Німецька класична філософія (18 – 19 ст.)

Вершиною раціоналізму Нового часу можна вважати німецьку класичну філософію. Її самими яскравими представниками є І. Кант, Й. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г. Гегель, Л. Фейєрбах.

І. Кант (1724 - 1804 рр.) вважав, що філософія повинна вивчати не природу або людину, як то маємо у всіх попередніх філософів, а пізнавальну діяльність, закони людського розуму, його можливості й границі.

Кант називав свою філософію критичною, оскільки прагнув критично проаналізувати людські пізнавальні здатності.

Згідно з Кантом, усяке знання починається з досвіду, але емпіричне (чуттєве) знання одиничне, а тому є випадковим. Наука ж шукає необхідне й загальне знання, прагне проникнути у сутність пізнаваних явищ.

Інтелект (розсудок), як пізнавальна здатність „другого рівня”, забезпечує синтез емпіричних даних. До сфери інтелекту Кант відносить природниче наукове знання.

Але, якщо мислення виходить за межі інтелекту (розсудку), тобто за межі сфери досвіду, воно (мислення) вступає в сферу розуму (ratio). Розум – це така пізнавальна здатність людини, яку за традицією вважають вищою понад усі інші. Однак Кант у своїй критичній філософії показує, що розум суперечливий: його висновки ілюзорні, бо не підкріплені досвідом. Але, водночас, саме розум регулює пізнавальні здатності людини й формулює основоположні ідеї:

- ідею душі,

- ідею Космосу;

- ідею Бога.

Що є Бог? Що є Космос? Що є людська душа та її безсмертя? – як би не намагався розум проникнути у сутність цих фундаментальних запитань, він, кінець кінцем, терпить поразку. Бо ідеї Бога, Космосу, безсмертя душі є, як показує Кант, непізнаваними. Їх повинно прийняті на віру. Така віра, що не виключає ризик духовної помилки – основа людської моральності.

Кант називає моральну свідомість людини практичним розумом, який слід ставити вище теоретичного, тобто у важливих питаннях люди повинні керуватися не міркуваннями – теоретичним розумом, а почуттям морального обов’язку.

Поведінка людини повинна ґрунтуватися на трьох принципах:

- дій згідно із правилами, які можуть стати загальнолюдським законом;

- у своїх вчинках виходь із того, що людина є вищою цінністю;

- усі вчинки орієнтуй на вище благо.

Кант здійснив принциповий поворот у розвитку філософської думки: уперше в історії філософії характер пізнання почала визначати не субстанція, що пізнається, а структура суб'єкта (людини), що пізнає.

Г. Гегель (1770 – 1831) – об’єктивний ідеаліст і основоположник діалектикияк цілісного вчення про розвиток.

Духовним і розумним початком, що лежать в основі всього сущого, Гегель вважав абсолютну ідею або світовий розум (світовий дух). Це початок діяльний, а метою його діяльності є самопізнання. Абсолютна ідея (світовий розум) рухається і розвивається, щоб розкрити свій внутрішній зміст і, через це, пізнати себе.

Розвиток абсолютної ідеї (тобто процес її самопізнання) йде в три етапи:

1) розвиток ідеї у своїм „власнім лоні”;

2) розвиток ідеї у формі природи;

3) розвиток ідеї в історії й мисленні.

Джерелом розвитку на всіх трьох етапах, як вчить Гегель, є протиріччя усередині самого об'єкту, що розвивається. Завдяки розв’язанню протиріч виникає нове суще, якісно відмінне від старого. Схему розвитку будь-якого сущого можна, за Гегелем, представити як діалектичну тріаду, у якій:

1) теза – твердження, що йому відповідає, наприклад, брунька;

2) антитезис – заперечення твердження, якою є, наприклад, квітка, що виросла із бруньки;

3) синтез – заперечення заперечення (тобто подвійне заперечення), прикладом чого у нашому випадку є плід.

Видатним досягненням гегелівської філософії є діалектичний метод. Спираючись на цей метод, можна розглядати будь-яке явище у його внутрішній динаміці – у саморусі, у саморозвитку.

Л. Фейєрбах (1804 -1872) – філософ-матеріаліст і атеїст. Його філософія заснована на критиці християнської релігії й гегелівського ідеалізму. Останні Фейєрбах вважає доволі близькими: ідеалізм Гегеля є нічим іншим, як християнством, що викладене філософською мовою.

Фейєрбах, піддаючи ґрунтовній критиці християнство, роз’яснює, що не Бог створив людину, а люди своїм абстрактним мисленням і фантазією створили образ Бога, приписавши йому у гіперболізованій формі свої власні риси.

Отже, німецька філософія в особі Фейєрбаха робить поворот від ідеалізму в розумінні людини до матеріалізму, утверджуючи природну основу людської сутності.

Антропологічний (від грецького слова «антропос» - людина) принцип, який є основоположним для філософії Фейєрбаха, покладає, що особливості людської діяльності й історичний розвиток людини повинні виводитися із природної основи людини.

Істинна сутність людини (справжня, а не вигадана ідеалізмом) проявляється тільки у спілкуванні, у єдності людини з людиною, як цілісних індивідів „Я” і „Ти”. Бо окрема людина не є носієм сутності. Притім, слід відзначити, що всі соціальні зв'язки, які поєднують індивідів, Фейєрбах пояснює як чисто природні узи. Серед них вирішальне значення має, за Фейєрбахом, любов - прояв істинної людської сутності.

Філософія Л. Фейєрбаха, яку прийнято визначати терміном „антропологічний матеріалізм” робить наголос на природно-біологічному початку людської сутності.