Картезіанство

Не дивлячись на численні заперечення, прислані Р. Декарту на його «Першооснови філософії», його філософські ідеї миттєво отримали підтримку та схвалення практично всієї мислячої Європи. У Р. Декарта з’являється безліч учнів, хоча від багатьох із них, якби він про них дізнався, філософ сам би відмовився. Багато філософів захопилися вченням Декарта про тіло як машину і стали застосовувати це вчення стосовно людини, розглядати всі особливості людського життя, у тому числі й психічних явищ, на основі його фізіологічних дій. Одним із представників такого напряму в картезіанстві був французький філософ Ле Руа, який стверджував, що все психічне в людині є вигаданим, а головними є фізичні закони. Ламетрі є автором книги «Людина-машина», створену під впливом декартівських ідей.

Але є й інший напрям у картезіанстві – ідеалістичний, основним представником якого був католицький філософ Мальбранш, що створив теорію окказионалізму (по-латині – «випадок»). У своєму вченні він виходив з декартівського положення про те, що між психічними та фізичними явищами не може бути ніякого зв’язку. Немає ніякої взаємодії між душею і тілом – все, як говорив Р. Декарт, є взаємодія, обумовлена тим, що така взаємодія встановлюється Богом. Отже, Мальбранш робить висновок: усе, що відбувається в світі, зокрема із людиною, відбувається не за людською волею. Людина своєю волею, своєю душею може вплинути на своє тіло, а внаслідок того, що Бог усякий раз проводить деякий акт нової взаємодії душі та тіла – всякий раз робить нове творіння світу.

У думці Бога немає ніякого руху, немає причинно-наслідкових зв’язків – є щосекундне творіння світу Богом. А ми спостерігаємо цей світ як рух, що має деякі причини і наслідки. Так само і в справжньому світі: є щосекундне творіння світу Богом, а ми спостерігаємо це творіння як рух.

Середньовічний арабський філософ Аль Газалі, критикуючи з погляду номіналізму реалістично мислячих Аль-Фарабі, Ібн-Сину та інших своїх сучасників, стверджував той же самий принцип: для всемогутнього Бога не потрібні ніякі ідеї й універсалії, за допомогою яких він управляв би світом. Бог усемогутній, тому він управляє світом безпосередньо. Бог настільки всемогутній, що може творити цей світ кожного разу заново.

Філософія Рене Декарта справила суттєвий вплив на сучасну йому і подальшу філософську та наукову думку. Це було не випадкове, оскільки Р. Декарт діяв методологічно і свою раціоналістичну філософію виводив із однієї очевидної і достовірної аксіоми, в якій ніхто не міг сумніватися.

Вплив Р. Декарта було обумовлено ще і тим фактом, що XVII століття, назване «століттям геніїв», або «століттям філософів», було століттям культу розуму, століттям, у якому людина відкривала перед собою безбережжя наукового пізнання, коли мислилося, що розум може все, що людина, відкриваючи за допомогою свого мислення закони природи і власної думки, може пізнати весь світ. Розуму представлялося відкритим усе: і природа, і людська душа – за винятком лише Божественної природи, хоча багато філософів-богословів і тут намагалися знайти раціональні пояснення.

Як висновок зазначимо, що в раціоналістичну метафізику Нового часу Р. Декарт ввів принцип суб’єктивної достовірності, тим самим створивши умови для аналізу суб’єктивної пізнавальної здатності людини та її можливостей. Картезієм суб’єктивна достовірність зумовлюється онтологічним доказом буття Бога. Останнє служить запорукою істинності не тільки принципу «мислю, отже, існую», але й всього того, чому ця істина служить у свою чергу фундаментом. Побудована на цьому фундаменті онтологія – вчення про три субстанції (Бог, мислення, протяжність) обґрунтовує можливість дійсного знання, що спочатку поставлене під сумнів. У філософії Р. Декарта гносеологічна проблематика, хоча їй і відводиться важливе місце, грає роль пропедевтики, підготовки ґрунту для філософії і науки.

Яскравіше, ніж у Р. Декарта, онтологічний характер обґрунтування знання представлений Б. Спінозою, у якого вчення про субстанцію – онтологія, обґрунтовує пізнавальну діяльність. Для тези, що мислення визначається не суб’єктивною структурою розуму, а структурою предмета, тим, про що мислять, Б. Спіноза знайшов вдалу формулу: «Істина відкриває і саму себе, і хибу». Висловлюючи подібну формулу, Б. Спіноза стверджує неможливість психологізму в пізнавальній діяльності. З точки зору Б. Спінози, не потрібно доводити можливість дійсного знання. Питання полягає в тому, щоб, розкриваючи складові психологізму в пізнавальній діяльності, показати, як можлива помилка. Онтологічне обґрунтування знання зберігається в XVII і навіть у XVIII століттях, не дивлячись на те, що проблеми пізнавальної діяльності в цей період займають значне місце у вченнях філософів.