упорядкувати та керувати суспільством, гарантувати жителям «Піднебесся»захист від хаосу та щасливе життя. Конфуцій розвиває думку, що Де може бути реалізована в житті не тільки правителем Китаю, а й більшістю активного населення, тобто кожна людина несе індивідуальну відповідальність за стан справ в «Піднебессі». Де в трактуванні Конфуція набуває рис релігійно-етичних принципів та означає гідність і доброчинність, що їх дарує людям Небо.Кофуцій визнавав першопричиною світу Небо, що прямує шляхом Дао, а людина також має йти шляхом, визначеним Небом, а отже і Дао, зберігаючи та акумулюючи енергію Де. Конфуціо трактував Дао як закон діяльності окремої людини, що робить її відповідальною за свої вчинки й думки. Еталоном цієї людини, Конфуцій вважав «благородного мужа». Згідно з ученням Конфуція, у суспільстві реалізується головна засада Жень, дарована людям Небом. Для засвоєння цього важливого принципу людина має дотримуватись ритуалу як норми суспільної поведінки, традицій минулого, діяти згідно зі своїми соціальним статусом. Конфуцій неодноразово повторював, що правитель має бути правителем, підлеглий-підлеглим тощо. Інакше кажучи, у світі немає нічого нового, і людина лише продовжує розпочате раніше. У суспільних відносинах люди повинні відновлювати в собі почуття синівської вдячності батькові, який є гарантом безконфліктного існування людей на землі. Принцип синівської вдячності, шанобливого ставлення до старших підноситься до рівня державної моралі(культ Сяо)з метою уникнення конфліктів і насильства у суспільстві.З часом конфуціанство було трансформовано в релігійний комплекс. Особа Конфуція набувала статусу божества, якому послідовники конфуціанства поклонялися у кожній родині,а головним об’єктом поклоніння став власне Конфуцій. Конфуціанство посіло домінуюче місце в Давньому Китаї в Іст.до н.е. Зміцненню його позицій сприяло поєднання з ученням про космічні сили Інь і Ян. У наступний період історії Давнього Китаю конфуціанство проходить складний і суперечливий період свого розвитку, який характеризується обстоюванням своїх позицій у конкурентній боротьбі з буддизмом і даосизмом. Але й сьогодні конфуціанство залишається основою духовної культури Китаю.у різний час релігія конфуціанства поширилась у сусідніх країнах- Японіх,Кореї,В’Єтнамі.
Даосизм
Не менш значущою релігією Давнього Китаю був даосизм, який належав до так званої «тріади вчень», що стала основою розвитку всієї духовної культури Китаю. Засновником даосизму вважають давньокитайського мислителя Лао-Цзи. За легендою, лао-Цзи на кордоні залишив рукопис обсягом у п’ять тисяч знаків, який згодом дістав назву «Дао-Де-Цзин»(книга про Дао та шляхи його досягнення)у цьому рукопису автор коротко виклав власні філософські погляди на світ. Свою релігійну філософію Лао-Цзи ґрунтує на 3 основних поняттях:»Дао»,«Де»,«У-вей»
«Дао»- це шлях усіх речей, предметів навколишнього світу. Даоські мудреці, акцентуючи увагу на значенні Дао, вважали, що людина залежить від землі, земля - від неба, небо- від Дпо, а Дао – від самого себе. Дао неможливо визначити словесно, йому не можна дати конкретне ім’я, бо воно саме є першопричиною, що дає ім’я всім предметам довколишнього світу. Дао присутнє в будь-якій точці матеріального оточення, усе починається з Дао й повертається до Дао, воно є головним законом буття, визначає його розвиток і видозміну. «Де»-відзеркалює творчі потенції Дао, можливість формувати предмети матеріального світу. Мудра людина повинна була коритися закону Дао. Підкорення означало звільнення її від власного егоїзму через покору природі та єднання з Дао. Орієнтація на єднання з Дао вказувала на важливу релігійно-філософську ідею даосизму: матеріальний світ був відносним так само, як життя та смерть на землі. А отже можно було сподіватися на безсмертя. «У-вей»(принцип бездіяльності). Він означав відмову від будь-якої діяльності, що може завдати шкоди природі та об’єктивному причинно-наслідковому зв’язку в ній. Що менше змін провокує людина своєю активністю, то краще для існування та розвитку Дао на практиці реалізація принципу У-вей – це активність, спрямована на щонайбільшу гармонію послідовника даосизму з соціальним і довколишнім світом.Наприкінці І тис до н.е. поняття «Дао», «Де», «У-вей» отримали релігійно-містичну інтерпретацію, вони почали сприйматися як своєрідні релігійні догми. Виконання яких повинно було принести людині реальне спасіння від страждання в матеріальному світі й давало змогу досягти абсолютної гармонії із зовнішнім світом. При цьому самого Лао-Цзи обожнювали. З його вчення пов’язували складну ієрархію богів і демонів, містичну модель подолання суперечностей матеріального світу задля отримання безсмертя. Пантеон даоських богів очолює трійця шан Ді, Дао-Цзи та творець світу пань-Гу. Даоським култом керували жерці або ченці. Даосизм остаточно набув форми релігії в Vст.н.е, коли в ньому виникли численні секти, течії, учення окремих аскетів, релігійно-філософські інтерпретації. Головними генераторами релігійно-філософських знань були даоські вчителі мудрості. Вони пропонували своїм послідовникам оптимальні моделі досягнення внутрішнього щастя, поєднання з потоком над свідомого Дао й досягнення особистого безсмертя. Філософія і релігія даосизму надають вадливого значення ідеям безсмертя. Розробляється теоретичні аргументи на користь можливості подолання смерті. Даоські мудреці говорили про те, що кожна людина після народження отримує певну кількість енергії, яку вона з необхідністю витрачає за життя – від народження до смерті, але її можна додатково компенсувати тією, яка є в природі, повітрі, їжі. Людина повинна боротися за чистоту тіла й душі, повинна економити енергію. Конкретна практика даосизму, спрямована на отримання безсмертя, складалася з 3 основних положень: керування тілом, керування диханням і керування серцем. Даосизм не мав священних текстів. Книга «Дао Де Цзин» була конгломератором даоських філософських сентенцій, релігійних принципів та ідей, формул алхімії, астрологічних і математичних знаків, що відображали наукову і ненаукову сфери пізнання довколишнього світу.Сьогодні даоські знання є відображенням не тільки релігії даосизму, але й конкретним засобом, що дає змогу людям підтримувати й розвивати фізичне та духовне здоров’я, вести повноцінний здоровий спосіб життя. Використовуючи розроблені даоськими ченцями дихальні вправи Циган і комплексні вправи Тайцзинцюань.
№135 Язичництво стародавніх слов’ян
До 988 р. засобом задоволення духовних потреб східних слов’ян було язичництво, у засаді якого лежало обожнення сил природи та поклоніння духам предків. Найвищим божеством у язичницькому пантеоні вважався Перун – бог грому і блискавки. До сонму важливих божеств належали також Даждьбог і Сварог – боги повітря й сонця, дарителі земних благ, Велес – бог худоби, Стрибог – бог вітру, загадкова богиня Мокош та інші. Закономірно, що серед землеробського люду поширеним був також культ богів родючості – Рода та Рожаниці. Крім того, об’єктами поклоніння вважалися сотні духів річок, лісів та предків: мавки, русалки, лісовики, водяники, домовики, дідухи та інші міфічні істоти. Поклоніння язичницьким богам часто виражалось у жертвуванні їм тварин, а подекуди й людей. У здійсненні цих релігійних обрядів головна роль належала жерцям як виконавцям волі богів, зберігачам таїнств віри. Таких людей називали волхвами, відунами, кудесниками, чародіями. Жертви богам приносилися у спеціальних місцях – капищах, де стояли вирізьблені з дерева або каменю статуї богів – кумири або ідоли. Наприклад, за часів Володимира Великого статуя Перуна була дерев’яною з срібною головою та золотими вусами. Головне капище Києва знаходилось на Старокиївській горі, неподалік від княжого двору. Жерці під страхом смерті мали підтримувати перед кумиром головного бога вічний вогонь. Релігійні свята давніх слов’ян супроводжувались різними “ігрищами” – іграми, танцями під пісні і музику, іноді з рядженими. Ігрища були невід’ємною частиною богослужіння язичників. Їх починали, як правило, після жертвоприношень. Також важливим елементом язичницьких богослужінь були трапези – ритуальне спільне прийняття їжї учасниками релігійних дійств. Відголосками давніх язичницьких трапез були пишні князівські бенкети вже в християнський період.Взагалі всі визначні події в природі та житті людини й суспільства відзначались у давніх русичів певними обрядами. Їх можна умовно розділити на цикли сімейних, календарних та трудових обрядів. Наприклад, сімейні обряди та ритуали в образно-символічній формі відзначали певні етапи в житті людини та найважливіші стадії розвитку родини в її життєвому циклі: утворення сім’ї, народження дитини, її повноліття, смерть когось із членів сім’ї і т.д. Основні елементи цього циклу – родильні, весільні та поховальні й поминальні обряди. Сімейні обряди та ритуали тісно стикалися з магічними заходами, котрі мали забезпечити сім’ї та окремій людині щастя, багатство та плодючість, захистити її від злих сил. Так само древні слов'яни дуже почитали душі предків, думаючи що вони знаходяться десь у середнім небі "аере" - "Ирье" і очевидно, сприяють усім небесним операціям (дощ, туман, сніг) на благо нащадкам, що залишилися. Коли в дні поминовения предків їх запрошували на святкову трапезу, те "діди" представлялися літаючими по повітрю. Готові ж продукти - каша і хліб испокон століть були ритуальною їжею й обов'язковою частиною жертвоприносини таким божествам родючості, як рожаницы. Існували спеціальні види каші, що мали тільки ритуальне призначення: "кутя", "коливо" (із пшеничних зерен). Варилася кутя в горщику й у горщику ж чи в мисці подавалася на святковий чи стіл відносилася на цвинтар у "домовину" при поминовении померлих. Малися будинку мертвих, як місце спілкування з доброзичливими предками. У багатьох обрядах жителі селища залишали свої сімейні хоромини і брали участь в обще сільській ритуальній дії. Частина цих обрядів проводилася усередині селища, але більшість їх, цілком ймовірно , улаштовувалася за околицею на пагорбах, у "кладазей" многочестных чи між декількома селищами. Не можна виключити і тривалого побутування древніх, виниклих ще в скифо-сколотский час, загальплемінних святилищ на священних горах. Релігійне молитовне відношення до сил природи зафіксовано багатьма давньоруськими джерелами, що дуже гудили церковники у своїх повчаннях чи пояснюючи не знанням істиною чи віри підступ диявола, що "овы спокуси у тварину веровати й у сонце ж і огнь і в джерела ж і в древо і в ины різні речі...". И так більш точно зафіксованим місцем щорічних молінь були високі пагорби, гори, що піднімали, що моляться над рівнем звичайного життя і як що б наближали їхній до небесних повителям світу, чи породіллям Роду. "Червоні гірки", "червоні пагорби", де проводилися оліїсті спалювання опудал зими, обряд заклинання весни, зустріч Лади і Лели, катання яєць на Фоміній тижня (яка і називалася " червоною гіркою") були ймовірно біля кожного села. У рівнинах місцях, де не було помітних височин, селяни відзначали на лугах перші весняні таловини, де раніш всего починав таїти сніг, і там проводили обряд зустрічі весни. Священні гори часто носять найменування "Лисих" чи "Дівочих" . виникає припущення що перша назва могла бути зв'язана з тим чи іншим чоловічим божеством, з богинею - дівою являвшейся далекої предшествиницей християнській богородиці, діви Марією. Часто на лисих горах були виявлені ідоли оголеного чоловічого божества. Про такі гори нерідко ходили слухи про обитании на них відьом.
Іудаїзм.
Важливе місце в релігійних культурах давніх цивілізацій посідав іудаїзм, що виник у ІІтис.до н.е. на ґрунті пантеїстичних вірувань кочових племен Аравійського півострова. Сьогодні є всі підстави вважати, що ця релігія була однією з передумов виникнення християнства. Династії перших єврейських царів мали у своїй основі спробу відтворення культу Ягве. Згодом ранньоєврейська релігія трансформувалася в загальнодержавний культ, а потім у класичний монотеїстичний культ єдиного бога. Який створив увесь довколишній світ і продовжує керувати ним. У ХІст. До .н.е. сформовано єдине іудео-ізраїльське царство зі столицею в Єрусалимі. Головним джерелом віровчення іудаїзму стає Біблія(Старий Заповіт) перші п’ять книг Старого Заповіту складають зміст Тори(п’ятикнижжя) у них зафіксовані біблійні історії про розуміння людиною навколишнього світу та його ставлення до самої людини, а також основні релігійні норми й вимоги поклоніння Богу Ягве. Авторство цих книг іудейська традиція приписує пророку Моіскю. До П’ятикнижжя входять книги Берешит(Буття), Шамот(Вихід), Вайнкра(Левіт), Бемідбар(Числа), Дебарім(Второзаконня). Загалом у Торі вперше розповідається про потоп, зруйнування Содома і Гомори, наводяться перекази про Бога Ягве, про отримання Мойсеєм Десяти Заповідей. Послідовники іудаїзму вважають, що Тора написана Мойсеєм безпосереднє зі слів Бога Ягве. Тексти Тори переконують читача вірити тільки в Бога Ягве й доводять особливу місію, богообраність єврейського народу. Письмово Тору було зафіксовано лише в 444р.до н.е. Цей період історичний період називають біблійним, від тривав до ІІст.н.е. Наступний період розвитку іудаїзму називається раббинсько-талмудичний. Для нього характерним є завершення другого першоджерела іудаїзму – Талмуду. Структурно Талмуду поділяється на Мішну(повторення)та Гемару(завершення). У Мішні закладено коментраі до Старого Заповіту, вона складається з 63 трактатів, скомпонованих у 63розділи. Гемара – це збірник тлумачень до трактатів Мішни. Із самого початку, тому, на відміну від Старого Заповіту, він називається усним законом. Адаптуючи положення Біблії до певних конкретно-історичних умов, талмудисти розробили силу-силенну правил, норм і вимог, розрахованих на підтревдження тези про «богообраність» євреїв. Власне, догматика Талмуду є основою ортодоксального іудаїзму. Крім цього, Талмуд містить величезну кількість аналітичних знань про іудейський культ, догматику, мораль, релігійні настанови, елементарні знання про математику, географію, притчі та прислів’я, історичні матеріали тощо. Але головним досягненням Талмуду є ідеї про існування потойбічного світу. Посмертне відплату й воскресіння з мертвих. Поряд зв Старим Заповітом і Талмудом в іудейській релігії велике місце посідає кльтова діяльність. В якій важливу роль відіграють молитва та обряди ті іудейські свята(Шабат,Песах) В епоху Середньовіччя і іудаїзмі виникло містичне знання Каббали, в якому елементи іудаїзму симбіотично переплелися з ідеями сектантських організацій християнства, ісламу та греко-арабською філософською містикою. Важливу інтегруючу роль в іудаїзмі відігравали рабини(це керівники іудейських громад, організованих у синагогах). Мірою розселення євреїв по світу функцію релігійних центрів виконували синагоги(молитовий дім і громада віруючих)у ЧVІІІст. в Польщі та Україні виникла відома релігійна течія іудаїзму хасидизм. Незважаючи на величезну кількість історичних колізій у розвитку іудаїзму, ця релігія виявила великі можливості адаптації до політичних і культурних особливостей тих країн, де проживали євреї в діаспорі. Це основна причина того, що іудаїзм упродовж багатьох тисяч свого існування набув різних історичних форм, що віддзеркалювало основну потребу єврейського народу мати власну релігію на чолі з єдиним Богом Ягве – гарантом їх щасливого майбутнього.
Зороастризм.
У X—VII ст. до н. є. на території Давнього Ірану виникла одна з найцікавіших релігійних систем — зороастризм . Засновником цієї релігії називають пророка Заратуштру (VII—VI ст. до н. є.).
Основою віровчення зороастризму є концепція про постійну боротьбу двох протилежних сил (богів), які є водночас першопричиною світу й уособлюють добро та зло, світло та темряву, життя й смерть. Добро, світло, життя пов'язані з богом Ахурамаздою. Усе, що втілює зло, темряву й смерть, пов'язане з богом Анхра-Майнью (Ариман). Ці боги добровільно поєднали себе з добром і злом.
Відповідно до вчення зороастризму перший період розвитку життя на землі отримав назву ера Творіння. Після нього настає другий етап, який називається ера Змішування. Цей етап віддзеркалює наступ сил зла (злого духу) на матеріальний світ. Тимчасова перемога Зла в цій боротьбі породжує моральні вади й духовну озлобленість.
Заратуштра пророкує, що в майбутньому знову переможе добро, з'являться позитивні божества, світ стане досконалим, гармонійним, позбавленим насильства. Прогнозований період отримав назву ера Поділу.
Однією з головних ідей зороастризму є ідея про добру людину, яка своєю активністю може сприяти якнайшвидшій перемозі добра. А людина, яка стане на бік зла, буде покарана. Щоб добро перемогло, людина повинна вести високоморальне життя. Для зороастризму такі категорії моралі, як чесність, вірність, ставали конкретними релігійними цінностями.
Особливістю культу зороастризму була п'ятикратна молитва, якій передувало обов'язкове очищення тіла (перед молитвою віруючий обов'язково повинен помитися, одягнути чистий одяг тощо). Послідовники зороастризму відзначали релігійні свята, наприклад, свято Середини літа, свято Середини весни. На них збиралися бідні й багаті. Це були дні примирення й злагоди.
Ще однією особливістю культу зороастризму було вшановування вогню, який віруючі сприймали як «силу, що очищує». Тому надзвичайно важливим було свято Поклоніння вогню (святкування Нового року).
Великого значення в зороастризмі набули храмові комплекси. Ранній зороастризм обмежувався поклонінням богу високо в горах у спеціально відведених для цього місцях, але вже в VII ст. до н. є. стали споруджувати зороастрійські храми.
Згодом зороастризм став панівною релігією в інших країнах. Однак з часу завоювання арабами Ірану ця релігія втратила свої позиції. У VІІ – Х ст.. зороастризм поширився на території Індії. Сьогодні послідовники цієї релігії зазвичай є прихильниками парсизму. Загалом зороастризм справив неабиякий вплив на інші релігійні системи світу, наприклад, на іудаїзм, християнство.
Буддизм.
Буддизм – найдавніша з трьох світових релігій. Ця релігійна система зародилася в Індії у VІст. До н.е. в її північній частині – у рабовласницькій державі Магадана. Панівною тогочасною релігією був брахманізм – культ привілейованих каст і класів. Однак з розвитком суспільства чисельність нижчих каст зростала, що зумовлювало потребу мати рівні можливості в подоланні страждання в матеріальному світі, активізувало пошуки нової релігійної системи, яка відбивала б інтереси найширших вестів населення Давньої Індії. Буддизм виявився привабливим у суспільстві, де панувала кастова структура, позаяк він оголосив рівність людини в нещасті й у такий спосіб зрівняв усіх людей. Засновником буддизму вважають реальну історичну особу Сіддхартху Гаутаму Будду Шак’ямуні. Першу проповідь Будда проголосив у парку Ришіпатана біля Ванараси для п’ятьох колишніх товаришів-аскетів. У подальшому Будда сорок років ходив долиною Гангу, проповідуючи своє вчення. Основним текстом буддизму є Трипі така(«Три кошики закону»), складена учнями Будди й записана в 80-х роках до н.е. Вона складається з 3 частин: «Віная-пітака», «Сутта-пітака», «Абхідхарма-пітака». Основи буддистського віровчення викладено Буддою в першій бенарській проповіді. Насамперед це вчення про «Чотири шляхетні істини» та «Шляхетний восьми степеневий шлях» який веде до подолання зла й страждання у світі. Шлях до пізнання істини, який пропонує Будда, називається середнім. Він дійсно ніби знаходиться посередині між водійською релігією, традиціями брахманізму та вчення, яке пропонують матеріалісти. Серединний шлях. Обраний Буддою, пролягає між протилежними позиціями – добром і злом.. Однією з найважливіших ідей буддизму є ідея Калачакри; вона орієнтує на те, що людина й всесвіт перебувають у єдності. Містична частина калачакри відображує наявність астрологічних знань, що відповідають на питання про еволюцію світу й людини в ньому. Світ є нескінченним поєднанням дхарм, елементарних частин, які є результатом вибуху життєвої енергії. Психологічно страждання людини є постійним переживанням неспокійного буття. Страждання, а разом з ним задоволення, визнають результат нових перероджень. Якщо не змінити характер переживань, то людина не зможе вийти з кола перероджень. Позитивні вчинки на рівні повсякденного життя складають карму. Досягненню нірвани заважають ілюзії особи, її сумніви, упередження, тілесні насолоди, ненависть, прив’язаність до землі, гордість, пихатість, невігластво Людина - це комплекс, який поєднує потік життя й смерті. Нірвана – це стан абсолютного спокою, проникнення в сутність речей, ліквідація гріховності й повна незалежність від довколишнього світу. Саме в стані нірвани, абсолютного спокою можна пізнати абсолютну істину. Медитація – розумова дія, спрямована на те, щоб привести психіку в стан поглибленого зосередження. Медитація слугувала головній меті – отриманню просвітлення та нірвани. Найбільшого розвитку медитація набула в буддійській практиці йоги. Людина згідно з ідеями буддизму повинна здійснювати свою Дхарму, яка зазичай пов’язана з виконанням оральних обов’язків. Розвиток буддизму був складний і суперечливий, його положення багато разів переробляли й трансформували відповідно до соціальних умов. Звідси наявність великої кількості різноманітних напрямів та окремих течій буддизму. На початку нашої ери існувало 2 його головних напрями – тхераваду та махаони, а з Vст. Н.е. вони знову поділилися на низку течій. Основна різниця між цими напрямами полягає в тому, що тхераваду провідує «вузький» шлях, а махаона – «широкий» шлях порятунку. Тхераваду стверджує, що досягнути нірвани може лише незначна частина людей – ченці. Махаона – північний буддизм, шлях. Що припускає спасіння мирян, а не тільки ченців, якщо вони дотримуватимуться заповідей буддизму, духовного саморозвитку, молитимуться і не нехтуватимуть допомогою ченців. На початку нашої ери в махаяні зявився новий напрям – ваджраяна, або тантризм. Особливого значення в ньому набуло вшанування гуру(духовного наставника). Специфікою ваджаряни є розроблена система езотеричної практики, що пропонує її адептам оригінальний спосіб отримання нірвани. В основі віровчення ваджаряни лежить ідея людини як мікрокосмосу, та уявлення про чоловічу й жіночу статеву енергетику, трансформація яких згідно з тантризмом приводить до розширення свідомості й просвітлення. Особливою характеристикою ваджаряни є величезна кількість релігійних організацій, в основі яких лежать окремі вчення великих йогів і вчителів мудрості. Ламаїзм є одним з найпоширеніших напрямів буддизму, який сформувався на Тибеті в VІст. Н.е. в результаті проникнення на його територію махаони та тантризму, а також їх поєднання з релігією тибетців бон-то. Ламаїсти вважають, що крім поклоніння загально буддійським цінностями, необхідно зробити їх складовими елементами душі віруючої людини. Шлях до цього лежить у реалізації «трьох практик» - вищої моральності, вищого медитативного зосередження та вищої мудрості. у Китаї буддизм адаптується до місцевих релігійних систем, і розвивається в синтетичній формі з даосизмом, що, зрештою, дає поштовх до виникнення нового релігійного напряму чань-буддизму. Особливості віровчення чань-буддизму відбивають віру в можливість містичного споглядання на основі особливої медитативної практики водночас специфічними рисами чань-буддизму стали певна контрпропозиція щодо офіційних релігійних систем, духовних авторитетів, релігійних догм, театралізованості й штучності життя; гіпертрофована спрямованість на індивідуальну свободу, на над індивідуальне існування в «драматичному» повсякденному житті. Дзен-буддизм бере початок з чань-буддизму в VІІст н.е. Першим провідником дзен-буддизму вважають буддистського монаха Єйсая, який після перебування в Китаї заснував у Японії школу Риндзай. Засадничними положеннями дзен-буддизму є принцип буддизму, але, на відміну від його класичних форм, він оригінально інтерпретує питання про співвідношення «земного» й «божого» світів. Послідовники дзену вважають, що земний і потойбічний світи нероздільні. Для послідовників дзен-буддизму характерним є ігнорування проблем довколишнього світу. Голвним завданням адепта стає індивідуальне злиття з божеством через стан саторі. Нині вчення буддизму знаходить величезну кількість послідовників про що свідчить більш як 400млн буддистів-мирян і 1 млн монахів і монахинь.