Онтологічне вчення М.Гартмана

Найбільший внесок у вчення про буття зроблено найвідомішими німецькими філософами Ніколаєм Гартманом та Мартіном Гайдегером. Саме вони присвітили все своє творче життя з’ясуванню сутності буття світу, його структури і смислу. З деякою умовністю можна сказати, що кожен з філософів відштовхувався від протилежних позицій. Так, Гартман на перший план виносив світ, його сутність і способи існування, певних пластів ієрархізованого буття. Натомість Гайдеггер центром своїх досліджень робить буття людини, не відкидаючи при цьому й буття світу як неодмінної умови її існування.

Н.Гартман (1882-1950) – один з найвідоміших філософів XX ст. Зосередився на проблемі буття в таких основних творах: “Основні риси метафізики пізнання” (1920), “Проблема духовного буття” (1933), “Щодо основних засад онтології” (1935), “Буттєва реальність світу” (1941) та ін. Філософ уважає, що буття – це є щось останнє, про що можна запитувати. Тож перш ніж говорити про пізнання чогось, потрібно говорити про його буття. Іншими словами, на думку Гартмана, онтологія світу й духу передує всякій теорії пізнання. Тож іще до того, як пізнавати, потрібно пробитися до того, що існує само собою, незалежно від того, пізнаємо ми його чи ні. Адже всі науки виходять із настанови про наявність космосу (світу). Однак процес пізнання не здійснює ніякого впливу на буття: воно залишається “сутнє як сутнє”. Хоча можна говорити про два аспекти буття: а) бути сутнім-самим-собою (поза мною); б) бути сутнім-для-мене, як зміст моєї свідомості, або, по-іншому, буття існує у двох вимірах: трансцендентне й іманентне. І хоча трансцендентне буття перебуває поза свідомістю людини, однак воно стає її змістом, і в такий спосіб змінює самого суб’єкта пізнання. Гартман виступає проти питання про смисл буття. Він Наполягає, що саме собою сутнє як сутнє зовсім не може мати смислу. Або ж “Воно може мати смисл тільки “для когось”. Проте наявність смислу в якомусь сутньому ще не є його буттям.

Філософ хоче відтворити структуру буття світу таким, яким воно є до будь-якого пізнання. Він уважає, що світ буття має таку структуру, де одна форма (шар) підноситься так, що кожна попередня слугує онтологічною підставою для кожної наступної. Така ієрархія форм буття значною мірою узгоджувалася з класифікацією наук ХІХ-ХХ ст. (Конт, Спенсер, Енгельс). Гартманова ієрархічність ступенів буття де в чому нагадує неоплатонівську онтологію, а також еволюційну концепцію Теяра де Шардена.

Першим, найнижчим шаром буття постає неорганічна природа; другий шар – органічна природа від амеби до людини. Третій шар – те, що ми називаємо психічним, або світ душі. Тобто сюди входять як свідомість, так і всі її дії і зміст. Нарешті, четвертий, найвищий шар – духовно-історичний, або сфера суспільного духовного життя, що розгортається в часі й механізмом якого є зміна поколінь. Якщо в органічному світі душа як носій живого “безсмертна” з часу появи на Землі найпростіших, то .дух безсмертний, нескінченний завдяки передачі від покоління до покоління соціального досвіду і всіх надбань культури.

Психічне життя – є своєрідним способом специфічної реальності, а саме – “власні й чужі стани душі, почуття, антипатії, симпатії, бажання, пристрасті, страхи”. Гартман розрізняєпсихічне життя загалом і свідомість. Він каже, що реальне психічне життя, перебіг якого незалежний од його пізнання, існує цілком очевидно, однак воно не тотожне свідомості позаяк має в собі значно ширший зміст, що виходить за межі свідомості.

Над психічним життям підноситься об’єктивний дух (згадаймо неоплатоніків і Гегеля). Гартман називає його розгалуженою цілісною духовною сферою, яка розвивається і всередині якої відбувається боротьба за блага, цілі, ідеї. Саме духовне життя рухається вперед завдяки історичному поступові. Однак для філософа, як він сам казав, спосіб буття об’єктивного духу залишається загадковим.

Незважаючи не те, що світ у Гартмана являє собою певну ієрархію і найвище місце посідає об’єктивний дух (духовне життя), однак критерій буттєвості для нього не ступінь розвитку й досконалості, а належність до матеріальності. На його думку, “буття й існування притаманні уявленням, фантазіям, думкам, гадкам і забобонам. Так само існують свідомість і буття її змісту”. Однак філософ уважає, що все це як ідеальне буття позбавлене субстанціальності й опори і йому бракує відповідної “буттєвої масивності”.

Щодо смислу буття, то Гартман уникає цього питання. Він хоче (вслід за науками) говорити про сутнє як сутнє або ж буття як таке. Адже через те, що прагнуть осягнути “смисл буття”, зникає сама онтологічна постановка питання, тобто “що є буття?”.

Очевидно він уважає, що лише коли ми виявимо сутність буття-самого-собою, тоді й зможемо зрозуміти, в чому його смисл (у тому числі й для людини).

Проблема смислу буття, перед якою зупинявся й розв’язання якої уникав Гартман, стала провідною для М.Гайдеггера. Цей мислитель належав одночасно до основних напрямів філософії XX ст., в кожен з яких зробив істотний внесок: екзистенціалізм, феноменологія, герменевтика. Найважливіша його праця “Буття і час” (1927) цілком присвячена саме проблемі буття й методів її розв’язання. Всі його подальші праці, обсяг яких до 100 томів, є певною мірою розвитком і поглибленням питань, порушених у творі “Буття і час”. Особливістю онтологічного вчення Гайдеггера є те, що, на відміну від усієї попередньої філософії, яка проблему буття виводила із сутності світу, Гайдеггер, як представник екзистенціалізму, виводить цю проблему і розв’язує її з позиції людини. Він, однак, аналізує й існування світу, адже людське життя розгортається у світі, тому людина в Гайдеггера постає як “Da-sein” – “тут-буття”. Але цим самим поняттям він позначає і світ, у який занурена людина. І якщо людина при-сутня у світі, то так само світ при-сутній при людині. Вони невідривні одне від одного. З таких позицій Гайдеггер критикує філософію минулого за розрив суб’єкта й об’єкта, в тому числі в мові.

Така присутність людини у світі відрізняється, наприклад, од тваринної, коли живий індивід становить одне ціле з рештою природи. Людина перебуває у світі в лише їй притаманних часових модусах: минуле – тепер – майбутнє. Тож питання буття стосується не лише сутності й структури, а й його смислу, що розкривається у справжньому існуванні людини. Вже самою назвою “Буття і час” Гайдегер хоче показати, що його цікавить буття не в структурно-просторових, а в часових вимірах, а саме вони притаманні людині. Адже людина – єдина істота, що усвідомлює й виявляє свою цілісність і смисл свого буття як переживання своєї скінченності, історичності, тимчасовості, плинності. Часова вимірність людини проявляється в тому, що людська істота не лише існує, а й постійно виносить себе за межі “тепер”, “закидає” себе наперед. У такий спосіб вона розуміє своє існування як “буття-до-смерті”, що супроводжується настановою апріорного, екзистенційного жаху, який стає тлом для визначення цінності смерті (в майбутньому). Такий стан, відповідно, наповнює кожну мить буття тепер як “тут-зараз-буття”. Тим-то людське буття наповнюється смислом, а буття світу доповнюється буттям людини. Ба, більше – людина стає унікальним буттям, позаяк вона спроможна запитувати “Що є буття?”. А цим запитанням вона знімає чари зі світу й викликає його до існування.

Саме запитування й виговорення буття стає способом існування і самої людини. В такому разі Гайдегер має рацію, коли каже: “Мова – то є домівка буття”. Однак таке виговорення також ще не означає, що людина завжди реалізує своє справжнє існування. Лише тоді, коли людина усвідомлює й розуміє свою історичність, скінченність і свободу – вона досягає (через мову) справжнього буття.

Отже, якщо Гатрман намагався визначити сутність буття до всякого пізнання в його об’єктивності й недоторканності, то Гайдегер сутність, мету і смисл буття вбачає в людині, її справжньому існуванні. Як присутня у світі, людина належить до так званого об’єктивного буття, а як істота, що постійно виносить себе за межі тут-буття, вона підноситься над світом й наділяє себе правом – завдяки свободі – викликати решту світу й бути при ньому.

Гайдегерові так і не вдалося дати вичерпне тлумачення сутності буття. Причиною тут була, як він уважав і дуже часто це демонстрував, обмеженість буденної, наукової та філософської мови. Тут часто-густо він звертався до греки й латини, давньонімецької, зі слів яких виводив етимологію і значення, які б адекватно відобразили справжню сутність існування буття. Однак і тут він бачив ту ж таки обмеженість, а тому вдавався до нових слів, які він сам творив, як наприклад:

“бути-завжди-уже-попереду-себе-у-світі-як-буття-при-внутрі-світовому-сутньому”.

Тож не дивно, що Гайдегерова онтологія з часом трансформується в лінгвістику (етимологію, особливо). А судячи з його творчості, можна погодитися з його ж твердженням, що “філософування – то є спосіб життя”.