Становлення і розвиток науки міжнародного права

(з її зародження і до епохи Г. Гроція)

Поява науки міжнародного права проглядається ще в давньоримському праві завойованих народів і в наступнику цього права-Римському праві народів. Від зародження і протягом тисячоліть наука міжнародного права розвивалася під впливом релігійних постулатів. Одвічним і протягом тривалого часу одним з основних було питання населення, до приватної власності. Ці та інші питання носили морально-етнічний соціальний характер і не могли залишатися осторонь від впливу на них із боку релігії. У цьому плані одним із важливих постулатів християнства при його розвитку була відмова від насильства, що мала місце в Новому заповіті. На основі цього постулату розвивалася концепція гуманного ставлення до військовополонених, що знайшло відображення у Римському праві народів, у якому, як уже відзначалося, був інститут, що регламентує право полону, в давньоіндійському зводі моральних і юридичних розпоряджень, що ґрунтуються на релігійних канонах „Законів Ману“, мали місце правила, що передбачає обов’язковість її оголошення, інститут умов перемир’я, інститут укладання мирних договорів.

Через значний вплив релігійних положень на розвиток міжнародних відносин споконвічно і протягом тривалого часу розвитком науки міжнародного права займалися вчені-теологи.

Спираючись на такі найважливіші положення християнства, як „Боже перемир’я“ на час релігійних свят, забезпечення захисту в храмах, заборона найбільш жорстоких видів зброї, теологи, як свідчить Ж. Тускоз, створюють концепцію „публічного права”, або „природного права”, сукупності норм, котрі не є витягом з одкровень Святого писання, випливають із природи людини, наділеної розумом. Дотримання даного слова, наприклад, одна з таких норм. У такій перспективі міжнародне право повинне стосуватися всіх людей, якою б не була їхня релігія.

Розвиваючи міжнародно-правові положення, що стосуються ведення воєнних дій, учені-богослови (наприклад, Амвросій Медіоланський ) вирізняли серед воєн війни справедливі і допускали участь у них християн. Блаженний Августин справедливими вважав війни, що змушений був вести Рим, якщо на нього „зухвало нападали вороги”. До воєн нечестивих Августин відносив війни, метою яких були грабіж і слава.

Дуже показовим у діяльності церкви щодо розвитку науки міжнародного права того періоду є робота Вселенських соборів, на яких нерідко розглядалися питання, що свідчать про праці католицьких теологів у цій сфері.

Прикладом цього служить згаданий вище Карфагенський Собор 438 р., на якому розглядалася необхідність затвердження у відносинах між державами принципу „pacta sunt servanda”. Робота цього Собору певною мірою також сприяла розвитку гуманних (лицарських) правил ведення війни і становленню принципу суверенітету монарха, на основі якого надалі розвивався принцип суверенної рівності держав.

Таким чином, до моменту падіння Римської імперії наука міжнародного права, що з’явилась і розвивається під впливом релігії, мала у своєму арсеналі дуже відчутні напрацювання у сфері права війни і миру, посольського права й інших відносин між державами, у т. ч. - іноземних громадян, чому сприяв інститут проксенів.

У доктрині міжнародного права можна зустріти думку, що наука міжнародного права виникає в епоху феодалізму. З цим навряд чи можна погодитись, і наведені, хоча й короткі, сприяють такій незгоді.

Водночас висловлюється думка, що після падіння Риму процес розвитку науки міжнародного права на тривалий час призупинився. Аналіз ряду робіт з історії міжнародного права свідчить про те, що примітні науково-теоретичні розробки у цей період не з’являлися, хоча процес розвитку самого міжнародного права продовжувався. Разом з тим можна відзначити, що з розвитком на Сході Європи відносин Київської держави з Новгородом, Візантією та рядом прикордонних держав становленню більш гуманних, порівняно із Західною Європою, положень ведення війни, становленню до іноземців, розвитку посольського права сприяли слов’янських учених-теологів.

Важливу роль у розвитку науки міжнародного права зіграв Декрет Граційна (1150р.). В Декреті дискутувалися питання науково-релігійного характеру. Серед них ставились і такі:

- чи є війна гріхом;

- що являє собою справедлива війна.

Як видно з цих питань, усі вони - зі сфери правового регулювання воєнних дій, найважливішої сфери міжнародного права того часу. Певними засадами відповідей на ці питання можуть бути два постулати Євангелія:

- війна, як засіб насильства, неприпустима;

- війна проти єретиків і невірних є війною справедливою.

До середини середніх віків у науці міжнародного права порівняно чітко починають формуватися різні напрямки, серед яких можна виділити: канонічний, богословський, глосаторів, легістів і світський. У цей період міжнародне право розвивалося під впливом ставлення католицької церкви до світської влади і до війни. Значний внесок у розвиток науки міжнародного права зробив найвизначніший ідеолог, учений, теолог і філософ Фома Аквінський. Він вважав, що правомірність або неправомірність воєн залежить від того, наскільки вони порушують принципи мирних стосунків. Своїми поглядами у сфері міжнародно-правових і релігійних поглядів Фома Аквінський відображав напрямок, якого дотримувалися богослови і каноніки. У радянській філософській і міжнародно-правовій доктрині роль Аквінського подавалася в дуже негативному світлі й замовчувалося те позитивне, що йому було властиве, особливо у сфері розвитку науки міжнародного права.

У сфері розробки вчення про війни помітну роль відіграла робота письменниці Христини Пізанської. У своїй праці „Книга про військові і лицарські подвиги” вона розглядає питання правомірності виникнення воєн.

Одночасно подібними вельми прогресивними поглядами у сфері розвитку державного суверенітету і правомірності ведення воєн у Європі мали місце і ще більш прогресивні тенденції. Як приклад таких можна навести прагнення чеського короля Юрія Падебрада обґрунтувати необхідність відмови від війни як засобу вирішення міждержавних конфліктів. Міжнародно-правові погляди Падебрада і їхній християнській характер були дуже близькі за своєю сутністю до тих положень, які розвивалися на Сході Європи з часів розквіту Київської Русі. У цей період найбільший розвиток мали питання договірного і традиційного для Росії тих часів посольського права. У доктрині розвивалися питання неприпустимості війни. Подібні погляди в той час висловлювали багато вчених-теологів, і особливо Максим Грек.

У сфері наукової думки на провідні позиції висувалася іспанська школа міжнародного права, засновником якої був Франциско де Вітора. У своїх поглядах він обґрунтував: „Держави - це суб’єкти міжнародного права, що мають рівні права”.

На рівні з Вітора великий внесок у справу формування і розвитку науки міжнародного права вніс Альберіко Джентілі. У своїх роботах він розвивав і уточнював найбільш прогресивні положення науки міжнародного права, що мали місце до нього. Разом із тим Джентілі, вважаючи, що справедлива війна повинна вестися на законних підставах і за правилами, включав у ці правила можливість руйнації міст супротивника, знищення і захоплення приватної власності.