Вчення Платона про право і закони
На думку Платона, право має дві іпостасі - метафізичну й емпіричну. Метафізична іпостась - це ідеальне «метаправо» (природне право) як можливість існування досконалого законодавства та оптимального правопорядку, емпірична - це живе право, яке існує в соціальній реальності, або позитивне право. Між ними встановлюється причинний зв'язок, який не повинен перериватися, аби не завдати шкоди державам і народам. Ідеального права в реальному житті немає.У свою чергу позитивне право являє собою лише бліду тінь ідеального права. Але це не означає, що ідеального права немає взагалі. Воно існує як сукупність вихідних імперативів, які відповідають вищому призначенню людського існування і тих інституцій, у форми яких одягнене їхнє буття.
Закони, за Платоном, — це визначення розуму, установлені заради загального блага всієї держави. «Там, де закони встановлено в інтересах кількох людей, йдеться не про державний устрій, а лише про внутрішні сварки, і те, що вважається там справедливістю, не має цього ймення. Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під будь-чиєю владою. Там же, де закон — володар над правителями, а вони — його раби, я вбачаю порятунок держави і всі блага, що їх можуть дарувати державам боги». Мова при цьому йде про справедливі закони –“визначення Розуму”, які встановлюються заради загальної користі всієї держави в цілому, а не якоїсь відокремленої групи, що захопила владу.[1]
У «Законах» викладена і теорія закону, принципи законодавства. Законодавець, вважає автор діалогу, повинен охопити в законах усі правовідносини, в які вступає людина від народження і до самої смерті. У законах необхідно закріпити шанування богів, героїв і батьків. Законодавець повинен правильно оцінювати честь і безчестя, вищі цінності, блага людини (душа, здоров'я, краса) і нижчі (майно, статок). Закони не повинні встановлювати «могутні і незмішані влади» у державі. «Законодавець повинен мати на увазі трояку мету: щоб влаштовувана держава була вільною, внутрішньо дружелюбною і володіла розумом».[1]
Платон вважав: правильні закони роблять щасливими тих, хто ними користається, надаючи їм усі блага.Тексти законів, на думку Платона, повинні відрізнятися ясністю, чіткістю, стислістю, мати вступ. Законодавцю не можна висловлювати дві різних думки щодо одного й того ж. Закони потрібні непорушні, усякого роду нововведенням він оголошує війну.
Погляди Платона на право та закон у діалозі “Політик”[ред. • ред. код]
У діалозі “Політик” Платон виділив форми держави,засновані на законі. За його словами, монархія, аристократія і демократія спираються на закон, тоді як тиранія,олігархія і збочена демократія управляються всупереч існуючим в них законам і звичаям.Однак всі перераховані форми правління, як підкреслювалося в діалозі, є відступами від ідеальної, ”справжньої” держави, де політик одноосібно здійснює владу, ”керуючись знаннями”.
Погляди Платона на право та закон у діалозі «Закони»[ред. • ред. код]
«Закони» — останній діалог Платона. У «Законах» Платон зображує «другий по достоїнству» державний лад, наближаючи його до грецьких полісів. Вважається, щофілософ переглянув свої вчення щодо держави, викладених раніше в діалозі «Держава».
Платон докладно описує в діалозі організацію державної влади і закони найкращого ладу. На відміну від першого проекту тут проводяться ідеї змішаної форми держави та поєднання моральних методів здійснення влади з правовими.
Всі виборні державні органи і правителі зобов'язані діяти в точній відповідності з законом. Що ж стосується мудреців з нічних «зборів», то вони причетні до божественної істини і в цьому сенсі стоять над законом.
Погодившись з тим, що суспільне життя необхідно врегулювати нормами писаного права, Платон не міг зі своїми ідейними міркуваннями допустити верховенство закону над релігійною мораллю. «Адже якби з волі божественної долі з'явилася коли-небудь людина, досить здібна за своєю природою до засвоєння цих поглядів, — писав Платон, — то вона зовсім не потребувала б законів, які б нею керували. Ні закон, ні якийсь розпорядок не стоять вище знання.»[2]
У діалозі «Закони» Платон писав: «Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під чиєюсь владою. Там же, де закон — владика над правителями, а вони — його раби, я вбачаю порятунок держави і всі блага, які тільки можуть дарувати державам боги.»[2]
Ієрархія буття
«Республіка» Платона, видання 1713 року
Парменідівське протиставлення широго буття і світу становлення розроблене Платоном у виді ряду ієрархічних структур. У «Бенкеті»розглянута ієрархія краси, що веде нас від плотської краси до краси душі, вдач і звичаїв, наук і гарного самого по собі, вище котрого тільки благо і до якого причетні всі інші види прекрасного. У «Федоні» тутешній землі (подобі) протипоставлена щира (зразок-парадигма). У «Державі» буття, розум-зразок, ідея в якості прекрасного підпорядковані благу, якому у почуттєвому світі відповідає Сонце. У «Тимеї» благий Деміурґ, тотожний із сферою розуму-парадигми, що подає область нетварного вічного буття, творить (родить) світову душу і доручає богам створення окремих душ, здійснюючи тим самим перехід до сфери становлення і часу.
Критерій і метод пізнання[ред. • ред. код]
Критерій, що дозволяє правильно орієнтуватися у світі почуттєвих даностей, Платон задовго до Канта формулює так «…не у враженнях полягає знання, а в умовиводах про неї, тому що, певне, саме тут можна схопити сутність і істину, там же — немає» («Теетет»). Ні відчуття, ні правильні думки, ні пояснення їх не дають ще знання як такого, хоча і необхідні для підступу до нього. Над ними стоїть розумова (дискусійна) спроможність, а її перевершує розум, що споглядає справжнє буття. Цієї ієрархії пізнавальних спроможностей відповідають: ім'я, словесне визначення, уявний образ речі (тобто виникаюче в нас уявлення про неї), або її ідея, незалежне від нас буття якої ми споконвічно припускаємо.
У «Парменіді» Платон обговорює проблеми, що виникли в ході шкільних дискусій щодо онтологічного статусу ідей і їхньої пізнавальної функції. Неясно, наприклад, у яких речей-подоб є ідеї-зразки, у яких немає (наприклад, коли мова йде про бруд, смітті і т. п.). Далі, речі не можуть прилучитися ні до ідеї в цілому, тому що тоді вони роздрібнять її, ні до її частини. Багато речей повинні бути причетні відразу декільком протилежними ідеям. Нарешті, ідеї співвідносяться з ідеями і як такі подібні одна інший, а не речам; точно так само і річ може бути подібна іншої речі, але ніяк не ідеї. Тому володіючи досвідом речей, ми нічого не зможемо сказати про ідеї, а від ідей ніяк не перейдемо до речей.
У «Парменіді» Платон говорить про необхідність зберегти ідеї і діалектику як основний метод вправи у філософії. У «Кратилі» діалектиком називається той, хто вміє задавати питання і давати відповіді, у «Державі» — хто «осягає поняття кожної сутності»; але в чому складається цей метод і як постигаются ці «сутності», залишається неясним. У «Софісті» і «Політиці» Платон розробляє метод поділи роду до неподільних далі видів, у «Филебі» — метод змішання, при якому усе, що припускає «більше» або «менше», розглядається як те або інше сполучення безмежного і межі. Відсутність суворої системи раціонального знання усе більш гостро відчувалося й в Академії і самим Платоном, і він не міг перемогти в суперечці з Аристотелем, що піддав усі ці методи нищівній критиці, що проаналізували всю сферу мовних виразних засобів і створившим відповідних наук (топіку, аналітику, риторику, навчання про мовне вираження і категорії). При цьому перемога Аристотеля була усього лише одним із явищ шкільного життя Академії при житті її першого схоларха.
Історичне значення[ред. • ред. код]
Платон чітко продумав і письмово зафіксував два свої грандіозних проекти: ідеальний державний устрій і законодавство, якому «навряд чи коли-небудь випаде зручний випадок для здійснення» («Закони»). Створена ним філософська школа, яку він протиставив софістичним і риторичним школам,— єдина, що проіснувала до кінця античності (закрита едиктом Юстиніана в 529). Платоніки продовжували безупинно вчити аж до 10 сторіччя в Карах (у Месопотамії, недалеко від Едесси). Тим самим платонізм зберіг реальні досягнення античної філософії не тільки для західного середньовіччя і Візантії, але і для арабо-мусульманської традиції, забезпечивши єдність усієї європейської думки.
10.Арістотелівське поняття перша ФІЛОСОФІЯ
Арісто́тель (часто також Аристо́тель; грец. Αριστοτέλης; 384 до н. е., Стагіра — 322 до н. е., Халкіда) — давньогрецькийвчений-енциклопедист, філософ і логік, засновник класичної (формальної) логіки.
Арістотель народився в місті Стагіра. У 367 до н. е. — 347 до н. е. вчився в академії Платона в Афінах, у 343 до н. е. — 335 до н. е. був вихователем сина царя Македонії Філіппа II — Александра III. У 335 до н. е. повернувся до Афін, де заснував свою філософську школу — перипатетиків. Серед його творів — «Нікомахова етика», перша «Поетика».
Арістотель жив і працював у той час, коли культура вільних грецьких міст-держав досягла найвищого розквіту і почала поширюватись разом із завойовницькими війнами Александра Македонського далеко за межі Балканського півострова. Культура Еллади проникла в Єгипет, Персію, Межиріччя Тигру і Євфрату, Середню Азію та Індію.
На долю Арістотеля випала місія підвести підсумок досягнень учених і філософів античної Греції і, узагальнивши їх працю, передати наступним поколінням. Тільки такий геній був здатним виконати це титанічне завдання. Він був одним із найвизначніших енциклопедистів, відомих людству. Ним були закладені основи біології, фізики, етики, логіки, психології,соціології.
Дитинство і юність
Арістотель народився в Стагірі, грецькій колонії, недалеко від Афонської гори, в 384 році до нашої ери. Тому отримав прізвисько Стагіріт. Батька Арістотеля звали Нікомахом, він був лікарем при дворі македонського царя Амінти III. Нікомах походив із родини лікарів, в якій лікарське мистецтво передавалося з покоління в покоління. Батько став першим наставником Арістотеля.
У 369 році до н. е. у віці 15 років Арістотель залишився без батьків. Опікуном став Проксен, родич батька, який також жив у Стагірі і всіляко підтримував жагу юнака до пізнання (згодом Арістотель тепло відзивався про нього, а коли Проксен помер, усиновив його сина Ніканора і одружив зі своєю дочкою Піфіадою). Значний спадок, отриманий від батька, дозволив Арістотелю не тільки не знати нужди, але й купувати книги, які на той час були дорогими. Крім коштів Арістотель успадкував батькові твори, в яких скрупульозно описувались спостереження над живою та неживою природою. Тому перед тим, як почати заняття загальними науками, Арістотель вивчав рослини і тварин, намагаючись узагальнити досвід Нікомаха, що в майбутньому розвинулося в окрему роботу «Про виникнення тварин».
Значний вплив на юного Арістотеля здійснив македонський царський двір, де він провів раннє дитинство. Там він познайомився з царем Філіппом II, у майбутньому батьком великого полководця Александра III Македонського, що зіграло не останню роль в його майбутньому призначенні вихователем Александра. З Філіппом Арістотеля пов'язували не тільки спільні інтелектуальні інтереси, але й поширене тоді вороже ставлення до Персії. Юнацькі роки Арістотеля довелися на період початку розквіту Македонії. Хоча Арістотель здобув грецьку освіту і був носієм грецької мови, симпатизував демократичному способу правління, водночас він залишався підданим македонського правителя. Ця суперечність зіграла вагому роль в його філософській, науковій та навіть особистій долі.