Соціальна філософія г. с. сковороди
Г. С. Сковорода прагнув обґрунтувати принципи аналізу громадського життя, багато в чому ґрунтуючись на висновках своєї філософії, спираючись на доктрини просвітителів Петровської епохи, «Вченої дружини Петра I», передові ідеї Києво-Могилянської академії, інших вітчизняних і зарубіжних мислителів. Демократичні ідеї античності та народні ідеали XVIII ст. стануть предметом його філософського синтезу. Філософія повинна слугувати ниткою Ариадни пізнання і перетворення дійсності в інтересах людини. Г. С. Сковорода прагнув дати посильний аналіз дійсності єкатеринінської Росії. На плечах безправного і знедоленого люду затвердився світ «благородних» дармоїдів, паразитичне неробство яких і їх божевільна гонитва за престолами, скіпетрами, золотом, чинами складає сенс їх життя. «Світ є бенкетом тих, що біснуються, торжище тих, що хитаються, море тих, що хвилюються, пекло тих, що мучаться».
Мислитель-гуманіст вважав, що поширені серед імущих і знатних членів суспільства сріблолюбство і хабарництво породжені прагненням до влади та неробством. У творі «Лайка архістратига Михайла з сатаною» ченців-хабарників автор називає «лицемірами», «мавпами святості».
У творі «Життя Григорія Сковороди» М. І. Ковалинський розглядає трактат «Сон» українського мислителя, написаний ним у селі Каврай (біля Переяслава) в 1758 р. Це їдкий памфлет на суспільний устрій Росії XVIII століття. У палацах і чертогах веселиться знать: кожен учасник урочистості – в масці; ніхто не має людського обличчя. Всюди панують вади.
Викривальні картини «Сну» Г. С. Сковороди підносяться до ступеня громадського протесту. У цьому, як і в інших творах, автор викрив грабіжників народу – «шершнів» (трутнів), кріпосників, родовитих дармоїдів, усіх тих, хто прагнув побудувати своє щастя на капіталі або дворянському походженні.
У пісні 17 «Саду божественних пісень» Г. С. Сковорода вказував на джерело його «туги», причину його гнітючих думок. З одного боку, це виразне розуміння поетом бід, горя, нелюдських випробувань сучасного йому покоління простих людей; з іншого – відчуття безпорадності яким-небудь чином, але істотно допомогти здолати це горе. Мислитель впритул підходив до розуміння того трагічного положення, в якому знаходилися видатні люди його епохи, що перебували, як і він, в умовах кріпосного рабства – цього «мороку ночі». Обмовимося, що висновок мислителя про «сплячий» народ відноситься до середини 60-х років, тобто до періоду, що передує Пугачовському повстанню.
Прагнучи підняти народ до кращого життя, Г. С. Сковорода призвав його до «бадьорості», до боротьби з неуцтвом, убогістю, пригнобленням. Пошуки засобів перетворення життя становлять одну зі сторін соціальної концепції мислителя. Філософ-демократ звертався до простих людей із закликом «сторонитися» знатних осіб або в спілкуванні з ними залишатися «самим собою». Сильних «світу цього» поет уподібнював яструбам, які живуть кров’ю жайворонка і об його тіло «гострять кігті». Навіть метод «спорідненості» – внутрішньої гармонії – відповідності особистості собі самій він застосовував як метод викриття того положення в царській Росії, при якому чини, звання, високі пости займали не за «покликанням», не «по розуму» і здібностях, а по званнях, що відкривало дворянам двері в життя, закриваючи їх для людей із «простого народу». Відкрити двері до вільного життя народові, на думку філософа, повинні, передусім, просвіта, наука, філософія, нові моральні принципи, створені у згоді зі «спорідненістю» людини з її натурою.
Головна перетворююча сила суспільства – нова мораль, тверді переконання, думки, які «не видно, неначе їх немає, але від цієї іскри, уся пожежа – заколот; від цього зерна залежить цілісність нашого життя». Моральна сила – сила думки, учив Г. С. Сковорода, вона у згоді з просвітниками Росії і Європи, це основна рушійна сила історії. Осереддя цієї сили – душа, розум і серце людини. Дією душі забезпечується духовне життя людини і суспільства: розумні ідеали стають критерієм і метою моральності.
Ідея рівності перед законом, що отримала гучне звучання у буржуазному праві, соціології та етиці, у вченні Г. С. Сковороди у вигляді вимоги соціальної рівності поєднувалася з моральною нормою загальності трудової діяльності. Праця – це загальна моральна вимога, громадянський обов’язок кожної людини і природна необхідність. Без зусиль будь-який достаток може «зубожіти і висохнути, як озеро», лише «чесне ремесло є джерелом не рясного, але безпечного харчування», що не зубожіє.
Звичайно, «трудова» теорія прогресу не є науковою. Але в умовах другої половини XVIII ст. ця теорія була новим, позитивним явищем. Спрямована проти паразитизму і дозвільного неробства дворянства, вона відображала прогресивні вимоги епохи.
Окрім етичної норми «на зло відповідати злом, на добро – добром», Г. С. Сковорода висував положення про те, що всі дії людини мають бути погоджені з наукою, її істинами, а не з домислами забобонних людей або забобонами «неосвіченої старовини». Виступаючи проти забобонів, релігійної нетерпимості, мислитель вказував, що саме вони були однією з найважливіших причин жахливого вандалізму в історії людства – спалювання Олександрійської бібліотеки, руйнування Єрусалиму, Варфоломіївської ночі.
Звідси вимоги філософа поширювати просвіту серед народу. «Я міркую, – писав він, – що знання не повинне принизити свого виявлення на одних жерців науки, які жеруть і обжираються, але повинно переходити на увесь народ, увійти до народу і встановитися в серці і в душі тих людей, які мають правду сказати: «і я людина, і мені все людське не чуже!».
Мислитель говорив про те, що для повнокровного життя народу зараз немає умови, щонайпершою з умов є свобода. Свободу він вважав невід’ємним правом людини, її повітрям і хлібом та бажав її всім, а перш за все – закріпаченим масам. Захоплено філософ-поет оспівав вільність у вірші «De libertate». Філософ підводив до висновку про те, що справжня свобода буде здобута в співдружності українського народу з іншими народами світу.
У «Потопі Зміїному» Г. С. Сковорода висловлює переконання в тому, що людство неодмінно створить собі належні умови життя, що справжнє щастя людей не у минулому, не на небі, а в майбутньому і на землі. «Ми створимо, – писав він, – світло. Створимо день веселий».
Г. С. Сковорода зв’язував мораль з метафізикою та теологією. Воля і розум в їх Божественній глибині суть одно і те ж, але в конкретному житті вони розірвані і прагнуть до первинної єдності. Воля могутня, проте сліпа. Розум ясний, проте безсилий. Мета життя полягає в тому, щоб повернутися в отчий будинок, щоб за допомогою розуму утямити і за допомогою волі наблизитися до пізнання істини. «Дійсно, – писав Г. С. Сковорода, – все робиться по волі Божій, але і я з нею згоден, і вона вже моя воля... премудрість: якщо виконуємо, що говоримо: Та буде воля твоя»[68]. Мораль філософа містична, він міркує про основні містичні доброчесності: про страх Божий як основу мудрого життя, про віру як її неодмінну умову, про любов як її завершення і вінець. Містичний характер проявляється і в його практичній моралі, основне поняття якої – спорідненість. Щастя полягає в спорідненості, в дотримуванні власної природи, в творенні, в роботі над самовизначенням у житті, в тонкій сприйнятливості велінь свого духу. «Щастя наше є спокій душевний, але цей світ ні до якої речовини не належить»[69]. «Згодний з Богом спокійним і щасливим»[70]. Спорідненість і природа – природжене Боже благовоління і його таємний закон, що управляє всіма істотами. Щастя як «верховне бажання» може бути досягнуте тільки тоді, коли премудрість «зрозуміє те, в чому полягає щастя». «Премудрість – як гостре орлине око, а доброчесність – як мужні руки з легкими оленячими ногами»[71]. Можливість досягнення щастя на землі, на думку Г. С. Сковороди, обґрунтовується тим, що щастя внаслідок первинної мудрості природи як найбільш необхідне благо є і найбільш доступним.
Г. С. Сковорода вважав великою дурістю розмову про рівність, яка представляється як «рівна рівність». На противагу цьому він говорить про «нерівну рівність». Образно це виглядає так: «Менша посудина менш має, але в тому дорівнює більшій, що рівне є повною... Чи хочеш блаженним бути? – додавав Г. С. Сковорода. – Будь задоволений долею своєї природи»[72]. До рівності в повноті веде, на його думку, спорідненість, яка є шлях до щастя. «Все те споріднене, що природне... Якщо хто щасливо живе удосталь, не тому щасливий, що удосталь, а що удосталь з Богом. А без цього набагато щасливіший за нього природний жебрак... З Богом святим низьке зводиться, а без нього зводиться і високе. Щастя наше всередині нас... нехай ніхто не чекає щастя ні від високих наук, ні від поважних посад, ні від достатку... Немає його ніде. Воно залежить від серця, серце від світу, світ від звання, звання від Бога. Тут кінець, не ходи далі. Це і є джерело всякої втіхи, і царству його не буде кінця»[73].
Завершуючи розгляд основних ідей філософії Г. С. Сковороди, слід сказати, що його творчість була філософствуванням у православній вірі. Не йдучи від християнства, він вступив на шлях вільної думки, спрямовуючись від християнства до філософії, і цим принципово відрізняється від російських релігійних філософів наступного покоління. Творчість Г. С. Сковороди цінна самим фактом пробудження філософської думки. У його працях проявився процес секуляризації церковної свідомості. У подальшому відбуватиметься зворотний процес – воцерковлення філософії. І саме цей процес сформує основи російської релігійно-філософської думки.