Марксизм і його історичні інтерпретації в ленінізмі та лівому марксизмі

1. Марксизм і його історичні інтерпретації в ленінізмі та лівому марксизмі.

Марксизм - ідейна течія другої половини 19-20 ст., Що їх традиційно пов'язують з концепцією суспільствознавства і людинознавства, сформульованої в роботах Карла Маркса.

Центральною для марксизму є ідея комунізму:

· Процедури знищення приватної власності,

· Централізоване управління засобами виробництва;

· Поєднане скасування капіталу;

· Скасування найманої праці;

· Експропріація буржуазії;

· Націоналізація промисловості, сільського господарства;

· Остаточне визволення людства.

У цьому контексті марксизм виконує функцію релігії - як доктрина, заснована на вірі в те, що рай абсолютного задоволення людських бажань принципово досяжний за допомогою силових процедур соціального перевлаштування.Марксизм відмовляв індивіду в праві приймати самостійні економічні рішення, затаврувавши цю сферу як «негативну свободу». Джерело подібних теоретичних положень у тому, що володіння приватною власністю передбачалося єдиним джерелом економічної влади. Становлення олігархічного класу номенклатури в СРСР, що з'єднав економічну владу з політичної, історично спростувало цей догмат Маркса.Марксизм набував поширеність всюди, де влада спиралася на несправедливість і нерівність, які споруджували перешкоди на шляху людських бажань, направляючи невдоволення та агресію людей на «зловмисників», якими будь-яка соціальна група могла виявитися практично в будь-який момент. Маркси́зм-леніні́зм — крайня ліва політична ідеологія ХХ століття, російський радянський різновид «марксизму». Після Жовтневого перевороту 1917 і до розпаду СРСР в 1991 - офіційна партійна та державна політико-ідеологічна доктрина.

Як варіант марксизму, «марксизм-ленінізм» в Росії був спочатку спрощенний В. Леніним, а потім радикально відредагований Й. Сталіним.

73.Класичний психоаналіз З. Фрейда і неофрейдизм К. Юнга та Е. Фромма про будову психіки та природу людини.

Ірраціоналізм знайшов свій вияв і в філософських поглядах З. Фрейда (1856-1939), що отримали назву психоаналізу. Важливим досягненням було відкриття психоаналізу та спеціальне вивчення несвідомого, роль і місце якого у психіці людини дуже значні. Культ свідомості - ось що на думку З. Фрейда заважало побачити і вірно оцінити роль несвідомого. Фрейд зламав цю традицію. Однак виявивши і багато в чому вірно розкривши роль і значення несвідомого, він одночасно перебільшив цю його роль, в силу чого несвідоме нерідко перетворювалося у З. Фрейда та його учнів в визначальне початок психіки на шкоду свідомості, раціонального.

Одним із перших із критикою теорії психоаналізу З.Фрейда виступив швейцарський психіатр, культуролог, засновник аналітичної психології Карл Юнг (1875-1961). Основні розходження К.Юнга із З.Фрейдом стосувались двох основних моментів: ролі сексуальних потягів у психічному житті індивіда та тлумачення природи несвідомого. К.Юнг показав, що неприпустимо аналізувати всі прояви несвідомого з огляду на витіснену сексуальність, що принципово неможливо пояснити походження людської культури з позицій комплексу Едіпа. Він якісно переосмислює концепцію несвідомого З.Фрейда. З його точки зору, несвідоме включає в себе не лише суб'єктивне та індивідуальне, витіснене за поріг свідомості, а й колективний і безособовий зміст психічного, що походить із глибокої давнини. Особистісне несвідоме у З.Фрейда є результатом життя індивіда, а колективне несвідоме К.Юнга — результатом життя людського роду. Емпіричним підґрунтям для ідей "колективного несвідомого" стала подібність між міфологічними мотивами давнини, образами сновидінь у нормальних людей та фантазіями психічно хворих. Ці образи К.Юнг назвав архетипами і розумів їх, по-перше, як психічне співвідношення інстинктів; по-друге, як результат спонтанного породження нейродинамічними структурами мозку образів, незмінних для усіх часів і народів; по-третє, як чистий формоутворюючий елемент сприймання, що обумовлює саму його можливість.

основним представником неофрейдизму був Еріх Фромм (1900-1980). Він першим вказав на нездатність ортодоксального фрейдизму вирішити проблему взаємодії особи і суспільства. Фромма не задовольняв біологізм та соціальний песимізм Фрейда, тому він сконцентрував увагу на перетворенні психоаналізу в соціальну філософію. З цією метою він звернувся до попередньої філософської думки, а саме до поглядів Л.Фейербаха і особливо до праць К.Маркса, що дало йому змогу критично переосмислити фрейдівську точку зору на природу несвідомих потягів та на роль соціальних факторів у становленні особистості. Проте, вважаючи, що соціальна теорія К.Маркса недостатньо враховує роль психологічного фактора, Фромм поставив за мету доповнити марксизм психоаналізом. Протягом усієї своєї наукової діяльності Е.Фромм залишається вірним основним теоретичним положенням психоаналізу. Він був твердо переконаний, що критерієм соціального розвитку має бути самопочуття людини — психологічна вдоволеність чи невдоволеність загальною життєвою ситуацією. Фромм прагнув з'ясувати, яку роль відіграють психологічні фактори в соціальному, намагався розкрити психологічний механізм суспільного розвитку. Тому в центр своєї соціально-філософської теорії він поставив психологічну модель людини, аналіз розгортання потенціальних людських якостей у процесі при-стосування людини до конкретної соціально-економічної дійсності. Е.Фромм сконцентрував увагу на суперечливості людського існування, розрізняючи при цьому такі дихотомії: патріархальний та матріархальний принципи організації життя людей; авторитарну та гуманістичну свідомість; протилежні типи характеру; володіння та буття як два способи життєдіяльності індивіда. Його вчення стало синтезом психоаналітичних, екзистенціальних і марксистських ідей, через які він прагнув знайти способи вирішення дихотомій людського існування. Із суперечності між людиною і природою У книзі "Мати чи бути" Фромм намагається показати дегуманізуючий вплив сучасного західного суспільства на людину. Він аналізує це суспільство крізь призму конфлікту двох орієнтацій характеру (ринкового і продуктивного), а також через суперечність двох способів існування людства — володіння та буття. Під володінням та буттям Фромм розумів два різні види самоорієнтації та орієнтації у світі, дві різні структури характеру, перевага однієї з яких визначає все, що людина думає, відчуває та здійснює. Коли людина дотримується принципу володіння, ставлення її до світу виражається в прагненні зробити його об'єктом володіння, перетворити все і всіх на свою власність. Стосовно ж буття як способу існування, то, за Фроммом, слід розрізняти дві його форми: перша характеризується життєлюбством, справжньою причетністю до світу; друга стосується істинної природи, істинної реальності особистості. Впевнений у тому, що багатство не робить людину щасливою, Фромм закликає до створення нового ідеального суспільства, в якому орієнтація людини на володіння буде замінена орієнтацією на буття. Функція нового суспільства — сприяти виникненню нової людини, структурі характеру якої будуть властиві такі якості: готовність відмовитись від усіх форм володіння заради того, щоб повною мірою бути.