Філософія софістів і Сократа – проблема людини

У IV ст. до н. є. софісти (Протагор, Горгій) і Сократ перенесли центр уваги з при-

роди на людину. Тим самим вони здійснили так званий ан­тропологічний поворот у філософії. Центр філософської уваги було перенесено з космосу (макрокосм) на людину (мікрокосм). Зміна філософських орієнтирів була пов'язана з розвитком демократичного ладу в давньогрецьких державах-містах. Створювалися сприятливі умови для вільного, критичного, властиво філософського мислення, спонукали до розробки прийомів маніпуляції громадською думкою. Зокрема софісти стверджували, що незмінними є тільки за­кони природи, Космосу, а закони в суспільстві встановили люди, отже, люди можуть їх і змінювати. Звідси доречним є етичний релятивізм, відповідно до якого людина — мірило усіх речей. Дійсно, те, що одній людині видається прийнят­ним, іншій може не подобатися. Мета інтелектуальних зу­силь, вважали вони, полягає не в тому, щоб знайти істину (бо істина теж відносна), а в тому, щоб схилити співрозмов­ника на свій бік. Для досягнення цієї мети було розроблено цілу систему софізмів — зовні бездоганних міркувань, у яких приховувалася логічна помилка.

Наприклад, «П'ять — це два й три; виходить, п'ять — парне й непарне» (Арістотель, Про софістичні спростування, 166 а).

Користуючись своїм умінням переконувати, софісти допомогали людям зробити суспільну кар'єру в демократично облаштованих грецьких полісах і на цьому, звісно, заробляли.

Зовсім в іншій площині знаходили­ся підвалини етичних принципів ве-

ликого античного мудреця Сократа (приблизно 470-399 до н. є.). Головною цінністю Сократ проголошував знання, а своїм головним завданням — навчити людину правильно жити.

Для досягнення своєї мети Сократ користувався діалектикою в античному розумінні цього слова — вмінням вести бесіду, логічно дискутувати. Невеличкий на зріст, ви­лицюватий, з підійнятим носом, товстими губами й шишку­ватим чолом, лисий, у старому хітоні й майже завжди босоніж (за описом його учня Ксенофонта), Сократ приходив на агору (ринкова площа, де, крім усього іншого, відбувалися народні зібрання) і ставив людям запитання. Він заплуту­вав співрозмовника, і той починав сумніватися в тому, що тільки-но беззаперечно стверджував. Сократ уважав: перш ніж пізнати щось, треба збагнути, що нічого не знаєш. «Я знаю, що нічого Не знаю. Тому я мудріший за тих, які вважа­ють, що знають усе», — заявляв Сократ. Далі Сократ пропо­нував універсальну пораду: «Пізнай самого себе!» й уточню­вав цю свою наріжну думку: «...знання себе дає людям дуже багато благ, а омана щодо себе — дуже приносе нещасть. Хто знає себе, той знає, що для нього корисно, і ясно розуміє, що він може й чого не може. Займаючись тим, що знає, він задовольняє свої потреби й живе щасливо, а не беручись за те, чого не знає, не робить помилок і уникає нещасть» (Ксенофонт, Спогади про Сократа, кн. 4, гл. 2,13-24).

Для самого Сократа у процесі самопізнання велике зна­чення мав такий собі «внутрішній голос», який був гаран­тією розуміння істини. Цей «внутрішній голос», за Сократом, носив божественне походження: завдяки йому людина дістає від богів знання про сенс свого життя, характер і мо­тивацію власних учинків тощо. Незважаючи на це, сучасники звинуватили Сократа у неповазі до богів, розбещенні молоді і засудили до страти. Свою смерть у вигляді чаші з отрутою великий давньогрецький філософ зустрів гідно у колі своїх учнів. Наостанок він наказав їм принести віддячну жертву богу здоров'яАсклепію на знак того, що його безсмер­тна душа ось-ось позбавиться тягаря тілесної оболонки, яка заважала йому доєднатися до чистої істини (Федон, 118 а).

На основі етичного вчення Сократа були сформульовані основні принципи античної

«етики»:

1. Кожній людині властива доброчесність — сукупність позитивних якостей, основними з яких вважалися справедливість, мудрість, мужність, поміркованість.

2. «Доброчесність — це знання», передусім знання того, що добре, а що погано. Якщо людина знатиме, як їй чини­ти, вона чинитиме добре. Це знання закорінене в глибинах
людської душі, однак не завжди усвідомлюється. Людина може віднайти його шляхом тривалих розумових зусиль або навіть шляхом інтуїтивного осяяння. Етичне знання
має збудити в людині почуття морального обов'язку, яке змусить людину принаймні узгоджувати суто особисті бажання і запити з суспільними цінностями, нор­мами, ідеалами;

3. Доброчесність — це найвище благо і щастя, мета і сенс людського життя.

4.Згідно з принципом калокагатії доброчесна людина має поєднувати в собі душевну чесноту, тілесне здоров'я, силу і красу, а також соціальні успіхи, до яких входить ба­гатство, високий суспільний статус, вірні друзі, успіхи батьківщини тощо.

Здобутки античної філософії в розумінні як велико­го космосу — природи, світу в цілому, так і космосу мало­го — людини — були систематизовані в філософії Платона й Арістотеля.

4. Великий давньогрецький мудрець Платон (428 -347 рр. до н. є.) був учнем Сократа.

Можливо, під враженням від трагічної долі свого наставни­ка Платон обстоював думку про те, що ідея є первинною відносно світу речей. Ідеї — це безтілесні сутності, що пере-

бувають поза матеріальним світом, незалежні від нього, об'єктивні; ідеї становлять свій власний світ — світ ідеаль­ного буття. Ідея постає взірцем, еталоном, нормою, ідеалом для великої групи конкретних матеріальних речей (напри­клад, «чашність» — основа й еталон для всіх на світі чаш). Матерія є позбавленою самостійних якостей, пасивною ос­новою речей! І самі речі навколишнього світу, оскільки вони втілені в матерії, є ніби «спрощеними», недосконалими; вони, за Платоном, — лише бліді копії своїх ідей, лише тіні ідеальної, справжньої реальності. Оскільки ідеї перебува­ють поза матеріальним світом, людський зір змушений зав­жди споглядати лише їх проекції, тобто тіні. Тому в знаме­нитому діалозі «Держава» античний мислитель порівнював звичайний земний світ із печерою, а людей — із його бран­цями. У Платоновій ієрархії ідей вище над усе стоїть ідея краси та добра — досконала, незмінна, вічна.

Пізнання ідей, за Платоном, та й навіть просто зусилля, спрямовані на те, щоб їх пізнати, є вершиною пізнавально­го процесу і свідченням повноцінного життя. Порівняно з пізнанням ідей усі тілесні втіхи є пустопорожньою марницею. Процес пізнання, вважав філософ, здійснюється як своєрідне «пригадування» (грецьк. анамнез) того, що ми вже знали до того, як душа наша втілилася у фізичну обо­лонку. Далебі, «людина може дати правильну відповідь на будь-яке запитання, аби тільки це запитання було постав­лене правильно. А якби у людей не було знання й здібності правильно розмірковувати, то вони не могли б правильно відповідати. І якщо показати людині креслення або якийсь малюнок, ми відразу переконаємося, що міркує вона справ­но» (Федон, 73 а). Природно, щоб стимулювати це «прига­дування», треба займатися філософією.

Людська душа, згідно з Платоном, має три начала: 1) спрагле (те, що жадає вдоволення своїх потреб); 2) запек­ле (те, що прагне будь-якою ціною втілювати в життя свою волю); 3) розумне. Самі собою ці компоненти нейтральні, але кожен з них має свою чесноту. До цих чеснот їх і слід доводити. Чеснотою спраглого начала є поміркованість, чеснотою запеклого начала — хоробрість, чеснотою розум­ного — мудрість.

Платон — автор оригінальної соціальної утопії, за якою теорія ідеальної держави узгоджується з його вченням про душу. Держава має складатися з трьох ключо­вих класів: 1) виробники матеріальних благ, тобто ремісни­ки та селяни (відповідає спраглий компонент душі); 2) вої­ни— захисники держави (відповідає запеклий компонент душі); 3) правителі-філософи, які єдині мають право управ­ляти державою (відповідає розумний компонент душі).

Декілька разів Платон намагався через правителя Сиракуз у Сицилії втілити свої ідеї в життя, але марно — його навіть продали в рабство, звідки викупили учні.

Інший великий давньогрецький філософ Арістотель (384-322 до н. є.) усупереч

Платонові стверджував, що основою буття є перша матерія, якапринципово не може бути визначена. Найпростішим визначенням цієї першої матерії постають основні стихії (вогонь, повітря, вода, земля), які є пасивним матеріалом буття у створенні речей. Утім, жодна матеріальна річ не може існувати без форми. Отже, усі матеріальні речі — офор­млені, тобто є результатом взаємодії матерії та форми. Саме форма є тим рушієм, який обертає потенційне, можливе буття на буття актуальне, тобто реально існуюче.

Матерія та форма, за Арістотелем, складають (1) ма­теріальну та (2) формальну причини існування природних речей. До них він додає (3) рушійну, те, звідки бере свій по­чаток річ, те, що її створює (наприклад, батько є причиною власної дитини); а також (4) цільову, те, задля чого річ існує (приміром, мета прогулянки - покращання здоров'я) (Ме­тафізика, 1013 а). Арістотель розмірковував і про Першодвигун, єдиний, вічний, неподільний, який спричинює рух усього на світі, залишаючись при цьому нерухомим.

У своїй етиці Арістотель виділяє два типи чеснот:

діаноетичні, пов'язані з розумовою складовою душі (мудрість, практичність, винахідливість);

етичні, пов'язані з вольовою складовою душі (муж­ність, наполегливість тощо).

Перевагу Арістотель віддає діаноетичним чеснотам; адже саме вони спонукають людину займатися наукою.

Арістотель заклав теоретичні основи логіки як науки. Йому належить формування закону протиріччя (неможливо, щоб водночас були істинними і певне висловлювання, і його заперечення) та закону виключеного третього (з двох взаємопротилежних суджень істинним може бути тільки одне).

Суперечка про те, хто має рацію — Платон чи Арісто­тель, — є вічною. Арістотеля вважають батьком західної на­уки, а Платона — фундатором ідеалізму, найвпливовішого напряму в історії західної філософії.

Засновник школи епікурейців Епікур жив у 341-270 рр. до н. є. Епікурейці

стверджували, що метою людського життя є атараксія, тоб­то безтурботний стан духу, свобода від душевних тривог і тілесних страждань. Досягнення цього стану вони бачи­ли на шляхах вироблення раціональної життєвої позиції. Вона мала полягати в додержанні правильного ставлення до смерті, долі і богів, себто трьох найбільших бід, здатних відвернути людину від атараксії, а також розумного розме­жування задоволень і втіх.

Перш за все, повчав Епікур, не слід боятися смерті: адже вона є тоді, коли нас нема, а ми є тоді, коли немає її. Пев­ною мірою цей афористичний вислів справедливий: фізич­но людині неможливо перетнутися зі смертю, але здолати свій душевний страх перед нею важко, навіть за порадою Епікура. До богів Епікур радив ставитися підкреслено нейтрально. Спираючись на власне оригінальне бачення фізичного устрою Всесвіту, близьке до атомізму Демокріта, він повчав, що боги не мають такого вирішального впливу на перебіг світових подій, який їм приписують, тому їх легко задовольнити звичайними, традиційними жертвопринесеннями. Так само Епікур закликав не бути рабом Долі: і закономірність, і випадковість існують, але вони діють самі по собі, незалежно від того, поганою чи доброю власне є людина.

Одні втіхи, на думку Епікура, є -«природними і необхід­ними вони потрібні людині; інші ж не є ні природними, ні необхідними, їх слід уникати. Посилаючись на невідомі нам тексти Епікура, його античний біограф Діоген Лаертський уточнював, що:

природними і необхідними будуть ті бажання, що запобігають стражданню, скажімо, бажання спраглої людини напитися води;

природними, але не необхідними — ті з них, що урізноманітнюють задоволення, але не викорінюють страждань, наприклад, витримане вино і делікатесні страви;

не природними і не необхідними — те, що тільки збурюватиме інші бажання і тим самим народжувати інші страждання від їх незадоволення, наприклад, почесні статуї та
вінки переможців різноманітних змагань.

Те, що насправді пропагувало філософське вчення Епікура, можна називати ідеалом «негативної свободи». Воно перетинається із ученнями шкіл індійської філософії. «Представники впливової філософське школи стоїков (Зенон Кітійський тг

Хрісіпп у Греції; Сенека, Епіктет і Марк Аврелій у Римі) вважали, що у світі панує безумовна необхідність, доля, фатум: час людського життя — мить; його сутність — довічна плинність; все, що належить тілу — потік, душі — видіння і дим (Марк Аврелій, Наодинці із собою, кн. 2, 17). Від долї все одно не сховаєшся, адже великий лікар Гіпократ, хоча вилікував незліченну кількість хворих, сам таки помер. Олександр Македонський і Гай Юлій Цезар знищили десятки тисяч своїх воїнів, зруйнували десятки міст, але й самі знайшли свою смерть (кн. З, 3). Тому треба «жити згідно з природою», тобто сприймати все, як є. Колись відомому стоїку Епіктету (II ст. н. є.) хтось поскаржився на перехожого, який його облаяв. «Подякуй йому за те, що він тебе не побив», — розрадив філософ. «Та він ще й побив і поранив мене», — наполягав співрозмовник. Епіктет відразу відповів: «Подякуй долі, що він тебе не вбив!»