Категорії як структури буття

Поняття буття є вихідним для філософії. Воно має найширший, граничний ступінь узагальнення і тому постає як наріжний світо-глядний орієнтир.

Філософія, на відміну від буденної свідомості, порушує пробле-му буття свідомо, намагається з’ясувати смисл, який людська куль-тура вкладає в це поняття. Вчення про буття називається онтологією. Термін вживається у філософії з XVII ст., хоч сама проблема буття розглядалась з часів Парменіда.

Тривалий час онтологія була однією зі складових метафізики, до якої входили теологія (вчення про Бога) і психологія (вчення про душу). Оскільки теологія і психологія пізніше відокремилися від фі-лософії, то метафізика фактично збіглася з онтологією.

Кант відмовив онтології в праві бути наукою на взірець природо-знавства, довівши, що її претензії на самостійне бачення світу призво-дять до антиномій. У його вченні онтологія фактично була зведена до гносеології. Що таке буття (світ), його принципи, людина може знати тільки з розуму (розсудку), який надав апріорні форми цьому буттю.

У після кантівській філософії намітились дві тенденції: 1) відмо-ва від онтологічних побудов (неокантіанство, позитивістська тради-ція); 2) спроба віднайти свій філософський, відмінний від наукового, підхід до буття (через інтуїцію тощо), на якому можна було б будува-ти онтологію.

— 154 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

У Гегеля, для якого буття було тотожним мисленню (буття при-писувалось насамперед ідеї, Богу) вчення про буття (онтологія) звелось до логіки. Мислитель досліджував буття тільки як логічну категорію. Марксизм, йдучи за Кантом і Гегелем, заперечував са-мостійний статус онтології, однак не послідовно. Так, Ф. Енгельс, а за ним і радянські філософи без належного методологічного об-ґрунтування розгорнули вчення про форми матерії. Неомарксисти (Г. Лукач, Франкфуртська школа) здійснили спробу розбудувати он-тологію на засадах практики. Вони розглядають світ у формах прак-тики (культури), і буття постає насамперед як визначення культури.

Концепція інтуїтивного бачення буття, протилежна науково-му (розсудковому) підходу до нього, наявна у філософії Ф. Ніцше, А. Шопенгауера й А. Бергсона. Але найбільший вплив на відновлен-ня онтологічних вчень у XX ст. виявила феноменологія Е. Гуссерля, який методологічно обґрунтував новий підхід до буття, дав нове тлу-мачення буття, чим було подолано кантівське заперечення онтології. Феноменологія стала основою онтологічних побудов самого Е. Гус-серля, а також «критичної онтології» Н. Гартмана та «фундаменталь-ної онтології» М. Ґайдеґґера.

В історії філософії проблему буття вперше порушили елеати. Парменід, який вважав буття основою світу, дійшов парадоксального висновку: що існує тільки буття, а небуття не існує, бо якщо людина думає про небуття, то воно постає як буття. Отже, буття з самого по-чатку постало як загадка філософії.

У різних філософських системах поняття «буття» набувало різ-ного значення і визначалось через відношення його до таких понять, як «небуття (ніщо)» і «суще». Ніщо — це заперечення буття. Кла-сична філософія визначала буття через протиставлення небуттю. У сучасній філософії, зокрема в екзистенціалізмі, буття визначають через суще. Під сущим філософи розуміють «оформлене», «обме-жене», «визначене» буття, все те, що можна помислити в предмет-ній формі. Річ, людина, атом, вітер, почуття, поняття — це суще, яке може мати буття або небуття. Виходячи з цих засад, можна розгля-нути існуючі концепції буття. Якщо під сущим розуміють тільки ма-теріальні речі (атом, камінь, рослина, тварина, людина, тощо), тобто світ розглядають як сукупність матеріальних речей і буття припи-сують тільки такому сущому, то в такому разі буття стає тотожним матеріальності. Бути — значить бути матеріальним. Єдність світу в

— 155 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

його матеріальності, стверджував Ф. Енгельс, існує тільки матерія (Ленін). Звідси висновок, що нематеріальне суще (ідеї, духовні цін-ності тощо) мають несправжнє, меншовартісне буття.

Протилежна картина постає, коли під сущим розуміють на-самперед ідеї, поняття, цінності, коли їм надається справжнє бут-тя, а матеріальні речі розглядаються як небуття, ніщо. Така позиція об’єктивного ідеалізму, який ототожнює мислення і буття, зводить буття до мислення. Це ототожнення було наріжним каменем філосо-фії Гегеля. З позиції об’єктивного ідеалізму буття ідеї — абсолютне і необхідне, а буття речі — відносне і випадкове, оскільки річ сьогодні є, а завтра її може не бути.

Дещо інші концепції буття характерні для суб’єктивістських те-чій в філософії. Оскільки в них суще (речі) не існує само по собі, то його буття чи небуття ставиться у залежність від суб’єкта. В емпірич-ній традиції (Джордж Берклі (1685–1753), Дейвід Юм (1711–1776)) статус абсолютного буття належить психологічним переживанням, а в раціоналістичній філософії Декарта абсолютним буттям наділяєть-ся свідомість.

У філософії І. Канта наявні два центри абсолютного буття — «Я» і речі в собі. При їх зіткненні (накладанні форм розуму на подразнення від речей) виникає суще — світ речей, який вивчає наука. Речі в собі І. Канта — це чисте буття, буття, яке немає визначень. Тому вже він міг обмежувати буття і суще так, як це зробили пізніше Е. Гуссерль і М. Ґайдеґґер. Свідомість (Я) мислилася ним як носій певних апріор-них форм, тобто як щось конкретно визначене, як суще, як річ. Так пізніше охарактеризує Е. Гуссерль декартівсько-кантівську концеп-цію свідомості.

Якщо в попередній філософії один вид сущого (матеріального чи ідеального) протиставлявся іншому як справжнє і несправжнє буття, то в некласичній філософії буття протиставляється сущому. А. Шопенгауер, йдучи за Кантом, різко розводить суще (світ в уяв-ленні) і справжнє буття (світ волі). Воля втрачає риси предметності, оформленості, речі, вона не є сущим, до неї не застосовуються катего-рії сущого (причинність тощо). Таке протиставлення наявне у філо-софії Ф. Ніцше. У К’єркегора екзистенція як справжнє буття також протиставляється сущому, світу.

Тенденція протиставлення буття сущому стає домінуючою у фе-номенології та екзистенціалізмі. У феноменології за абсолютне буття

— 156 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

приймається свідомість, яка мислиться як «жива діяльність», позбав-лена предметної форми. Ця діяльність свідомості, на думку Гуссерля, конституює суще і надає йому відповідний спосіб (модус) буття. Суще і спосіб його буття задаються відповідними актами свідомості. Так, у сприйманні дається («конституюється») реальна річ, у вірі — цінності, у фантазії — казкові герої. Буття розпадається на різні сфе-ри, відповідно до актів, у яких воно конституюється.

Виходячи з історії філософії, можна вести мову про три основні концепції буття:

— матеріалістична, яка ототожнює буття з матеріальним су-щим;

— ідеалістична, що ототожнює буття з мисленням (ідеальним сущим);

— некласична, що протиставляє буття як процесуальність, мін-ливість, незавершеність сущому як усталеному, оформлено-му, завершеному.

Матеріалістична та ідеалістична концепції тяжіють до об’єкти-візму (прагнуть розглядати буття з об’єктивного погляду, з позиціїблизької до науки); некласична, яка в розвинутій формі представлена у феноменології та екзистенціалізмі — до суб’єктивізму, до визначен-ня буття через свідомість та існування людини.

Очевидно, ототожнення буття з сущим, яке було характерне для класичної філософії, вело в глухий кут, ставило людину перед диле-мою вибору між матеріальним чи ідеальним сущим. І якщо одному з них приписувалось вище буття, то інше зводилось до меншовартіс-ного буття, до небуття. Однак для людини в житті важливі як матері-альні речі, так і духовні цінності (честь, кохання). І якщо одні «люди гинуть за метал», то інші — за честь і кохання, доводячи цим, що і те й інше має для них буття.

Для розуміння буття значно цікавішою є перспектива, яку запро-понували феноменологи та екзистенціалісти, звівши буття до певно-го значення речей, сущого. «Бути» означає «мати» певне значення в контексті культури. Так, речі сприймання мають значення «реально-го буття», речі уяви — уявне буття, інтернетні «штучки» — віртуальне буття. Різним предметам надаються різні види (модуси) буття відпо-відно до того, як вони даються людині.

На підставі феноменологічної концепції в сучасній онтології при-йнято виділяти різні сфери буття. У різних мислителів вони мають

— 157 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

різну структуру. Сам Е. Гуссерль відповідно до різних способів да-ності свідомості виділяє такі сфери буття: матеріально-просторовий світ, живі істоти, людина і соціальний світ, свідомість (психіка), формально-логічні предмети, матеріально-змістові поняття, ціннос-ті, світ фантастичних утворень тощо. Усі вони разом утворюють світ людини як горизонт, у якому дається будь-який предмет.

Поняття буття пов’язане з поняттям «світ», яке близьке за зна-ченням до слів «свій», «община». У найдавніші часи воно означа-ло саму общину і освоєне нею навколишнє середовище. Поняття «світ» означало єдність, цілісність й упорядкованість всього сущого. Джерелом цієї єдності та впорядкованості світу було життя общини. Соціальний порядок, регламентація діяльності через звичаї, ритуали, табу накладалися на зовнішнє середовище, яке осмислювалось під впливом соціального порядку та діяльності. Так, світ давніх людей — це певна сукупність знань («смислова єдність»), яка утворилась на основі їхнього соціального життя і практичної діяльності. У цьому світі («смисловій єдності») можна виділити два аспекти: смисли, пов’язані з регламентацією життя общини (моральні норми, звичаї, ритуали) і смисли, пов’язані з практичною діяльністю (знання їстів-них і лікарських рослин, навики полювання тощо), тобто об’єктивні знання. При цьому домінував перший момент: космос пояснювався на основі соціальної впорядкованості, навіть значення їстівного чи неїстівного (рослини чи тварини) регламентувалось через табу (со-ціальні норми). Таке розуміння світу (модель формування смислової єдності) існувало впродовж тривалого часу. З освоєнням природи і виникненням держави «світ» набув ширшого значення — світ-космос греків, християнський (мусульманський, Піднебесна) світ, Новий і Старий світ. В основі утворення цих понять також був задіяний со-ціокультурний підтекст. Культура (мораль, право, релігія та ін.) зада-вала єдності й упорядкованості цьому «світу». Такому впорядковано-му світові (космосу) протистояв хаос. З одного боку, він — периферія світу, «чужий», незрозумілий світ («турки», «німота»), з іншого — постійна загроза соціальному порядку з боку природи людини.

Паралельно формувалось інше поняття світу, основою якого було знання об’єктивних властивостей і відношень речей. Уже в на-турфілософії греків, а особливо під впливом наукової революції XVI– XVII ст., формується натуралістичне розуміння світу. Під світом по-чинають розуміти світ об’єктивної природи, яка охоплює й людину.

— 158 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

Єдність і упорядкованість такого світу мисляться як такі, що задані Богом або властиві самій природі. Знанням («смисловою єдністю») такого світу мислиться наука. Усе суще сприймається у площині на-укового знання.

У філософії світ осмислювався крізь призму категорій буття і сущого. Традиційно світ розумівся як буття упорядкованого сущо-го (речей). Буттю світу як буттю сущого протистояло буття, яке не є сущим (не є річчю). Таким буттям, з одного боку, є Бог (Бог має буття, але не є сущим, річчю), з іншого — буття «Я» (свідомості), яке (в феноменологічно-екзистенційному варіанті) також не є сущим. Оскільки буття Бога досліджує теологія, а про специфіку буття свідо-мості (екзистенцію) заговорили лише з часів К’єркегора, то в центрі уваги онтології як вчення про буття знаходився світ.

Перед онтологією як вченням про світ постали такі проблеми: як виник світ (підстави існування світу); яка будова світу (шари або сфери буття); який характер відношень між речами світу (категорії як найзагальніші характеристики цих відношень). На питання щодо підстав існування світу (способів визначення світу) можливі такі від-повіді: світ існує сам через себе, не маючи підстав поза собою; світ існує через Бога; світ існує (визначається) через буття свідомості.

До традиційних проблем онтології належали поділ світу на окре-мі сфери та обґрунтування цього поділу. Уже Платон протиставляв буття вічного і незмінного світу ідей та буття мінливого світу речей. Аристотель висунув концепцію «східців істот» (мінерали, рослини, тварини, людина, божество), яка вибудовується за принципом зрос-тання довершеності. Цієї ж концепції дотримувались і середньовічні мислителі, зокрема Ф. Аквінський.

За Нового часу проблема поділу світу на окремі сфери тісно пе-реплітається з проблемою класифікації наук, що закономірно, оскіль-ки науки вивчають окремі специфічні сфери («фрагменти») буття. У класичній німецькій філософії чітко окреслилися сфера природи і сфера духу (відповідно, науки поділяють на науки про природу і науки про дух: філософія, філологія, юриспруденція, історія). При цьому Ф.-В.-Й. Шеллінг, долаючи механіцизм в розумінні природи, вводить як окремі «східці» механічні, електричні та хімічні сили, а також організм (живу природу).

Під впливом цих ідей, а також позитивізму І. Канта матеріаліс-тична онтологія (Ф. Енгельс) розвиває своє вчення про форми руху

— 159 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

матерії, які є водночас і рівнями організації матерії (механічний, фі-зичний, хімічний, біологічний і соціальний). Кожна з форм руху ма-терії вивчається відповідною наукою. На цьому поділі ґрунтується класифікація наук. Концепція «форм руху» проводить ідею еволюції (розвиток матерії з одного рівня на інший). Вона передбачає різно-якісність світу: вищі форми руху охоплюють нижчі, але не зводяться до них. Так, живі організми включають хімічний і фізичний рівень матерії, але зрозуміти специфіку живого на їх основі неможливо.

Сфері реального буття, на думку Гартмана, протистоїть сфера ідеального буття — математичні та логічні предметності, а також цін-ності. Ідеальні сутності характеризуються поза часовістю (вічністю), загальністю (не індивідуальністю) та імматеріальністю (нематеріаль-ністю). Їх вивчають математика, логіка, етика та естетика. На думку Гартмана, хоча ідеальні сутності й не мають тієї повноти буття, що реальне суще, вони є об’єктивними: числа вступають між собою у від-ношення, незалежні від свідомості. Як і реальні речі, людина може пізнавати їх адекватно або неадекватно.

Уже цей дещо спрощений виклад вчення Гартмана про реальну та ідеальну сфери буття засвідчив методологічну обґрунтованість всіх розмежувань, здійснених в його онтології. Він не йде за наукою, а ви-являє специфіку сфер і шарів буття, яку інтуїтивно схоплюють науки. Саме методологічні обґрунтування розрізнення сфер буття дають під-ставу для існування онтологічних концепцій у сучасній філософії.

Прикладом онтології, яка утворилася на засадах нового розумін-ня буття і сущого (під впливом Гуссерля), є «критична онтологія» німецького філософа Миколи Гартмана — одна з найбільш відомих онтологічних концепцій XX ст. Вона відійшла від традиційного розу-міння буття як властивості лише матеріального сущого (речей), але не перейшла на позицію суб’єктивізму Ґайдеґґера, для якого «бути» означає «мати значення», тобто бути для людини.

Вихідними поняттями онтології М. Гартмана є реальне та іде-альне буття. Реальне буття (реальний світ) є найбільш очевидним. Методологічним принципом, на основі якого утворюється сфера ре-альності, є часовість й індивідуальність. Все, що існує в часі та харак-теризується індивідуальністю, належить до сфери реальності. Реальне буття охоплює чотири шари — матерію, життя, психічні та духовні явища. Простір і час у М. Гартмана онтологічно не рівноцінні. Простір пов’язується тільки з матерією, а час охоплює всі шари реальності.

— 160 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

До сфери онтології належить і вчення про категорії.

Категорії — загальні структури або властивості сущого — речей, процесів, живого, ідеальних предметів (всього, що утворює світ); за-гальні форми мислення.

У буденному житті людина оперує категоріями, не усвідомлю-ючи того, що за ними прихована праця багатьох поколінь, маскуєть-ся поступ культури. Філософія намагається вийти за межі буденної очевидності, щоб з’ясувати, як сформувався цей звичний для нас по-рядок, в основі якого лежать категорії. Цій меті підпорядковане філо-софське вчення про категорії.

В історії філософії першу систему категорій запропонував Аріс-тотель. Категорії Арістотеля — це щось на зразок сучасних мовних форм — іменника, дієслова, прикметника, числівника тощо. Важливо зазначити, що з часів давньогрецької філософії категорії тлумачать-ся як форми (структури упорядкування) самого буття і водночас як найзагальніші ідеї, структури мислення.

Середньовічна філософія проблему категорій (як загальних ідей) розглядала як одну з тем дискусії між номіналістами і реалістами. Номіналісти вважали категорії іменами (назвами), яким нічого не від-повідає в дійсності. А реалісти стверджували, що категорії як загальне існують і в речах, і в думках.

Раціоналізм Нового часу, продовжуючи традицію реалістів, вва-жав категоріями форми мислення (вроджені ідеї, схильності розуму), яким за установленим Богом порядком відповідають форми буття. Просторові закономірності природи і геометрія, виведена з ідей сві-домості, за Декартом, збігаються на основі наперед установленої гар-монії. Отже, раціоналізм ґрунтувався на принципі тотожності форм мислення і форм структурування буття.

Емпірики, які схилялись до номіналізму, дійшли висновку, що категорії як щось загальне не дані в досвіді. Уже Локк стверджував, що у відчуттях дані лише властивості речей, а не ідея субстанції. Цю думку підтвердили Берклі та Юм. Саме Юм заперечив ідею причин-ності, стверджуючи, що людині дана послідовність подій, а не їх при-чинний зв’язок. Субстанцію і причинність людина «домислює», вони відсутні в досвіді. Це свідчить, що емпірики прийшли до заперечення категорій як загальних форм буття і як загальних ідей.

І. Кант розумів під категоріями апріорні форми споглядання та розсудку. Ці форми упорядковують (формують) подразнення, що

— 161 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

йдуть від речей в собі, внаслідок чого постає світ людського досвіду, світ науки. Категоріальна структура світу і категорії розсудку збіга-ються на тій підставі, що розсудок упорядкував світ згідно зі своїми категоріями. Заслугою І. Канта є те, що він розкрив синтетичну роль категорій в мисленні та класифікував їх.

Г.-В.-Ф. Гегель, поділяючи позицію раціоналістів щодо тотож-ності мислення і буття, піддав критиці суб’єктивізм системи кате-горій І. Канта, вважаючи категорії найбільш загальними поняттями, «щаблями» розвитку абсолютної ідеї. У Гегеля «об’єктивний розум» дійсності має ту ж саму логіку, складається з тих самих понять, що і «суб’єктивний розум».

Марксизм, ідучи за Гегелем, прийняв тезу про тотожність форм мислення (суб’єктивної діалектики) і форм буття (об’єктивної діа-лектики). Основою цієї тотожності, на думку його прихильників, є практика, яка, з одного боку, враховує об’єктивні зв’язки і відношен-ня речей, з іншого — є реалізацією людських уявлень про ці зв’язки (реалізацією розуміння об’єктивних структур). Завдяки цьому в практиці відбувається ототожнення (примірювання) структур самих речей і форм мислення.

Практика в широкому розумінні (як суспільне життя, як культу-ра загалом) виявилась плідною для пояснення походження категорій мислення. Як відомо, категорії простору і часу виникли не в пізнанні, а в практичній орієнтації людини. Це ж стосується й інших катего-рій. Так, категорії одиничного і загального виникли як перенесення на світ відношення «індивід і рід». Людина, яка себе співвідносила з родом, шукає цю ж модель відношення серед тварин і речей світу. Тому дуб (одиничне) і дерево (загальне). Категорії тому і є апріорни-ми стосовно до досвіду, бо вони не сформовані досвідом, а привне-сенні в нього зі сфери культури.

У сучасній філософії проблема категорій зазнала радикаль-ної трансформації. Неопозитивізм як одна з найпоширеніших течій XX ст., йдучи в руслі емпіризму Локка-Юма, фактично ігнорує про-блему категорій. З погляду неопозитивістів, категорії як найзагальні-ші поняття не верифікуються. Вони можуть визнаватись хіба що як суб’єктивні схеми впорядкування досвіду.

Екзистенціалісти аналізують екзистенцію, буття, яке не є пред-метом, сущим. А оскільки категорії — це визначення (характеристи-ки) предметів (сущого), то вони не мають відношення до екзистенції.

— 162 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

Екзистенція, отже, позбавлена категоріальних визначень, за винят-ком часовості.

Постмодерністські течії (Франкфуртська школа, пост-структу-ралізм та ін.) зводять категорії до ідеологічних схем, які дух культу-ри, або панівні класи, нав’язують людині в її відношенні до світу. Цим зумовлені заклики відкинути, подолати ці схеми. Тому постмодерніс-ти позбавляють категорії будь-якого об’єктивного значення.

Поштовх дослідженням категорій у філософії XX ст. дали нові он-тологічні концепції, засновані на феноменології (Е. Гуссерль, М. Гарт-ман та ін.). Вони поділили буття на різні сфери — неживу, живу при-роду, сферу духу, ідеальних предметів і піддали аналізу категоріальні структури цих сфер. Водночас вони відійшли від ідеї універсальності категорій стосовно всього сущого, стверджуючи, що відношення, ха-рактерні, наприклад, для матеріального буття, не властиві буттю ідеаль-них предметів. Цікавою щодо цього є система категорій Н. Гартмана, яка справила вплив не тільки на філософів, а й на науковців.

Основні категорії онтології:

Субстанція.Категорія субстанції (лат.substantia— те, що покла-дено в основу) була провідною в онтології Нового часу. У загальних рисах субстанцію мислили як основу світу, абсолютне буття, .яке існує безвідносно. Це буття є причиною самого себе, воно не поро-джується і не визначається чимось іншим. Будучи першопричиною, субстанція визначає все суще. Для матеріалістів такою субстанцією є матерія, для ідеалістів — Бог. Так розуміли субстанцію раціоналісти Нового часу (Декарт, Спіноза, Вольф).

Крім основного значення, поняття «субстанція» мало й більш конкретні:

— незмінна основа мінливих явищ. У цьому значенні субстанці-єю можна вважати атоми Демокрита, монади Лейбніца, речо-вину (матерію) матеріалістів XVII—XVIII ст.;

— субстрат як носій певних властивостей, те, що зв’язує власти-

вості в щось єдине. У цьому разі під субстанцією розуміється тіло, річ, речовина.

У сучасній філософії поняття «субстанція» в традиційному зна-ченні вживається хіба що в марксизмі та неотомізмі. Марксизм суб-станцію ототожнює з матерією і цим ставить під сумнів доцільність його вживання як окремого поняття. Неопозитивізм, продовжуючи емпіричну лінію, стверджує, що поняття субстанції, як і більшість фі-лософських понять, не верифікується, воно, отже, позбавлене сенсу.

— 163 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

Простір і час.Це основні форми (властивості, характеристики)матеріального світу, матеріального сущого. Саме вони відмежовують матеріальні речі від ідеального буття (буття Бога, чисел, цінностей). Оскільки категорії не можна визначити через підведення під більш загальні поняття, філософи розкривають їх зміст через вичленення суттєвих моментів (структур), з яких вони складаються.

Поняття «простір» схоплює дві фундаментальні риси матеріаль-ного сущого — його протяжність і місце серед інших сущих. Протяж-ність є продовженням одного і того ж сущого. Кожне тіло має три виміри протяжності — довжина, широта і висота. Вони визначають величину, розмір предмета. Місце — це просторова визначеність предмета у відношенні до інших предметів. У цьому аспекті простір постає як середовище, утворене відношенням речей. Задавши розмір тіла і вказавши його місце в середовищі, визначають його просторові характеристики.

Час також відображає дві фундаментальні риси процесів, які від-буваються з матеріальними тілами, а саме тривалість і черговість по-дій. Тривалість аналогічна протилежності. Вона охоплює продовжен-ня одного і того ж. Тривалість — це фази одного і того ж (тривалість дня, існування дерева, землі). У ній розрізняються фази (моменти) — сучасність, минуле і майбутнє. Черговість вказує на місце події серед інших подій в часовому просторі (те відбулось раніше, а це пізніше). Указавши місце події серед інших подій та її тривалість, визначають її часову характеристику.

Як бачимо, між просторовими і часовими характеристиками іс-нує подібність. І ця подібність (схожість) не випадкова. Простір і час взаємодоповнюють одне одного. Взаємодоповненість полягає в тому, що простір визначають через час і навпаки.

Розрізняють дві основні концепції простору і часу — субстанцій-ну і реляційну. У фізиці субстанційна концепція виражена в теорії Ньютона, реляційна — в теорії відносності Ейнштейна. Субстанційна розглядає простір і час як щось самостійне (як різновид субстанції). Навіть коли б матеріальні речі зникли, простір і час залишились би, вважали її прибічники. Реляційна розглядає простір і час як власти-вості матеріальних утворень. Матеріальні маси, їх величина визнача-ють характеристики простору і часу. Тут простір і час є похідними, відносними, визначеними матеріальною масою. Сучасна фізична на-ука дотримується реляційної концепції.

— 164 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

У розумінні простору і часу співіснують дві традиції — натура-лістична і культурологічна. Натуралістична традиція розглядає про-стір і час як визначення (властивості, характеристики, форми) речей самої природи (при цьому природа зводиться до неживої матерії), а науками, що вивчають просторово-часові властивості матерії, вважа-ють геометрію та фізику.

Культурологічна традиція, навпаки, пов’язує розуміння просто-ру і часу з практичною діяльністю людини (з культурою).

Категорії простору і часу, будучи структурами сущого, по-різ-ному виявляють себе на різних рівнях буття.

Причинність. У філософському розумінні світу, а також і в науцівона відіграє важливу роль. Причинність — це певний тип відношення між речами. Речі можуть співіснувати — камінь лежить поряд з дере-вом. Вони можуть вступати у зв’язок — місяць і Земля притягуються,

а можуть і спричиняти, детермінувати одна одну. Причинність — по-родження, зумовленість однією річчю (подією) іншої речі (події).

Річ, що викликала, зумовила іншу річ (чи подію), називається причиною. Та, що виникла, наслідком (дією). Вважають, що причина передує в часі наслідку (дії).

У широкому сенсі причинність протистоїть диву — явищу, яко-му не знаходять причин (які вибивались із звичного ритму життя) — землетрусам, затемненням сонця і місяця, ураганам, пошесті тощо. Диво виконувало охоронну функцію стосовно звичного порядку подій. Щоб не руйнувати цей порядок, явище, яке суперечило йому, бралось в дужки і розглядалось поза цим порядком. (Так сучасна на-ука ставиться до паранормальних явищ — екстрасенсорики, гадання, віщих снів тощо. Вони виводяться за звичний науковий порядок і розглядаються окремо).

Категорія причинності сформувалася в процесі практичної ді-яльності. Слово «причинність» споріднене зі словами «чинити», «вчинити», що означають «діяти», «викликати». На думку англійсь-кого археолога Т. Чайлда, мислення за схемою «причина — наслідок» виникло внаслідок виробництва галькових знарядь, у яких дія (удар) породжувала наслідок. Оскільки ця дія часто повторювалась, вона стала моделлю (схемою), за якою осмислювались всі подібні відно-шення, що зустрічала первісна людина.

Вчення про причинність іноді називають детермінізмом (лат. determino — визначаю), проблемами якого переймались всі філософи.Першим обґрунтував концепцію детермінізму Демокріт.

— 165 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

У нас час поняття буття доволі глибоко розроблене, гнучке, вну-трішньо диференційоване. Воно дає нам вагомі орієнтири для піз-нання та практичної діяльності. Водночас стає зрозумілою і причина складності цього поняття. Буття є наш універсальний масштаб для пізнання та діяльності, а наші пізнання та діяльність постають реаль-ними мірами використання цього масштабу.

Запитання та завдання для самоконтролю

1. Основні історико-філософські підходи до визначення буття.

2. Проблема буття як фундаментальна філософська проблема.

3. Основні форми буття.

4. Людські виміри проблеми буття.