Онтологія філософського осмислення Ф. Прокоповичем проблеми державно-правових побудов
У своїй науковій діяльності Ф. Прокопович свідомо прагнув звертати увагу на явища громадського життя людей. Розглядаючи в трактаті «Духовний регламент» цивільну (світську) та церковну (релігійну) історію, він закликав користуватися історичним методом як підзорною трубою, уважно вивчати віки нашого минулого, виявляючи «корінь», «основу» буття. Особливо значимими Ф. Прокопович рахував теоретичні принципи «натурального права», «природного складу», «природного закону». Цим пояснюється його постійний інтерес до праць Т. Гоббса, Г. Горація, хоча відомо, що не тільки вони були джерелами його знань про «корені» соціального життя людини (мікрокосму) та суспільства (макрокосму). Він звертався до ідейного багатства мислителів античності, середньовіччя, Нового часу. Ф. Прокопович високо цінує і свідчення батьків церкви, часто користується церковними документами Росії, Візантії, Європи. Г. В. Плеханов справедливо підкреслював, що видатний публіцист епохи Петра I, можливо, перший в XVIII ст. «посилається на природне право». При цьому авторитет Т. Гоббса для нього був значимішою величиною, ніж рядки Священного писання: не випадково «ревнителі православ’я вважали його малонадійним богословом». Аргументи від «природного розуму» спонукали Ф. Прокоповича звертатися до людини як суб’єкта історії та «головної статі» суспільства. У роботах «Духовний регламент», «Богословське вчення про стан неушкодженої людини або про те, який був Адам у раю», «Правда волі Монаршої», «Перше вчення отрокам» він неодноразово ставить питання про суть гоббсівської проблеми: яка є людина до виникнення влади, державної «сили» та «волі».
В онтологічному контексті Ф. Прокопович віддав перевагу ідеї «природного права» над ідеєю державно-правової «обумовленості». Був час, вважав православний ієрарх, коли над людиною не було ніякої влади, окрім влади природи. Якщо, за Т. Гоббсом, для «природного стану» людей характерна війна всіх проти всіх, то Ф. Прокопович вважав, що в первинному стані суспільства без держави були і війна, і мир: ненависть і любов чергувалися, зло змінювалося добром. Пояснював він цей стан свободою волі людини, свободою вибору – доброчесність як дар природи торжествує внаслідок того, що на своєму досвіді людина переконується щодо неможливості вчинення іншому того, що вона собі не бажає. При цьому деяким чином зберігається суверенність прав індивідуумів, які, згідно вчення Т. Гоббса, «вільно», – по волі суб’єкта, можуть бути передані монархові. На думку Ф. Прокоповича, народ, що взаємодіє з «мудрим монархом», здатний вирішувати всю сукупність світських і навіть духовних (церковних) справ, справ цивільних і військових. «Користь вітчизни», «народна потреба» та «вигода» «волі божої несуперечлива», як і влада освіченого царя.
Ф. Прокопович – один із найбільш яскравих теоретиків ідей «договірної держави», хоча це не заважало йому багатозначно аргументувати ідеал абсолютистського, авторитарного правління, відстоювати думки про винятковість, навіть про «божественність» влади Петра I. Прибічник спадкоємної монархії, мислитель високо цінував діяльність московських князів, що об’єднували російські землі в державне ціле. Іван Грозний, вважав він, Росію «союзом захистив і оживив». У «Слові про владу та честь царську» його орієнтація на «самодержавність російського правління» виражена чітко та ємко: цар – владика, повелитель, усьому суддя та вищий авторитет. «Цар ні канонам, ні законам не підвладний», – вказував Ф. Прокопович в «Правді волі монаршої». У свідомості церковного ієрарха, в суперечності одна одній, стикалися ідеї про «волю» та «право», абсолютистський авторитаризм і народний автономізм. Досить декларативним поставало також поняття «природні права», хоча при розборі індивідуального та громадського буття міркування про них нерідко органічно вписувалися в спектр авторських роздумів.
Палкий захисник петровських перетворень, Ф. Прокопович прославляв державну, військову та торгову політику російського монарха. У «Слові на день Олександра Невського» (1718 р.) він високо славив ратні подвиги Петра I, порівнюючи його з великим росіянином – полководцем XIII ст. За переконаннями Ф. Прокоповича, вираженими в «Слові похвальному про флот російський» (1720 р.), Росія повинна мати могутні морські сили. Їх Допетровська відсутність образно порівнювалася з положенням села, що знаходиться на березі річки чи озера, але позбавлене човнів і баркасів. Флот – основа міжнародної могутності Росії та величі не лише військової, але й торгової, запорука «державної фортеці». Ймовірно, ці думки слугували основою такого висновку Г. В. Плеханова: «Він (Ф. Прокопович) ставить питання про мореплавання на рівень філософії історії». Монарх, що втілює собою принцип «монократії» (на відміну від старогрецької демократії), в такій країні, як Росія, повинен виражати «істинну владу» – «самодержавство», протистояти стихії народних сил і «демократії», особливо родової (боярської) «аристократичної знаті» та «бунтуючої черні». Проповідник теорії «загальної користі» та «загального блага», він вважав за можливе досягнення гармонії інтересів селянських мас і дворянства, «імущих єднань» та «влади самодержавної». І в творі «Перше одкровення отрокам», і в трактаті «Правда волі монаршої» підкреслювалася думка про необхідність створення могутньої Росії.
Разом з іншими членами «Петровської вченої дружини» Ф. Прокопович теоретично обґрунтовував програму розвитку в Росії промисловості, сільського господарства, торгівлі, закликав найяснішу особу, Петра I, а також його сподвижників піклуватися про добробут населення, заохочувати розвиток науки та просвіти, народних ремесел і мистецтва. Мислителем-раціоналістом ставилося питання про шлях розвитку Європи загалом та Росії зокрема, – питання, яке надалі отримає втілення в працях слов’янофілів. Ф. Прокопович стверджував, що люди в найближчих своїх спонуканнях і прагненнях керуються «потребами власного єства», підкоряються «природному закону». Мислитель відмовлявся від теорії «абсолютної телеології». Монарх і його підлеглі (усіх рангів) мають у розпорядженні значний об’єм свободи волі, вибору рішення та засобів дії. Саме цим пояснювалася наявність у світі освічених («розумних») монархів і вельмож, правильних (праведних) та неправильних (неправедних) рішень, розумних і божевільних простолюдинів.
У творчості Ф. Прокоповича, який розвивав ідеї європейських філософів про «спільне благо» та «загальну користь», ставилося питання про людську особистість, просвіта та вдосконалення якої повинне складати завдання державного апарату («людей государевих») і церковних служителів («пастирів божих»). У цьому контексті заяви про самоцінність і суверенність особистості виявляли антропоцентричну та загальну просвітницьку орієнтацію переконань автора «Міркування про безбожника». Державно-правова мета Ф. Прокоповича – людина, освічена особистість, підготовлена для важливої справи, майстер, здатний творити дива.
Ф. Прокопович як просвітник відзначався не лише своїм величезним внеском у підготовку кадрів високої кваліфікації (філософів, правознавців, учителів, тлумачів історичних документів, священнослужителів). Наділяючи освіту світським характером, він рекомендував створювати загальноосвітні школи та ремісничі училища. В організованій ним школі навчалося близько 160 молодих людей. Граматика, риторика, етика, фізика, математика, філософія, основи ремесел і домоводства, музика, спів, живопис – неповний перелік предметів, що вивчаються в організованій Ф. Прокоповичем школі. Цікаві ігри та фізичні вправи доповнювали комплекс світського зайняття шкільної програми Ф. Прокоповича.
Не можна не зазначити, що в основі програми виховання, навчання Ф. Прокоповича, викладеної в книзі «Перше вчення отрокам», була вимога виховувати всіх дітей, незалежно від станової приналежності батьків, статі, здібностей до навчання, до освоєння наук, і надавати рівні можливості для громадського служіння в різних адміністративних закладах. Державні, церковні, громадські та навчально-наукові органи й установи зобов’язані об’єднувати зусилля для того, щоб не лише навчати людей, але також і виховувати в їх душах добро, благородство, милосердя, совість, честь. У етичних міркуваннях мислителя-гуманіста прослідковуються сліди впливу теорій Т. Гоббса, Г. Горація. Добро, вказував він, – дар природи, що вимагає уникати війни та сварок, зла та недоброзичливості, ненависті та презирства. Вільна у своєму виборі людина віддає перевагу миру, любові, добру – властивим людині від народження, закладеним Богом, заповіданим Священним писанням.
Гуманістичне, глибоко філософське та надзвичайно багатозначне за своїм змістом і предметним інтересом вчення Ф. Прокоповича зробило його творчість помітним явищем XVIII ст., визначило його вплив на духовне життя Росії XIX століття.