Метафізика елеатів(Парменід,поняття про буття і небуття, апорії Зенона) та діалектика Геракліта(розвиток та боротьба протилежностей, поняття про логос)

Елеати - 0%A1%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D1%8F_%D0%93%D1%80%D0%B5%D1%86%D1%96%D1%8F"давньогрецькі філософи, представники елейскої школи (кінець VI - перша половина V ст. до н.е.). Елеатская школа - була заснована в місті Елее, у Великій Греції, 0%9A%D1%81%D0%B5%D0%BD%D0%BE%D1%84%D0%B0%D0%BD"Ксенофаном, що жив в кінці VI і на початку V ст. до н.е.

Приналежність до елейскої школі приписують таким філософам, як 0%9F%D0%B0%D1%80%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%96%D0%B4"Парменід, 0%97%D0%B5%D0%BD%D0%BE%D0%BD_%D0%95%D0%BB%D0%B5%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9"Зенон Елейський і 0%9C%D0%B5%D0%BB%D1%96%D1%81"Меліс. Іноді до неї відносять також 0%9A%D1%81%D0%B5%D0%BD%D0%BE%D1%84%D0%B0%D0%BD"Ксенофана, враховуючи деякі свідчення про те, що він був учителем 0%9F%D0%B0%D1%80%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%96%D0%B4"Парменіда. Розробляли теоретичне вчення про буття (вперше сам термін запропонований був саме в елейскої школі), заклавши фундамент класичної 0%93%D1%80%D0%B5%D1%86%D1%96%D1%8F"грецької 0%9E%D0%BD%D1%82%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D1%96%D1%8F"онтології.

Для елейскої школи був характерний суворий 0%9C%D0%BE%D0%BD%D1%96%D0%B7%D0%BC"монізм у вченні про буття і 0%A0%D0%B0%D1%86%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B7%D0%BC_%28%D1%84%D1%96%D0%BB%D0%BE%D1%81%D0%BE%D1%84%D1%96%D1%8F%29"раціоналізм у вченні про 0%9F%D1%96%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F"пізнанні. У центрі вчення всіх трьох елейскої філософів знаходилося вчення про буття:

Парменід(VI-V ст. до н. е.). поняття "буття" зробив предметом аналізу в своїй філософській 0%9F%D0%BE%D0%B5%D0%BC%D0%B0"поемі "Про природу".Його вчення сталоОсновою філософії елеатів Він розширив поняття єдиного світобога Ксенофана до поняття єдиного буття. Вчення Парменіда - метафізичне: його буття незмінне, оскільки по суті все незмінне. За словами Парменіда, єдино істинним є положення: «буття є, небуття немає, тому що небуття неможливо ні пізнати (воно недосяжне), ні висловити». З цим пов'язане твердження, що мислиться тільки суттєве, адже неможливо відшукати думку без буття, в якому здійснюється ця думка. Буття вічне. Виникнення буття неможливе, бо йому немає звідки виникнути: із нічого ніщо не може виникнути; воно не може виникнути з другого буття, бо до нього не було іншого, оскільки буття єдине. Воно не може виникнути також із небуття, тому що небуття немає. Якщо буття є, то про нього не можна сказати, що його не було раніше, тобто що воно виникає. Якщо воно є, то не можна сказати також, що воно буде, що воно стає буттям. Отже, буття є, воно вічне, не виникає і не знищується, залишаючись тотожним і завжди рівним самому собі.

Світ є єдиним сущим, яке не виникає і не зупиняється, є неподільним, непорушним і непроникливим буттям, що сповнює, «заповнює» собою все. Буття не може бути ні трохи більше, ні трохи менше. Воно однорідне і безперервне. Отже, немає і порожнього простору. Все наповнене буттям.

. 0%97%D0%B5%D0%BD%D0%BE%D0%BD_%D0%95%D0%BB%D0%B5%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9"Зенон за допомогою 0%90%D0%BF%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%97_%D0%97%D0%B5%D0%BD%D0%BE%D0%BD%D0%B0"логічних апорій показав абсурдність навчань, що виходять з інших передумов, окрім як використаних 0%9F%D0%B0%D1%80%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%96%D0%B4"Парменідом (тобто з припущення 0%A0%D1%83%D1%85"руху і 0%91%D0%B5%D0%B7%D0%BB%D1%96%D1%87"безлічі).

Зенон доводить: якщо суттєве логічне, то воно одночасно має бути і настільки малим, щоб зовсім не мати величини, і настільки великим,

щоб мати нескінченну величину. Воно не має величини тому, що кожна з багатьох речей сама по собі є одиниця, а множинність є сукупністю одиниць; але якщо воно одиниця, то - неподільна, отже, воно є крапка, яка не збільшує, не зменшує, не має величини і тілесності - є ніщо. Якщо одиниця ніщо, то й сума одиниць - ніщо. З іншого боку, вважає Зенон, якщо припустити, що кожна з багатьох речей має величину, тілесність і деяку відстань від іншої, і так до нескінченності, то кожна річ безмежно велика.
У цій антиномії (невивіреності суперечностей) Зенон ставить проблему кінцевого й безмежного, проблему нескінченної діяльності і остаточних речей. Заслуга Зенона - в постановці проблеми, а не в її вирішенні. Він бачить тільки протилежність кінцевого і нескінченного, але не бачить їх єдності. Він бачить, що вони є запереченням одне одного, але не бачить, що кожне з них з необхідністю передбачає свою протилежність. По суті, Зенон відтворює вчення Парменіда, який протиставляє буття небуттю, і сам зводить одиницю до буття. Зі своїх суджень він робить висновок, що множинного буття не існує.

Найбільш відомі чотири фрагменти (апорії; грец. aporia - безвихідь, непрохідність), у яких заперечується рух (апорія - відсутність виходу, тупик, нездоланність, трудність): «Дихотомія (розподіл надвоє)», «Ахілл і черепаха», «Стріла» і «Тіло, що рухається». Суть апорії «Дихотомія». Тіло, за Зеноном, не може зрушитися зі свого місця, почати рух і закінчити його, тобто не може бути переходу від спокою до руху і навпаки. Апорія полягає в тому, що предмет, який рухається до мети, повинен спочатку пройти половину шляху до неї, а щоб пройти цю половину, він повинен пройти спочатку її половину, і так до нескінченності. Отже, тіло ніколи не може досягнути мети, оскільки шлях його нескінченний, і тіло повинно вічно проходити ці нескінченні половини. В апорії «Ахілл і черепаха» Зенон доводить неможливість руху тим, що неможливо пройти в певний час нескінченне число половинок шляху. Ахілл перебуває позаду черепахи. Поки він пробіжить відстань, що їх розділяє, черепаха просунеться вперед. Поки Ахілл пробіжить цю нову відстань, черепаха знову просунеться вперед, і так до нескінченності. Хоч відстань буде все меншою, але ніколи не зникне.

В апорії «Стріла» доводиться, що рух неможливий, якщо допустити перервність простору. Стріла, що летить, покоїться, тому що предмет, який рухається, завжди займає рівне собі місце, тобто перебуває у спокої в кожний момент, а тому він взагалі нерухомий.

0%9C%D0%B5%D0%BB%D1%96%D1%81"Меліс підсумовував шкільну 0%94%D0%BE%D0%B3%D0%BC%D0%B0"догматику в трактаті "Про природу", або "Про бутті". Згідно 0%9F%D0%B0%D1%80%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%96%D0%B4"Парменіда, "то що є" ( 0%91%D1%83%D1%82%D1%82%D1%8F"буття) - є, і це випливає з самого поняття "бути", а "того, чого немає" ( 0%9D%D0%B5%D0%B1%D1%83%D1%82%D1%82%D1%8F"небуття) - ні, що також випливає зі змісту самого 0%9F%D0%BE%D0%BD%D1%8F%D1%82%D1%82%D1%8F"поняття. Звідси виводиться єдність і нерухомість бутя. 0%9F%D1%83%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%82%D0%B0"Пустота ототожнюється з небуттям, - так що порожнечі немає. Предметом мислення може бути тільки щось (буття), небуття не мислиме (теза "мислити і бути одне і те ж"). Істина про буття пізнається 0%A0%D0%BE%D0%B7%D1%83%D0%BC"розумом, почуття формують лише думку, неадекватно відображає істину. Думка, "докса", фіксується в 0%9C%D0%BE%D0%B2%D0%B0"мові і являє 0%92%D1%81%D0%B5%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82"світ суперечливим, існуючим в боротьбі 0%A4%D1%96%D0%B7%D0%B8%D0%BA%D0%B0"фізичних протилежностей, а насправді ні безлічі, ні протилежностей немає. За умовними іменами стоїть безумовна єдність ("брила") буття.

Інтерес представників елейскої школи до проблематики буття був розвинений в класичній грецької думки у 0%9F%D0%BB%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%BD"Платона і 0%90%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%82%D0%B5%D0%BB%D1%8C"Аристотеля.

Глибоке розуміння проблеми протилежностей, їхньої єдності та боротьби, ми знаходимо в творчості іншого видатного мислителя стародавньої Греції – Геракліта.Геракліт – творець античної діалектики, Філософ виступив на захист своїх попередників (Фалеса, Анаксімандра, Анаксімена), їх уявлення про матеріальні начала всього існуючого, проти ідеалістичних та антидіалектичних вчень Піфагора і елеатів – Парменіда, Зенона.Єдиним, матеріальним першоелементом світу Геракліт вважав вогонь, який лежить в основі всіх речей; “Світ, єдиний із всього, не створений ніким із богів і ніким із людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно запалюється і закономірно згасає”. Це просто блискучий виклад початків стихійної діалектики.

Стихійна діалектика у Геракліта виявляється в його вченні про рух, зміни, перетворення речей, протилежності та їхню боротьбу.Всесвіт – плинний, змінний. Він знаходиться у вічному русі, як і всі речі, що нас оточують. Глибокі загадки висловлює Геракліт стосовно протилежностей, їх взаємозв’язків, переходів одна в одну. Він один з перших обґрунтував думку про те, що сама гармонія є єдністю протилежностей і висміював тих, хто цього не розумів. Протилежності, за Гераклітом, їх взаємодія, внутрішньо притаманні всім речам світу. Кожна річ – це єдність протилежностей.Необхідність взаємодії, боротьби протилежностей Геракліт називав “загальним логосом”. Цей “логос” “існує вічно”, “все здійснюється за цим логосом”. Це фактично була догадка філософа про всезагальність протилежностей про сутність самого джерела руху, котрий здійснюється через взаємодію протилежностей і їхню боротьбу.

Підсумовуючи вищевикладене, можна виділити у філософському вченні Геракліта три фундаментальних положення, котрі мають виключне значення розкриття сутності діалектики та її розуміння:

1. Це судження про зміну, плинність всіх речей і явищ, їх біжучість, взаємопереходу.

2. Це теза про всезагальність внутрішніх протилежностей, котрі притаманні всім речам і явищам, їх єдність і боротьбу.

3. Це уявлення про матеріальний першоелемент всього існуючого – вогонь.

3. Плюралістичні теорії.(Емпедокл:любов та ворожнеча,4 елементи;Анаксагор:Нус,гомеомерії; Демокріт:атом,порожнеча,детермінізм) Моральний період:софісти(Протагор) та філософія Сократа(метод, принципи, критика теорії ідей Платона, етика)

Плюралізм в 0%A4%D1%96%D0%BB%D0%BE%D1%81%D0%BE%D1%84%D1%96%D1%8F"філософії означає "доктрина множинності", згідно з якою існує кілька незалежних основ буття чи істинного знання, часто використовується як протилежність 0%9C%D0%BE%D0%BD%D1%96%D0%B7%D0%BC"монізму ("доктрина єдиності") та 0%94%D1%83%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B7%D0%BC"дуалізму ("доктрині подвійност

Космо.могонія Емпедокла будується як безмежне чергування "любові" або "ворожнечі". Окремий космогонічний цикл має чотири фази:

♦ любов усе об'єднує у недиференційоване нерухоме коло;

♦ ворожнеча витісняє різнорідні елементи і поєднує однорідні;

♦ любов повертається, поєднує різнорідне і роз'єднує однорідне;

♦ "зоогонічна фаза" має чотири ступені: члени, які нездатні з'єднатись; невдалі поєднання - монстри; бісексуальні істоти; повноцінні тварини із статевою диференціацією.

Емпедокл розробив теорію "пор і витікання", згідно з якою з об'єктів витікають матеріальні частинки і впливають на органи чуття суб'єкта. Мислитель не розрізняв органи чуття та інтелект. Субстратом свідомості він вважав кров.

У центрі уваги Анаксагора (близько 500-428 рр. до н. е.) було питання про перетворення одних речей у якісно інші. Згідно з Анаксагором, уся природа - це безмежна множина вічних, дрібних, різноякісних часток, які він сам називав "зерном речей", а пізніше - гомеомеріями. Вони рухаються і впорядковуються деяким космічним розумом (нус), який існує незалежно від матеріальних часток (зерен): "м'ясо складається з частинок м'яса, кістка - з кісточок". Гомеомерії Анаксагора можна вважати початком переходу до атомізму, що є вершиною античного матеріалізму взагалі, видатними представниками якого були Левкіпп і Демокріт

Філософія Анаксагора мала великий вплив на подальший розвиток давньогрецької філософії класичного періоду: вона дала поштовх до підняття її на більш високий теоретично-раціональний рівень.

Знаменитий грецький філософ Демокріт приймає тезу про те, що буття є щось просте, розуміючи під ним неподільне - атом ( "атом" по-грецькому означає "нерассекаемое", "нерозрізаними"). Він дає матеріалістичну трактування цього поняття, мислячи атом як найменшу, далі не ділиму фізичну частку. Таких атомів Демокрит допускає безліч, тим самим відкидаючи твердження, що буття - одне. Атоми, по Демокріту, розділені порожнечею; порожнеча - це небуття і, як таке, непізнавана: відкидаючи твердження Парменіда про те, що буття не множественно.

Демокрит, вважається одним із засновників давньогрецького атомізму.Він вважав,що все виникає на певній підставі і за необхідності; причина виникнення - вихор, який і іменується необхідністю.

Все, що існує, - це атоми і порожнеча. У нескінченній порожнечі-просторі рухаються, поєднуючись між собою, нескінченна за кількістю та формами тільця; останні відрізняються один від одного формою, порядком, поворотом.

Доказ існування порожнечі в Демокріта і атомістів взагалі зводиться до того, що, по перше, без порожнечі не було б можливо переміщення, Що стосується числа атомів у світі, то Демокріт визнає його нескінченним.

Детерміні́зм (0%9B%D0%B0%D1%82%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B0"лат. Determinatus — визначений, обмежений) — філософське матеріалістичне вчення про загальну об'єктивну зумовленість 0%AF%D0%B2%D0%B8%D1%89%D0%B5"явищ 0%9F%D1%80%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B0"природи, 0%A1%D1%83%D1%81%D0%BF%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE"суспільства і людської 0%9F%D1%81%D0%B8%D1%85%D1%96%D0%BA%D0%B0"психіки, зокрема 0%92%D0%BE%D0%BB%D1%8F"волі.

Головним у детермінізмі є положення про 0%9F%D1%80%D0%B8%D1%87%D0%B8%D0%BD%D0%BD%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C"причинність як такий зв'язок 0%AF%D0%B2%D0%B8%D1%89%D0%B5"явищ, при якому одне явище (0%9F%D1%80%D0%B8%D1%87%D0%B8%D0%BD%D0%B0"причина) за певних умов породжує інше (0%94%D1%96%D1%8F"дію).

Послідовно матеріалістичну Демокрит позицію займає і в питанні про природу душі і пізнання. Відомо, що часто психічна діяльність людини пояснюється наявністю в його тілі специфічної субстанції або сили - "душі".

У неорганічної природі все відбувається не за цілями і в цьому сенсі випадково, а в учня можуть бути і цілі, і кошти. Таким чином, погляд Демокріта на природу душі є строго причинним, детерміністичним.

Він проповідував матеріалістичну послідовну позицію у вченні про природу душі і пізнання. "Душа, по Демокріту складається з кулястих атомів, тобто подібна до вогню".

Атоми душі мають здатність до відчуття.

Софісти:Слово «софізм» означає міркування, побудовані таким чином, що містять навмисне допущену помилку і, звичайно, приводять до хибних висновків.

Софісти — були мандрівними експертами з різних предметів, включаючи ораторське мистецтво, граматику, етику, літературу, математику, та елементарну фізику. Вони не формували якусь певну школу, але мали певні спільні інтереси. У філософії вони атакували тлумачення реальності елейців і намагалися пояснити феноменальний світ.

Основна проблема, що її вирішують софісти, — - це реальність сущого. Вирішення цієї проблеми, за Протагором, зводиться до такого твердження: «Є. тільки світ думки, світу сущого не існує». Софісти повинні були навчити людину захищати будь-яку точку зору, якою б абсурдною вона не була. Основою такого навчання було уявлення про відсутність абсолютної істини і об'єктивних цінностей. Відносність понять добра і зла приводило до таких тверджень: «Хвороба — зло для хворого і благо — для лікаря»;

Головна теза Протагора: «Людина — міра всіх речей». Він виходив з того, що, оскільки в кожній речі можливі протилежні, взаємовиключні думки, людина не може орієнтуватися у світі: слід вибирати між двома протилежними думками. І людина здійснює цей вибір, приймаючи одну думку і відкидаючи протилежну. Тобто людина тільки в собі самій може знайти істину.. Протагор був звинувачений в нечестивості, оскільки його твір починався словами: «Про богів я не можу знати ні того, що вони є, ні того, що їх немає, ні того, який вони мають вигляд

Сократ :Величезний вплив на античну і світову філософію справив Сократ. Сократ – перший афінський філософ, сучасник Демокріта.. Сократ (470-399 рр. до н. е.) спочатку був учнем, а згодом - непримиренним опонентом софістів

У центрі філософії Сократа – людина. Але вона ним розглядається насамперед як моральна істота.. Філософія Сократа народжувалася під двома основними девізами: „Пізнай самого себе”, і „Я знаю, що нічого не знаю”.

При філософському дослідженні етичних проблем Сократ користувавсяметодом, який він називав майевтикою. Ціль майевтики – всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення( дефініція) поняття. Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і користувались поняттями, то робили це стихійно. І тільки Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття. то немає і знання.

Фундаментальною здатністю людини він вважав розум, мислення. Саме розум здатний дати вище, загальнообов'язкове знання, яке, однак, неможливо отримати в готовому вигляді. Людина повинна докласти значних зусиль, щоб здобути його. Звідси бере початок метод Сократа - маєвтика (повивальне мистецтво). У чому полягає сутність маєвтики і на які філософські основи вона спирається} Вихідним початком методу Сократа стала іронія.Завдяки іронічному ставленню до навколишнього Сократ пробуджував у людей сумніви в загальноприйнятих істинах («Я знаю, що я нічого не знаю», — заявляв він) і тим самим запрошував їх до розмови, до вироблення своєї власної позиції, яка б формувалася на логічних аргументах, була б достатньо обґрунтованою.

Отже, метод Сократа переслідував досягнення понятійного знання. Це досягнення відбувалось за допомогою індукції( наведення), сходження від одиничного до загального.Головне для Сократа – процес пошуку понять. Переконання Сократа в існуванні об’єктивної істини приводить його до висновку, що існують об’єктивні моральноі норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна. Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши душу людини і її справи, і в цьому основне завдання філософії

Основну частину сократівських роздумів присвячено проблемам моралі: що таке добро і зло, справедливість і несправедливість. Філософія, -вважає Сократ, — є засобом пізнання добра і зла. Це пізнання Сократ здійснює за допомогою бесід, в яких виходить з фактів приватного життя, конкретних явищ навколишньої дійсності. Сократ вчив, що філософія — любов до мудрості, любов до знання — може розглядатися як моральна діяльність у тому разі, якщо знання саме по собі є добро. І це рушійна пружина всієї його діяльності. Сократ вірив, що коли людина знає, що є добре, а що погане, то вона ніколи не вчинить зле.

«Бути нижче самого себе -це не що інше як невігластво, а бути вище за самого себе - не що інше як мудрість».