Деонтологічний аспект філософської системи Арістотеля

Кажучи про деонтологічний аспект філософської системи Арістотеля, зазначимо, що у нього етичне вчення і вчення про державний устрій – політика – складають єдиний комплекс філософії про «належне». Філософія про «належне» займається сферою практичної діяльності та поведінки.

У творчості Арістотеля антична етика досягає свого вищого розвитку. Арістотель дав ім’я цій науці, йому належать перші спеціальні етичні праці «Нікомахова етика» і «Велика етика». Він уперше в історії філософської думки обґрунтував самостійність етики, побудував синтетичну теорію моралі. Для його етичної теорії характерні, по-перше, розвинений логічний аналіз, по-друге, єдність методу раціонального осмислення проблем і їх емпіричного підтвердження, по-третє, соціальна орієнтованість етичної рефлексії – взаємозв’язок етики і політики, по-четверте, установка на прикладне, практичне значення теорії моралі. У розумінні Арістотеля, етика особлива, практична наука про моральність – доброчесність, мета якої – навчити, як стати добродійним і щасливим.

Кажучи про основоположення етики Арістотеля, як науки про «належне», зауважимо, що осягнення етичних положень кожним індивідом повинне допомогти йому усвідомити головні цілі свого життя. Усвідомлення суспільством етичних основ повинне розв’язати питання про можливість виховання в державі добродійних громадян. Тому етика тісно пов’язана з політикою – державним устроєм і є дуже важливою наукою при побудові держави.

Виділяючи етичний аспект проблеми взаємовідношення особистості та суспільства, Арістотель прагне знайти шляхи їх гармонійної взаємодії в розумному обмеженні індивідом своїх егоїстичних потреб, орієнтації його, з одного боку, на суспільне благо, з іншого, – сприяння держави процвітанню своїх громадян. Соціальна гармонія не повинна пригнічувати особистих інтересів. Моральність людини, що спирається на розум і волю, приводить її цілі, бажання, потреби у відповідність із інтересами держави. Розглядаючи дану проблему, Арістотель висловлює думку, згідно якої джерело моралі слід шукати в державних відносинах.

У зв’язку з пошуком гармонії відносно індивіда і суспільства в етичному вченні Арістотеля представлено багато відтінків категорії щастя. Дослідженню змісту цієї категорії присвячена перша книга «Нікомахової етики». Щастя – це особливий стан задоволеності, що отримується від здійсненої – доброчесної діяльності. Відзначаючи єдність моралі і щастя, Арістотель підкреслює, що досягнення стану вищого задоволення життям залежить від вчинків – діяльності людини. Серед численних умов щастя головними є, по-перше, постійне етичне та інтелектуальне вдосконалення індивіда, по-друге, здоров’я і наявність зовнішніх благ, по-третє активна громадська позиція індивіда, по-четверте, дружба. Розглядаючи питання про дружбу, себелюбство й егоїзм у восьмій і дев’ятій книгах «Нікомахової етики», Арістотель висловлює думку про те, що людина із помірним відчуттям любові до себе керуватиметься розумом, справедливістю, буде прагнути до стриманості і благородних вчинків. Наприклад, в ім’я друзів і вітчизни людина може відмовитися від майна і принести в жертву своє життя, якщо в цьому буде необхідність.

На відміну від Платона, Арістотель заперечує природжений характер доброчесностей, що дає йому можливість розглянути проблему етичного виховання. Доброчесність пов’язана з суспільно значущою дією «Доброчесностями взагалі ми називаємо набуті властивості душі»[46]. Нормативні якості душі – це не те, що дане від природи, а те, що повинно бути виховане.

Оскільки мораль заснована на розумі та волі, Арістотель виділяє доброчесності дианоетичні, пов’язані з розумною частиною душі (мудрість, практичність, винахідливість тощо) та етичні (мужність, помірність, великодушність, товариськість, справедливість, правдивість тощо).

Арістотель пропонує також конкретно підходити до визначення міри доброчесності (наприклад, поняття мужності залежить від того, про кого ми ведемо мову – про немовля або атлета), висловлює ідею про те, що кожна доброчесність – середина між двома крайнощами (мужність, наприклад, це середина між боязкістю і «божевільною відвагою»). Безліч цікавих спостережень містить також аналіз окремих доброчесностей, зокрема головних: справедливості, мудрості, мужності, помірності.

Етичне вчення Арістотеля розділяється на три частини: вчення про вище благо, вчення про доброчесності і вчення про окремі чесноти. Саме вчення про вище і благо визначає модель людської поведінки, якій належить бути. Людина повинна прагнути підпорядкувати своє життя вищій меті.

Вище благо в етиці Арістотеля характеризується трьома ознаками, які одночасно є початковими рисами моральної особистості:

1) вище благо – це не абстрактна досконалість;

2) благо є вершиною, кінцевою метою людської діяльності. Вище благо тому і вище, що воно підпорядковує собі плотське, поєднує різні цілі;

3) вище благо тотожне щастю, блаженству.

Блаженство – вище благо – одне з найважливіших понять етики Арістотеля. Це – не принцип етичної діяльності, а її початковий пункт і, одночасно, загальна перспектива, вказуюча на те, що ця діяльність повинна прагнути до досконалості.

У вченні про доброчесності призначення людини полягає, згідно Арістотелю, в розумній діяльності. Але розум даний людині в єдності із безрозсудною – афектною – частиною. Етичні доброчесності виникають на стику розуму й афектів. Доброчесність є те, що робить людину здатною до досконалої діяльності по відношенню до насолоди і страждань, порочність же – протилежне доброчесності. Арістотель стверджував, що доброчесності – це набуті властивості душі. Загальне знання про доброчесність не впливає на реальну поведінку людини.

Найважливіша характеристика етичних доброчесностей полягає в тому, що вони носять добровільно-навмисний характер. Дії моральної особистості діляться на дії довільні та мимовільні. Основоположення мимовільних дій знаходиться поза дійовою особою. Мимовільні дії здійснюються людиною не залежно від її волі. Довільними є дії, основоположення яких знаходиться в дійовій особі. Арістотель пов’язує етично-добровільний характер дій зі свободою дій. Добродійними або порочними можуть бути конкретні люди, але не вчинки самі по собі.

У завершальній частині своєї етичної системи Арістотель розглядає окремі доброчесності: мужність, помірність, великодушність, справедливість, дружбу, конкретизуючи загальне визначення доброчесної особистості.

Можна стверджувати, що етика Арістотеля побудована на принципі правильної норми (όρδός λόγος) поведінки, яка має соціальну природу і не може бути виведена із будь-яких вищих – фундаментальних початків, таких як природа космосу, природа людини. Крім того, соціальна доброчесність не претендує на загальність. Вона швидше нагадує регламентацію соціальних ролей і залежить не від особистої волі індивіда, а від його соціального статусу. Тип Арістотелівської етики слід визначити як «добродійний евдемонізм».

Евдемонізм(грецьке εύδαιμονία– щастя, блаженство) – античний принцип життєрозуміння, пізніше в етиці – принцип тлумачення і обґрунтування моралі, згідно якому щастя – блаженство, що є вищою метою людського життя. Передумовою античного евдемонізму є сократівська ідея внутрішньої свободи, що досягається завдяки самосвідомості особистості і її незалежності від зовнішнього світу. Хоча евдемонізм виник одночасно в тісному зв’язку із гедонізмом, вони в певному відношенні протистояли один одному. Евдемонізм трактував щастя не просто як тривале і гармонійне задоволення (як у гедонізмі), а як результат подолання прагнення до плотської насолоди шляхом самообмеження, вправ, аскези, звільнення від прив’язаностей до зовнішнього світу, його благ і свобод, що досягаються при звільненні від зовнішньої необхідності та мінливостей долі; це розумність, тотожна справжній доброчесності.

Гедонізм(грецьке ήΔΟΝή– насолода) – етична позиція, що затверджує насолоду як вище благо і критерій людської поведінки і зводить до нього все різноманіття моральних вимог. Прагнення до насолоди розглядається в гедонізмі як основне рушійне начало людини. Воно закладене в людині від природи і обумовлює всі її дії. Вказане робить гедонізм різновидом антропологічного натуралізму. Як нормативний принцип, гедонізм протилежний аскетизму.

Аскетизм (грецьке άσκητής– людина, що вправляється в чому-небудь, а також відлюдник, чернець) – обмеження або придушення плотських бажань, добровільне перенесення фізичного болю, самотності і т.п., властиве практиці деяких філософських шкіл і особливо різних релігій; мета аскетизму – досягнення зосередженості духу, свободи від матеріальних залежностей, отримання надприродних здібностей тощо).

Підводячи підсумок аналізу систематизування античним мислителем виду знання про доброчесності, зазначимо, що у філософській системі Арістотеля етика – це вчення, предметом якого є мораль, а центральною проблемою – Добро і Зло. Етика дає відповідь на питання, як необхідно правильно жити. Таким чином, в Арістотеля етика має низку аспектів:

· етика – наука нормативна;

· етика – вчення про моральність;

· етика – система правил, що здійснюють контроль і корекцію поведінки людей;

· етика – спосіб оцінки людських вчинків, їх схвалення або засудження;

· етика – «соціальний регулятор» поведінки і відносин між людьми.

Етика не дає рецептів на кожен випадок життя. Вона дає загальний напрям осмислення людиною своїх дій. Етика може допомогти людині, що веде діалог сама із собою. Але не кожна людина здатна до внутрішнього діалогу. Дане вчення допомагає людині не втратити себе, не розгубитися, це – мистецтво жити без печалі.

Етика вивчає генезис, сутність, специфіку моралі. Вона розкриває місце та роль моралі в житті суспільства, виявляє механізми етичного регулювання людської життєдіяльності, критерії етичного прогресу. Етика розглядає структуру етичної свідомості суспільства й особистості.

Створюючи етику, Арістотель аналізує зміст і сенс таких категорій, як «благо», «добро», «зло», «обов’язок», «совість», «честь», «гідність», «щастя», «сенс життя». Таким чином, етика виступає не тільки як теорія моралі, що вивчає сутність, специфіку моралі, але вона вивчає і людину як морального суб’єкта.

За Арістотелем, мета етики – не знання взагалі, а оцінка вчинків і їх змісту. Головним завданням вчення є дослідження людських відносин в їх найбільш довершеній формі. При цьому можна виділити низку самостійних завдань етики:

· теоретичний опис і пояснення моралі, виявлення її історії, норм, принципів, ідеалів;

· аналіз сутності моралі в її «належному» і «сущому»;

· вивчення моралі для уможливлення подальшого вироблення людинаю власної стратегії «правильного життя».

Кажучи про зв’язок етики і політики – державного устрою – ще раз зазначимо, що цей зв’язок органічний. Доброчесність – продукт виховання, що є справою держави і хорошого законодавства. На думку Арістотеля, законодавці повинні залучати до доброчесності і спонукати громадян до прекрасного.

Ще однією складовою деонтологічного аспекту філософської системи Арістотеля є його вчення про державний устрій, що відображене в творі «Політика». З іменем Арістотеля пов’язане зародження окремої нормативної галузі знання – політичної науки, де йдеться про еталон державного устрою, обов’язки кожного зі слоїв населення. Арістотель уперше в історії філософської думки зробив спробу всебічної розробки науки про державний устрій – політику. Але політичне вчення античного мислителя не можна відокремити від його нормативних трактатів «Нікомахової етики», «Великої етики». Політика як наука у Арістотеля тісно пов’язана з етикою.

Арістотель досліджує роль права в справедливій державі, форми державного правління, механізм участі громадян у роботі законодавчого державного органу, майновий ценз громадян поліса. Розмір власності громадян розглядається античним мислителем як умова стабільного або нестабільного громадського і державного життя.

Держава для Арістотеля – досконала форма життя, в якому громадське життя досягає «вищого ступеню добробуту, …середовище щасливого життя»[47]. Держава служить спільному благу – справедливості. Арістотель визнає, що справедливість є поняття відносне, проте він визначає її як спільне благо, яке можливе лише в політичному житті. Справедливість – мета політики.

Право – це норми, що регулюють громадське життя, надаючи йому певної форми та стабільності. Відображеній у «Політиці» «порядок і є свого роду закон»[48]. Найважливіша ознака закону – його примусова сила. Більшість людей не схильна чинити добродійно, тому необхідний примус на правовій основі.

Право, на думку Арістотеля, тотожне справедливості. Воно уособлює політичну справедливість і служить нормою політичних відносин між людьми. «Поняття справедливості, – зазначає Арістотель, – пов’язане з уявленням про державу, оскільки право, що служить критерієм справедливості, є регулюючою нормою політичного спілкування»[49]. Арістотель переконаний, що сенс і зміст категорій «справедливе» і «законне» повинен співпадати. Мета права – це спільна користь і спільне благо. Право регулює відносини вільних і рівних людей, відношення владарювання і підпорядкування. Але, за Арістотелем, відносини між рабовласниками і рабами не є предметом права.

Згідно Арістотелю навіть несправедливий закон має обов’язкову силу, інакше в суспільстві не буде порядку. Проведення межі між ідеалом і дійсністю в праві робить можливим їх удосконалення.

Арістотель виділяє справедливість ту, що урівнює, і розподільну. Перша заснована на рівності, друга передбачає нерівність і виправдовує її. Якщо декілька осіб вкладають гроші в спільну справу, то прибуток слід поділити між ними відповідно до частки капіталу кожного з них, що буде справедливо. Розподіляюча справедливість – означає поділ загальних благ за заслугами, пропорційно внеску того чи іншого члена суспільства у спільну справу. Тут можливий як рівний, так і нерівний розподіл відповідних благ. Урівнююча справедливість базується на арифметичній рівності, причому сферою застосування цього принципу є галузь цивільно-правових угод.

Цей же принцип повинен застосовуватися і при організації поліса, метою якого є спільне благо. Для забезпечення справедливого розподілу влади, почестей, прав і обов’язків, потрібно враховувати внесок кожного в спільне благо.

Особливим висновком з етичних досліджень Арістотеля, що має суттєве значення для державного устрою, права і законодавства, є положення про те, що політична справедливість можлива тільки між вільними і рівними людьми, які належать до одного кола спілкування і мають на меті самозадоволення, самодостатність (автаркію). Тобто, політична справедливість є основою політичної форми влади.

Держава, за Арістотелем, виникає природним шляхом для задоволення життєвих потреб людей, але мета її існування – досягнення блага людей. Держава, порівняно з сім’єю та поселенням, – вища форма спілкування, в якій і завдяки якій усі інші форми людського спілкування досягають своєї мети і завершення. Держава – це достатня для самостійного існування сукупність громадян. Громадянином, згідно з концепцією Арістотеля, є той, хто може брати участь у законодавчій та судовій владі даної держави.

Кожній формі держави відповідає своє поняття громадянина, свої підстави наділення того чи іншого кола осіб сукупністю громадянських прав. Форму держави Арістотель характеризує як політичну систему, яка уособлюється верховною владою в державі. З огляду на це, форма держави визначається кількістю правлячих (один, небагато, більшість). Крім того, розрізняються правильні і неправильні форми держави: у правильних формах правителі мають на меті загальне благо, в неправильних – тільки своє особисте благо. Трьома правильними формами держави є монархічне правління (царська влада), аристократія і політія, а відповідними неправильними формами є – тиранія, олігархія і демократія. В свою чергу, кожна форма має кілька видів, оскільки можливі різноманітні комбінації формотворчих елементів.

Найбільш правильною (еталонною) формою держави Арістотель називає політію. Це така форма держави, в якій править більшість в інтересах загального блага. Політія, за Арістотелем, є своєрідним поєднанням олігархії і демократії, їхніх кращих сторін, будучи вільною від недоліків і крайнощів двох останніх.

Арістотелівська політія означає не тільки особливу форму держави, вона, одночасно, є нормативною теоретичною конструкцією політичної форми влади взагалі. У Арістотеля політія служить еталоном для реально існуючих державних форм і критеріїв для визначення рівня їхньої політичності або неполітичності, відхилення від норм політичної справедливості.

Право як політичне явище Арістотель називає «політичним правом». Це, зокрема, означає неможливість існування неполітичного права, а також відсутність права в неполітичних (деспотичних) формах спілкування, суспільного устрою і правління. Причому, політичне право, за Арістотелем, «…частково природне, частково умовне. Природне право – те, яке скрізь має однакове значення і не залежить від того, чи його визнають, чи не визнають. Умовне право – те, яке спочатку могло бути без істотної різниці таким або іншим»[50], але після того, як воно визначається (фіксується), ця можливість втрачається. Тобто, Арістотель не зводить всього права до права, створеного шляхом волевиявлення, тобто встановленого людьми. Підкреслюючи, що, хоча вся область права і змінюється, проте поняття справедливості в праві може змінюватися тільки певним чином. Природне право є природним, перш за все, тому, що воно політичне, адекватне політичній природі людини і висловлює вимоги й уявлення про політичну справедливість у людських взаємовідносинах.

Під умовним (людським, волевстановленим) правом у концепції Арістотеля розуміється те, що пізніше стало називатися позитивним правом, тобто до умовного права він відносить положення законів і загальних договорів. При цьому, він говорить про писані і неписані закони. Під неписаним законом, який також належить до умовного (позитивного) права, мається на увазі правовий звичай (звичаєве право).

Істотним складовим моментом політичної якості закону є його відповідність політичній справедливості і праву. Будь-який закон у своїй основі повинен мати право, тобто право повинно знаходити своє втілення і дотримання в законі. Відхід закону від права означав би, відповідно до концепції Арістотеля, відхід від політичних форм до деспотичного насильства, переродження закону в засіб деспотії. «Не може бути справою закону здійснення влади не тільки по праву, але й всупереч праву; прагнення ж до насильницького підпорядкування, звичайно, суперечить ідеї права»[51].

З політичного характеру права (природного права і закону) випливає необхідність його відповідності тій формі державного устрою, в межах якої воно повинно діяти. Загалом із вчення Арістотеля про різні форми правління – правильні форми і відповідні відхилення від них (тиранія, олігархія і демократія) – випливає, що всі вони, за принциповим виключенням тиранії (деспотичного правління), по суті, відносяться ним до політичної (державної) форми організації суспільного життя і правління і, відповідно, передбачають тією чи іншою мірою політичну справедливість, право і закон.

Законодавство – частина політики, тому мистецтво законодавця полягає в умілому й адекватному відображенні в законах своєрідності даного державного ладу і стабілізації, тобто існуючої системи відносин. Політичний порядок, притаманний певній формі державного ладу, відіграє, за Арістотелем, роль констатуючого принципу для чинного законодавства.

Політичне правління – це, згідно з Арістотелем, правління законів, а не людей. «Хто вимагає, щоб закон владарював, вимагає того, щоб владарювали тільки божество і розум, а хто вимагає, щоб владарювала людина, той висуває в цій своїй вимозі певний тваринний елемент, бо пристрасність є щось тваринне, та й гнів збиває з істинного шляху правителів, хоч би вони й були найкращими людьми; навпаки, закон – «врівноважений розум»[52]. Панування людини, замість розуму та закону, на думку Арістотеля, може призвести до зловживання владою і можливої тиранії.

Закон розумний, оскільки в ньому правильно виражена його політична природа та ідея права. Нормальна дія закону передбачає розвиненість, підготовленість людей до доброчесності і політичної справедливості, до розумного способу дії та поведінки. Людей же, які керуються пристрастями, а не розумом, можна утримати в межах морально дозволеного тільки шляхом покарання, бо, «взагалі кажучи, пристрасть підкоряється не переконанням, а тільки силі»[53]. Поєднання в законі авторитету розуму і державної сили робить його незамінним засобом регулятивного та виховного впливу як на моральних, так і на аморальних членів політичного спілкування. Істотним, при цьому, є якість самого закону. «Зрозуміло, – писав Арістотель, – що для суспільного виховання необхідні закони, а для хорошого – необхідні хороші закони»[54].

Отже, при характеристиці нормативності політико-правового вчення Арістотеля необхідно зазначити, що головним для нього є пошук саме природнолюдських, а не божественно-міфічних підстав політико-правових явищ. Саме в людині, в її політичній (суспільній) природі античний мислитель вбачає витоки та об’єктивні основи цих явищ. Учення Арістотеля є своєрідним синтезом і подальшим розвитком попередніх підходів до політико-правової проблематики. Акцентування уваги на політичній природі людини, як на об’єктивній підставі, що є визначальною для специфічних відносин і взаємозв’язку людей у сфері їхнього суспільного, політичного, морального і правового життя, є визначальним етапом на шляху розвитку світських, раціонально-теоретичних уявлень про специфічні закономірності, що діють у цій сфері.