Непротивлення злу насильством 4 страница

Природа підлегла природній необхідності - причинно-наслідковим зв'язкам. Випадковості в такому світі неможливі.

Спіноза називав конкретні речі модусом субстанції, а свідомість індивіда - модусом мислення.

Людське мислення на нижчому, плотському ступені недосконало, схильно до пристрастей. Воно може (і повинно, на думку Спінози) піднестися до адекватного пізнання речей. Адекватне пізнання речей в їх божественній необхідності можливе тільки за допомогою розуму. Воно приводить до вищої чесноти - "інтелектуальної любові до Бога".

Щастя полягає в пізнанні, заспокоєнні душі, витікаючому із споглядання Бога.

Пізнання є основою свободи особи, етичного вдосконалення особи.

Спіноза писав, що людині тільки здається, що вона чинить вільно, людьми володіють пристрасті.

Стимулами діяльності людини є егоїстичні інтереси і афекти (основні афекти, що впливають на душу людини - бажання, радість, печаль). Пасивні афекти (пристрасті) викликані неадекватними ідеями плотсько-абстрактного пізнання.

Для правильного життя необхідні відмова від суб'єктивістського, плотського пізнання, єдність розуму і воля. За допомогою розуму людина може одержати владу над афектами, подолати егоїстичні прагнення, досягти пізнання субстанції (Бога), її атрибутів і модусів, світобудови.

Моральна досконалість є результатом вищого ступеня інтелектуального споглядання, злиття людини з субстанцією. Моральне вдосконалення людини сприяє піднесенню над суєтою,життєвими негодами, отриманню істинної свободи, споглядальної любові до Бога.

Питання 4. Етична мораль Нового часу. Французькі матеріалісти

1. Клод-Адріан Гельвеций

2. Поль-Генріх-Дітріх Гольбах

3. Жан-Жак Руссо

1. Гельвеций Клод-Адріан (1715 - 1771) - філософ-сенсуаліст, діяч Освіти, ідеолог буржуазної революції. Основні твори: "Про розум", "Про людину, її розумових здібностях і її вихованні".

На думку Гельвеция, діяльність людського розуму зводиться до відчуття, тобто порівнянню відчуттів. Людина народжується морально нейтральною (ні злим, ні добрим), здібною до фізичної чутливості. Чутливість є джерелом пристрастей і діяльності людини.

Прагнення на щастя є чеснотою.

Справедливість - це основа життя людини і суспільства, чеснота пов'язана із загальною користю.

Гельвеций вважав, що людина повинна стати "розумним егоїстом", суміщати егоїстичне прагнення до вигоди і благо суспільства.

Задача держави, закону і моралі - зв'язати інтереси індивіда і суспільства, затверджувати справедливість, викорінювати вади.

Політика, яка спрямована на досягнення щастя людства, співпадає з етикою і є основою моральності людини.

Гуманність, за словами Гельвеция, - це "згусток всіх інших чеснот" (справедливості, громадського обов'язку і ін.).

2. Філософ-матеріаліст Гольбах Поль-Генріх-Дітріх (1723 - 1789) в своїх працях "Основи загальної моралі, або Катехізис природи", "Соціальна система, або Природні принципи моралі і політики" і ін. розвивав ідеї Гельвеция. Він вважав:

• всі знання і ідеї людина одержує за допомогою відчуттів;

• матерія - це все, що діє на відчуття людини;

• суттю матерії є рух.

Гольбах стверджував, що метою кожної істоти є самозбереження, а двигуном діяльності людини є прагнення до благополуччя.

Нерівність людей в суспільстві створює можливість для співпраці і обміну результатами їх діяльності на основі взаємної користі.

Справедливість в суспільстві досягається за допомогою розумних законів подолання несправедливих умов в суспільстві, виховання і навчання людини.

Моральність заснована на солідарності інтересів особи і суспільства.

Основа моралі - інтереси людини, її зміст - позбавлення людини від страждань. Основні моральні якості особи: справедливість, помірність, розсудливість, суспільно корисна діяльність.

Мораль, орієнтована на благо суспільства, корисна індивіду, оскільки дозволяє йому реалізувати свої інтереси. Гольбах писав: "Чеснота... - користь людей, сполучених в суспільстві".

3. Жан-Жак Руссо (1712 - 1778) був ідеологом Великої французької революції. Основні праці: "Про суспільний договір", "Міркування про походження і підстави нерівності між людьми" і ін.

Егоїзм, індивідуалізм буржуазного суспільства, на думку філософа засновані на приватній власності, є джерелом вад несправедливості. Порядок і дисципліна в суспільстві підтримується:

• жорстким примушенням;

• вірою в Божу відплату;

• добровільною угодою громадян.

Основою моральності Руссо вважав природне прагнення людини до свободи і щастя, прихильність і співчуття. Мораль же відображає відносин людей, які виникли в результаті суспільного договору.

Руссо вважав, що:

• людина за своєю природою істота не розумна, а емоційна, тому що чутливість передує роздуму;

• етичні уявлення, що склалися під впливом культури є помилковими;

• цивілізація руйнує природну доброзичливість і милосердя людей.

Мислитель вважав моральним ідеалом "природний стан людини і надавав велике значення безпосередньому природному відчуттю людини. Ради збереження цього відчуття Руссо закликав до повернення до природи, простоти, "природного стану" людини.

Велике значення мислитель надавав вихованню:

• відчуттям і чеснотам можна навчити;

• до особи дитини необхідно відноситися з повагою, прагнути розвивати його природні здібності і інтереси;

• етичне виховання потрібне поєднувати з фізичним;

• егоїстичне себелюбство повинне бути замінене на любов до вітчизни.

Головною нагородою для людини є суспільне визнання чеснот, пошана.

Французькі Просвітителі стверджували, що в результаті морального вдосконалення людини можливі об'єднання егоїстичних інтересів в загальний інтерес, гармонія людини і суспільства.

Питання 5. Розвиток етичної думки Нового часу.

Етична система І. Канта

1. Емпіричний світ. Світ ноуменів

2. Класифікація імперативів

3. Формулювання категоричного імперативу

1. Німецький філософ Іммануїл Кант (1724 - 1804) є засновником критичної філософії, першим здійснив теоретичний аналіз моральності. Праці Канта, присвячені етичним проблемам: Основи метафізики моральності", "Релігія в межах тільки розуму", "Критика практичного розуму", "Метафізика вдач" і ін.

Кант визначив межі пізнання. У роботі "Критика практичного розуму" він встановив непізнаваність речей самих по собі, "річ собі" - ноуменів. Вони:

• знаходяться поза простором, часом, причинністю;

• не залежать від сприйняття людей;

• основною їх властивістю є свобода.

Людина нічого не може представити поза простором, часом, причинністю, які вона сприймає як свій плотський досвід. Ноумени, впливаючи на свідомість людей, породжують явища зовнішнього емпіричного світу - "речі для нас", феномени. Вони:

• доступні розумінню людей;

• суб'єктивні, існують не самі по собі, а тільки в уяві людей.

Емпіричний світ феноменів заснований на законі необхідності, егоїстичний. У ньому людина повинна відстоювати свої інтереси і повністю підкорятися необхідності.

Кожна людина одночасно належить світу феноменів (як істота плотська) і світу ноуменів (як істота розумна).

У надемпірічномусвіті людина:

• володіє свободою волі;

• підкоряється етичному закону;

• вірить в Бога і безсмертя душі.

Існування світу ноуменів - постулат, "точка зору, яку розум вимушений прийняти поза явищами для того, щоб мислити себе практичним" (І. Кант).

Людина має право вибору: підкорятися емпіричним прагненням або практичному розуму. І разом з тим вона повинна, на думку Канта, підкорятися імперативам (велінням) практичного розуму.

2. Кант виділяв імперативи:

• гіпотетичні - укази, що зв'язують практичні цілі індивідів з умовами їх досягнення ("якщо хочеш бути поважаним, будь чесним" і т. п.). Вони залежать від обставин і періодично міняються. Вчинки, досконалі по велінню гіпотетичних імперативів, Кант називав легальними. Вони можуть приносити людині користь, але не є моральними;

• категоричний(безумовний) імператив заснований на апріорному (переддосвідному) законі моралі. Цей закон:

• носить безумовний і загальний характер, не є конкретним розпорядженням, а тільки задає спрямованість свідомості і діяльності;

• не залежить від конкретних обставин і приватних емпіричних цілей, реалізується в будь-яких обставинах;

• є регулятивним принципом, диктує образ поведінки в будь-яких обставинах;

затверджує необхідність виконання обов'язку по відношенню до інших людей,

є самоцінним.

Кант дав декілька формулювань категоричного імперативу.

"Поступай згідно такій максимі, яка... сама може стати загальним законом" (максима - суб'єктивний принцип поведінки). Це означає, що людина повинна поводитися так, щоб її поведінка була:

схвалена всіма людьми;

відтворена всіма людьми.

На відміну від "золотого правила моралі" категоричний імператив не концентрує увагу на вигоді людини. Вищою метою моральної поведінки Кант вважав благо всього людства.

"Поступай так, щоб ти завжди відносився до людства і в своїй особі, і в особі всякого іншого так само, як до мети, і ніколи не відносився б до нього тільки як до засобу". Кант стверджував, що будь-яка людина:

• володіє гідністю;

• абсолютно цінна;

• є метою сама по собі, а значить, не може бути засобом.

Кант закликав людей не втрачати гідності і не дозволяти іншим ущемляти її.

Всі якості людини, зовнішні блага набувають моральних характеристик тільки завдяки добрій волі. Вона безумовна, не схильна до впливу зовнішніх мотивів, є здатністю розумної істоти поступати згідно законам.

Кант надавав велике значення добрій волі людини, її прагненню утілити в життя категоричний імператив. Благий намір цінний сам по собі, навіть якщо результат не був досягнутий.

Кант сформулював принцип згідно якому воля кожної людини (розумної істоти) сама може встановлювати загальні закони.

Суб'єктивним принципом моральності є борг, який полягає в :

чистоті етичного мотиву (мотивом діяльності є етичний закон);

твердості етичних переконань.

Через борг затверджуються загальність морального закону і гідність особи.

У праці "Основоположення до метафізики вдач" Кант сформулював аксіому своєї етичної теорії:

• моральний закон заснований на абсолютній необхідності;

• етичні норми категоричні, безумовні, їх не можна порушувати нікому і ні за яких обставин. Вони задають межі, переступивши які, людина втрачає гідність.

Питання 6. Розвиток етичної думки Нового часу. Етична концепція

Ф. Гегеля

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 - 1831) розвивав теорію діалектики, визначив значення етики в системі суспільних відносин. Свої етичні погляди філософ висловив в працях "Філософія права", "Феноменологія духу", "Енциклопедія філософських наук". Гегель розмежував поняття "мораль" і "моральність". Моральність - це об'єктивний аспект вчинків людини, те, якими вони є насправді. Моральність:

• співпадає з вдачами суспільства на даному етапі його розвитку, є суспільною природою людини;

• об'єднана з політичною свідомістю людей;

• не пов'язана з волею індивіда;

• це подолання людиною своєї природної природи, підпорядкування індивідуальності інтересам держави. Формами розвитку моральності є: сім'я, суспільство, держава.

Основними етичними цінностями Гегель вважав працю і силу духу, виражену в діяльності людини. Людина, зайнята творчою працею, є двигуном історичного прогресу. Гегель розвивав ідею Канта про моральність як подолання природної природи індивіда. Оскільки суспільний інтерес вищий за інтереси індивіда, то суспільна моральність вища індивідуальної моральності.

Гегель, полемізуючи з Кантом, стверджував, що не можна зводити переконання і совість індивіда в ранг закону. "Єдність суб'єктивності і об'єктивного в собі... є моральність". Зміст моральності - моральні закони, якими керуються члени суспільства.

Гегель вважав, що з переходом в кожну нову історичну епоху моральність підіймається на вищий ступінь розвитку.

Мораль - суб'єктивний аспект вчинків людини, якими вона їх бачить. Це сфера особових переконань, оцінок, переживань. Мораль є результатом сучасного класового суспільства, в якому люди роз'єднані, відчужені від держави. Вони повинні керуватися юридичними нормами і виконувати певні обов'язки. Поза юридичним примушенням можливі моральна свідомість (воля і борг) і моральний вибір.

Згідно Гегелю моральність - це форма співвідношення індивіда і суспільства, властива даному історичному періоду, ступінь розвитку суспільства. Гегель стверджував, що на якісно новому ступені розвитку будуть відроджені античні ідеали:

-вільний розвиток всіх шарів суспільства;

• подолання атомізації інтересів;

• злиття моральності із законом держави та ін.

Зло Гегель вважав рушійною силою історичного розвитку і розглядав як позитивний чинник.

Гегель розмежовує поняття "свобода" і "свавілля".

Свавілля - свобода дій, що суперечить моральності.

Свобода - це:

• з'єднання розуму і волі;

• пізнана необхідність;

• заміна егоїстичних інтересів загальними.

Питання 7. Розвиток етичної думки Нового часу. Моральна концепція Л. Фейєрбаха

Людвіг Андреас Фейєрбах (1804 - 1872) був одним з опонентів Гегеля. Він дотримувався традиції антропологічного матеріалізму. Етичні проблеми Фейєрбах розглядав в роботах "Думки про смерть і безсмертя", "Суть християнства", "Евдемонізм", "Основи філософії майбутнього".

Фейєрбах стверджував, що природа існувала раніше, ніж дух ("..Бог створив людину, а людина створила богів"), і не зводиться до механічних законів.

Релігія має земне коріння (гносеологія, психологія) і є ілюзорним баченням миру. А людина вклала в ідею Бога промінь з боку свого духу.

Фейєрбах стверджував, що людина повинна поклонятися тільки людині ("Людина людині Бог"). Людина - істота природна, психофізична, страждаюча і охоча.

Прагнення людини до щастя є:

• головним її прагненням;

• природним прагненням;

• моральним прагненням, основою моралі.

На думку Фейєрбаха, бажанням людини досягти щастя можна пояснити співчуття, аскетизм і навіть самогубство. Критикуючи навчання Канта, Фейєрбах відкидав борг як основну мету людини.

Фейєрбах вважав, що:

• людина завжди знаходиться у відносинах з іншими людьми;

• у основі співтовариства людей лежить зв'язок двох людей ("Я і Ти");

• основою соціального життя є міжособистісні відносини;

• борг людини - піклуватися про щастя людей, з якими вона знаходиться у відносинах, тобто щастя може бути тільки обопільним;

• кращою формою відносин між людьми є любов.

Фейєрбах вважав статеву любов прообразом, зразком будь-якої любові:

батьківської, братської і т.д. Любов (будь-яку) Фейєрбах вважав ознакою буття, виразом творчості людей, прагненням до самовдосконалення (любов, спрямована на себе).

Відчуття любові - це самовідчуття людства, єдність людей, загальний принцип філософії.

Головною задачею філософії Фейєрбах вважав допомогу людству в досягненні щастя.

Питання 8. Розвиток етичної думки Нового часу. Песимістична концепція А. Шопенгауера

1. "Світ як уявлення"

2. "Світ як воля"

3 Моральність

1. Артур Шопенгауер (1788 - 1860) - автор песимістичної концепції моралі. Етичні проблеми зачіпав в роботах "Світ як воля і уявлення", "Про волю в природі", "Дві основні проблеми етики" і ін.

"Світ як уявлення". Шопенгауер вважав:

• речі, дані у просторі та часі є простими явищами;

• простір і час - це суб'єктивні явища;

• мир, існуючий у просторі та часі, - те, що людині здається, "мозкова примара".

Істинна реальність (у Канта - "речі в собі"):

• існує як воля ("світ як воля");

• діє поза інтелектом людей;

• є прагненням, сліпою всепроникауючою силою.

2."Світ як воля". Відштовхуючись від ідей Канта, Шопенгауер стверджував, що:

• у основі всесвіту лежить воля;

• воля - ірраціональна сила, "річ в собі", незбагненна розуму людини (як кантівський ноумен).

Шопенгауер розумів волю як свідоме бажання, несвідомий інстинкт, "сліпу волю до життя", яке осягне внутрішнім сприйняттям людини.

Тим, що суть світу - воля - безрозсудна і сліпа, Шопенгауер пояснював недосконалість нашого світу (він стверджував, що це - гірший з світів). В світі відбувається "боротьба всіх проти всіх" - джерело всіх страждань на землі.

У житті людини насолода після того, як вона досягнута, залишає відчуття незадоволеності. Задоволення - це недовговічна відсутність страждань, реальним є тільки страждання.

Позбавлення від страждань можливе за допомогою подолання "волі до життя", переходу в тишу, небуття (аналог буддійської нірвани) -"квиєтива волі". "Квиєтиви волі" можна досягти за допомогою співчуття, філософського пізнання, естетичного споглядання.

3. Дії, мотивом яких є бажання особистого блага, Шопенгауер вважав егоїстичними, аморальними. Критерієм моральності Шопенгауер вважав відсутність егоїстичних мотивів.

Єдина форма моральності - взаємна симпатія людей. Чуже страждання повинне сприйматися як своє.

Співчуття Шопенгауер підрозділяв на дві норми поведінки:

• пасивне співчуття ("не шкодь");

• активне співчуття (''допомагай").

Шлях до припинення страждань лежить "через свідоме придушення волі аскетичним запереченням життя, відмовою від прагнення до продовження роду і тим самим - відмовою від постійного ланцюга мук" (А. Шопенгауер).

Питання 9. Розвиток етичної думки Нового часу. Філософія Ф. Ніцше

1."Мораль рабів"

2. "Вторинне переживання"

3. Мораль "надлюдини"

4. Добро і зло, хороше і погане

1. Фрідріх Вільгельм Ніцше (1844 - 1900) свої етичні думки висловив в працях: "Людське, дуже людське", "По той бік добра і зла", "До генеалогії моралі", "Так говорив Заратустра", "антихристиянин" і ін.

Ніцше знаходився під впливом ідей Шопенгауера. Він затверджував мораль через її радикальне заперечення, поставив питання про цінність моральних цінностей, зробив їх предметом філософського сумніву.

Згідно Ніцше задача етики полягає в критиці моральної свідомості. Ніцше стверджував, що існує багато моралей, які можна розділити на типи. Серед них - "мораль рабів". Вона панує в Європі, сформувалася під впливом античної і християнської етики і відображена в гуманістичних традиціях людства.

Основною характеристикою рабської моралі, відміченої Ніцше, є претензія на безумовність, абсолютність. Мораль ототожнюється з абсолютною, останньою істиною. Ніцше стверджував, що уявлення про недосяжний абсолют є помилковими, вигадкою, яка дозволяє людині примиритися з своєю нікчемністю, виправдати себе. ("Поставити ідеал... "святого Бога" - і перед лицем його... бути упевненим в своїй негідності".) Рабська мораль є стадною, знеособлюючою. Вона:

• відстоює інтереси спільноти (стада), а не особи;

• спрямовує солідарність, милосердя, співчуття на підтримку хворих, убогих і невдах;

• вимагає зречення від своїх інтересів, придушення свого "я" ради служіння інтересам більшості;

• через норми моралі зрівнює всіх індивідів.

Відчуженість моралі виражається в її самоцінності, нагородою чесноти є сама чеснота.

Лицемірство рабської моралі є слідством помилковості моралі по відношенню до реального життя. Мораль виступає від імені абсолюту, якого не існує, протистоїть природному егоїзму, властивому життю.

Найбрехливішою, на думку Ніцше, є мораль в чистому вигляді. Засуджуючи чужі вади, вона може прикривати і виправдовувати заздрість засуджуючого, бажання вдаватися до тих же вад, його невміння і обмеженість. Засудження самого себе також брехливі, а розкаяння совісті - різновид самовдоволення.

2. Феномен Ressentiment (фр.- вторинне переживання) був відкритий Ніцше в результаті психологічних досліджень. Цей складний психофізичний комплекс Ніцше вважав мотивом моралі. Складові цього мотиву:

• первинні неприємні емоції (злість, сором, образа), викликані приниженням гідності людини. Це приниження є постійним і закономірним, витікає з положення людини по відношенню до інших людей;

• вторинне переживання первинних емоцій (спогад), їх переосмислення, результатом якого є ненависть, відчуття мести і др.;

• усвідомлення неможливості мести, тобто нанесена образа є слідством вищого положення (або переваги) кривдника;

• відчуття безсилля і відчаю;

• спрага мести, не маючи нагоди утілитися в адекватні вчинки, трансформується.

Ressentiment одержує ідеальне втілення, безсилля перетворюється на силу (наприклад, людина вірить в розплату за свої образи на тому світі), відчуття відділяється від конкретних осіб, соціального положення.

Ніцше визначав Ressentiment як уявну помсту, помсту безсилого, як витиснену ненависть.

Ressentiment існує в двох формах.

• стадна мораль - вона екстравертна (переносить відчуття вини назовні);

• аскетичний ідеал - він інтровертен (переносить вину всередину).

Ніцше стверджував, що Ressentiment, що утілився в європейську мораль, є єдино доступною рабам формою опору. Він перешкоджає піднесенню людини і встановленню щирих відносин між людьми.

3. Мораль "надлюдини". Ніцше критикував мораль з позицій моралі:

вона орієнтована на корисність стада і не може містити любові до ближнього. Мораль принижує людину, співчуття (християнське або соціалістичне) безглузде, це співчуття того, хто сам страждає. Справжнім є співчуття сильних.

Ніцше виділяв етапи розвитку моралі:

• Аморальний - вчинок оцінюється по його наслідках;

• моральний - вчинок оцінюється по намірах;

• позаморальний - наміри вчинків - лише їх "поверхня і оболонка".

У розвитку європейської моральності Ніцше виділяв два напрями, які розрізняються по цінностях, чеснотах, носіях моральності і ін.:

• аристократична (рицарська) моральність;

• міщанська моральність, яка в результаті синтезу християнської моралі і буржуазної практики стала очолюючою.

Ніцше вважав, що нова мораль повинна повернутися до аристократизму. Аристократизм - синонім всього благородного, високого. Частіше зустрічається в середовищі аристократів, але не є їх привілеєм.

Аристократичні чесноти (особливості моралі "надлюдини"), описані Ніцше:

• "готовність до величезної відповідальності";

• "відірваність від натовпу... її чеснот";

• "захист того, чого не розуміють і що обмовляють";

• "шанування правдивості, безстрашності" і ін.

Також властивостями аристократизму є презирство:

• людини боязкої, малодушної;

• "думаючого про вузьку користь";

• "собачої породи людей, що виносять погане поводження";

• "лестивців і перш за все лестивцям".

Основні особливості "надлюдського" типу людей:

• усвідомлення себе не "функцією", а "значенням", мірилом цінностей;

• самодостатність в своїй величі;

• здібність і готовність до великої відповідальності;

• природжений аристократизм, що поєднується з природною потребою індивіда в самоствердженні.

Чесноти аристократа, філософа і ін. - природне слідство його натури, умов життя, його потреба, спосіб життя.

4. Ніцшеанська "надлюдина" знаходиться "по той бік добра і зла". Згідно Ніцше поняття "добро" і "зло" - результат протесту рабів. Поняття "зло" первинне, є персоніфікацією ворогів, всього того, що рабині не могли подолати. Поняття "добро" виникло як антипод зла, це трансформована заздрість, нездійснена помста.

Асоціації Ніцше: добро - ілюзія добра, слабкість, бездіяльність, убогість чоловіка; зло - розум,хитрість, руйнівна потужність.

Подолати рабську мораль - значить ставати "по той бік добра і зла", залишити під собою ілюзію морального засудження. ("Ця вимога витікає з пізнання, сформульованого вперше мною: що не існує зовсім ніяких моральних фактів". Ніцше.)

Ніцше розмежовував поняття "хороше" і "погане":

• хороше - це високе, знатне;

• погане - низовинне, на відміну від зла не є предметом роздумів, пояснень, а просто ігнорується. ("...Ворога не вважають поганим він здібний до відплати... Не той, хто заподіює нам шкоду, а той, хто порушує презирство, вважається поганим".)

Ніцше вважав, що позиція "надлюдини" не підриває мораль: "бути "по той бік добра і зла"... - це не значить "по той бік хорошого і поганого".

Питання 10. Розвиток етичної думки Нового часу. Теорія утилітаризму Д. Мілля

1. Принцип користі

2. Етичні санкції. Рівні моральності. Щастя

1. Англійський філософ Джон Стюарт Мілль (1806 - 1873) розвинув і методологічно обґрунтував етичну теорію утилітаризму.Утилітаризм (від лат. utilitas - користь) - переконання, що в основі моралі лежить прагнення до загального блага, користі - "найбільше щастя найбільшого числа людей"

(Д. Мілль).Мілль систематизував свої етичні погляди в працях "Утилітаризм", "Основи політекономії" і ін. Він розвивав ідеї свого вчителя

Бентама (1748 - 1832) - засновника утилітаристської етичної доктрини.

Мілль стверджував, що:

• всі люди прагнуть до задоволення своїх потреб і бажань;

• щастя людини полягає в безперервному задоволенні і відсутності страждань.

Критерієм моральної оцінки задоволення, вигоди (а також всіх явищ життя) в утилітаризмі є відповідність вищої мети - спільному щастю. Благо полягає не в задоволенні особистих інтересів.