Лекція 1. Філософія та світогляд. Ґенеза філософії, її предмет, структура та функції
1.Філософія як світоглядне знання.
2.Генеза філософії. Людиномірність філософського знання. Предмет філософії.
3.Історичні типи світогляду: міфологія, релігія, філософія, наука.
4. «Софійний» та «епістемний» способи філософування.
Ми багато говоримо про ті безперечні вигоди, що їх отримує людство від масового поширення освіти, нерідко забуваючи при цьому про не менш безперечні негативи, а то - й просто втрати, якими супроводжується цей процес. Насамперед йдеться про те, що освіченість (часто-густо це просто інформованість) не обов'язково свідчить про належний рівень культури того чи іншого індивіда, тим більше про його інтелігентність.
Німецький філософ М. Гейдеггер, змальовуючи пересічного індивіда сучасного суспільства, зазначав характерні для нього безапеляційність суджень і оцінок, готовність дати прості й «вичерпні» відповіді на будь-які (серед них і найскладніші) питання сучасного життя, цілковиту впевненість у правильності своїх суджень і оцінок (і це все за фактичної некомпетентності в цих питаннях).
І справді, прислухайтесь до розмов людей ви почуєте, що практично кожен, хто обговорює проблеми складного політичного, економічного (навіть наукового) життя, має свій власний, і завжди «точний» рецепт розв'язання зазначених проблем. При цьому впевненість у правильності свого рецепта тим більша, чим менш компетентним є ваш випадковий співрозмовник. Його не здивуєш жодним, у тому числі й філософським запитанням. Він охоче «повчить» вас, адже не відає, що саме «здивування спонукає людей філософствувати» (Аристотель).
Та й чи знаємо ми сьогодні взагалі, що таке «здивування»? Чи вміємо взагалі дивуватися по-справжньому? Мабуть, все-таки і знаємо, і вміємо, проте тільки всупереч реальним обставинам нашого повсякденного життя, яке при найменшій скруті чи просто утрудненні послужливо «видає» готову відповідь — інструкцію, рецепт, правило, формулу. І це починається з раннього дитинства, з батьківських коротких категоричних «можна» — «не можна», «добре» — «погано», «роби так» — «не роби інакше» і т. п. Потім готові відповіді дає школа, коли на уроках рідної мови замість знання про реальний зміст мовного процесу втовкмачують у голову масу правил -інструкцій типу: «між такими і такими приголосними завжди пишеться такий-то голосний», «є такі ось і такі винятки». Варто завчити всі ці правила (а це важко, бо ж дуже їх багато) — і ти справді будеш писати без помилок, не маючи при цьому ані найменшого уявлення, чому між отими приголосними треба писати саме цей, а не якийсь інший голосний, і чому ж все-таки бувають саме такі винятки.
Аналогічна ситуація, принаймні з багатьох дисциплін, склалася у вищій школі. Приходячи після закінчення вузу на виробництво, молодий спеціаліст помічає, що тут багато чого не відповідає правилам (інструкціям, формулам), відомим із школи чи вузу, проте він швидко помічає й інше: тут є свої інструкції, правила й формули, оволодівши якими благополучно «впишешся» в новий тип діяльності.
Звичайно, ще з раннього дитинства людина стихійно чинить опір системі інструкцій-заборон та інструкцій-дозволів цілою зливою «чому?», чому?», «чому?».., на які не можна дати відповіді-інструкції. Через те всі ці питання здаються наївними, і від них, зрештою, з досадою відмахуються. Однак з часом і сам Індивід поступово доходить висновку, що жити «за інструкцією» спокійніше, простіше і безпечніше, хоча внутрішнє «чому» не згасає в людяні остаточно. Постійне прагнення знати все про, здавалося б, найзвичайнісінькі буденні речі, здатність дивуватися навіть найбуденнішим явищам деякі люди проносять крізь усе своє життя.
Проте таких небагато. Більшість зберігає здатність бачити проблеми лише у вузькій сфері власного фаху (іноді — у сфері хобі). Решта ж, засвоївши зі шкільної і вузівської програм стандартний набір корисних рецептів і формул, поверхово урізноманітнений фрагментарними впливами літературної моди, формує на цій основі «власний» погляд, з позицій якого й дає категоричні оцінки всьому, що потрапляє в їхнє індивідуальне поле зору. При цьому людина зберігає непохитну впевненість у тому, що саме її погляд є оригінальним і єдино правильним.
Не слід, звичайно, драматизувати ситуацію: мовляв, переважна більшість людей є якимись зарозумілими невігласами й догматиками. Ні, це нормальні й звичайні люди, що ж до змальованої тенденції до «інструктивності» в їхній поведінці та мисленні, то це цілком природний результат їхнього життя у сфері повсякденності, де домінантою діяльності й мислення є постійно повторюване відтворення вже сформованих у минулому форм, способів дії та мислення, використання, споживання досягнень минулої праці й думки. Отже, нестандартність, неповторність, унікальність вчинку чи помислу тут просто «недоречні», вони навіть «заважають» (це приблизно те саме, що відхилення від ГОСТу при виробництві стандартних деталей — «брак»). Що ж до філософії, то її зміст не може бути адекватно сприйнятий, якщо застосувати до його засвоєння унітарно-догматичні підходи повсякденного мислення. Адже філософія—це не просто знання (і, тим більше, не «обізнаність» чи навіть «інформованість», які є «перетвореними формами» знання у світі повсякденності), це “софія”, мудрість — слово, майже забуте нами в буденному плині повсякденного існування.
Будучи мудрістю, філософія завжди усвідомлювала свою принципову дистанційованість від світу повсякденності. Вже у сиву давнину філософи-мудреці чітко усвідомлювали необхідність певної попередньої підготовки для бажаючих вчитися філософії, для «перенастроювання», «переорієнтації» їхнього мислення з повсякденного на творчий «діапазон». На початку IV ст. до н. е. Платон висуває ідею пропедевтики (від грецького «пропедеуо» — попередньо навчаю, готую) як спеціальної процедури підготовки мислення до занять філософією. В ході цієї процедури в людини виробляється вміння бачити проблеми, правильно їх формулювати й вирішувати. Надалі пропедевтика поступово перетворюється на спеціальну дисципліну, що відігравала роль своєрідного вступу до філософії. Принаймні такий характер мала «Філософська пропедевтика», написана Г. В. Ф. Гегелем у 1809 - 1811 рр.
Власне, міркуваннями про повсякденну свідомість, орієнтовану на тип знань, альтернативний відносно мудрості, тобто філософії, ми вже й розпочали пропедевтичну розмову з читачем. Продовжимо цю розмову в напрямі виявлення специфіки, її (повсякденної свідомості) філософської альтернативи. Звернемося до одного з перших діалогів Платона «Гіппій більший», в якому змальовується зустріч платонівського вчителя Сократа з софістом Гіппієм — людиною самовпевненою, хвальковитою, яка вражає повсякденну свідомість своїм «всезнайством» і апломбом.
Сократ ставить перед Гіппієм, здавалося б, просте питання: що таке прекрасне? Ґіппій відповідає: прекрасним є прекрасна дівчина. Якщо це так, міркує Сократ, то прекрасна дівчина і є те, що робить будь-яку річ прекрасною. Але ж, продовжує він, ми можемо говорити і про прекрасну кобилицю, і про прекрасну ліру і навіть про прекрасний горщик, та яке ж відношення до них має прекрасна дівчина. Більше того, продовжує Сократ, якщо дівчина є прекрасною у відношенні, скажімо, до горщика, то у відношенні до прекрасної богині вона буде потворною — хіба ж можна називати прекрасним те, що в якомусь плані не є таким?
Збитий з пантелику Ґіппій заплутується в суперечностях, і, по суті, ухиляється від подальшої бесіди з Сократом. Діалог цей, однак, не закінчується перемогою Сократа, більше того, Сократ заявляє, що сам він не знає відповіді на питання і тому буде продовжувати шукати цю відповідь. Проте, твердить Сократ, безперечною є користь від його бесіди з Гіппієм, оскільки завдяки цій бесіді він зрозумів важливість питання про прекрасне.
Цей приклад є типовим для творчості Платона, який показує, що філософське знання може існувати як бесіда, діалог, поліфонія (багатоголосся). Зауважимо, що жоден з діалогів Платона не завершується перемогою когось з учасників, адже кожен висловлює і обґрунтовує свою думку, залишаючись після закінчення діалогу на своїх позиціях. Проте це не означає догматичної непримиренності учасників діалогу до будь-якого «інакомислія». Залишаючись на своїх позиціях, кожен його учасник збагачується через інші погляди. Отже, філософське мислення, на відміну від повсякденної унітарності й догматизму, є принципово плюралістичним, толерантним, діалогічним.
Будучи орієнтованим на мудрість, філософське мислення є постійним і пристрасним прагненням (навіть — любов'ю) до мудрості, а не самою мудрістю, яка неосяжна в нескінченності багатства свого змісту. Тому філософія передусім вчить мислити, вчить проблемному, творчому підходу до своєї тематики. Я буду вчити вас мислити, як вчить мати неслухняну дитину - вона каже дитині: «От я зараз навчу тебе слухатись», і, говорячи так, мати не збирається давати дитині дефініцію послуху чи читати курс лекцій про послух — вона просто навчить її... І дитина зрозуміє її краще, ніж якщо б їй було б дано найточнішу дефініцію послуху або ж прочитано найкращий курс лекцій про послух... Отак я буду вчити вас мисленню...
Отже, Гейдеггер пропонує безпосередню демонстрацію самого мислення як творчого процесу (звичайно, сам «демонстратор» при цьому має бути Вчителем з великої літери). Приблизно так міркував і Сократ, який вмілою постановкою питань своїм співрозмовникам демонстрував труднощі й суперечності їхньої позиції, котрі не можна було побачити очима повсякденного мислення.
Спрямоване на свій предмет слово зустрічається в ньому (предметі) з чужим словом. Саме чуже слово, за Бахтіним, не відтворюється, його лише мають на увазі, але вся структура мовлення була б зовсім іншою, якби не було цієї реакції на чуже слово, що його мають на увазі. Все це докорінно змінює семантику слова: поруч з предметним смислом з'являється інший — спрямованість на чуже слово. Не можна цілком та істотно зрозуміти таке слово, враховуючи тільки його пряме предметне значення. Отже, текст, на відміну від передсудів повсякденної свідомості — і перш за все філософський текст,— ніколи не є однозначним. Він завжди містить у собі кілька смислових шарів. Але знову ж таки всі вони не є чимось безпосередньо «видимим». Треба вміти «бачити» і читати всю поліфонію смислів в одному й тому ж тексті, а цьому вмінню вчить філософія.
Все, що говорилося досі про повсякденне (унітарне, монологічне, однозначне) мислення і про філософію як про мислення плюралістичне, поліфонічне, багатозначне, є певного роду схемою, яка змальовує реальну ситуацію лише в головних рисах, у принципі. Сама ж ситуація набагато складніша й строкатіша. Згідно зі схемою виходить так: людська діяльність у переважній масі є діяльністю репродуктивною, такою, що постійно відтворює певні еталони, зразки, встановлені попередньою діяльністю; вона тиражує досягнення людської цивілізації, щоб зробити їх предметами використання і споживання якомога більшого числа індивідів.
Така діяльність, будучи використовуючою, споживчою, реалізується за максимально спрощеними, стандартизованими схемами. Оскільки репродуктивна діяльність явно домінує в нашому повсякденному житті, вона породжує й відповідний стиль повсякденного мислення — схематично-інструктивний.
Порівняно невелику частину в загальній масі людської діяльності становить її творча сфера — продуктивна діяльність, яка відіграє провідну, вирішальну роль у загальному поступі людської життєдіяльності. Саме в ній уперше реалізуються ті або інші нові проекти, задуми, формуються цілі як сенс діяльності в цілому, створюються ті еталони і зразки, відповідно до яких функціонує репродуктивна діяльність. Відповідним (творчо-конструктивним) є і стиль мислення в цій сфері, а ядром цього мислення, в якому формуються всі його специфічні особливості (плюралізм, поліфонія, свобода тощо), є філософія.
Ще раз зазначимо, що в принципі, в ідеалі продуктивна й репродуктивна діяльність взаємопроникають, утворюючи гармонійну єдність. Це ж стосується і стилів мислення (повсякденної і філософської свідомості). Це ми й мали на увазі, змальовуючи дещо «негативними фарбами» пересічну людину в її повсякденності, і закликали не драматизувати ситуацію. Проте в конкретні (критичні) моменти людської історії (а їх, на жаль, було немало в нашому XX ст., як і в інших) ситуація нерідко набувала не тільки драматичного, але й трагічного характеру. Критичною вона ставала внаслідок своєрідного «розгармоніювання» сфер продуктивної та репродуктивної діяльності і відповідних сфер свідомості. Причинами такого «розгармоніювання» повсякчас ставали цілком конкретні історичні чинники, проте результати, попри значне розмаїття варіантів, виявлялися в різкому зростанні споживацько-утилітарних моментів суспільної свідомості в цілому, оскільки споживацтво виходило з берегів повсякденності й вихлюпувалося в традиційно творчі сфери — в науку, культуру, мистецтво, філософію.
Отой самий зарозумілий «всезнайка», готовий давати категоричні відповіді на будь-які питання (саме тому, що до пуття не розбирається в жодному), про якого йшлося вище з посиланням на М. Гейдеггера,— не абстрактний символ філософської уяви, він має цілком конкретний історичний прототип. Йдеться про дрібного німецького бюргера кінця 20-х — початку 30-х років нашого століття, який під дією сукупності об'єктивних і суб'єктивних історичних чинників перетворювався в націонал-соціаліста, якого «фюрер німецької нації» позбавив «химери совісті», а одночасно і «химери» самостійного критичного мислення. Натомість у голову цього бюргера вкладено кілька ерзац-ідей «вищості» німецької — арійської—раси, «обраності» Німеччини до «тисячолітнього» всесвітнього панування, життєвої «нездатності» інтелектуалізму, який в усьому вбачає підстави до сумніву, й т. їн.
Пересічна людина повсякденності зовсім не обов'язково є фашистом (чи чимось подібним до нього). В нормальних умовах вона є звичайною, цілком нормальною людиною, яка тільки жадає «ясності» й «чіткості» (і через це, можливо, дещо насторожено сприймає інтелігенцію, яка своїми постійними «роздумуваннями» цю. «ясність» і «чіткість» «затуманює»). Проте варто настати кризі, яка, зрозуміло, руйнує чіткість і ясність, і наш пересічний індивід, бажаючи повернення «порядку», стає «здатним на все».
Пересічний індивід здатний «на все» в ім'я «порядку», сталості, «ясності», вигулькує на сторінках історії вже в досить давні часи. Хіба ж це не він затверджував смертний вирок Сократові, щоб той не бентежив сумління афінських громадян своїми «незручними» питаннями, на які немає відповіді? Чи ж не він засуджував Аристарха Самоського на вигнання з рідного міста (і навіть рвався побити видатного астронома камінням за висловлену ним ідею геліоцентризму? «Сьогодні він,— міркував наш індивід,— всупереч очевидності говорить, що Земля обертається навколо Сонця, а завтра його стане піддати сумніву вічні закони моралі й зазіхнути на наших дружин і доньок». Список «подвигів» нашого «знайомого» можна продовжувати до нескінченності (йдучи і в глиб історії, і в межах сучасності, і в нашій країні, і за її межами), але й сказаного досить, щоб зрозуміти соціальну небезпечність його діянь.
Залишається, проте, ще один принципово (з огляду на тему нашої розмови) важливий момент, без з'ясування якого не все в нашому курсі лекцій з філософії виглядатиме потрібним і доцільним, йдеться про те, що ми увесь час говорили про філософію як про сферу творчого, плюралістичного, поліфонічного мислення на противагу унітарності й монологізму мислення повсякденного. Однак, може заперечити наш читач, ми знаємо чимало солідних і авторитетних філософських вчень (і в минулому, і в сучасності), які обстоювали саме не плюралізм, а унітаризм, не поліфонію, а монізм. Це, насамперед, вчення Аристотеля, Фоми Аквінського, матеріалістичні філософські вчення XVII—XVIII ст.
Що ж можна сказати на це? Філософія (подібно до людської діяльності), будучи знанням продуктивним, творчим, водночас виконує функції й репродуктивні. Адже необхідно хоча б час від часу упорядковувати, систематизувати, гармонізувати здобутки філософської творчості. Саме такі переважно упорядковуючі функції (хоч і не тільки їх) і виконували в історії філософії названі напрями І течії (звичайно, не можна звинуватити у «відсутності творчого моменту» ні філософську позицію Аристотеля, ні Аквіната, ні матеріалістів XVII—XVIII ст., ні позитивістів). Тому, говорячи про філософію в цілому, ми й наголошуємо про домінуванні в ній саме творчо діалогічних моментів її змісту, хоча ця домінуюча тенденція постійно доповнюється (і коригується) упорядковуючо-гармонізуючими функціями.