Особливості філософії Нового часу: емпіризм, раціоналізм. Проблема методу пізнання (Ф.Бекон, Р.Декарт) ХУІІ ст

Н.ч.-зародження і утвердження нового суспільного устрою, який запропонував нові ціності і засади людського життя в порівнянні з попереднім феодальним ладом. Перед філософами постала проблема розробки методів, шляхів і прийомів вивчення природи. Ціллю наукового пізнання була проголошена ідея постановки природи, її сил на службу людині для полегшення її існування. На цій основі в 17ст. було сформовано 2-а протилежних напрямки: емпіризм і раціоналізм. Вивчення природи співпадає з вивченням речей, тому матерія, природа, речі та речовини розуміються тотожними. Світ – сума речей і речовин з якими взаємодіють люди.

Емпіризм(емперіо - досвід) - єдиним джерелом пізнання – є чуттєвий досвід або дані органи відчуття людини. Процес пізнання починається з досвіду (Леонардо да Вінчі) і основні ознаки достовірних знань – всезагальність та необхідність виводяться з досвіду. Розум полишений сам на себе (не взаємодіє з фактами реального світу) швидко заблукає у створюваній ним системі понять , що відірвані від реальності і не перевірені фактами. Своєрідна модифікація емпіризму - сенсуалізм (відчуття) вивести весь зміст пізнання не просто з досвіду, а з діяльності органів відчуття. Представники напряму - Бекон, Локк, Гобс.

Раціоналізм(розум)- джерело пізнання розум, логічне мислення, всезагальність і необхідність як логічні ознаки достовірного знання не можуть бути виведені з досвіду та його узагальнень, вони можуть бути виведені тільки з самого розуму та його апріорних понять; чуттєвий досвід не може забезпечити достовірну і загальновизнану систему знань. Декарт, Спіноза, Лейбніц свої міркування виводили з природного порядку та необмеженої причинної послідовності., вони абсолютизували одну з пізнавальних властивостей людини і цим самим зводили філософствування до механічного способу мислення.

Ідеалом раціоналізму вважали математику.

Ф.Бекон(вихідна основа пізнання-факти). Бекон наполягав на тому, що предметом філософського аналізу мають бути не правила побудови суджень, а достовірність їх змісту. Потрібно вивчати не порядок думок, а те, чи відповідає думкам щось у реальній дійсності. Якщо середньовічна філософія істину вбачала у відповідності знань «святому писанню», то Бекон проводить думку про те, що знання треба виводити з надр людського духу і глибин природи. Ідеалом істинного знання постає «чисте» знання речей, тобто знання, максимально очищене від релігійних поглядів та моральних оцінок. Виникає ідеал знання як «чистої» об'єктивності, досягти який можна експериментально і завдяки чисельним спостереженням, дані яких слід узагальнити. На рівень найважливіших методів дослідження виходить індукція (рух пізнавальної діяльності від окремих фактів до загальних положень, понять), яка є засобом ефективного протистояння забобонам і хибним твердженням — «ідолам», привидам. Розрізняє ідоли:

–“роду”- загальні помилки, яких людина допускається в процесі пізнання. Зумовлені обмеженістю і недосконалістю людських органів відчуття; –“печери” -помилки, які робимо виходячи з нашого рівня освіти, виховання, оточення; –“ринку”- омани, пов’язані з людським спілкуванням, неправильним використанням мови; –“театру” - орієнтація на авторитети, хибні вчення, які своєю досконалістю вводять нас в оману. Найзгубніший вид омани, бо блокує людську ініціативу, самостійність, змушує критично ставитись до б.-я. суджень, вірити хибним теоріям.

Основний твір «новий оргонон”, знаряддя Бекона - метод. “Знання - це сила”- підкреслює практичну спрямованість науки. Розрізняє 2 досліди для панування науки над природою і людьми: плодоносні - принесення безпосередньої користі людям і світлоносні - пізнання законів, явищ, речей їх властивостей, які ґрунтуються на фактах.

Проте у поглядах Бекона був недолік: він не міг пояснити засади людської раціональності. На це звертає увагу Р.Декарт(вихідна основа пізнання-діяльність розуму). Він погоджується з тим, що засадою пізнання є досвід. Проте досвід має мету, спирається на певні принципи, що передують йому. До експерименту та індуктивних висновків ми повинні мати абсолютно достовірні принципи й аксіоми. Проте, виявляється, є тільки одна аксіома, справедлива в усіх ситуаціях дослідження, — це положення: «Я мислю, значить я існую». Із цього положення потім виводяться усі інші принципи, на які спирається дослідження, розробляв дедуктивний метод(рух пізнавальної діяльності від поняття до поняття, або від загального поняття до окремого факту). Сформулював чотири правила методу, що сприяють пра­вильній роботі інтелекту:

1- наголошує, що за істину можна приймати тільки те, що ясне, виразне, самоочевидне.

2-ділити складне питання на складові елементи, доходити до найпростіших положень, що їх можна вже сприймати ясно й незаперечне. Цей шлях повинен привести до двох висновків: - перший — унаслідок розкладання (аналізу) складного явища на складові отримують об'єкти пізнання, доступні емпіричному сприйняттю; - другий — дослідник має дійти до аксіом, з яких починається логічне пізнання.

3— скеровує на шлях пошуку складного через просте, коли «з найпростіших і найдоступніших речей повинні виводитися сокровенні істини».

4— передбачає повний перелік усіх можливих варіантів, фактів для аналізу й отримання повних знань про предмет; до предметів пізнання треба підходити всебічно.

Декарт був переконаний у тому, що розуми усіх людей за своєю природою є однаковими, а тому існує перспектива створення єдиного для всіх людей виправ­даного методу достовірного пізнання. Прийнявши цей метод, будь-яка людина зможе ним скористатися і отримати надійні результати. Але, якщо пізнання за­лежить від дій розуму, останній повинен містити в собі початкові ідеї: -вроджені— ідеї Бога, буття, числа, про­тилежності, тілесності і структурності тіл, свободи волі, свідомості, існування самих по­нять, сюди входять аксіоми логічного судження:"неможна одночасно бути і не бути"; "з нічого не буває нічого "; "ціле більше від своєї частини; "будь-яка протяжність є подільною "; "лінія складається з точок"; "у будь-якої речі є причина "; "сумнів є актом мислення " Ці ідеї людина знаходить в не відразу : спочатку вона майже стихійно набуває певних знань у потоці життя, і може такими знан­нями задовольнятися усе життя. Проте критичний підхід до знань скоріше за­свідчує те, що абсолютна більшість стихійно набутих знань є ненадійними. Наукові знання повинні бути надійними, а тому вони не можуть виникнути стихійно. Необхідно перейти від стихійного здобування знань до їх свідомого продукування. Метод сумніву - сумні­ву, спрямованого не на заперечення пізнання,а на покращення.