МіФ ЯК СВІТОГЛЯДНО-ЕСТЕТИЧНИЙ феномен 1 страница

Вступний коментар

Міф як явище вивчається з позицій різних наук, зокрема філо­софії, загальної і соціальної психології, психоаналізу, етнографії, фольклористики, естетики, теорії літера­тури, культурології, а також з позицій різних методів. Ці підходи в цілому збагачують картину вивчення міфу.

В контексті вивчення історії літератури, важливим є прослідкувати перетворення найдавніших, архаїчних форм міфу на феномен мистецтва, зокрема художню літературу давніх греків і римлян.

Слово «міф» грець­кого походження і означає «слово», «розповідь», «переказ». Хоча міф буквально означає розповідь, він не є жанром, формою словесного мистецтвава, тому що його синкретична свідомість містить не лише слово, але й дію (обряд, ритуал).

Міф – це універсальна чуттєва дійсність, структурована за людським світосприйняттям. В міфі у персоніфікованих конкретно-чуттєвих образах і одухотворених істот постає узагальнено відображена первісною свідомістю дійсність.

Міф містить в собі об'єм людських знань про світ. Він є формою духовної діяльності людини, що сформувалася на ранніх етапах освоєння людиною світу. Міф узагальнює для давньої людини уявлення про світ, в якому вона живе та про ті сили, які цим світом керують. Міфологічне мислення характерне для давнього періоду соціально-історичного життя, а точніше для общиннородової або первіснообщинної формації, що для Греції охоплює першу третину 1 тисячоліття до н.е., але витоки його у безодні тисячоліть.

Родова формація – це життя родовими об`єднаннями. Для людини в такому об`єднанні найбільш природними і доступними є стосунки родинні. І цілком закономірно, що природне життя давній грек не може уявити собі інакше як за допомогою родинних зв`язків, що об`єднують предків з батьками і дітьми.

Дивлячись на життя навкруги людина бачила велику кількість одиничних явищ, які вона була здатна назвати певним словом. Але, називаючи окремий предмет, людина здійснювала акт узагальнення. Наприклад, спостерігаючи вогонь, що спалахнув від удару блискавки, палаюче вогнище, лісову пожежу, вугілля, що тліє, полум`я у кузні – давня людина всі ці окремі феномени вогню позначає одним словом, узагальнює їх у міфі, дає ім`я вогняній силі – Гефест.

Так народжується міф про Гефеста, в якому чуттєве сприйняття узагальнюється життєвим досвідом, подальшою вигадкою (про походження Гефеста, його батьків, сім`ю, діяння).

Коли давня людина бачила, як вирує море, як розливаються або висихають ріки, несуться водоспади, пробиваються джерела, біжать струмки – вона узагальнювала усі прояви водної стихії в одному слові – Посейдон, тобто володар води. Зріє колос, пробивається трава, зріють плоди на деревах – давня людина узагальнює ці явища одним словом – Деметра, мати-земля, та, що народжує, годує. Узагальнене поняття стає самостійною істотою, тобто божеством.

Так у загальних рисах народжується міфологія, міфологічне мислення, властиве первісній людині, що переносить власні родові стосунки на оточуючу дійсність. Буття людини пов`язане з найпростішими функціями природи взагалі – народженням, годуванням, вирощуванням, задоволенням елементарних потреб, боротьбою за існування, хворобами, смертю.

Іншими словами, в міфі зображення реальності сприймається як сама реальність, а не її символ чи образ. Отже, істотною властивістю міфу є синкретична єдність суб'єктивного та об'єктивного.

Іншою суттєвою властивістю міфу є те, що він виражає колективний архетип свідомості. Він залишається міфом доти, доки існує віра в реальність подій, про які в ньому йдеться. Якщо віра втрачена, міф перетворюється на художній твір: епос, легенду, казку тощо. Проте міф - це не лише відображення реальності. Його синкретизм полягає в тому, що він втілює єдність пояснення і перетворення світу. Тому міф може слугувати практичним цілям, бути за певних обставин ідеологічним знаряддям конкретних дій. В історії неодноразово спостерігаються масові дії, спричинені міфологічною ідеологією – релігійною, націоналістичною, класовою.

Первісні міфи мали невербальний вираз. Їх не вигадували, а створювали в музичних і танцювально-ігрових (драматичних) формах. Найбільш старожитні міфи не були наративними оповіданнями, а становили обрядові дії, які «витанцьовувалися» під музику. Музика відігравала в цих обрядах першорядну роль. Вона визначала ритміку і темп ритуальних дій і танців. Вона згуртовувала і єднала архаїчний колектив. На думку більшості дослідників, свій вербальний вираз міфи спочатку знаходили у співі, тобто знов-таки в музичній формі.

Отже, первісний міф був, якщо говорити сучасною мовою, драматичною дією, яка синкретично поєднувала музику, костюмований танець і сакральний спів. Суттєва відмінність між: міфічною драмою і драмою як художнім твором полягає в тому, в який спосіб глядач і слухач сприймає зміст драматичної дії.

Для розуміння природи міфу важливе значення має характеристика міфологічного часу. Для міфологічного часу характерна підкреслена орієнтація на минуле, початкові сакральні часи. Вони постають як часи першотворення, доба першоречей та першодій (першого вогню, першого дому, першого списа, першого використання ліків та ін.). Абсолютизація початку пов’язана з міфологічним принципом зведення сутності предмету до його генезису. Міф. Таким чином, поставав у дихотомічній структурі початкового сакрального часу і часу профанного, емпіричного. При цьому міфологічна свідомість наділена певною гнучкістю: ті зміни, що відбувалися у міфологічній свідомості, проектувалися на минуле і знаходили у ньому своє обґрунтування, що, в свою чергу, стимулювало розвиток міфологічної системи.

Етіологічна («пояснювальна») природа міфу мала важливу функціональну спрямованість. Специфічно пояснюючи світ, міф таким чином і підтримував, санкціонував існуючий космічний і соціальний лад, пристосовував людину до природи і соціуму. Важливим практичним засобом підтримки такого порядку було регулярне відтворення міфів у ритуалах.

Соціальне значення міфу виявлялося в тому, що він не лише слугував підтримці стану і функціонування соціуму, але й надавав людині індивідуальну підтримку, особливо у психологічно складних, критичних станах (при настанні статевої зрілості, переході до чоловічої дорослої групи, у випадку смерті близьких та ін.).

Порівняльно-історичне вивчення міфу дозволило з’ясувати, що у міфах різних народів свту присутня чимала кількість спільних рис і мотивів. Так, до найдавніших міфів належать міфи про тварин. Нерідко це міфи про походження тварин від людей і навпаки. В давньогрецькій міфології багато таких міфів, як і міфів про перетворення людей на рослини. Наприклад, міф про походження мирмидонян, міф про Арахну, про нарциса, гіацинта, кипарис та ін.

До найдавніших відносять міфи про походження сонця, місяця, зірок, відповідно позначені як міфи солярні, лунарні, астральні. У давньогрецькій міфології ці елементи космічного світоустрою постають персоніфікованими. Стосовно зірок і сузір’їв, то у цілому ряді міфів вони уявляються людьми, що колись жили на землі і з певних причин піднялися на небо (міфи про Кастора і Полукса, про Каллісто, про Андромеду та ін.).

До найважливіших відносять міфи про походження світу, так звані космогонічні міфи. Серед них виділяють іноді міфи про походження людини, тобто антропогонічні міфи. Стосовно давньогрецької космогонії, то у ній на ранніх етапах визначальна роль належить землі, що все із себе породжує і вигодовує. Не випадково ця рання стадія міфологічних уявлень має назву хтонізм (від давнього «земля»). Земля також є визначальною частиною тієї субстанції, з якої Прометей ліпить людину.

У міфології різних народів, в тому числі, й у давніх греків, важливе значення мають міфи календарні, що пояснюють зміну пори року, ті чи інші природні цикли. Це міфи про викрадення Персефони, міф про Адоніса та ін.

Особливе і важливе місце серед міфологічних уявлень займають міфи про походження тих чи інших культурних надбань або соціальних настанов. Важливу роль в цих міфах зазвичай відіграють культурні герої, завдяки зусиллям яких космос «цивілізується». Роль культурних героїв можуть виконувати як боги (наприклад, Прометей, Афіна, Аполон та ін.), так і напівбоги і смертні (Тесей, Геракл та ін.).

Серед міфологічних персонажів важливе місце займають образи естетизовані, ті, що здійснюють культурно-цивілізуючі функції: Афіна, Аполон, Афродіта, музи, грації та ін.

В науці встановилася тради­ція виділяти у розвитку давньогрецької міфології три основні пе­ріоди:

1. Докласичний період (архаїчний). Міф як форма мислення (хтонічна міфологія). Завершується до ІІ тис. до н.е.

2. Класичний період (героїчний) ІІ тис. до н.е. Вербалізований міф у формі оповідань, переказів з чітко вира­женим сюжетом (героїчна міфологія). Обидва ці періоди доступні лише в реконструйованій формі.

3. Літературний міф, коли міфи виступають як сюжети літературних творів (власне історія антич­ної літератури).

Завдання:

1. Порівняйте кілька визначень міфу, запропонованих у спеціальних наукових виданнях, літературознавчих, зокрема міфологічних, словниках [1-10]. Як обрані вами визначення доповнюють уявлення про міф як ментальний і художній феномен? Чи виявили ви певні протиріччя між дослідниками у підході до визначення міфу? На основі порівняльного аналізу вкажіть найсуттєвіші ознаки міфологічного мислення. Запропонуйте власне визначення міфу.

2. |оповідання|Оберіть п’ять міфологічних сюжетів і порівняйте характер їх викладу у різних збірках міфів [1-4]. Поясніть характер відмінностей у викладі міфологічних оповідей.

3. Ознайомтесь з визначенням міфу, запропонованим в роботі М. Еліаде [5]. | |Порівняйте з|із| іншими визначеннями, поміщеними в різних, зокрема міфологічних, словниках

Важко знайти таке визначення міфу, яке було б прийняте вченими і водночас доступне й неспеціалістам. Втім, чи можливо взагалі знайти те універсальне визначення, яке здатне|здібне| охопити всі міфи і всі функції міфів у всіх архаїчних і традиційних суспільствах? Міф є одна з надзвичайно складних реальностей культури, і його можна вивчати й інтерпретувати в найчисленніших і взаємодоповнюючих аспектах.

Мені здається|видається|, що найприйнятнішим|допустимим| буде таке |слідуювизначення, оскільки|тому що| воно ширше охоплює питання, що цікавить нас: міф висловлює|викладає| сакральну історію, оповідає про подію, що відбулася в достопам'ятні часи «початку|розпочала,зачала| всіх початків». Міф розповідає|розказує|, яким чином реальність, завдяки подвигам надприродних істот, досягла свого втілення і здійснення, будь то всеосяжна|усеосяжна| реальність, космос або тільки|лише| її фрагмент: острів, рослинний світ, людська поведінка або державне встановлення. Це завжди розповідь|оповідання| про якесь|деяке| «творіння», нам повідомляється, яким чином щось відбулося, і в міфі ми знаходимось біля витоків існування цього «чогось». Міф говорить тільки|лише| про те, що відбулося реально, про те, що себе повною мірою виявило|виявило|. Персонажі міфу – істоти надприродні. Вони загальновідомі, оскільки|тому що| діють в легендарні часи|розпочала,зачала|. Міф розкриває їх творчу активність і виявляє сакральність (або просто надприродність) їх діяння. В цілому|загалом| міф описує різні, іноді|інколи| драматичні, могутні прояви|вияви| священного (або надприродного) в цьому світі. Саме ці прояви|вияви| стали реальною основою творення|створіння| Світу|світу| і зробили його таким, який він є.

У|в,біля| нас буде ще можливість доповнити і розглянути|розгледіти| детальніше ці деякі попередні зауваження, але|та| важливо|поважно| підкреслити саме зараз факт, який нам здається|видається| найбільш значним: міф розглядається|розглядується| як сакральне оповідання і, отже, як подія, що дійсно мала місце, оскільки|тому що| вона завжди має відношення до певних реальностей. Космогонічний міф має в якості обґрунтування реальність, він «істинний»; оскільки саме існування світу|світу| підтверджує цей міф. Далі: міф про походження смерті має також свою «реальність»: оскільки його доводить смертність людини.

Оскільки|тому що| міф розповідає|розказує| про діяння надприродних істот і про вияв|вияв| їх могутності, він стає моделлю для наслідування при будь-якому, скільки-небудь значному прояві|вияві| людської активності. Коли місіонер і етнограф Штрелот запитав|запитував| представників австралійського племені арунта|, чому вони здійснюють|скоюють,чинять| той або інший ритуал, йому відповідали однозначно: «тому що так нам повеліли наші предки».

4. На основі прочитаних міфів доведіть, що одна з основних функцій міфу – етіологічна. Проілюструйте, як міф пояснює людині існуючий соціальний та космічний порядок, прагнучи передати менш зрозуміле через більш зрозуміле. На основі прочитаних міфів визначте соціальне значення міфу. Доведіть, що міф підтримував функціонування соціуму.

"Основні поняття: міф, міфологічне мислення, синкретизм, анімізм, антропоморфізм, тотемізм, зооморфізм, фітоморфізм, героїзм.

Література

Тексти і словники:

1. Кун Н.А. Легенды и мифы Древней Греции. – М.: ЗАО «Фирма СТД», 2003. – 558 с.

2. Грейвс Р. Мифы Древней Греции. – М.: Прогресс, 1992. – 624 с.

3. Міфи Давньої Греції. Переказ К. Головацької. – К.: Веселка, 1986. – 215 с.

4. Легенды и мифы Древнего Рима и Древней Греции. – Кишинев, 1994. – 574 с.

5. Мифы народов мира. Энциклопедия: В 2-х т. – М.: Советская энциклопедия, 1980-1982.

6. Легенды и сказания Древней Греции и Древнего Рима / Сост. А.А. Нейхардт. – М.: Правда, 1990. – 574с.

7. Словник античної міфології. – К.: Наукова думка, 1985. – 236 с.

8. Антична література. Греція. Рим. Хрестоматія / Упорядники: Михед Т.В., Якубіна Ю.В. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 952 с.

Основна:

1. Аверинцев С.С. Мифы // Литературный энциклопедический словарь / Под ред. В.М.Кожевникова и др. – М.: Советская энциклопедия, 1987. – С. 222-225.

2. Ковалів Ю.І. Міф // Літературознавча енциклопедія: У двох томах. Т. 2. / Автор-укладач Ю.І.Ковалів. – К.: ВЦ «Академія», 2007. – С. 53-54.

3. Зварич І. Міф // Лексикон загального та порівняльного літературознавства. – Чернівці: Золоті литаври, 2001. – С. 332-335.

4. Шалагінов Б.Б. Давньогрецька міфологія // Зарубіжна література в навчальних закладах. – 2001. – № 3. – С. 47-51.

5. Элиаде М. Аспекты мифа. – М.: ACADEMIA, 1994. – 240 с.

6. Гулыга А.В. Миф как философская проблема // Античная культура и современная наука. – М.: Наука, 1985. – С. 271-276.

7. Тахо-Годи А.А. Греческая мифология. – М.: ООО «Издательство АСТ», 2002. – 256 с.

8. Фрейденберг О.М. Миф и литература древности. – М.: Наука, 1978. – 314 с.

9. Мелетинский Е.М. Поэтика мифа. – М.: Наука, 1976. – 407 с.

10. Лосев А.Ф. Мифология греков и римлян. – М.: Мысль, 1996. – 975 с.

Додаткова:

1. Надь Г. Греческая мифология и поэтика. – М.: Прогресс-Традиция, 2002. – 432 с.

2. Боннар А. Люди и боги // Боннар А. Греческая цивилизация. Т. 1 – М.: Искусство, 1995. – С.127-145.

3. Античная мифология: энциклопедия. – М.: Изд-во Эксмо; СПб.: Мидгард, 2004. – 768с.

4. Парандовський Я. Міфологія: Вірування та легенди стародавніх греків і римлян. – К.: Молодь, 1977. – 327 с.

5. Панченко І.Г., Астахова А.А. Міфологічні мотиви у світовій літературі // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2000. – № 6. – С. 46-49.

6. Кулікова Л. Символізм флори у міфах давніх греків і римлян // Газ. Зарубіжна література. – 2003. – № 30. – С. 20-22.

7. Ковбасенко Ю. Міфологія як основа і джерело сюжетів, тем, образів античної літератури // Тема. – 2001. – № 4. – С. 8.

Тема 3.

ДАВНЬОГРЕЦЬКИЙ ЕПОС. ПОЕМА ГОМЕРА «ІЛІАДА»

Вступний коментар

Поемам Гомера в курсі античної літератури відводиться особливе місце. Це перші великі літературні пам'ятки, високі зразки словесного мистецтва, що стали основою вікової епічної традиції. Це твори, за словами Платона, що «виховали усю Грецію». Своєю величчю і благородством вони задали не лише грецькій, але і усій європейській культурі гуманістичний імпульс.

При вивченні гомерівських поем важливо скласти загальне уявлення про епос, а також відчути своєрідність епічного стилю Гомера. При визначенні суті епосу як роду літератури уявляється можливим виходити з формули, запропонованої О.Ф. Лосєвим, що вбачає специфіку епічного стилю в «приматі загального над індивідуальним». Цей принцип знаходить відображення передусім в епічній фабулі. В її основі – події загальнозначущі, що становлять священний переказ народу, дбайливо збережений в його пам'яті. Принцип дотримується і стосовно епічного героя, що виступає виразником рис колективного ідеалу: фізичної і моральної доблесті, дотепності, красномовства і так далі. Вказаний принцип очевидний і при оцінці художніх засобів, виявляючись у традиційності і стандартності багатьох з них.

Водночас очевидною є і своєрідність гомерівського епосу. З корпусу троянських оповідей Гомер виділяє події, необхідні для його задуму, добиваючись при цьому їх детальнішої розробки, відповідної композиційної побудови. Що стосується героїв гомерівських поем, то вони також не вичерпуються епічним «богатирством». Майже в кожному з головних героїв можна побачити зародження індивідуальної характеристики. В основі своєрідності вигляду епічного героя лежить градація, міра тієї або іншої якості. Так, наприклад, Агамемнон перевершує усіх повноваженнями покладеної на нього влади, Паріс – прихильністю до жінок, Одіссей – дотепністю та ін. Можна сказати, що ніхто з героїв не обділений, виділяючись однією якоюсь якістю і поступаючись в інших властивостях. Сказане не виключає, однак, «епічного двійництва». Серед героїв зустрічаються взаємодоповнюючі один одного за тими або іншими якостями епічні пари. Приміром, Ахілл і Патрокл, Гектор і Полідамас. Подібна спорідненість героїв буває мотивована їх одночасним народженням, спільним вихованням та ін.

Гомерівські характери досить численні, але не повторюють один одного, мають індивідуальні особливості. Пихатий Агамемнон, пря­модушний і сміливий Аякс, дещо нерішучий Менелай, палкий Діомед, досвідчений Нестор, хитромудрий Одіссей, хоробрий і впевнений у собі Ахілл з печаткою трагізму, легковажний красень Паріс, стійкий захисник міста й ніжний сім'янин Гектор, обтяжений літами й негодами старий Пріам – кожен із цих героїв глибоко індивідуальний, чітко окреслений образ. Такими є і жіночі образи – Гекуби, Андромахи, Єлени. Риси характерів і почуття ге­роїв у творі виявляються переважно у вчинках чи подаються в авторських характеристиках. Слід зазначити, що, при всій їх різно­манітності, персонажі поеми не протиставляють себе суспільству, залишаючись у межах колективної етики. Військова доблесть, що приносить славу та багатство, стійкість і витримка, мудрість у по­радах і ораторське мистецтво, вихованість у стосунках з людьми й пошана до богів – усі ці ідеали родової епохи властиві й гомерівсь­ким героям, які постійно змагаються між собою, прагнучи перевер­шити один одного в чеснотах.

Однак, при всій життєвості й людяності гомерівських образів, вони статичні, позбавлені внутрішнього розвитку. Характер героїв зафіксований у небагатьох основних рисах і показаний у дії, але при цьому він не змінюється протягом усієї поеми. Аналіз внут­рішніх переживань у грецькому епосі відсутній. Коли герой ва­гається і, нарешті, робить свій вибір, поет ніяк не вмотивовує й нічим не пояснює його рішення. Ось, наприклад, сцена з першої пісні «Іліади», коли обуреного Ахілла охоплює бажання вбити Ага­мемнона, хоча він ще вагається. Герой уже витяг свого меча, але потім знову вклав його в піхви. Щоб якось пояснити цю раптову зміну настрою, поетові знадобилося втручання богів: до Ахілла незримо з'явилася Афіна й примусила його стриматись. Переживання ге­роїв прості й наївні. У цьому їх своєрідність і привабливість. Читачі наступних епох легко заповнюють ці переживання, не розкриті ху­дожником, але правильно зафіксовані в їхніх зовнішніх виявах, внутрішнім змістом.

Гомер захоплюється зображенням деталей, незалежно від їхньо­го значения для твору загалом. У «Іліаді» багато описів боїв, але це не масові сцени, а низка окремих поєдинків, про які оповідається повільно й послідовно. Загальна ж картина складається із зістав­лення окремих моментів. Надзвичайно детально описуються в по­емі окремі предмети, наприклад щит Ахілла.

Велику роль у розвитку сюжету поеми має «божественне втручання». Але боги Гомера більш олюднені, ніж це насправді бу­ло в грецькій релігії тих часів, коли ще зберігався культ фетишів, поклоніння тваринам тощо. В поемі вони мають не лише людський вигляд, а й людські пристрасті. Характери богів такі ж індивіду­альні, як і людські. Небожителі в Гомера мають багато негативних рис: вони дріб'язкові, примхливі, жорстокі, несправедливі, бру­тальні в стосунках між собою. Зевс, наприклад, часто погрожує Гері та іншим богам.

Міф для античної людини був сферою зразкового, особливо значного, тому гомерівський епос, що в основних своїх рисах но­сить міфологічний характер, відрізняється урочистістю стилю. Ще грецький письменник І ст. н.е. Діод Хрисостом говорив, що Гомер прославляє усе – тварин і рослини, воду й землю, зброю й коней... Навіть Терсіта – єдиного, кого поет висміює, він називає «громогласним вітією».

У стилі поеми багато елементів, які нагадують пісенну традицію. Це типові місця або повтори, наприклад, в описі бою, бенкету чи плавання корабля. Усі об'єкти зображення в поемі – від богів до речей – маютьсвої епітети, які часто переходять в постійні неза­лежно від їхньої доцільності в контексті. Так, небо у Гомера «зоря­не» навіть удень. Епітетів у творі дуже багато, наприклад, для ха­рактеристики Ахілла їх використано 46. Зевс у «Іліаді» «хмаротворець», «егідодержавний», «громовий», «темнохмарний»; Афіна – «яснозора»; Гектор – «ясний»; джерела – «многоводні», «темно­водні», «плавкі»; земля – «многоплідна»; корабель – «добропалубний», «крутобокий» і т.п. Часто повторювані епітети такого типу набувають значення постійної, незмінної риси персонажа.

Проте при характеристиці гомерівських героїв важливо виявити в них якості виняткові, індивідуальні, такі, що не повторюються в інших в подібній мірі. Так, найзлощаснішим між усіма мужами представлений в другій поемі Одіссей, мудра тямущість і тверезий розрахунок відрізняють з усіх жінок Пенелопу, Навзикая приваблює юною красою і сором’язливістю. Індивідуальність героїв може відбиватися у їх зовнішньому вигляді, поведінці, жестах. Так, Одіссей, що перетворився на жебрака, представлений абсолютно лисим, без єдиного волоса. Радник Нестор при усій своїй мудрості дуже балакучий і не бере участь у битві, оскільки сили вже залишили його. Могутній, схильний до жорстокості Ахілл здатний вибухнути сльозами або іноді прорікати філософські сентенції. Старий Пріам цілує руки вбивці, аби лише дістати тіло померлого сина. У наведених прикладах ми зустрічаємося з несподіваними, нестандартними проявами, що не мають аналогій в поведінці інших героїв.

Епос, для якого характерна переважна увага до зовнішньої сторони подій, в гомерівському психологізмі знаходить вираження в тому, що автор передусім представляє зовнішні прояви поведінки людини: її жести, рухи, вчинки, промови та ін. Герої нерідко виражають свої почуття бурхливими рухами тіла: Гекуба розриває на собі одяг, Пріам посипає голову пилом, Антиной кидає в Одіссея лавою та ін. Описи Гомера надзвичайно рухливі, наочні, він украй сприйнятливий до пластики рухів тіла. Особливо очевидно це при описі поранень або смертей героїв.

Важливу роль в гомерівській оповіді відіграють боги. Розвиток подій здійснюється в двох паралельних планах: на Олімпі і на землі. При цьому перший план може бути позначений як вищий, оскільки саме там зумовлюється нерідко хід подій, що потім розгортаються на землі. Приміром, Зевс не раз зважує на своїх вагах долю героїв, і залежно від підсумку цього зважування складається потім поєдинок героїв на землі. Правда, світи ці не ізольовані в тому відношенні, що боги часто спускаються з Олімпу і приймають безпосередню участь у битвах.

Своєрідність гомерівських богів у тому, що вони наділені багатьма людськими властивостями і слабкостям: сваряться, готують один одному підступи і так далі. Гомер часто зображує їх у понижених, гумористичних ситуаціях.

Є, проте, сила, якій підвладні і боги і люди всемогутній і безособовий рок і мойри, що втілюють його. Головні герої «Іліади» Ахілл і Гектор діють в поемі з відчуттям зумовленості своєї долі, хоча це знання і не робить їх пасивними. Внутрішня сила героїв виявляється в тому, як мужньо вони рухаються назустріч своїй високій, але трагічній долі. Боги також визнають верховенство долі, але, на відміну від людей, прагнуть упізнати її веління і виступити ніби в ролі її вершителів.

Невблаганна сила року особливо яскраво виявляється при описі воєнних подій. Дуалістична картина життя як картина «світу і війни» пронизує всю оповідь Гомера. Попри те, що його герої відчувають іноді «захват у бою», в цілому для гомерівської поеми характерний антивоєнний пафос. З болем і подивом передає Гомер процес руйнування і знищення людських тіл, тугу душі, що відлітає до Аїда. Жодна з воюючих сторін не отримує у Гомера морального підвищення над іншою. Авторові дорога думка про спільність людської долі, важкої і сумної, такої, що знаходиться у залежності від вищих сил. Високо цінує Гомер в героях прагнення до прояву, незважаючи на обставини, вільної волі і особливо волі до милосердя. У світлі сказаного надзвичайно важлива для уважного читання і обговорення зустріч Ахілла і Пріама. В той же час, незважаючи на усі людські печалі і страждання, гомерівські поеми пройняті пристрасною прихильністю людини до земного життя, особливо його мирних форм. Показово також переважне звернення Гомера у своїх порівняннях до образів з мирного життя. Симптоматичні в цьому відношенні і картини, представлені на щиті Ахілла. У зафіксованому на ньому вигляді всесвіту мирні сцени явно переважають.

При вивченні поеми Гомера «Іліада» доцільно звернутися до оцінок поеми, що відносяться до подальших століть. Пропонуємо знайомство з філософським есе Симони Вейль (1909-1943) «Іліада, або поема про Силу». Вказаний текст дасть студентам можливість познайомитися з яскравою представницею культури XX ст., її глибокими судженнями про значущість гомерівського тексту для світової культури. В той же час сподіваємося, що деякі висловлювання С. Вейль викличуть у студентів власні роздуми, не позбавлені полемічного характеру.

Завдання:

1. Ознайомтесь з фрагментом роботи О.Ф. Лосєва [1]. Спираючись на матеріал прочитаного, визначте своєрідність оповідної манери Гомера. Охарактеризуйте своєрідність зовнішнього зображення внутрішніх переживань в епосі. Наведіть власні приклади.

||

б) Оповідь. Те, що ми зараз називаємо об'єктивністю епосу, зазвичай називають оповіддю.

Оповідний|розповідний| рід поезії характеризується тією основною позицією поета, через яку він спрямовує|спрямовує,скеровує| свою увагу на зображення фактів і подій так, ніби сам поет був тут ні до чого і нібито його власне внутрішнє життя було йому абсолютно|цілком| нецікавим. Але|та| відносно таких творів|добутків|, як поеми Гомера, де зображується|змальовується| велика кількість|усяк неймовірних подій, буде доцільніше говорити про об'єктивність епосу, аніж про його оповідність|розповідну|.

Звичайно, виключення|виняток| власних інтересів поета є|з'являється,являється| фіктивним, оскільки|тому що| об'єктивність і оповідність|розповідна| теж|також| є певною позицією творчої особистості|особистості| і, отже, в тій чи іншій мірі виражає|виказує,висловлює| його суб'єктивний настрій. Гомер не був ані байдужий, ані аполітичний, і свою епічну об'єктивність, як художній метод, він зовсім не завжди витримує.

в) Зародження суб'єктивізму. Звичайно, це відноситься переважно до суворого|суворого| епічного стилю. І таких об'єктивно зображених подій|змальовуються| у|в,біля| Гомера скільки завгодно. Вони переважно і наповнюють поезію Гомера. Але|та| Гомер – це не тільки|не лише| суворий епос. Він не тільки|не лише| зображує|змальовує| нам ті або інші події, пов'язані з Троянською війною, яка мислилася цілком|сповна| реальним історичним фактом. Гомер, безсумнівно|безсумнівно|, багато привносить від себе, створює різного роду прикрашаючі деталі і часто творить просто на основі власної фантазії. Приклади|зразки| цього вже неепічного стилю надалі ми знайдемо|находитимемо| у великій кількості.

Зараз вкажемо тільки|лише| на один прийом у|в,біля| Гомера, що звичайно ігнорується в характеристиках його стилю. Цей прийом полягає в тому, що Гомер не просто дає об'єктивну картину життю, але|та| дуже часто її коментує від самого себе, висловлюючи різного роду пояснення, відчуття|почуття|, риторичні питання і т.д. <…>

Антипсихологізм та речовинне зображення психіки

а) Що таке антипсихологізм.З|із| того, що загальне|спільне| домінує в епосі над індивідуальним, витікає схильність епічного до зображення всього об'єктивного і переважно тілесного, речовинного, звідси ж витікає і слабка|слаба| увага епосу до внутрішніх переживань|вболівань| людини, те, що ми називаємо антипсихологізмом. Антипсихологізм є відсутність аналізу внутрішніх переживань|вболівань| людини, відсутність внутрішнього мотивування її вчинків і заміна їх тим або іншим фізичним зображенням, тим або іншим зовнішнім мотивуванням. Можна з повною упевненістю сказати, що у|в,біля| Гомера, власне кажучи, немає майже ніякого|жодного| зображення внутрішніх| переживань|вболівань| людини, і про ці переживання|вболівання| ми здогадуємося за зовнішньою ситуацією викладених|викладати| у|в,біля| нього подій.