Біологічні та соціальні передумови виникнення та розвитку свідомості

Свідомість сучасної людини є продуктом всесвітньої історії, результатом багатовікового розвитку практичної і пізнавальної діяльності багатьох поколінь, свідомість має не тільки свою соціальну історію, а й природню передісторію – розвиток своїх суто біологічних передумов.

Біологічною передумовою виникнення свідомості є подразливість – допсихічна форма відображення безнервовими організмами зовнішніх дій. Це така властивість організму, яка виявляється у вигляді фізіологічної реакції, ще не пов’язаної із виникненням суб’єктивного образу об’єктивного світу. У подальшому розвитку матерії виникають складні за організацією матеріальні системи – нервова матерія, центральна нервова система, органи чуття, умовно-рефлекторна діяльність, психічне відображення.

Відчуття становлять початкову форму психіки тварин. Психіка таким чином не є властивістю всієї живої матерії, вона виникає на певному етапі історичного розвитку матерії.

До основних біологічних передумов, які забезпечили перехід до свідомості як вищої форми відображення, належать: унікальний людський мозок; вільні передні кінцівки, поєднані з прямоходінням; особлива будова гортані, придатна для членороздільної мови.

Не принижуючи значення біолого-фізіологічних передумов у виникненні свідомості, слід підкреслити, що здатність відображення об’єктивного світу в ідеальних образах з’явилась саме в процесі еволюції людини як соціальної істоти. Соціальне і біологічне в природі людини, в генеалогії свідомості тіснот переплетені. Вивчаючи питання, що виникнення людини і її свідомості необхідно виділити три соціологічні чинники цього процесу: працю; спілкування у колективі, заснованому на трудовій діяльності; членороздільну мову. Саме праця була тією формою пристосування до середовища, яка і викликала появу появу нової форми відображення дійсності – свідомості.

СВІДОМІСТЬ І МОЗОК.

Свідомість – ідеальна форма відображення дійсності. Це означає, що вона є більш-менш адекватним образом відображувального предмета. Образ – це суб’єктивно існуюча в людському мозку копія об’єкту пізнання. Ідеальні образи відображаючи властивості матеріального, самі цих властивостей не мають. Запис образу здійснюється на рівні хіміко-фізіологічних процесів. Хім. процеси, які відбуваються у нерв. кл. мають відношення до процесу кодування інформації, до явищ пам’яті, але не є матеріальними копіями об’єктів. За сучасними уявленнями мозок склад-ся з нерв. тк., білої і сірої реч. Об’єм 1250-1600см3. 18 млрд. нерв.кл. Перенесення збудження – складні електрохім. процеси, що супроводжуються зміною електр. потенціалів збудженої ділянки. Діяльність мозку здійснюється за доп. приведення у певний порядок потоку нерв. імпульсів від одних нейронів до інших.

ПСИХІКА І ДУША.

Душа – синонім терміна психіка; сукупність психічних і моральних якостей людини

Психіка – спосіб відображення твариною або людиною зовнішнього світу черех систему образів і дій

У стародавньому світі психологія виникла й набула розвитку як вчення про душу. Так, античний філософ Геракліт Ефеський (близько 544 — близько 480 до н.е.) вчив, що душа являє собою один із мінливих станів вогню, що перебуває у вічному русі і є першоосновою матеріального буття.

Демокріт (близько 460— 370 до н.е.) вважав, що-«душа є началом рушійним», «є особливого роду вогонь і тепло» і складається з кулястих, вогняних рухливих атомів — найдрібніших, далі непо­дільних часток матерії, благородніших, ніж атоми тіла. Він запе­речував безсмертя душі, вважаючи, що вона гине разом з тілом. В основі процесу сприйняття, за Демокрітом, лежить фізичний вплив зовнішніх речей на органи чуття.

Філософ Платон Афінський (428 або 427 — 348 або 347 до н.е.). Він вчив, що душа людини нематеріальна і за своєю приро­дою є нічим іншим, як «ідеєю» — безсмертною духовною сутністю, що тільки на час земного життя вона з'єднується з тілом, існуючи до цього в наднебесному «світі ідей».

Епікур (341—270 до н.е.), а за ним римський філософ Лукрецій Кар (99— 55 до н.е.) певним чином продовжили розвиток філософських поглядів Демокріта. Згідно з ученням Лукреція, душу не можна розглядати як щось безтілесне, адже безтілесною може бути тільки порожнеча, однак і вона складається з матеріальних атомів. Процес пізнання відбувається через сприйняття душею тих матеріальних за своєю природою образів, які відокремлюються від предметів зовнішнього світу.

Арістотель уособлює той історичний момент, коли проти­лежні тенденції у розвитку поглядів на душу і психіку утворюють тотожність, унаслідок чого породжуються протилежності якісно но­вого рівня. Тому не дивно, що вчення Арістотеля панувало в психо­логії протягом всього Середньовіччя і шанується донині.

Бурхливий розквіт природничих наук у XVI ст. створив пере­думови для послідовного наукового вивчення природи людської душі, природи психіки на підставі спостережень і дослідів. Так, зокрема, вважав видатний англійський філософ Ф. Бекон (1561— 1626) щодо чуттєвої душі, віддаючи розумну душу на відкуп теології як науці про віру. На його думку, чуттєва душа є тілесна субстанція, що міститься в мозку. Вона настільки розріджена, що її не видно. Рухається вона по нервах і артеріях. Відчуття, за Беконом, — мате­ріальний процес, що породжується зовнішніми предметами. Можна припустити, що ідеї Бекона дали поштовх розвитку наукових уявлень про вищу нервову діяльність як матеріальний субстрат психіки.

XVII ст. Т. Гоббса (1588— 1679), який вважав, що носієм мислення є певним чином організована матерія. Уявлення і поняття є лише відображенням матеріальних тіл у свідомості людини.

Р. Декорт (1596— 1650) стверджував, що існування душі й тіла — дві різні й незалежні субстанції.

Спробу подолання декартівського дуалізму в питанні про зв'язок психічного й фізичного здійснив видатний голландський філософ XVII ст. Б. Спіноза (1632— 1677). Свідомість людини, на його думку, не існує окремо від тіла, а утворює з ним певну єдність. У XVIII ст. Ж.Ламетрі, Д.Дідро, К.-А.Гельвецієм, П.-А.Гольбахом. Душа, на їхній погляд, є нічим іншим, як тим же самим тілом, але розглянутим стосовно його певних функцій і властивостей.

Г.Кониський (1717— 1795). Від розвитку анатомії та функціонування живого тіла через визначення душі рослинної, він переходить до опису тілесності, оживленої чуттєвою нерозумною душею, який завершує аналізом тіла, оживленого раціональною ду­шею.

Геніальним було відкриття Гегелем того, що свідомість форму­ється в діяльності. Психології він відводив місце одного з розділів учення про суб'єктивний дух (індивідуальну свідомість).

ПСИХІКА І ЕТНОС.

Психіка – спосіб відображення твариною або людиною зовнішнього світу черех систему образів і дій

Поняття етносу має сенс лиш остільки, оскільки даний етнос відрізняється від інших, тобто протистоїть їм за принципом антитези «ми — вони».

Набір ознак матеріальної і духовної культури, за якими різняться етноси (тобто загальноприйнятих в етнографії етнодиференціюючих ознак) надзвичайно широкий і різноманітний. До них належать мова, народне мистецтво, релігія, звичаї, обряди, традиції, спосіб господарювання, т. зв. соціонормативна культура тощо. Природа етнічних утворень поки що не має задовільних наукових пояснень. Та незалежно від погляду на неї очевидно, що вона реалізується насамперед у психіці носіїв етнічних ознак — як регуляторі поведінки етносу. Етнос як реальність сприймається саме завдяки своїй психологічній єдності, відносній однорідності специфічних психічних властивостей. Тому, попри всю теоретичну невизначеність і «розмитість» таких понять, як психічний склад етносу, його ментальність, національний характер тощо, є підстави вважати, що саме вони відображають найбільш істотні етнічні реалії.

Етнопсихологічні ознаки є не стільки індивідуальними, скільки популяційними, належать до надіндивідуальних (масо­вид­них) психічних явищ, що загалом відповідає поняттю етнічного поля, введеному Гумільовим. Принцип поля, як координованої психічної активності елементів цілого, тут проявляється не в індивідуальних реакціях окремих людей, а в колективних психічних станах, що, у свою чергу, впливають на індивідуальні стани і властивості.

Етнопсихологічні ознаки можуть абстрагуватись і вивчатись як ознаки (риси, властивості) т. зв. «модальних особистостей» (термін уведено американськими дослідниками А.Інкелсом і Д.Левінсоном). При цьому слід мати на увазі, — на чому особливо наголошує І.С.Кон, — що унікальними є не окремо взяті психологічні особливості етносу самі по собі, а тільки їх поєднання, тобто структура.