Загальне, особливе та одиничне

Категорії цілісності забезпечують нам цілісність погляду на будь-яку матеріальну і духовну систему явищ, тобто дають можливість синтезу, єдності блоків (сфер) категорій безпосереднього й опосередкованого. Іншими словами, перед нами стоїть завдання — з’єднати одиничне (сфера безпосереднього буття) із загальним (сфера сутності). Але яким чином можна це зробити (навіть знаючи уже всі попередні категорії)? Відповідь: через певну ланку, що опосередковує, тобто через особливе. У такому синтезі одиничного і загального через особливе і складається загальна схема логічної дії.

Існує два розуміння загального: традиційне, формально-логічне розуміння загального як абстрактно-загального, тобто як подібності, однаковості речей і явищ, і діалектичне розуміння загального як єдності різноманітного, здійснюваного за допомогою особливого. {163}

На відміну від традиційного розуміння, загальне, за Гегелем, це не «щось загальне, що протистоїть одиничному й особливому». Воно є «таким загальним, що у самому собі, у своєму розвитку містить своє інше, тобто одиничне й особливе». Якщо абстрактне загальне просто заперечує всяке особливе і тим самим опускається до рівня особливого, то конкретне загальне заперечує одиничне й особливе, відо­кремлює їх від самих себе і від­різ­няє їх лише для того, щоб об’єднати.

Для прикладу, загальне для всіх людей у першому випадку (у традиційному розумінні) виглядає лише характеристикою лю­дини як біологічного роду. У другому випадку — це людина, яка виготовляє знаряддя праці і вступає у виробничі відносини з іншими ­людьми.

Отже, загальне виступає — і в початкових стадіях, і в розвинутому стані предмета — не як «розлита» по всіх елементах системи схо­жість, а як особливе, що збирає ці елементи в єдину систему.

Ми із самого початку обрали систему соціальних відносин за головну модель, систему, яка і розвивається, і допомагає пізнавати систему категорій і законів діалектики. І не тільки тому, що ­соціальна форма руху зручна для цієї мети, оскільки вона — найближча і зрозуміла нам, людям, модель, а й тому, що це — вища форма руху ма­терії, де — у цій особливій формі — найвищою мірою і в чистому ви­гляді виявляються загальні, універсальні форми буття та розвитку.

При цьому саме матеріально-продуктивна діяльність і виступає реальною ланкою між загальністю природи й одиничністю індивіда.

Особливе — праця — це загальне (субстанція) усієї соціальної форми руху матерії. Проте в історичному плані знов-таки не якесь аб­страктне виробництво виступає як загальне, а специфічний, особливий спосіб виробництва.

Між історичними моментами будь-якого способу виробництва (ви­робництва і споживання взагалі) постає історично ­кон­­кретний розпо­діл (сфера відносин власності) як загально-особливий момент. «Які б не були суспільні форми виробництва, робітники і засоби виробницт­ва завжди залишаються його чинниками. Але, знаходячись у стані від­ділення одні від одних, і ті й інші є його чинниками лише як можли­вість. Для того, щоб взагалі виробляти, вони повинні поєднати­ся. Той особливий {164}

характер і спосіб, за допомогою якого здійснюється це поєд­нання, розрізняє різноманітні економічні епохи суспільного ладу» [50, 43-44]. Іншими словами, якщо це поєднання відбувається під контролем і в ін­­тересах феодала як власника засобів виробництва, тоді ми маємо фео­дальний засіб виробництва; якщо ж це поєднання здій­снюється в інтересах капіталіста, тоді виникає капіталістичний спосіб виробництва.

Таким чином, історія (розвиток взагалі) і є переходом одиничного через особливе в загальне. Завдання ж будь-якої науки, що шукає підстави періодизації історії свого предмета, полягає в тому, щоб від­шукати серед емпірично даних чинників такі от особливі ланки, що опосередковують.

На закінчення варто підкреслити об’єктивний характер категорії загального (втім, ця вимога стосується будь-якої категорії), це — не просто суб’єктивне узагальнення, супровод­жуване позначенням яким-небудь одним словом групи схожих предметів і явищ, як, наприклад, вважали свого часу так звані номіналісти і як вважають представники сучасного позити­візму.

Заперечення

Існує два види заперечення. Перший вид — це знищення, відкидання, припинення існування, смерть. Другий вид — це заперечення як момент розвитку і як момент зв’язку етапів розвитку. Перший вид заперечення входить у другий як підпорядкований момент.

Спеціально підкреслювати об’єктивний зв’язок цих двох ви­дів заперечення доводиться тому, що довгий час передбачалося, ніби перше, що позначається як метафізичне, заперечення носить суто ­суб’­єктивний характер. Воно, із цієї точки зору не більш, ніж до­вільна думка: «Той, хто заперечує таким чином, повинен бути не в злагоді зі світом, повинен буркотливо гудити все існуюче і все що здійснилося, весь історичний розвиток» [51, 641].

Якщо глянути на еволюцію світу живих істот, біосфери, то в об’єк­тивності «нікчемного», абсолютного заперечення можна переконатися, виявивши величезну кількість тупикових гілок еволюції.

Так, зрозуміло, усі такі еволюційні безвиході не мають для субстанції самодостатнього значення і немов би «розчиняються» {165}

у загальному, закономірному ході еволюції, але потрібно пам’ятати, по-перше, про їхній об’єктивний характер, по-друге, ще й про те, що для всієї діалектичної історії розвитку людства катастрофічний вихід не представляється в наш час неможливим.

І проте, у діалектичній логіці, оскільки вона логіка процесу розвит­ку, заперечення містить у собі момент «зняття», тобто зберігання всього позитивного, необхідного для існування і розвитку нових форм ру­ху.

Заперечення в діалектиці розуміється як самозаперечення. Одиничне, що визріває в лоні деякого загального, здатне стати внутрішнім запереченням цієї загальності.

Чому саме от ця, дана одинична форма стає таким особливим явищем, характерні риси якого полягають у тому, що воно, відкидаючи загальний зв’язок, що його породив, саме визріває у нове загальне, що згодом убирає в себе старе загальне, перетворюючи його на звичайний орган свого функціонування? Так,
наприклад, у надрах феодальних відносин визріває буржуазний спосіб виробництва, а потім «обуржуазнюває» всіх лендлордів та кріпаків, їхні принципи життя і відносин. Так, на­приклад, праця спочатку як усього лише особлива форма придбання твари­нами їжі і притулку перетворює потім усе тваринне на людське.

Отже, чому саме це явище серед одиничних явищ, а не якесь інше, перемагає у змаганні і стає новим початком, новим загальним, що утворює систему? Та тому, що воно практично, реально розв’язує внутрішню суперечність старої системи.

Може бути два принципово різних способи розв’язання суперечності: усередині старої системи і з виходом за її межі. Наприклад, природний добір у біосфері розв’язує проблему прис­тосування орга­нізму або виду до умов навколишнього середо­вища, які змінюються. Ми знаємо різні способи таких пристосувань: мімікрія, масове роз­множення (жаби завдяки такому пристосуванню існують як рід уже 200 млн. років), анабіоз (зимова сплячка), придбання рогового, хітинового покриття, сезонна міграція птахів і т. д. Всі названі і не названі приклади пристосування — це і є заперечення як перехід від старого способу пристосування до нового.

Але з часом виникає таке особливе розв’язання зазначеної супе­реч­ності, що змінює сам принцип взаємодії живої системи і при­родного середовища. Поява праці є таке пристосування, яке {166}

заперечує саме себе як пристосування, перетворюючись на зміну самої природи, у пристосування її до себе. Це відбувається не відразу, спочатку є лише тенденція, але з розвитком праці ця тенденція виявляється повною мірою. І так відбувається при кожному революційному перетворенні одиничного на загальне. Одиничне зріє усередині загального як його особливе, специ­фічне самозаперечення.

Заперечення в діалектичному процесі, таким чином, виступає своєю протилежністю — утвердженням нової якості. Тільки аналізовані з позиції розвитку позитивне і негативне отримують вірне тлумачення. Те, що націлене на руйнацію цього відношення, спрямоване у майбутнє, домінує і панує, і є негативним. Те, що прагне до утримання і зберігання старого відношення, є ­позитивним. Але розв’язання вихідної супе­реч­ності через виникнення нової якості призводить до перетворення заперечення на утвердження, тобто негативного — на позитивне.

Зв’язок заперечення і суперечності, проте, є більш складним. Справа в тому, що розгортання заперечності доходить у процесі розвитку до негативного відношення її до самої себе, і будь-який цикл розвитку завершується через подвійне заперечення, що складає суть закону заперечення заперечення, до розкриття змісту якого ми звернемося трохи пізніше.

Розвиток

Розвиток — це філософське поняття, покликане характеризувати більш глибоке розуміння невід’ємного засобу існування суб­станції. Саме тому ця категорія і завершує собою сис­тему категорій змістовної логіки. Категорії руху і «становлення», втім, як і всі «обслуговуючі» їх категорії, включаються в категорію «розвиток» як «зняті» моменти. Заглиблюючись у категорію розвитку, ми послідовно переходимо від розуміння зміни взагалі (рух) через від­обра­ження факту вічного відновлення, формоутворення матерії (становлення) до внутрішньої логіки породження Універсумом, Субстанцією своїх власних формо­утворень, включаючи в тому числі логіку ­суб’єкт­ного буття у світі, логіку творчості суспільно-історичного ­суб’єкта. Виникнення суб’єкта є одночасно і актом розвитку субстанції, є процесом розвитку і субстанціального і суб’єктного змісту. {167}

«Роблячи загальним визначенням своєї предметної діяльності універсально-загальні визначення, атрибути субстанції, суб’єкт успадковує і атрибут креації, породження нового» [40, 506].

Процитований вище автор (О. О. Хамідов) розрізняє між собою принцип розвитку, теорію розвитку і категорію розвитку, вважаючи, що остання повинна бути побудована зі своїх власних субкатегорій. Такими для неї (так само, як і для абстрактних її проявів ка­тегорій руху і становлення) є категорії простору і часу. Саме зміна розуміння змісту категорій простору і часу, що відбувається в культурно-історичному контексті, конкретизує і наповнює категорію «розвиток» [40, 509-517].

Кожній формі руху (а отже і становлення, і розвитку) матерії властиві свої просторово-часові характеристики. Простір виражає екстенсивний, а час — інтенсивний аспект процесу розвитку. Причому, чим вище рівень розвитку, тим менше значить просторовий чинник і тим суттєвішім стає час. Таким чином, коли ми вступаємо у сферу людської історії, то ми всту­паємо переважно у сферу буття часу. Як сказав Маркс, «час є простором людського розвитку».

Людські простір і час не є лише фізико-астрономічними характеристиками цих категорій, у них інший — культурно-історичний вимір. Тому культурно-історичний простір і час (передусім — час) є простором і часом саморозвитку суб’єктів за допомогою створення форм предметної дійсності культури (креативний час).

Об’єктивними формами спрямованості процесу розвитку є прогрес і регрес. За своїм змістом, прогрес виражає креативну (творчу) тенденцію процесу розвитку, а регрес — деструктивну.

Чи можливий універсальний критерій прогресу і регресу? Позитивна відповідь на це запитання можлива: універсальний критерій це — розвиток субстанції у напрямку виникнення суб’єкта і становлення суб’єкта з освоєння ним субстанції. Іншими словами, якщо лінія розвитку форм руху матерії веде до виникнення суб’єкта, то ця лінія прогресивна. З іншого боку, прогрес діяльності будь-якого суб’єкта (і людства як сукупного суб’єкта) є освоєнням універсальних характе­ристик матерії-субстанції і перетворенням їх на свої власні творчі сили.

Роль і «питома вага» прогресу і регресу по-різному висвітлюється у філософській, художній і релігійній літературі. Існують {168}

і оптимістичні, і песимістичні концепції. Очевидно, діалектика прогресивного і регресивного, якщо брати Універсум у цілому, відбувається в рамках кругообігів. Однак це принципово незамк­нуті, спіралеподібні круговороти.

Вважаючи викладену вище позицію цікавою і продуктивною, додамо до неї, однак, кілька міркувань із приводу критерію розвитку. По-перше, варто погодитися з тим, що цілий ряд поширених у філософській літературі критеріїв носить друго­ряд­ний, чи навіть — некоректний характер. Сюди відноситься визначення процесу розвитку як якісної зміни, необоротного процесу, зростання організованості систем, руху від простого до складного, сходження від нижчого до вищого. Переконлива критика всім цим «критеріям» дана в одному цікавому нав­чаль­ному посібнику [52, 302].

Необхідно користатися іншим, не атрибутивним і не формаль­но-логічним, а субстанціональним визначенням, яке можна було б коротко визначити як «розгортання суті справи» [52, 304]. «Стало бути, розвиток це виробництво, породження предметом своїх власних станів, це самопородження, чи, говорячи словами Гегеля, самоздійснення предмета» [52, 305]. Розвиток, таким чином, виступає як розгортання, здійснення сутності предмета. У цьому розумінні прав Гегель: початок процесу розвитку тотожний з його кінцевою метою. Просто початок —
це нерозгорнута, нерозвинена, а результат розвитку — розгорнута і розвинена сутність будь-якої системи, що розвивається. При цьому, зрозуміло, процес розвитку є вирішенням закладеного на початку системи протиріччя, для чого необхідна ціла низка певних умов. Пуп’яночок трояндочки, за наявності сприятливих для його розвитку умов, може перетворитися на за­пашну і прекрасну квітку, а якщо таких умов не буде, може засохнути чи замерзнути.

Очевидно, що діалектика як теорія розвитку є логікою твор­чості. Вона, по-перше, навчає людей метода дослідження систем, що розвиваються, і, по-друге, того, як людям слід розвиватися самим.

Тепер, тільки після знайомства з категорією «розвиток», ми може­мо розглянути деякі важливі моменти основних законів діалектики як законів розвитку різноманітних сфер діяльності і пізнання. {169}

Кілька слів про основні закони діалектики як закони
розвитку і закони пізнання