Заг характеристика поглядів гегеля
Вершиною німецької класичної філософії є творчість Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770—1831).
Велике значення гегелівської філософії полягає в тому, що в ній в систематичній формі викладені діалектичне світорозуміння і діалектичний метод дослідження. Однак вона внутрішньо суперечлива. Діалектичному методу, який має революційне наукове значення, протистоїть у ній консервативна система, що стало наслідком відображення у світогляді філософа всесвітньо-історичних революційних подій і одночасно економічної та політичної відсталості Німеччини його епохи.
Гегель відкинув учення Канта про апріорні форми мислення. Він влучно зауважив, що бажання пізнати до того, як пізнаємо, таке ж безглузде, як "мудре" висловлювання того схоласта, який хотів навчитися плавати раніше, ніж кинутися у воду. Природа існує незалежно від людини, а людське знання має об'єктивний зміст. Явища речей такі ж об'єктивні, як і їхні сутності.
Сутність являється, явище суттєве. Пізнання явища є одночасно пізнанням сутності. Непізнаванних "речей у собі" не існує. Проте за основу всіх явищ природи і суспільства Гегель брав якийсь абсолют, духовне начало, яке позначав різними термінами: "світовий розум", "світовий дух", "абсолютна ідея". Вони існують до реального світу, природи і суспільства. Філософія Гегеля, отже, є об'єктивним ідеалізмом.
У своїй філософії Гегель виходить із принципу тотожності буття і мислення, дійсності й розуму. Свідомість неможливо логічно вивести з матерії, а матерія не виводиться зі свідомості. Водночас Гегель відкинув твердження Шеллінга про абсолютну тотожність суб'єктивного й об'єктивного. Тотожності не бувають без відмінностей. Тотожність і відмінність — діалектичні. Тільки таке розуміння тотожності суб'єктивного й об'єктивного можна прийняти за першоначало і за субстанцію світу. Але вона, за Гегелем, існує лише в мисленні. Мислення — це і суб'єктивна діяльність, і об'єктивна першооснова або абсолютна ідея.
Головний його здобуток полягає в розробленні діалектичної логіки. Про це свідчить аналіз Гегелем багатьох понять, історично вироблених у ході пізнавального процесу: буття, ніщо, становлення, якості, кількості, міри, сутності, тотожності, відмінності, суперечності, необхідності й випадковості, можливості й дійсності тощо.
Поняття, за Гегелем, взаємозалежні й перебувають в стані розвитку від абстрактного до конкретного, від однобічного, бідного за змістом, поняття до поняття всебічного і змістовного. Внутрішнім джерелом такого розвитку є суперечність, яка рухає світом.
Гегель поставив питання про співвідношення теоретичного знання і практичної діяльності, про зв'язок теорії і практики. Biн дійшов важливого висновку, що перетворення дійсності й пізнання її утворюють єдиний процес. Але, практика в Гегеля — це не застосування матеріальних засобів для зміни і пізнання дійсності, а діяльність мислення, абсолютної ідеї, що творить світ, пізнаючи себе.
Гегелівський діалектичний метод— прогресивна складова його філософії. її система, тобто вчення про природу, людину, суспільство як форми існування абсолютної ідеї, консервативна. Матеріалістичні тенденції в розвитку філософської думки Гегель або ігнорував, або фальсифікував. Завершив він свою систему тим, що оголосив 'ії кінцевим пунктом розвитку філософії взагалі.
Вільнодумство та атеїзм
Атеїзм — форма вияву таких світоглядних орієнтацій людини, які утверджують її в бутті, вільному від необхідності апелювати до надприродного.
Найвиразніших виявів атеїзм набув, починаючи з епохи Просвітництва. Цей радикальний напрям вільнодумства пов´язаний передусім із іменами французьких філософів П´єра Бейля, Франсуа-Марі Вольтера , які критикували догми католицизму, інквізицію та єзуїтів.
Найдовершенішу атеїстичну форму вільнодумство мало у творчості французьких матеріалістів Жана Ламетрі , Дені Дідро , Клода Гельвеція, Поля Гольбаха, які не лише критикували ортодоксальні форми релігії, а й вдавалися до її повного заперечення шляхом відкидання ідеї Бога. Їх справа отримала своє продовження у творчості німецького матеріаліста Людвіга Фейєрбаха. На відміну від своїх попередників, таємницю релігій Фейєрбах намагався розкрити не шляхом аналізу суспільного середовища, а шляхом вивчення природи самої людини. Фейєрбах висунув ідею створення нової релігії, в основу якої поклав обожнення людських стосунків, «людина людині — Бог».
Форми вчення про релігію як фантастичне відображення тих зовнішніх сил, які панують над людиною, атеїзм набув у творчості К. Маркса і Ф. Енгельса. Вони намагалися показати роль матеріальних чинників в існуванні релігії, описати їх соціальні функції. Підкреслювали, що релігія є однією з форм ідеології, яку використовують для зміцнення свого становища панівні класи. Звідси і висновок про можливість практичного вирішення проблеми існування релігії — шляхом пролетарської революції. Основоположні ідеї марксистського атеїзму викладено у праці Маркса «До критики гегелівської філософії права. Вступ». Практично реалізувати їх прагнув російський політичний, державний діяч, один із ідеологів Жовтневої революції 1917 р. Володимир Ленін (1870—1924). Це призвело до спотворення самої суті атеїзму. У житті кількох поколінь радянських людей він перетворився на квазірелігію— несправжній, удаваний (нерелігійний) об´єкт поклоніння.
Історія свідчить, що атеїзм легше проголосити, ніж здійснити. Річ у тім, що підґрунтям атеїзму є раціоналізм. Він надає цій формі вільнодумства рис прозорого і систематизованого світогляду. Але водночас раціональний підхід до побудови власної картини світу звужує сферу впливу атеїзму, оскільки вимагає відповідної підготовки для сприймання наукових аргументів та їх критичного аналізу. І якщо носії атеїзму не здатні до критичного мислення, тоді на його ґрунті проростає фанатизм — як наслідок людської обмеженості, роздратування від неспроможності захистити свої погляди силою здорового глузду, аргументами розуму. У такій ситуації недостатня і невміла критика релігії призводить до того, що на місці віровчення, яке критикують, з´являється певна квазірелігія. Це особливо яскраво і проявилося в Радянському Союзі.
Атеїзм, як справедливо зазначає український релігієзнавець Анатолій Колодний, — специфічна форма людинознавства. Його соціальний зміст полягає не у звільненні свідомості індивідів від релігійних уявлень, а в утвердженні людини в такому бутті, яке заперечує необхідність звернення за допомогою до надприродних сил тоді і там, де вона діє сама. Тобто атеїзм зорієнтовує людину на свідомий контроль за всіма процесами своєї життєдіяльності.
Вільнодумство — вияв критичного підходу людини до релігії, раціонального осмислення її догматів і засіб відстоювання права на свободу думки в пошуках істини.
Вільнодумство тісно пов´язане з релігією. Воно спрямовує свої зусилля на раціональне обгрунтування важливості, свідоме осмислення і критичне сприйняття змісту традиційних релігійних вчень і «нових релігій».
Атеїзм надає людині змогу пізнавати світ і власні сутнісні сили, сприяє нагромадженню знань, збагаченню інтелекту. Це важливий спонукальний чинник активної творчої діяльності людини. Однак атеїзм не враховує того, що людина духовно спрямована на більше, ніж просто раціональне осягнення дійсності. Їй притаманний одвічний онтологічний потяг до Абсолюту, завдяки чому вона конституюється як духовна особа.
Свобода людини Ж.П. Сартр
Ядром екзистенціалізму Сартра є «філософія свободи». Свобода ставить людину поза закономірністю і причинною залежністю, вона виражає розрив з необхідністю. Свобода не терпить ні причини, ні основи, вона не визначається можливістю людини діяти відповідно до того, якою вона є, оскільки сама її свобода є вибір свого буття: людина така, якою вона себе вільно обирає. Свобода передбачає незалежність стосовно минулого, заперечення його, розрив з ним.
Людина вільна незалежно від реальної можливості здійснення своїх прагнень. Уже сама постановка завдання, саме прагнення, сам вибір мети достатні для утворення свободи. Свобода міститься в самому спрямуванні. «Проект» — не шлях до неї, а її вираження, він є свобода, що проектує сама себе.
За Сартром, ніякі об'єктивні обставини не можуть позбавити людину невід'ємної від неї свободи. Вона зберігається в будь-якій ситуації і є можливістю вибирати - вибирати не реальні можливості, а своє ставлення до певної ситуації. Суб'єктивація свободи означає сприйняття
Ж.-П. Сартр індивідом своєї залежності: він може «вільно» примиритися з нею; при цьому він такий же вільний, як і тоді, коли повстає проти неї. Невільник чи раб «вільні», самовизначаючи своє ставлення до свого становища. Перепона, обмеження визначається тим, чого ми хочемо. Тобто завдання полягає не в зміні світу, а в зміні свого ставлення до нього.
Свобода забезпечується тільки вибором мети і не потребує її досягнення. Абсолютність свободи робить людину залежною від своєї свободи. Сама свобода встановлює єдину межу свободи людини. Людина, за формулою Сартра, «приречена до свободи».
Розуміння Сартром свободи як фатуму відкриває шлях до примирення з усякою дійсністю так само, як і до протесту проти усякої дійсності, до боротьби проти неї. Вона служить теоретичним обґрунтуванням будь-якого ставлення до дійсності, тому й не обґрунтовує ніякого однозначного ставлення до неї.
Вчення про людську свободу визначає характер екзистенціалістської етики. Людина - єдине джерело, критерій і мета моральності. Не суспільство, не людина взагалі, а кожна окрема людина є окреме «Я». Мова йде не тільки про особисту моральну відповідальність, а й про особистість як міру моральності.
Основним критерієм моральності висувається «аутентичність», тобто відповідність свідомості людини саме її власній, «дійсній» свідомості. Це знайшло вираження в «категоричному імперативі» Сартра: користуйся своєю свободою, будь самим собою. Моральна свідомість у Сартра не знає закону, бо якщо людина «приречена до свободи», вона сама є законом своєї діяльності.
З огляду на вищесказане по-іншому постає проблема відповідальності людини за свій вибір, за своє життя. Вибираючи себе, людина бере на себе величезну відповідальність як за себе, так і за все людство. Вона відповідальна «за всіх». І чим більш обґрунтовано людина здійснює свій вибір, тим з більшою кількістю «інших» вона «радиться». Відчуття відповідальності за свій вибір пов'язане з відчуттям невпевне
«Якщо існування дійсно передує сутності, то людина відповідальна за те, чим вона є. Таким чином, у першу чергу екзистенціалізм віддає кожній людині у володіння її буття та покладає на неї повну відповідальність за існування».
Ж.-П. Сартр пості, страху, тривоги, туги. Позбавитися цих почуттів людина може при здійсненні вибору на користь «недійсного буття», буття «як усі», тобто заперечення особистісного, унікального, заховавшись «за всіх». Спільне буття знімає тривогу, невпевненість, тугу, а разом з ними і відповідальність. Хочеш жити «недійсним буттям» — живи «як усі». Хочеш жити «дійсним життям» — бунтуй проти суспільства, живи «не як усі», але бери на себе і відповідальність.