Філософія в Древній Греції

Європейська і значна частина сучасної світової цивілізації прямо чи опосередковано є продуктом давньогрецької культури, найважливішою частиною якою є філософія. З урахуванням цієї парадигми наше відношення до давньогрецької культури не може бути неупередженим і вимагає більшої уваги, і зацікавленого ставлення. Власне кажучи, ці думки не є оригінальними. Всі або майже всі європейські дослідники якщо не перебільшували роль і значення Давньої Греції в розвитку сучасної цивілізації, то, принаймні, ніколи цю роль не применшували.

Філософія в Древній Греції виникає на рубежі VII - VI ст. до н.е. Відомо, що першими грецькими філософами були Фалес, Анаксимандр, Анаксимен, Піфагор, Ксенофан, Геракліт, чиє життя і діяльність припадає на VI ст. до н.е.

У грецькій філософії виділяють три періоди: перший - від Фалеса до Арістотеля; другий - грецька філософія в римському світі і, нарешті, третій - неоплатонівська філософія. Хронологічно ці періоди охоплюють понад тисячу років, з кінця VII ст. до н.е. до VI ст. поточного літочислення. Об'єктом нашої уваги буде тільки перший період. У свою чергу перший період доцільно розділити на три етапи. Це необхідно для того, щоб чіткіше визначити розвиток давньогрецької філософії як по характеру проблем, що досліджуються, так і їх рішенню. Перший етап першого періоду - це в основному діяльність філософів Мілетської школи Фалеса, Анаксимандра, Анаксимена (назву отримала за найменуванням іонійського міста Мілет); другий етап - це діяльність софістів, Сократа і сократиків і, нарешті, третій включає в себе філософські ідеї Платона і Арістотеля.

Потрібно зазначити, що про діяльність перших давньогрецьких філософів, за невеликим винятком, достовірних відомостей не збереглося. Так, наприклад, про філософські переконання філософів Мілетської школи, а значною мірою і про філософів другого етапу, відомо, головним чином, з творів подальших грецьких і римських мислителів і насамперед завдяки роботам Платона і Арістотеля.

Першим давньогрецьким філософом прийнято вважати Фалеса (бл. 625 - 547 до н.е.), фундатора мілетської школи. Згідно Фалеса, все різноманіття природи, речей і явищ можна звести до однієї основи (першостихії або першопричини), яку він розглядав як «вологу природу», або воду. Фалес вважав, що все виникає з води і в неї ж повертається. Він одухотворює першооснову, а в ширшому розумінні весь світ і наділяє божественністю, що знаходить своє підтвердження в його вислові: «світ одухотворений і сповнений богами». При цьому божественне Фалес, по суті, ототожнює з першоосновою -водою, тобто матеріальним. Фалес, згідно з твердженнями Арістотеля, стійкість землі пояснював тим, що вона знаходиться над водою і володіє, подібно шматку дерева, спокоєм і плавучістю. Цьому мислителеві належать численні вислови, в яких були висловлені цікаві думки. Серед них і загальновідоме: «пізнай самого себе».

Після смерті Фалеса на чолі Мілетської школи став Анаксимандр (бл. 610 - 546 до н.е.). Про його життя практично не збереглося жодних відомостей. Вважається, що йому належить робота «Про природу», про зміст якої відомо з творів подальших давньогрецьких мислителів, серед них - Арістотель, Ціцерон, Плутарх. Погляди Анаксимандра можна кваліфікувати як стихійно-матеріалістичні. Як першооснову усього сущого Анаксимандр вважає апейрон (безмежне). У його інтерпретації апейрон не є ні водою, ні повітрям, ні вогнем. «Апейрон є ніщо інше, як матерія», яка знаходиться у вічному русі і породжує нескінченну безліч і різноманіття всього існуючого.

Анаксимандра, мабуть, можна вважати першим давньогрецьким мислителем, у якого трапляється спроба пантеїстичного тлумачення світу. Він ототожнює природу з богом, зокрема, це виявляється в його словах про те, що є народжені боги, які періодично виникають і зникають. Цими богами, на його думку, є незліченні світи. Він же висуває ідею про незліченність світів, які виникають і зникають. Це підтверджується і його твердженням, що «ці світи - то руйнуються, то знову народжуються, причому кожний (з них) існує протягом можливого для нього часу».

Останнім відомим представником Мілетської школи був Анаксимен (бл. 588 - бл. 525 до н.е.). Про його життя і діяльність також стало відомо завдяки свідоцтвам пізніших мислителів. Як і його попередники, Анаксимен надавав великого значення з'ясуванню природи першооснови. Таким, на його думку, є повітря, з якого все виникає і в яке все повертається. Анаксимен обирає як першооснову повітря внаслідок того, що воно володіє такими властивостями, яких немає (а якщо є, то недостатньо) у води.

Оригінальність Анаксимена не в переконливішому обгрунтуванні єдності матерії, а в тому, що виникнення нових речей і явищ, їх різноманітність пояснюються різними мірами згущення повітря, завдяки чому утворяться вода, земля, камені і т. п., а через його розрідження формується, наприклад, вогонь. Появу холоду він пояснював як результат згущення повітря, а тепла як наслідок його стиснення. Внаслідок повного згущення повітря з'являється земля, а потім і гори. Таке трактування різноманіття світу було глибшим і зрозумілим, ніж у його попередників, і не випадково саме анаксименівська інтерпретація різноманіття світу набула досить широкого поширення в античній філософії.

Як і його попередники, Анаксимен визнавав незліченність світів, вважаючи, що всі вони виникли з повітря. Анаксимена можна розглядати як фундатора античної астрономії. Він вважав, що всі небесні світила: сонце, місяць, зірки, інші тіла походять від землі. Анаксимену належить гіпотеза, що пояснює затьмарення сонця і місяця.

Філософи Мілетської школи заклали хороший фундамент для подальшого розвитку античної філософії. Свідченням цього є і самі їх ідеї, і той факт, що всі або майже всі подальші давньогрецькі мислителі в тій чи іншій мірі зверталися до їх творчості.

Видатним представником давньогрецької філософії, що вніс значний внесок в її становлення і розвиток був Геракліт Ефеський (бл. 540 до н.е. - рік смерті невідомий). Постать Геракліта вельми суперечлива. Походячи з царського роду, він поступився успадкованим титулом своєму брату, а сам пішов у храм Артеміди Ефеської, присвятивши свій час заняттям філософією. Більшість народу він вважав безрозсудним і тупим і лише трохи хорошим. Для нього один був рівноцінний десяти тисячам, якщо він - найкращий. У старості Геракліт жив відлюдником.

Основний, а можливо, єдиний твір Геракліта, який дійшов до нас в уривках, на думку деяких дослідників, називався «Про природу», а інші називали його «Музи».

У основі всього сущого, його першоосновою Геракліт вважав першовогонь тонку, жваву і легку стихію. Світ, Всесвіт не створив ніхто ні не з богів, ні не з людей, але вона завжди була, є і буде вічно живим вогнем, що спалахує і гасне. Вогонь розглядається Гераклітом не тільки як суть всього сущого, як першооснова, але і як реальний процес, внаслідок чого завдяки розгоранню або згасанню вогню з'являються всі речі і тіла.

Діалектика, за Гераклітом, це передусім зміна всього сущого і єдність безумовних протилежностей. При цьому зміна розглядається не як переміщення, а як процес: становлення Всесвіту, Космосу. Тут переглядається глибока думка, виражена, щоправда, недостатньо чітко, про перехід від буття до процесу становлення, від статичного буття до буття динамічного. Діалектичність думок Геракліта підтверджується численними висловлюваннями, які навіки увійшли в історію філософської думки. Це і знамените: «не можна двічі увійти в одну і ту ж ріку». І уже зовсім філософське за характером висловлювання: «буття і небуття є одне і те ж, все є і не є».

Філософські ідеї Сократа

У становленні і розвитку філософії в Древній Греції видатне місце належить Сократу (470/469 - 399 до н.е.). Цей давньогрецький мислитель проте не залишив після своєї кончини філософських творів. Пояснюється це просто: свої ідеї Сократ вважав за краще висловлювати в усній формі учням, слухачам і опонентам.

Те, що відомо про життя і діяльність Сократа, дійшло до нас завдяки роботам Ксенофонта, Платона і Арістотеля. Саме на основі їх спогадів можна викладати погляди Сократа, оскільки у Арістотеля, по суті, немає нічого іншого, чого б не було у Ксенофонта або Платона. Сучасників вражало у Сократові багато що: неординарна зовнішність, спосіб життя, висока моральність, парадоксальність думок і глибина філософського аналізу.

Сократ є, по суті, першим давньогрецьким філософом, хто шляхом міркувань і умовиводів, намагається знайти істину, відповіді на поставлені ним самим і його попередниками-філософами питання. Іншими словами, предметом його філософських міркувань є людська свідомість, душа, людське життя загалом, а не космос, не природа, як це було у його попередників. І хоч він ще не дійшов до платонівського або арістотелевського розуміння філософії, безперечно те, що він заклав основи їх переконань.

У своїй філософській діяльності Сократ керувався двома принципами: необхідністю кожному «пізнати самого себе» і тим, що «жодна людина нічого не знає достовірно і тільки істинний мудрець знає, що він нічого не знає». Найважливішим засобом, а якщо говорити на сучасній філософській мові - методом для залучення людей до пізнання виступає іронія. За свідченнями Ксенофонта і Платона, в своїх бесідах і промовах Сократ майстерно володів іронією, ставлячи часом співрозмовників і слухачів, які до зустрічі з Сократом вважали себе освіченими, в положення нічого не знаючих і не розуміючих людей.

Пізнання самого себе, за Сократом, це одночасно пошук справжнього знання і того, за якими принципами краще жити, тобто це пошук знання і доброчесності. По суті, він ототожнює знання з доброчесністю.

Істотним, як вже відмічалося вище, є внесок Сократа в розвиток діалектики. Арістотель, наприклад, вважає, що до Сократа не існувало діалектики. Щоб пізнати істину, необхідно, згідно з Сократом, подолати суперечність. Діалектика Сократа

це вчення про подолання суперечності, заперечення суперечності, недопущення суперечності. До сказаного необхідно додати, що діалектика і ідеї про пізнання у Сократа тісно переплетені з його телеологією, тобто вченням про доцільність.

Таким чином, Сократом завершується натурфілософський період в історії давньогрецької філософії і починається новий філософський етап, який отримує свій подальший розвиток в роботах Платона і Арістотеля.

Філософія Платона

Видатне місце в історії давньогрецької філософії належить Платону (428 - 347 до н.е.). Про філософію в Древній Греції зі значною мірою визначеності можна говорити, тільки починаючи з Платона. Головним аргументом на підтвердження цієї думки є те, що про всіх попередніх мислителів і їх діяльність можна було судити з певною мірою достовірності. Тобто думки про їх творчість в основному базуються на спогадах і думках про них пізніших авторів. Неважко передбачити, що в цих спогадах, до речі, про це прямо заявляв Арістотель, можливий спотворений виклад ідей великих попередників, і неадекватне їх тлумачення.

Платон народився в Афінах в аристократичній сім'ї. У юнацькі роки заприятелював з Кратілом, одним з учнів Геракліта, і це дає підставу вважати, що в цей період він познайомився з його ідеями. У юнацькі роки Платон хотів присвятити себе політичній діяльності, що не дивно, оскільки серед політиків того часу у нього були родичі і друзі. Але доля розпорядилася по-іншому. У двадцятирічному віці він знайомиться з Сократом, і це знайомство вирішує його подальшу долю. До останнього дня життя Сократа, протягом восьми років, Платон залишався захопленим учнем і послідовником свого вчителя, якого він згодом називав «найдостойнішою і наисправедливішою людиною».

Свої ідеї Платон викладає в формі діалогу. Такий літературний прийом вибраний не випадково. Діалог, на думку Платона, це більш-менш адекватне відображення «живої і одухотвореної мови знаючої людини». Логічно тому вважати, що жива, тобто усна мова мудреця є більш довершеною формою викладу своєї думки. Найдовершенішою формою викладу ідей є той «твір, який по мірі придбання знань пишеться в душі що навчається; він здатен себе захистити і при цьому уміє говорити з ким потрібно, уміє і промовчати».

У Платона немає праць або робіт, спеціально присвячених розробці проблеми пізнання, буття або діалектики. Його ідеї з цих проблем висловлені в багатьох діалогах. Вчення про буття в основному викладене в діалогах «Держава», «Теетет», «Парменід», «Філеб», «Тімей», «Софіст», «Федон», «Федр» і у листах.

У основі вчення про буття Платоном встановлені три субстанції: єдине, розум і душа. Однозначно визначити суть цих понять неможливо, оскільки Платон дає загальну характеристику сутностей цих понять, яка дуже суперечлива і, часом, містить думки, що взаємно виключають одна одну. Спроба визначити природу походження цих першооснов виявиться важковиконуваною через приписування цим сутностям властивостей, нерідко несумісних і що навіть виключають одна одну.

Єдине трактується Платоном головним чином як основа буття і дійсності, як першооснова. Єдине не має ніяких ознак або яких-небудь властивостей за якими можна було б визначити його суть. Воно не має частин і, отже, не може мати ні початку, ні кінця, ні середини. Одночасно єдине не є буття, а виступає як ніщо. Єдине виступає як єдине, але одночасно як нескінченна безліч. У кінцевому результаті єдине трактується Платоном як щось, про що взагалі нічого визначеного сказати не можна, оскільки воно вище всіх доступних людському розуму розумінь, перевершує будь-яке буття, відчуття і рівень мислення. Все, про що з визначеністю можна сказати про єдине, відмічає Платон в «Парменіде» це те, що «якщо єдиного не існує, то і іншого не існує».

Першопричиною всього сущого у Платона виступає також розум. Розглядаючи розум як одну з першопричин, Платон вважає, що саме розум разом з іншими першопричинами складає суть Всесвіту, і тому мудреці вважають, що «розум у нас - цар неба і землі...» Розум не тільки одна з основних складових Всесвіту, він також вносить порядок і розуміння в нього. У Платона зустрічається висловлювання, в якому розум виступає як життя, як щось живе, але, насправді, розум розглядається не як яка-небудь жива істота або властивість, а швидше як раціональне родове узагальнення всього того, що живе, володіє здатністю жити. Виражене це в досить узагальненій, можна сказати, метафізичній формі.

Третьою основною субстанцією у Платона виступає душа, яка поділяється на «світову душу» і «індивідуальну душу». Природно, що як субстанція виступає «світова душа». Походження душі трактується Платоном неоднозначне. Як і при характеристиці суті двох попередніх субстанцій у Платона зустрічається немало суперечливих думок. З урахуванням сказаного платонівську «світову душу» можна уявити як щось створене із змішання вічної суті і тієї суті, яка залежить від часу. Душа виступає як суща для того, щоб об'єднати світ ідеї з тілесним світом. Вона виникає не сама по собі, а з волі деміурга, під яким мається на увазі «вічносущий бог».

Підсумовуючи вчення Платона, потрібно сказати, що як першопричина всього сущого він розглядає ідеальні субстанції «єдине», «розум», «душу», які існують об'єктивно, незалежно від свідомості людини.

Велику увагу Платон приділяє розробці питань діалектики. При цьому потрібно врахувати, що його ставлення до діалектики мінялося по мірі еволюції його філософських поглядів взагалі. Найповніше своє вчення про діалектику Платон виразив в діалогах -Парменід» і «Софіст». Якщо загалом резюмувати його погляди з цієї проблеми, то потрібно зазначити, що діалектика у нього виступає як основна наука, оскільки з її допомогою визначається суть всіх інших наук.

Великий інтерес представляє соціальна філософія Платона. По суті, він був першим з грецьких мислителів, хто дав систематичний виклад вчення про державу і суспільство, які він, судячи з усього, ототожнював. Держава, за Платоном, виникає через природну потребу людей до об'єднання з метою полегшення умов свого існування. Згідно з Платоном, держава «виникає, коли кожен з нас не може задовольнити сам себе, але має потребу ще багато в чому Таким чином, кожна людина залучає то одного, то іншого для задоволення тієї чи іншої потреби. Маючи потребу в багатьох речах люди збираються воєдино, щоб мешкати спільно і надавати один одному допомогу: такое спільне поселення і отримує у нас назву держави...»

У державі можуть існувати три основні форми правління монархія, аристократія і демократія. У свою чергу, кожна з них ділиться на дві форми: законну і незаконну. Симпатії Платона однозначно на стороні царської влади.

Управління державою Платон характеризує як царське мистецтво, головною для якого є наявність істинного царського знання і здатність управляти людьми. Якщо правителі мають такі дані, то буде вже неважливо, чи правлять вони по законах або без них, добровільно або проти волі, бідні вони або багаті: приймати це в розрахунок ніколи і ні в якому разі не буде правильним.