Онтологія філософсько-правової концепції Ф. М. Достоєвського

У своїй художній творчості Ф. М. Достоєвський в черговий раз в історії світової філософсько-правової думки поставив низку вічних для людства проблем, осмислення яких дозволяє розкрити уявлення про універсальні цінності й основоположення, на яких повинна будуватися правова культура. Назвемо лише деякі з них. По-перше, яка природа добра і зла, по-друге, як уживаються в душі людини прагнення до саморуйнування та самовідновлення, по-третє, в чому сутність і призначення життя, по-четверте, як перетворити світ на основі духовності та моральності. З усього вищесказаного витікає п’ята проблема, порушена в творчості Ф. М. Достоєвського: як поєднати в нероздільній єдності справедливість, законність і правосуддя. Апелюючи до «Вічної Істини», митець висловлює переконаність у тому, що люди можуть бути прекрасні та щасливі, не втративши можливості жити на землі.

Ф. М. Достоєвський осмислює не лише духовний і моральний стан сучасного йому суспільства, він іде далі, вступає в область передбачень і передчуттів, які становлять мету не безпосередніх, а віддалених шукань людства. Російський мислитель залишив нелегкі для виконання заповіти: не дати зруйнувати ту віру, ту релігію, з якої вийшли східнослов’янські духовно-моральні основоположення, як «увійти до боротьби» з «жахливими враженнями», «похмурими картинами», «викоренити їх і насадити нові» – «чисті, святі і прекрасні». За минулий час значущість цих завдань ніскільки не зменшилася.

Проблеми, порушені в творчості російського класика, – «про абсолютне право, про відношення права до вічних цінностей – до віри, Істини, справедливості» не можуть і не повинні залишатися на осторонь суспільної свідомості. Нині правознавці констатують неопрацьованість у правових актах аксіологічних і антропологічних підходів. Лише юриспруденція, розглянута крізь призму, по-перше, римських формул, по-друге, аксіологічних та антропологічних побудов, повинна набути нової творчої форми в національній правовій свідомості. Її виразником по праву слід вважати Ф. М. Достоєвського.

Досвід російського класика в релігійно-філософському, соціально-психологічному, етико-естетичному осмисленні проблем буття – «Жадання правди і права», як сформулював Ф. М. Достоєвський, – як і раніше, вимагає освоєння. Цей досвід може відіграти неоціненну роль у духовно-моральному формуванні та розвитку правової свідомості наших співвітчизників, якщо тільки вони не уподібняться біблейським іудеям, які гнали «пророків у своїй Вітчизні».

Звернемося спочатку до соціокультурних умов у Росії напередодні судово-правової реформи 1864 року. В історії російської культури були епохи, коли спостерігався безпосередній зв’язок літератури та права. У XIX столітті така ситуація була обумовлена підготовкою і проведенням судово-правової реформи 1864 року. Це був період правового нігілізму, цинізму, вседозволеності, загального падіння устоїв, небаченого числа самогубств і злочинів. Атмосфера передреформної епохи призводила до мислення в межах законів. Право вважалося таким предметом, який необхідно знати всякому, хто б він не був. У громадському житті для нас немає нічого важливішого за право.

У російських письменників інтерес до проблем права не обмежувався тільки естетичною сферою. Завдяки таким своїм творам, як «Юридичні нариси», «Досвід про законодавство», «Про законоположення», «Проект громадського укладення», О. М. Радищев вважається основоположником кримінальної статистики і криміналістики. При Олександрі I в 1802-1803 рр. Г. Р. Державін займає посаду міністра юстиції. І навпаки, судові діячі ставали письменниками та журналістами. Так, наприклад, О. Ф. Коні був почесним академіком Академії наук по розряду витонченої словесності. Особливо показовою є безпосередня близькість літератури та права в особистих долях, про що свідчать біографії О. Ф. Коні, Д. О. Ровинського, В. Ф. Одоєвського, Л. М. Толстого, М. Е. Салтикова-Щедрина, О. М. Островського, О. В. Сухово-Кобиліна та інших.

Саме ситуація культурного вибуху, що спостерігалася в першій половині ХІХ століття, призводила до безпосередньої близькості літератури і права, що проявлялося в мисленні в межах законів та естетизації життя. Криза правових норм, корінні зміни в юридичній системі Російської імперії формували нову літературну ситуацію, що сприяла зміні літературного романтизму на реалізм. Це відобразилось у підвищенні інтересу до злочинця і злочину в художній творчості.

Ф. М. Достоєвський – виразник ідей свого часу. Він не міг бути осторонь процесу життєвих перетворень і становлення «нової людини». Активність обговорення правових питань у суспільстві напередодні судово-правової реформи відображена в його творчості. У змісті творів спостерігається зростання значущості кримінально-судової проблематики: від периферійного мотиву – суду над Горшковим у «Бідних людях» до «книги нарисів» про каторгу («Записки з Мертвого дому») і кримінального роману «Принижені і ображені». Крім того, з ситуацією культурного вибуху, кризи і оновлення юридичної системи співпав екзистенціальний правовий досвід Ф. М. Достоєвського, що обернулося світоглядним переворотом письменника. Митець стає найбільш авторитетним аналітиком кримінальної проблематики. Упродовж життя Ф. М. Достоєвський неодноразово особисто стикався з судовою системою. Двічі – в якості підслідного: у 1849 р по процесу петрашевців, в 1873 р. у справі про порушення цензурного статуту. У 1879 р., – в якості свідка, але що фактично потерпів – жертви нападу Ф. Андрєєва. Тривалий час він жив під страхом боргової в’язниці. Відмітимо і ту обставину, що Ф. М. Достоєвський був особисто знайомий з кращими юристами свого часу: О. Ф. Коні, О. В. Лохвицьким, В. П. Гаєвським, Б. Б. Поляковим.

Відзначимо корінну ідеологічну відмінність західноєвропейської і східнослов’янської філософсько-правових побудов, яка склалася в XIX столітті. До другої половини XIX століття в західній філософії права, разом із загальною тенденцією зростання впливу позитивізму і сцієнтизму, популярність концепції природного права різко падає. Провідні правознавці і теоретики права все більше схиляються до того, що тлумачення «артикулів» природного права вкрай суб’єктивне, і що наукове значення має лише історія позитивного права. Еволюцію останнього намагаються розкрити методами психології або соціології. Право все більше розуміють як формальну юридичну систему. Вітчизняна традиція філософії права уникнула цих крайнощів. Незважаючи на широкий спектр різних підходів до питання про природу права (від гегельянства до позитивізму), формальне розуміння права чуже нашій культурі. Пануючою лінією у вітчизняній філософії права залишається та, яка розглядає право в тісному зв’язку з моральним життям окремих людей і суспільства в цілому. Це є своєрідною аксіомою вітчизняної традиції філософії права. Багато вітчизняних правознавців вважають, що краща концепція філософії права XIX століття була представлена Ф. М. Достоєвським, який відобразив російський світогляд, очищений від недоліків і однобокості концепцій як слов’янофілів, так і західників.

Перш ніж приступити до детального аналізу філософсько-правової концепції Ф. М. Достоєвського, необхідно викласти її загальні положення. Ідейно-художня система Ф. М. Достоєвського в цілому сформувалася на ґрунті його глибоко релігійного світогляду. Для мислителя ідеалом людського співтовариства є вільне внутрішнє єднання людей, ґрунтоване на християнській любові. Таке єднання досягається не зовнішнім примусом і авторитетом, а через перетворення внутрішньої природи людини. Таке вільне внутрішнє оновлення людей, стає можливим завдяки внутрішньому усвідомленню людьми їх загальної відповідальності одне за одного і спільної солідарності. Онтологічною основою можливості такої солідарності є Бог і Божа благодать. Моральний прогрес є не справа рук людських, відносно тієї справи, що проявляється в соціальному житті, а результат любові та віри у Бога, який приводить нас до себе силою своєї вищої волі і Божественного провидіння. Порятунок людини полягає в ствердженні добра і любові. Порятунок можливий лише внутрішнім екзистенціальним шляхом.

З цієї точки зору, право і держава є лише допоміжним засобом на позначеному шляху. Вони повинні прагнути наблизити людей до ідеалу містичного співтовариства церкви. Але це не є заклик до теократії, оскільки він неможливий при недостатніх історичних передумовах. У прагненні до ідеалу державно-правових відносин право повинно черпати свій дух з вищої заповіді Христової – заповіді любові. Ф. М. Достоєвський заперечує саму можливість розділення права і моральності, яка існує в класичній філософії права, а закликає до формування внутрішнього релігійного закону, що регулює зовнішнє соціальне життя. З цього виходить, що процес розвитку права і держави не можна оцінювати за мірками матеріальної людської гармонії. Громадське життя у своїй основі не може бути досконалим і гармонійним. Громадські протиріччя не можуть бути здолані людськими силами. Це положення витікає з християнського вчення про кінець світу, згідно з яким усі антиномії та антагонізми можуть отримати вирішення лише «у Богу». Російська релігійна філософія заперечує ідею поступової раціоналізації соціальних стосунків, що здійснюється шляхом прогресу за допомогою науки. На думку Ф. М. Достоєвського, розум і наука завжди матимуть другорядне значення.

Аксіологічний базис філософсько-правової концепції Ф. М. Достоєвського – це його соціально-політичні і релігійні переконання. Але соціально-політичні і філософсько-правові переконання письменника не можна розглядати у відриві від його духовних основ, від його філософсько-релігійної, антропологічної концепції. Ф. М. Достоєвський виходить головним чином не з фактів, що лежать на поверхні соціально-політичних явищ, а з аналізу суперечливої природи та сутності людської душі, що містить у собі непримиренну боротьбу доброго і злого начал. У цьому сила Ф. М. Достоєвського як письменника-реаліста, який описує не поверхні соціально-політичних явищ, а пояснює суть суспільства, держави, влади, законодавства. Він доводить, що суспільство знаходиться в кризовому стані. Зауважимо, що ним окреслені причини цієї кризи і шлях виходу з неї.

У контекст аналізу включені ті твори Ф. М. Достоєвського, в яких якнайповніше відображені вказані вище аспекти його творчості. Також використовується «Щоденник письменника», виданий ним протягом останніх років життя, де міститься багатий матеріал для аналізу його соціально-політичних і філософсько-правових ідей.

Після реформи 1861 р. Росія встала на шлях розвитку буржуазних стосунків, але при збереженні порядків старого політичного устрою з численними пережитками кріпацтва. Як і Європа, Росія вступала в епоху, коли людство, за визначенням Ф. М. Достоєвського, переросло історичні рамки старої цивілізації, що «закрила шлях до багатства і культури для дев’яти десятих людства». Це був час становлення буржуазно-ліберальної ідеології, неприйнятної для Ф. М. Достоєвського, час принесення особистості в жертву капіталу, в жертву грошей і знищення всякої свободи людей. У «Зимових нотатках про літні враження» він писав: «Проголосили... liberte, еqаlitе, fraternite. Дуже добре. Що таке liberte? Свобода. Яка свобода? Однакова свобода усім робити все, що завгодно, в межах закону. Коли можна робити все, що завгодно? Коли маєш мільйон. Чи дає свобода кожному по мільйону? Ні. Що таке людина без мільйона? Людина без мільйона є не та, яка робить все, що завгодно, а та, з якою роблять, що завгодно»[214]. Щоб перебудувати суспільство на нових, гуманних підставах і не допустити розповсюдження західноєвропейських порядків, що несуть соціальну ворожнечу, кризу, фізичне і моральне зубожіння, революції, війни, Ф. М. Достоєвський закликає російську інтелігенцію звернутися до народного начала російської нації. «Наша нова Русь зрозуміла, – пише письменник, – один є цемент, один зв’язок, один ґрунт, на якому все зійдеться і примириться, – це високе духовне примирення, начало якого лежить в освіті»[215]. Тому альтернативою західному лібералізму, консерватизму (протестантству, католицизму), атеїстичному, революційному соціалізму може протистояти, на думку Ф. М. Достоєвського, ідея «соціалізму російського народу».

Це ідея про нерозривний зв’язок людини «з матір’ю землею» на основі громадського землеволодіння. «Ґрунтівництво» (рос. «почвенничество») – це мрія про загальнолюдське братерство, про можливість світової гармонії на землі. «Ґрунтівництво» прийде на зміну протиріччям, що роздирають суспільство. Це віра в настання нового «золотого віку». Дану течію митець розумів як «переродження людського суспільства в досконале». «Ґрунтівництво» – кінцеве історичне завдання людства.

Чималу увагу Ф. М. Достоєвський приділяв питанням співвідношення власності та держави, а також політичному устрою, що складається на цій основі. Корінь сприятливого, гармонійного розвитку цих стосунків він вбачав у громадському землеволодінні та наділенні безпосереднього виробника землею.

Віра в розвиток російської общини ріднила Ф. М. Достоєвського з ідеалами народництва, які зв’язували соціально-політичну організацію суспільства з характером землеволодіння. Виходячи зі своїх поглядів, Ф. М. Достоєвський писав: «...земля – все... увесь лад у кожній країні – політичний, громадський – завжди пов’язаний із землею і з характером землеволодіння в країні... хто в країні володіє землею, той і господар в країні, в усіх відношеннях... У якому характері склалося землеволодіння, в такому характері склалося і усе інше ... і свобода, і життя, і честь, і сім’я, і церква... увесь характер нації»[216]. Розвитку буржуазних стосунків у Росії, на думку Ф. М. Достоєвського, немає місця ні в сьогоденні, ні у майбутньому. Соціально-економічна і духовна самобутність життя російського народу не сумісна з «негативними», «руйнівними» явищами капіталізму. Буржуазія вже сказала «своє слово»: вона «зробила все для того, щоб згубити моральність народу фабричною розпустою, буржуазія потупила розум перед негідною машиною, якій молиться буржуа»[217]. Тому «нове слово», вважав Ф. М. Достоєвський, за народом. Він був упевнений, що час буржуазії закінчиться як в Росії, так і на Заході перемогою у всьому світі ідеалів громадського володіння землею – союзу людини і землі, природи і людини. «Закінчиться буржуазія, – писав він, – і настане Оновлене Людство. Воно поділить землю по громадах і почне жити в Саду. У Саду оновиться і Садом виправиться. Якщо хочете перетворити людство на краще, майже із звірів поробити людей, то наділіть їх землею – і досягнете цілей»[218].

Серед головних болючих явищ російського суспільства 70-х рр. Ф. М. Достоєвський, як свого часу і О. С. Пушкін, вважав відірваність російської інтелігенції від суспільства і від духу народного. Інтелігенція не почувала себе органічною частиною народу навіть тоді, коли вона оформилася в народницький рух і вірила в народ. Вона завжди височіла над народом, вважаючи його убогою, неписьменною, відсталою масою, що не має ні обличчя, ні ідеї. Єдиний вихід російські інтелігенти вбачали у залученні народу до грамоти і європейського укладу життя.

Критикуючи різні погляди на проблему «інтелігенція і народ», якій присвячено усе російське мислення другої половини XIX століття, Ф. М. Достоєвський знаходить у О. С. Пушкіна ключ до розв’язання цієї проблеми. Ґрунтівницькі ідеали Ф. М. Достоєвського багато в чому сходять від великого поета. О. С. Пушкін перший, на його думку, відмітив «…найголовніше і хворобливіше явище нашої інтелігенції, що височіє над народом та історично відірвана від землі й суспільства». Саме О. С. Пушкін знайшов свої ідеали в рідній землі, в російському народі і, незважаючи на усі його вади, зумів розрізнити велику суть його духу. Він перший дав художні типи краси, що вийшли прямо з духу російського, показав високе почуття власної гідності народу, засвідчив велику людяність, всеосяжність російського духу і тим як би провістив і про майбутнє призначення генія Росії в усьому. О. С. Пушкін перший оголосив, що російська людина не раб і ніколи ним не була, незважаючи на багатовікове рабство. Було рабство, але не було рабів»[219]. Згідно почвеничеському переконанню Ф. М. Достоєвського, народ не об’єкт, не додаток сил окремих «сильних осіб», геніїв, а є сам діяльним суб’єктом, органічною силою. Обдарований розумом і високою моральністю, він зумів зберегти «красу свого образу». Щоб зрозуміти це необхідно вміти відокремити його красу від наносного варварства. У зв’язку з цим, Ф. М. Достоєвський підкреслював важливість розуміння народу не лише з теоретичної, але і з практичної точки зору, тобто яким він є насправді.

У християнському світорозумінні ґрунтівників держава і право не були визначальними й абсолютними цінностями, як у західноєвропейській думці, де з ідеєю правової держави і концепцією прав людини зв’язували майбутнє ідеальне облаштування суспільства. Більше того, для ґрунтівників, як і для більшості консервативних мислителів Росії, був чужий погляд на державу і право як великі досягнення європейської культури. Для прибічників цього напряму державно-правові інститути повинні бути підпорядковані релігійним цінностям суспільства і повинні служити охороні моральності, але не перетворюватися на самостійні цінності громадського життя. Ф. М. Достоєвський про духовні цінності суспільства писав наступне: «Щоб людям зберегти отриману духовну цінність, слід негайно ж тягнуться одне до одного, і тоді тільки, роботою одне біля одного, одне для одного і одне з одним – тоді тільки й починають відшукувати люди: як би їм так влаштуватися, щоб зберегти отриману цінність, не втративши з неї нічого, як би відшукати таку громадську формулу спільного життя, що допомогла б їм висунути на весь світ, в самій повноті та славі, ту моральну цінність, яку вони отримали. І зверніть увагу, як тільки після часів і віків почав розхитуватися і слабшати в цій національності її ідеал духовний, так негайно ж почала падати і національність, а разом падав і увесь її громадський статут, померкнули усі ті громадські ідеали, які встигли в ній скластися. У якому характері складалася в народі релігія, в такому характері зароджувалися та формулювалися і громадські форми цього народу. Отже, громадські ідеали завжди прямо і органічно пов’язані з ідеалами моральними, а головне те, що поза сумнівом, з них тільки одних і виходять. Самі ж по собі ніколи не являються, бо, являючись, мають на меті лише здійснення морального прагнення цієї національності, як і оскільки це моральне прагнення в ній склалося. А отже, вдосконалення в дусі релігійному в житті народів є основа всьому, бо удосконалення і є сповідання отриманої релігії, а громадські ідеали самі, без цього прагнення до удосконалення, ніколи не приходять, і зародитися не можуть»[220]. Можна стверджувати, що Ф. М. Достоєвський сформулював закон про те, як виникають і розвиваються громадські і державні форми. Саме релігія, яку сповідує народ, припускає його державний устрій, забезпечує ефективність і силу державного організму. Зубожіння і розкладання релігійних ідеалів неминуче призводить до руйнування і загибелі громадських і державних форм. Тому щонайперше завдання громадського цілого – збереження релігійних цінностей народу і моральне удосконалення суспільства. В цьому випадку і державний устрій буде стійким, морально виправданим в очах суспільства. При збереженні релігійних цінностей держава впорається з охороною громадських інтересів і боротьбою зі злом.

Ідеалом державного розвитку ґрунтівники вважали переродження держави в церкву – єдність у вільній общині віруючих християн. У «Братах Карамазових» батько Паісій говорить: «Христос приходив встановити церкву на землі, царство небесне, зрозуміло, в небі, але в нього входять не інакше, як через церкву, а тому негідні ігри слів і каламбури тут неможливі, тому що каламбур ваш ґрунтований на найбільшому слові Христовому. Церква ж є воістину царство, і має бути царством, та явиться на землі як царство, на що є обіцяння»[221]. Державна організація суспільства усього лише сходинка в розвитку людства. Завдання держави – в насильницькій підтримці порядку і стримуванні зовнішнього зла. Але за своєю природою держава не здатна перетворити людину і викоренити зло в її душі. Гріх, що поборе в собі людина, більше не потребує державної машини, яка зберігається до тих пір, поки є порочні та злі душі. У морально досконалому суспільстві відпадає необхідність в існуванні держави. У недосконалому ж суспільстві функції держави дуже обмежені і зводяться, по-перше, до підтримки громадського порядку і зовнішньої справедливості в людських відносинах, по-друге, до протистояння зовнішньому ворогові. Держава вимагає порядку, але церковна община, основоположенням якої є моральність, живе проявом духу.

У «Братах Карамазових», описуючи бесіду Івана Карамазова з батьком Паісієм, Ф. М. Достоєвський послідовно і аргументовано розкриває християнський ідеал не лише громадського, але і державного устрою. «Уся думка моєї статті, – говорить Іван Федорович, – в тому, що в давні часи перших трьох віків християнства, останнє було на землі лише церквою і була лише церква. Коли ж римська язичницька держава забажала стати християнською, то неодмінно сталося так, що, ставши християнською, вона лише включила церкву в себе, але сама продовжувала залишатися державою язичницькою як і раніше, в надзвичайно багатьох своїх відправленнях. Так, поза сумнівом, і повинно було статися. Але в Римі, як у державі, занадто багато що залишилося від цивілізації і мудрості язичницької, як, наприклад, самі навіть цілі й основоположення держави. Христова ж церква, вступивши в державу не могла поступитися нічим зі своїх основ від того каменю, на якому стояла вона, і могла лише переслідувати не інакше як свої цілі, раз твердо поставлені і вказані їй самим Господом, між іншим: обернути весь світ, а отже, і всю стародавню язичницьку державу на церкву. Таким чином (тобто в цілях майбутнього), не церква повинна шукати собі певного місця в державі, як всякий громадський союз або як союз людей для релігійних цілей (як висловлюється про церкву автор, якому заперечую), а, навпаки, всяка земна держава повинна б згодом стати церквою цілком, і стати не чим іншим, як лише церквою, відхиливши всякі несхожі з церковними свої цілі. Усе ж це нічим не принизить державу, не відніме ні честі, ні слави її як великої держави, ні слави володарів її, а лише поставить її з неправдивої, ще язичницької і помилкової дороги на правильну і істинну дорогу, що єдина веде до вічних цілей. Ось чому автор книги «Основи церковно-громадського суду» судив би правильно, якби, знаходячи і пропонуючи ці основи, дивився б на них як на тимчасові, необхідні ще в наш грішний час, коли ще не звершився компроміс, але не більше. …Тобто двома словами, – упираючи на кожне слово, промовив знову батько Паісій, – по інших теоріях, що занадто з’ясувалися в наше дев’ятнадцяте століття, церква повинна перероджуватися в державу, йти з нижчого у вищий вид, щоб потім в нім зникнути, поступившись науці, духу часу і цивілізації. Якщо ж не хоче того і чинить опір, то відводиться їй в державі за те як би деякий лише кут, і то під наглядом, – і це повсюдно у наш час в сучасних європейських землях. По російському ж розумінню, і покладаючи на це надії, потрібно, щоб не церква перероджувалася в державу, як із нижчого у вищий тип, а, навпроти, держава повинна дійти до того, щоб стати єдиною лише церквою і нічим іншим більше. Це і буде, буде!»[222].

Державна організація суспільства хоча і потрібна в земному грішному житті, але не може бути межею громадської досконалості. Інтерпретуючи Ф. М. Достоєвського, можна стверджувати про те, що держава потрібна лише до тих пір, поки суспільство не стало церквою. У своєму земному житті людина повинна прагнути до соборної єдності, яка можлива у своєму завершенні лише на небесах, – у кінці земної історії. Земний град повинен перетворитися до свого ідеалу – общини віруючих без держави і закону. Церква не повинна використати в досягненні любові, добра і милосердя державних засобів – насильства, армії, суворих законів. Примусові механізми й інститути безсилі в дії на душу людини, на її духовну свободу. Зовні людина може і підкоритися, але всередині таїть злі і гріховні помисли, які при послабленні контролю держави виллються в агресивні злочини проти інших людей.

Філософсько-правова концепція Ф. М. Достоєвського формується вже в його ранній творчості (1846-1862 рр.), що видно з творів: «Бідні люди», «Неточка Незванова», «Хазяйка», «Принижені й ображені», «Записки з Мертвого дому», «Чесний злодій». Вона не сумісна із законодавчими системами, не ґрунтується і на римському праві. Як правило, персонажі творів Ф. М. Достоєвського не є законослухняними громадянами й опиняються в опозиції стосовно державних правових інститутів. Слід зазначити той факт, що персонажі творів ранньої творчості письменника беззахисні, саме тому і є потенційними злочинцями.

Ф. М. Достоєвський не спирається на традиції буржуазної демократичної правової системи. У правовому дискурсі письменника матеріальне майно не має великої цінності, гроші не є еквівалентом особистості і не можуть бути мірилом її цінності. Вищесказане особливо яскраво відображене в творах «Бідні люди», «Чесний злодій», «Принижені й ображені».

Митець створив оригінальну самобутню філософсько-правову концепцію, що враховує традиції лише природного права. Письменник відмовляється від норм позитивного права, він викриває безсилля російської чиновницько-правової системи передреформного періоду як в захисті честі та гідності особистості – суб’єкта права, так і покаранні та виправленні злочинців. Його філософсько-правова концепція у своїй онтології передбачає, по-перше, первинну рівність людей, по-друге, право, що стверджує принципи совісного суду, що виправдовує недонесення про чужий злочин. В основі онтології правової концепції Ф. М. Достоєвського лежать православні етичні норми, що заміщають юридичні категорії. Поза лоном православної культури право не отримує духовного виправдання. У цьому полягає національна самобутність істинно народних начал права, відображених Ф. М. Достоєвським в його правовій концепції.

Антиномії правової свідомості Ф. М. Достоєвського знаходять відповідне відображення в антиноміях картини буття. Основоположними опозиціями правової концепції Ф. М. Достоєвського є:

· милосердя – покарання згідно із законом;

· співчуття до ближнього – передача злочинця в руки влади;

· суд по совісті – офіційний суд;

· святість – гріх;

· гординя – покора;

· людський суд – Небесний суд.

Зі сфери побуту злочин переводиться в сферу буття і стає призмою, яка визначає моральну суть і духовний потенціал особистості. Сполучення побутового і сакрального планів, як, наприклад, у творах «Неточка Незванова», «Хазяйка», «Чесний злодій», «Записки з Мертвого дому», «Принижені і ображені», пояснює, чому кримінальна ситуація зазвичай вирішується без суду. Вона вирішується поза державними чиновницько-правовими інстанціями. У метафізичному контексті і в контексті естетичному останнє рішення – вищий суд – належить Богові.

Онтологія філософсько-правової концепції Ф. М. Достоєвського ґрунтується на суб’єктивних смислових структурах:

· на переважанні морально-психологічного осмислення злочину над юридичним осмисленням;

· на описі злочину як гріха;

· на принципі дублювання кримінальних історій;

· на принципі рефлексії свідомості злочинців і їх жертв.

Вказані онтологічні смислові структури зумовили характер персонажів правового дискурсу в творчості Ф. М. Достоєвського. Це, по-перше, оповідач-експериментатор – інтелігент, що розслідує істини в ситуації «спокуси». По-друге, його антипод – представник державного правопорядку – поліцейський чиновник. По-третє, лиходій, що втілює онтологічне зло. По-четверте, «чесний злодій». По-п’яте, красуня, в образі якої з’єднуються рокова влада і «слабке серце». У ранній творчості Ф. М. Достоєвського склалися головні елементи психологічного плану правового дискурсу: «сон», «сповідь», «егоїзм страждання», «амбівалентність провини в злочині злочинця і потерпілого».

Звернемо увагу читача на те, що схема кримінальної події в творах Ф. М. Достоєвського завжди одна і та ж. Вона містить наступні елементи: по-перше, спокуса – створення криміногенної ситуації, по-друге, падіння – скоєння злочину, по-третє, покаяння – суд, по-четверте, спокутування провини – покарання. Письменник неухильно наслідує традиції російської літератури, де злочин розглядається як етична проблема. Саме тому для письменника важливе з’ясування не слідчо-юридичної істини, усіх обставин і деталей злочинного діяння, а морально-релігійний план протизаконного вчинку. Ф. М. Достоєвський постійно вказує на той факт, що у вузьких рамках чиновницько-правової системи неможливе виправлення людини, яка переступила моральні норми і, як наслідок, неможливе відновлення справедливості.

У ранній творчості письменник свідомо не розкриває подробиці кримінальної події і не демонструє в тексті механізми її функціонування. Деталі кримінальної події можливо інтерпретувати тільки шляхом реконструкції, аналізуючи сюжетний паралелізм – дві крадіжки в оповіданні «Чесний злодій», здійснені Єфімовим, два вбивства в повісті «Неточка Незванова», дві кримінальні історії в романі «Принижені й ображені». При цьому спостерігається тенденція до витіснення офіційного суду на периферію сюжету і зміщення акценту на внутрішній суд – суд совісті людини. Вищезгадана тенденція формується в творах «Неточка Незванова», «Бідні люди», «Хазяйка», «Принижені й ображені». Намагаючись проникнути в таємниці мотивації злочину, письменник осмислює «життя душі» на чотирьох рівнях:

· підсвідомі, деструктивні імпульси;

· архетип поведінкової моделі;

· екзистенція індивіда, що залишається наодинці з Богом і самим собою;

· соціальна самосвідомість особистості, що проявляється в наслідуванні соціальних стереотипів поведінки.

У філософсько-правовій концепції Ф. М. Достоєвського проблема злочину та кари розкривається в соціальному, етичному, психологічному контекстах. Займаючи свою неповторну позицію відносно культурної, правової свідомості особистості, Ф. М. Достоєвський ставить і оригінально вирішує актуальні правові проблеми: порочної організації офіційної юстиції, хабарництва, судових помилок, відсутності презумпції невинності, практики доносів. При цьому письменник розглядає як одну з головних проблем право людини на суд іншої, стверджуючи пріоритет Вищого божого суду. У ранній творчості Ф. М. Достоєвського простежується художня національна концепція права, що спирається на пласт біографічних джерел.

Питання права розглянуті Ф. М. Достоєвським в антропологічному контексті, він перетворений на питання про людську сутність. У критичних ситуаціях проявляється моральний потенціал особистості його героїв. Тому, критикуючи чиновницько-правову систему, письменник виводить персонажів з правового простору закону в сферу пошуку і надбання духовних цінностей, ставлячи євангельські істини вище за авторитет канонічного права. Замість правозахисного процесу він пропонує моральне слідство, коли наодинці залишаються злочинець і його жертва. Ф. М. Достоєвський постійно, і в ранній, і в пізній творчості, ставить проблему співвідношення юридичної і моральної відповідальності. В онтології його філософсько-правової концепції в центрі уваги – суб’єктивна сторона злочину, особистість правопорушника і пом’якшувальні обставини. Правові обов’язки громадян замінюються моральними стосунками у дусі християнської православної етики.

В якості висновкуможна зазначити, щоосновоположенням онтології філософсько-правової концепції Ф. М. Достоєвського є ґрунтівництво. Ф. М. Достоєвський створив оригінальну самобутню філософсько-правову концепцію, що враховує традиції лише природного права. Його філософсько-правова концепція у своїй онтології передбачає, по-перше, первинну рівність людей, по-друге, право, що затверджує принципи совісного суду. В основі онтології правової концепції Ф. М. Достоєвського лежать православні етичні норми, що заміщають юридичні категорії. Поза лоном православної культури право не отримує духовного виправдання. У цьому полягає національна самобутність істинно народних начал права, відображених Ф. М. Достоєвським в його філософсько-правовій концепції.