Класична німецька філософія: основні ідеї та персоналії

Так називають німецький

класичний ідеалізм, який об’єднує ідеалізми: критичний Канта, суб’єктивний Фіхте,

об’єктивний Шеллінга і абсолютний Гегеля. В Канта виражалося відображення рефлексії

людської свободи і рівності тощо.

Тут фiлософiя вперше досягла такого рiвня, коли почала розглядати основи i умови власного

iснування, тобто зайнялась самопiзнанням. Засновником був Iммануїл Кант. Вiн жив у

Кенiнгсберзi. Його наукова творчiсть подiляють на два перiоди: докритичний i критичний. У

докритичному перiодi вiн займався природничими дослiдженнями у географiї та астрономiї.

Потiм зайнявся фiлософiєю, кажучи, що треба критично переглярути, переосмислити всi

досягнення тодiшньої фiлософiї. Його твори критичного перiоду: Критика чистого розуму,

Критика практичного розуму (розвиток етики), Критика здiбностi судження (естетичнi

погляди). Розвиваючи теорiю пiзнання Кант питає, що можна знати й як можлива наука.

Прагнучи вiдповiсти на них, про себе вiн каже, що вiн зробив революцiйний поворот в теорiї

пiзнання, порiвнюючи себе з Копернiком. Зазвичай в науцi придiляється вся увага об’єкту

дослiдження. А Кант каже, що треба починати розгляд не з об’єкта, а з суб’єкта пiзнання, того

хто дослiджує. Тому перш нiж пiзнавати природу, треба зрозумiти нашi пiзнавальнi здiбностi.

Кант каже про те, що ми пiзнаємо цей свiт за допомогою двох наших основних здiбностей:

почуття i розуму. Свiт для нас є таким, яким його змальовують нашi почуття i розум. Але

людськi почуття i розум обмеженi, мають певнi вади. Таким чином те, що ми вбачаємо,

нiколи не вiдповiдає тому, що є насправдi. Тому перш нiж починати дослiдження якогось

об’єкту, треба визначити, на що здатнi, а на що не здатнi нашi пiзнавальнi можливостi. Тобто

якщо в цьому свiтi є такi властивостi, якi не можуть бути зафiксованi нашими почуттями i

розумом, то для нас їх не iснуватиме. Кант вводить два поняття для характеристики свiту. Ми

маємо реальний свiт про який знаємо, що вiн iснує, що ми в ньому iснуємо тощо, але не

знаємо його причин. Вiн називає його трансцедентним. Про нього вiдомо лише, що вiн iснує,

але повнiстю пiзнати його не можемо.

Гегель намагався показати, що походження різноманіття з єдиного може бути предметом

раціонального пізнання за допомогою логічного мислення. Але це пізнання особливе - в його

основі так звана діалектична, а не формальна логіка, двигуном якої є протиріччя. Гегелівська

система т.з. об’єктивного або абсолютного ідеалізму складається з трьох частин: 1) прийняття

духу первинним (світовий дух називає «Абсолютною Ідеєю»), таким, яким він був до

виникнення природи 2) Природа є похідною від абсолютної ідеї 3) ідеалістична теорія

суспільного життя. Одна з найбільших заслуг Гегеля — це представлення природного,

історичного і духовного світу у вигляді процесу — стану безперервного руху, зміни,

перетворення і розвитку і спроба розкрити внутрішній зв’язок цього руху і розвитку. В

філософії Гегеля систематично викладено діалектичне світорозуміння і діалектичний метод

дослідження. В працях Гегелеля діалектика є філософською наукою, яка узагальнює історію

пізнання та досліджує найбільш загальні закономірності розвитку об’єктивної дійсності. Це

спроба довести принципи діалектичного способу мислення, протилежного метафізичному.

Першооснову свiту складає надлюдська, надприродня чиста свiдомiсть, яка називається

абсолютною iдеєю, яка може розглядатися тотожньою Богу, свiтовому духу. З неї

розгортається все. Але вона не знає свої можливостi. Для розумiння своїх можливостей вона

починає розгортати з себе свiт, створювати його. Це самопiзнання. Спрощено, її можна

уявити як невидиму силу чи випромiнювання, що пронизує весь свiт i керує ним. Абсолютна

iдея iснує до природи i людини, iнше є її наслiдком. Розвиток рух вiд нижчього до вищого, вiд

простого до складного. Це зростання абсолютної iдеї до все бiльшої, глибокої та складної

iстини. Гегель першим сформлював 3 закони дiалектики (закони розвитку): 1. Закон переходу

кiлькiсних змiн в якiснi та навпаки. 2. Закон єдностi та боротьби протилежностей

(заперечення заперечення або подвiйного заперечення). Вiдбувається наступним : теза → для

розгортання висувається антитеза → синтез трiада. 3. Самопiзнання абсолютної iдеї через

людину i суспiльство.

Людвiг Феєрбах (1804–1872) виходив з критики релiгiї (християнства) та критики

фiлософського iдеалiзму (перш за все гегелiвського). Свої погляди вiн виклав в роботах

Сутнiсть християнства та Лекцiї про сутнiсть релiгiї . В них Феєрбах доводить, що iдеалiзм

Гегеля дуже близький до християнство, бiльше того, гегелiвська фiлософiя це те ж саме, що й

християнство, але фiлософською мовою (вiн атеїст i матерiалiст). Вiн каже, що людина своєю

фантазiєю та абстрактинм мисленням створила образ Бога, втiливши в ньому кращi аспекти

людини. Вiн негативно ставився до релiгiї, бо вона вчить страждати та сподiв. на Царство

боже й робить людину залежною. А людина має бути вiльною. Але людям необхiдний певний

духовний зв’язок, то будемо його називати його релiгiєю, але без Бога, де людина людинi бог,

а вiносини керуються любов’ю. За Феєрбахом людина природна i одночасно суспiльна iстота,

бо я не iснує без ти . Такий погляд, де в центрi людина називається антропологiчним.

Шеллінг вивчав роботи Канта і Фіхте та побачив, що з їх філософських систем випадає

природа. В Канта це непізнаванна «річ в собі», у Фіхте вона пізнаванна лише етичним

знанням, бо обмежена здібностями людини. Але це протирічить новітньому досвіду

природничих наук. Тому Шеллінг каже, що існує не лише суб’єктивне Я, а й природа. В

першооснові лежить тотожність буття і мислення, між якими нема керуючого і керованого.

«Вище начало не може бути ні суб’єктом, ні об’єктом, ні тим і іншим одночасно, а лише

Абсолютною Тотожністю». Це є несвідомим Світового Духу. Ця Абсолютна Тотожність

наповнена бажаннями, і їх несвідома реалізація створює природу, а та розвивається до

самопізнання шляхом вбачання динамічних протилежностей і протиріч. Протилежність

первинних сил абсолютна, тому у всіх процесів має бути єдиний початок і нема особливих

матерій типу електричної, світлової, флогістону, теплороду тощо. Кожен предмет може

розкластися до певного порогу, чим природній процес може змінити свою спрямованість на

протилежну. Природа розглядається як різні ступені розвитку одної й тої самої організації. Ця

теза дає можливість виказати здогадку про єдність електрики і магнетизму, походженні

органічного світу з неорганічного та про чуттєвий етап пізнання і роль психічних процесі у

житті людини.