Методи і форми наукового пізнання
Метод пізнання можна визначити як деяку специфічну процедуру, що складається з послідовності певних дій або операцій, застосування яких або призводить до досягнення поставленої мети, або наближає до неї.
Наукове дослідження являє собою розвинену форму раціональної діяльності, яка не може здійснюватися з якихось фіксованим правилам. Науковий пошук тим і відрізняється від таких механічних процедур, як спосіб проб і помилок або навіть канони знаходження простої причини зв’язків Бекона – Мілля, які вивчають у логіці, що він припускає наявність творчості, що допускає абстрагування і ідеалізацію і спирається на уяву та інтуїцію. Саме тому такі логічні форми, як індукція, аналогія, статистичні та інші способи міркувань, висновки яких мають лише імовірнісний, або правдоподібний характер, і використовуються в якості евристичних засобів відкриття нових істин. Іншими словами, вони наближають нас до істини, але автоматично не гарантують її досягнення..
Наукове пізнання відрізняється від буденної системністю і послідовністю як у процесі пошуку нових знань, так і при упорядкуванні всього знайденого, готівкового знання. Кожен наступний крок у науці опіраегся на крок попередній, кожне нове відкриття отримує своє обгрунтування, коли стає елементом певної системи. Найчастіше такою системою служить теорія як найбільш розвинена форма раціонального знання.
На відміну від наукового буденне знання має розрізнений, випадковий і неорганізований характер, в якому переважають не пов’язані один з одним окремі факти або їх найпростіші індуктивні узагальнення. Найважливіші методи наукового пізнання:
сходження ог абстрактного до конкретного. Процес наукового пізнання завжди пов’язаний з переходом від гранично простих понять до більш складним – конкретним. Тому процедуру побудови понять, все більш відповідних дійсним, називають методом;
моделювання та принцип системності. Полягає в тому, що об’єкт, недоступний безпосередньому дослідженню замінюється його моделлю. Модель володіє схожістю з об’єктом у властивостях, що цікавлять дослідника;
експеримент і спостереження. У ході експерименту спостерігач штучно ізолює ряд характеристик досліджуваної системи та вивчає їх залежність від інших параметрів.
Для наукового пізнання характерна наявність двох рівнів; емпіричного і теоретичного. Для емпіричного пізнання характерна фактофіксірующая діяльність. Теоретичне пізнання – сутнісне, здійснюване на рівні абстракцій високих порядків.
Намагатися вирішити поставлену проблему можна двома шляхами: шукати потрібну інформацію або самостійно досліджувати її за допомогою спостережень, експериментів і теоретичного мислення. Спостереження і експеримент найважливіші методи дослідження в науковому пізнанні. Часто кажуть, що теорія – це узагальнення практики, досвіду ипи спостережень. Наукові узагальнення часто використовують ряд особливих логічних прийомів:
універсалізації, який полягає в тому, що загальні моменти і властивості спостерігаються в обмеженій множині експериментів, поширюються на всі можливі випадки;
ідеалізації, що складається в тому, що вказуються умови, при яких описувані в законах процеси відбуваються в чистому вигляді, тобто так, як у самій дійсності вони відбуватися не можуть;
концептуалізації, що складається в тому, що у формулювання законів вводяться поняття, запозичені з інших теорій, і получівщіе в них досить точний зміст і значення.У новому пізнанні головна роль належить раціональному мисленню, яке перебуває у взаємодії з чуттєвим пізнанням.У науковому пізнанні виділяють такі форми і засоби:
Ідея – відображає зв’язки, закономірності дійсності і спрямована на її перетворення, а також поєднує істинне знання про дійсність і суб’єктивну мету її перетворення (ідея про матеріальність світу)
- Проблема – відображає суперечність між знанням і дійсністю або протиріччя в самому пізнанні. Розвиток пізнання – це перехід від постановки одних проблем до - Гіпотеза – це форма наукового пізнання істинність якої ще не доведена, за допомогою Г.
Формуються можливі варіанти вирішення проблеми, після доведення гіпотези вона перетворюється в наукову теорію. На основі цих трьох форм формується наукова концепція, яка обгрунтовує основну ідею теорії.
- Концепція – це науково обгрунтований та в основному доведений вираз основного змісту теорії
-Теорія – система достовірних знань про дійсність, дає цілісне уявлення про закономірності та суттєві хар-ки об’єкта. 2 найважливіші функції теорії – пояснення та передбачення.
Методи наукового пізнання :
Спостереження – цілеспрямоване сприйняття предметів дійсності для одержання безпосередніх чуттєвих данних про об’єкт пізнання (обмежений метод)
Експеримент – це спосіб чуттєво-предметної діяльності, коли явища вивчають за допомогою спец. умов, що забезпечують перебіг у чистому вигляді тих процесів.
- Аналіз – розчленування предмета на його складові частини з метою їх всебічного вивчення
-Синтез – об'єднання отриманних в результаті А. частин об'єктів, їх сторон або властивостей в єдине ціле
Абстрагування – відволікання від несуттєвих властивостй предмета, зосередження уваги на його глибинній сутності
- Індукція – метод, коли на підставі про окреме робиться висновок про загальне
-Дедукція – метод, коли на підставі про загальне робиться висновок про окрем
19. Філософські погляди Арістотеля Аристотель (384 до н. э322 до н. э.) — древнегреческий философ и учёный.Ученик Платона Основоположник формальной логики. Создал понятийный аппарат, который до сих пор пронизывает философский лексикон и сам стиль научного мышления. Аристотель был первым учёным, создавшим всестороннюю систему философии, охватившей все сферы человеческого развития — социологию, философию, политику, логику, физику. Его взгляды на онтологию имели серьёзное влияние на последующее развитие человеческой мысли.. Бытие — живая субстанция, характеризующаяся специальными принципами или четырьмя началами (условиями) бытия: Материя — «то, из чего». Многообразие вещей, существующих объективно; материя вечна, несотворима и неуничтожима; она не может возникнуть из ничего, увеличиться или уменьшиться в своём количестве; она инертна и пассивна. Бесформенная материя представляет собой небытие. Первично оформленная материя выражена в виде пяти (стихий): воздух, вода, земля и огонь и эфир (небесная субстанция).. Аристотель подходит к идее единичного бытия вещи, явления: оно представляет собою слияние материи и формы. Действующая причина (начало) — «то, откуда». Началом всех начал является Бог. Существует причинная зависимость явления сущего: есть действующая причина — это энергийная сила, порождающая нечто в покое универсального взаимодействия явлений сущего, не только материи и формы, Цель —Высшей целью является Благо.. пространство. Аристотель считал, что душа, обладающая целостность., есть не что иное, как неотделимый от тела его организующий принцип, источник и способ регуляции организма, его объективно наблюдаемого поведения. Душа — это энтелехия тела. Душа не может существовать без тела, но сама и материальна, не телесна. То, благодаря чему мы живём, ощущаем и он сформулировал логические законы:
- закон тождества — понятие должно употребляться в одном и том же значении в ходе рассуждений;
- закон противоречия — «не противоречь сам себе»;
- закон исключенного третьего — «А или не-А истинно, третьего не дано».
20. У пізнанні розрізняють два рівні: емпіричний та теоретичний.
Емпіричний (від гр. еmреіrіа – досвід) рівень знання – це знання, отримане безпосередньо з досвіду з деякою раціональною обробкою властивостей і відношень об'єкта, що пізнається. Він завжди є основою, базою для теоретичного рівня знання.
Теоретичний рівень – це знання, отримане шляхом абстрактного мислення. Людина починає процес пізнання об'єкта із зовнішнього його опису, фіксує окремі його властивості, сторони. Потім заглиблюється в зміст об'єкта, розкриває закони, яким він підлягає, переходить до пояснення властивостей об'єкта, об'єднує знання про окремі сторони предмета в єдину, цілісну систему, а отримане при цьому глибоке різнобічне конкретне знання про предмет і є теорією, що має певну внутрішню логічну структуру. Слід відрізняти поняття "чуттєве" і "раціональне" від понять "емпіричне" і "теоретичне". "Чуттєве" і "раціональне" характеризують діалектику процесу відображення взагалі, а "емпіричне" і "теоретичне" належать до сфери лише наукового пізнання. Емпіричне пізнання формується в процесі взаємодії з об'єктом дослідження, коли ми безпосередньо впливаємо на нього, взаємодіємо з ним, обробляємо результати і робимо висновок. Але отримання окремих емпіричних фактів і законів ще не дає змогу побудувати систему законів. Для того щоб пізнати сутність, необхідно обов'язково перейти до теоретичного рівня наукового пізнання.Емпіричний і теоретичний рівні пізнання завжди нерозривно пов'язані між собою і взаємообумовлюють один одного. Так, емпіричне дослідження, виявляючи нові факти, нові дані спостереження та експериментів, стимулює розвиток теоретичного рівня, ставить перед ним нові проблеми та завдання. В свою чергу, теоретичне дослідження, розглядаючи та конкретизуючи теоретичний зміст науки, відкриває нові перспективи пояснення та передбачення фактів і цим орієнтує та спрямовує емпіричне знання. Емпіричне знання опосередковується теоретичним – теоретичне пізнання вказує, які саме явища та події мають бути об'єктом емпіричного дослідження і в яких умовах має здійснюватись експеримент. На теоретичному рівні також виявляються і вказуються ті межі, в яких результати на емпіричному рівні істинні, в яких емпіричне знання може бути використано практично. Саме в цьому і полягає евристична функція теоретичного рівня наукового пізнання.
Межа між емпіричним та теоретичним рівнями досить умовна, самостійність їх один стосовно одного відносна. Емпіричне переходить у теоретичне, а те, що колись було теоретичним, на іншому, більш високому етапі розвитку, стає емпірично доступним. У будь-якій сфері наукового пізнання, на всіх рівнях спостерігається діалектична єдність теоретичного та емпіричного.
21.Середньовічна філософія. Схоластика. Номіналізм та реалізм Схоластика (греч. «учёный, школьный») — систематическая средневековая философия, сконцентрированная вокруг университетов и представляющая собой синтез христианского (католического) богословия и логики Аристотеля.Основные проблемы.Вера и знание.Доказательство бытия Бога.Общая характеристика По общему своему характеру схоластика представляет религиозную философию не в смысле свободной спекуляции в области вопросов религиозно-нравственного характера, как это мы видим в системах последнего периода греческой философии, а в смысле применения философских понятий и приёмов мышления к христиански-церковному вероучению, первый опыт которого представляет предшествовавшая схоластике патристическая философия. Имея в виду путём такого применения сделать доступным разуму содержание веры, патристика и схоластика тем отличались одна от другой, что для последней этим содержанием служило Св. Писание и для догматической формулировки собственно откровенного учения она пользовалась философией — тогда как для патристики содержание веры заключалось в установленных отцами догматах и философия применялась преимущественно к уяснению, обоснованию и систематизации последних. Абсолютной противоположности, впрочем, между схоластикой и патристикой нет, потому что и в патристическое время, наряду с постепенным формулированием догматов, шло обоснование и приведение их в систему, а с другой стороны, нельзя сказать, чтобы и в период схоластики система догматов представляла собою во всех пунктах законченное целое: в области богословско-философской спекуляции догматическое учение подверглось некоторой дальнейшей разработке. Философствование схоластиков строилось на почве установленного учения церкви и тех учений античной философии, которые сохранились до средних веков. В этом двойном богословско-философском предании высшее место, конечно, принадлежало церковному учению. Немалым уважением пользовалось, однако, и философское предание: от новых, только приступавших к научному просвещению народов естественно было ожидать, что они с детским доверием и почтением примут полученную ими в наследство от древности науку. Являлась задача согласовать оба предания и объединить в нечто целое. При выполнении этой задачи исходили из того принципа, что разум и откровение происходят от одного источника света — от Бога, и что поэтому между теологией и истинной философией противоречия не может быть, а в согласии их учений — доказательство истинности обеих.
22. Основні риси і особливості української філософії. Розвиток української філософської думки після 1917 р. є складним і суперечливим. Вже з 20-х років в Україні з'являються два філософських центри. Як харківські, так і київські мислителі головну увагу приділяють дослідженню української філософської спадщини, естетичних і культурних надбань народу. Проблеми обгрунтування наукової картини світу, взаємин людини (суспільства) з природою (довкіллям), формування біосферного мислення знайшли відображення у творчості В.І.Вернадського. Вчений вважав, що з виникненням людського розуму розпочинається якісно новий етап еволюції Всесвіту. Людина — розумна своєю діяльністю поступово перетворює біосферу в ноосферу (сферу розуму). Він високо цінував філософські знання, розробляв проблеми методології науки, досліджував співвідношення філософії та природознавства, проблеми наукової творчості тощо. Захищав свободу науки та наукового пошуку, виступав проти втручання держави в діяльність науковців, постійно вболівав за Україну, боровся за збереження мовної та культурної самобутності українського народу. На жаль, із 30-х років філософські дослідження згортаються, підпорядковуються ідеологічним вимогам партії та уряду. Філософія стає служницею політики. Апологія рішень з'їздів та пленумів компартії стали головним у діяльності більшості філософів, що істотно знизило теоретичний рівень досліджень у 30—50-ті роки.Якісно новий етап розвитку філософської думки в Україні розпочався з 60-х років. Пом'якшення політичного клімату сприяли створенню атмосфери творчого пошуку, об'єктивного підходу до аналізу складних явищ суспільного життя. Значна кількість наукових праць присвячена розробці методології застосування в природничих і гуманітарних науках принципів і методів матеріалістичної діалектики. Актуальні філософські проблеми отримували висвітлення на сторінках спеціальних журналів та в матеріалах конференцій, симпозіумів тощо. Поряд з вітчизняною філософською думкою значний її пласт пов'язаний з діяльністю мислителів української діаспори, її представники значної ваги надавали розробці проблем політичної філософії, аналізу філософської проблематики в контексті традиційної класичної філософії та власне українських етнонаціональних проблем. При цьому вузькоспеціалізований розподіл інтересів є умовним, оскільки автори поряд з основною досліджували цілий ряд інших, не менш важливих, проблем. Від творчих якостей еліти залежить прогрес чи регрес суспільства. Вона може бути демократичною, кла-сократичною і охлократичною. Відповідного характеру набуває і та держава або народ, де ця еліта приходить до влади та складається тип відносин між елітою і народом. Дослідження історико-філософської проблематики тісно пов'язане з аналізом українського національного характеру. Чижевський дає повну картину національних властивостей. Називає їх "народним світоглядом", який проявляється втому, "що цей нарід в світі любить, чого в житті він уникає, що в людині найвище оцінює, до чого ставиться негативно"'. Відмічає, що національний характер не є цілісним, оскільки в кожній нації є різні психологічні і соціальні типи та відмінності, які детерміновані умовами буття нації. При цьому виділяє істотні риси українського національного характеру. Поряд з позитивними рисами як емоційність, сентиментальність, ліризм, індивідуалізм, прагнення до свободи, здатність сприйняття нового, тощо, мають місце і негативні -прагнення до взаємної боротьби, знищення власних і чужих життєвих форм і таке інше. Узагальнюючи все сказане, мислитель робить висновок, що національний характер українця вибрав із багатьох історичних подій саме ту, яка відповідала його сутності.
Українська діаспора представлена мислителями, які своєю працею сприяли зростанню авторитету української філософської думки на світовій арені.