Філософія мови у 19ст. (в. фон гумбольдт)

Відкриття порівняльно-історичного методу в мовознавстві було могутнім поштовхом для лінгвістичної думки і відкрило широкі перспективи перед мовознавством. Першим теоретиком у галузі мовознавства, який глибоко, по-філософськи осмислив багатий мовний матеріал і результати зроблених до нього наукових досліджень, був Вільгельм фон Гумбольдт (1767—1835), німецький учений з різноманітними інтересами(цікавився не тільки мовознавством, а й антропологією, етнографією, історією, філософією, естетикою) і з яскраво вираженим філософським складом розуму та прагненням до теоретичних узагальнень.

Найціннішою є його тритомна праця «Про мову каві на острові Ява», яку вчений не встиг

завершити. її було опубліковано посмертно в 1836—1840 рр. У теоретичному вступі до неї «Про різноманітність будови людської мови та її вплив на духовний розвиток людства» Гумбольдт виклав свою теоретичну концепцію, свою філософію мови. Ця праця

стала знаменитою і справила великий вплив на розвиток мовознавства.

Філософська концепція мови Гумбольдта визначається ідеями німецької класичної

філософії (І. Кант, Г.-В.-Ф. Гегель, Ф.-В. Шеллінг, Ф.-Г. Якобі). Провідною думкою

концепції, її теоретико-методологічною основою є антропологічний підхід до мови, за якого вивчення мови повинно здійснюватися в тісному зв’язку зі свідомістю і мисленням людини, її культурою та духовним життям. Услід за Кантом Гумбольдт розглядав свідомість як особливу першооснову, яка не залежить від матерії й розвивається за своїми законами. Застосовуючи це положення до визначення мови, він пише: «Мова є душа в усій її сукупності. Вона розвивається за законами духа». Як мова загалом нерозривно пов’язана з людською духовною силою, так кожна конкретна мова

пов’язана з духом народу — носія цієї мови. Мова — це зовнішній вияв духа народу: «мова народу є його дух, а дух народу є його мова, і важко уявити собі щось більш тотожне». Мова відображає найсвоєрідніші й найтонші риси народного духа, проникає в його таємниці. Гумбольдт констатує нерозривність понять «мова» і «народ», «мова» і «культура». За його твердженням, мова є надбанням окремого народу, а народ — це спільність людей, що розмовляє однією мовою. Мова невіддільна від культури. Вона тісно пов’язана з духовним розвитком людства, відображає розвиток культури. Мова закладена в самій природі людини. Вона необхідна для розвитку її духовних сил і формування світогляду. На противагу лінгвістам, які розглядали мову як технічний засіб вираження думки, Гумбольдт доводить, що мова і мислення тісно пов’язані між собою і що мова — це той орган, який творить думку. Отже, мислення не просто залежить від мови, а певною мірою зумовлюється кожною конкретною мовою; мови — органи оригінального мислення націй. Пізнання світу залежить від мови, оскільки вона не безпосередньо відображає світ, а інтерпретує його. Отже,в кожній мові закладено своє світобачення, і вона стає посередником між людиною та зовнішнім світом. Мова ніби описує навколо людини зачароване коло, вийти з якого можливо лише вступивши в інше коло, тобто вивчивши іншу мову. «Вивчення іноземної мови, — зауважує Гумбольдт, — можна було б через те порівняти з набуттям нової точки зору в колишньому світорозумінні; до певної міри так воно і є, тому що кожна мова утворює тканину, зіткану з понять та уявлень певної частини людства».

Мову, згідно з Гумбольдтом, слід розглядати не як мертвий продукт (ег£оп),а як творчий процес, безперервну діяльність (епег£еіа), що перетворює «звук у вираження думки». Суперечність між незмінністю і змінністю мови Гумбольдт трактує так: «У кожен момент і в будь-який період свого розвитку мова [...] уявляється людині на відміну від усього вже пізнаного й продуманого нею — невичерпною скарбницею, в якій дух завжди може відкрити щось ще невідоме, а почуття — завжди по-новому сприйняти щось ще не відчуте [...]. Мова насичена переживаннями багатьох попередніх поколінь і зберігає їх живе дихання, а покоління ті через звуки материнської мови, які й для нас стають вираженням наших почуттів, пов’язані з нами національними й родинними зв’язками. Ця почасти стійкість, почасти змінність мови створює особливе відношення між мовою і поколінням, яке нею розмовляє».

11.Психологічний напрям у європейському мовознавстві (Г.Штайнталь, В.Вундт, О.Потебня).

12.Молодограматизм у мовознавстві.

13.Лінгвістична концепція Ф.Сосюра.

14.Школа "слів і речей".

15.Школа естетичного ідеалізму.

16.Неолінгвістика.

17.Казанська лінгвістична школа І.Бодуена де Куртене

18.Соціологічний напрям у мовознавстві.

19.Школи структуралізму в лінгвістиці ХХст.: Празький лінгвістичний гурток, Копенгагенський структуралізм (глосематика), Американський структуралізм (дескриптивізм), генеративізм.

20.Неогумбольтіанство: європейське та американське неогумбольтіанство

21.Когнітивна лінгвістика.

22.Функціональна лінгвістика.

23.Лінгвістика тексту.

24.Комунікативна лінгвістика.

25.Комп’ютерна лінгвістика.

26.Мова та семіотика. Поняття про знак. Типи знаків. Мова як універсальна семіотична система.

27.Специфіка мовного знака, унілатеральна та бітатеральна теорія знака.

28.Мова як гетерогенна система. Проблеми мовних рівнів.

29.Парадигматичні відношення на всіх мовних рівнях.

30.Синтагматичні відношення на всіх мовних рівнях.

31.Структура мови. Теорія ізоморфізму та ієрархії рівнів мови.