Тема 9. Свідомість як філософська проблема
План
1. Виникнення і природа свідомості.
2. Теорія відображення і свідомість людини.
3. Структура і функції свідомості.
4. Суспільна свідомість, її зміст, рівні та форми.
Ключові поняття:відображення, відчуття, вульгарний матеріалізм, гілозоїзм, душа, дух, ізоморфізм, мова, мозок, органи чуття, подразливість, праця, психічне, рефлекси, самосвідомість, свідомість, світ, сприймання, уявлення, цілепокладання.
Теми рефератів:
1. Еволюція філософських уявлень про свідомість, її походження та сутність.
2. Проблема «діалогу» людини і комп’ютерних систем.
3. Інформаційна взаємодія як генетична передумова свідомості.
4. Свідомість як необхідна умова відновлення культури.
5. Предметність та рефлективність свідомості.
Питання для контролю та самоперевірки знань
1. У чому полягає помилковість поглядів гілозоїстів, вульгарних матеріалістів на природу та сутність свідомості?
2. Що означає положення про те, що свідомість не тільки відображає світ, а й створює його?
3. Як можна обґрунтувати суспільно-історичну сутність свідомості?
4. Якими якісними ознаками відрізняється психіка людини від психіки тварин?
5. Як Ви розумієте співвідношення відображення і свідомості?
Рекомендована література:
1. Історія української філософії : підручник. — К. : Академвидав, 2008.—624 с.
2. Історія філософії України : хрестоматія :навч. посіб. /упоряд. : М.Ф. Тарасенко, М.Ю. Русин, А.К. Бичко та ін. — К., 1993. — 560 с.
3. Причепій Є.М. Філософія: підруч. для студ. вищих навч. закл. / СМ. Причепім, A.M. Черюй, Л.А. Чекань. — К. : Академвидав, 2006. — 592 с.
4. Філософія : навч. посіб. / Л.В. Губерський. І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко та ін. ; за ред. І.Ф. Надольного. - 6-те вид., виправл. і доповн. — К.: Вікар, 2006. — 466 с.
5. Таран В.О. Соціальна філософія : навч. посіб. / В.О. Таран, В.М. Зотов, Н.О. Резанов. — К.: Центр навч. л-ри, 2009. — 272 с.
6. Філософський енциклопедичний словник / ред. кол : В.І. Шинкарук та ін. — К.: Абрис, 2002. — 800 с.
7. Філософія: Підручник / О.П.Сидоренко, С.С. Корлюк, М.С.Філянін та ін.; за ред.. О.П.Сидоренка. – 2-ге вид., переробл. і доп..- К.: Знання, 2010.- 414с.
8. Ящук Т.І. Філософія історії : курс лекцій : навч. посіб. / Т.І. Ящук.— К.: Либідь, 2004. — 536 с.
Методичні поради
Розпочинаючи вивчення цієї теми необхідно усвідомити, що феномен свідомості є загадковим як на побутовому,так і нафілософському рівні. Філософи дві з половиною тисячі років намагаються відкрити таємниці духу. Цей інтерес пояснюється перш за все тим, що свідомість є невід’ємною властивістю людини. Найперші складнощі її розуміння та вивчення пов’язані значною мірою з тим, що ми не можемо спостерігати явище свідомості безпосередньо, чуттєво, не можемо його вимірювати, досліджувати за допомогою різних приладів. Різні концепції (як давні, так і сучасні) намагаються пояснити походження свідомості: релігійна, дуалістична, єдиного інформаційного поля, еволюції, трудова об’єктивний ідеалізм, суб’єктивний ідеалізм, різні модифікації матеріалізму(вульгарний матеріалізм, гілозоїзм, діалектичний матеріалізм) по-своєму пояснювали походження та природу свідомості. Студентам слід детально розглянути існуючі концепції, пояснить переваги і недоліки кожної з цих гіпотез
Завдяки успіхам психології та фізіології у ХІХ–ХХ ст. стало можливим виділення таких суттєвих ознак свідомості: 1) бути суб’єктивною реальністю; 2) наявність матеріального субстрату; 3) активність; 4) комунікативність; 5) осмисленість; 6) системність. Студентам необхідно дати характеристику цих ознак і у такий спосіб описати феномен свідомості.
Проблема походження свідомості,людської духовності навряд чиколись буде вирішеною остаточно. Але певний досвід в пізнанні цієї проблеми є.
Студентам необхідно проаналізувати біологічні та соціально-історичні передумови виникнення та розвитку свідомості. Як пов’язані ці передумови? Необхідно зазначити, що матеріалістичний підхід до цієї проблеми залишається незмінним: матерія в процесі свого розвитку за певних обставин породжує розум, а основною властивістю матерії, що сприяє цьому є властивість відображення. Предмети і явища перебувають в універсальному взаємозв’язку і взаємодії, отже, впливаючи одне на одного, вони викликають при цьому ті або інші зміни, котрі виступають у вигляді певного «сліду», що відображує особливості предмета, явища. У розвитку відображення як загальної властивості матерії можна умовно вирізнити три великих етапи: відображення в неживій природі, відображення в живій природі і відображення на соціальному рівні. Зокрема, для фізико-хімічного відображення характерним є те, воно відбувається за законами механіки, фізики, хімії та має пасивний характер. Фізіологічне відображення виникає на початковій сходинці розвитку живої природи і притаманне одноклітинним структурам. Найпростішим організмам притаманна подразливість, організми , що мають чуття характеризуються відчуттям, сприйняттям, уявленням. Носієм відображення у формі свідомості є людина, яка вийшла з надр тваринного світу. Саме психіка тварин була тією біологічною передумовою, на якій розвивалася людська свідомість. Незважаючи на генетичну спільність психіка людини з психікою тварин, їх відображення не слід ототожнювати. Свідомість – це вища форма відображення, воно має принципово інший характер. Студентам слід звернути увагу на відмінності такого відображення. Якісна відмінність свідомості людини від свідомості тварин полягає у таких моментах: свідомість людини розвивається і функціонує за соціальними законами, а тварин – за біологічними; для людини характерне активно-перетворююче відображення об’єктивного світу, а для тварини – активне пристосування;у людини є І і ІІ сигнальні системи, відзначається і зв'язок мови і мислення, а у тварин лише І сигнальна система; людина здатна пізнавати явище і сутність речей,їй притаманна можливість чуттєвого і логічного відображення дійсності, а тварина має можливість лише чуттєвого відображення дійсності; у людини досить розвинене випереджаюче відображення, здатність передбачати, а у тварини випереджаюче відображення розвинуте слабо; у особи є самосвідомість, моральні і естетичні чуття, що зовсім відсутнє у тварин; крім того, людина здатна систематично, цілеспрямовано пізнавати світ, а тварина – лише випадково «пізнає» окремі явища, речі.
Свідомість початку була тільки усвідомленням найближчого чуттєво-сприйманого середовища, безпосередніх зв’язків з іншими людьми. Надалі під час ускладнення форм праці і суспільних відносин формувалась здатність до мислення у вигляді понять, суджень і висновків.
Соціальна обумовленість виникнення і розвитку свідомості досить глибоко обґрунтована у творі Ф.Енгельса « Роль праці у процесі перетворення мавпи у людину».
Всі формоутворення свідомості ідеальні,тому що думки людейне мають фізичних, хімічних чи інших матеріальних властивостей. Свідомість як процес, що відбувається “в середині” людини, не підлягає прямому спостереженню.
Існують різні підходи до проблеми ідеального. Філософи дискутують щодо того, чи ідеальне виникає в просторі людської діяльності (це т.зв. “діяльнісне тлумачення ідеального”), чи ідеальне – невід’ємна властивість психічного життя індивіда. Потрібно інтегрувати позитивні сторони кожного з цих підходів і розглянути проблему ідеального в світлі діалектики об’єктивного та суб’єктивного.
Ідеальне можна визначити і як знаково-символічний компонент людської діяльності. Знакова система, що її винайшло людство, є умовою існування ідеального. Жести, міміка, рухи тіла (наприклад, в ритуальних танцях), певні предмети першими виконали знакову функцію. Виникла мова знаків, а пізніше – членороздільне вимовлення звуків як зовнішня оболонка змісту думок, свідомості. Не все багатство свого внутрішнього світу людина може втілити в слові (наприклад, потреби, переживання, підсвідомі явища). Але свідомості поза мовою не існує. Мова уособлює певну систему засобів спілкування, існують різні види мови: усна, писемна і внутрішня ( беззвучна, про себе). За допомогою мови здійснюється перехід від живого споглядання, від чуттєвого пізнання до узагальненого, абстрактного мислення.
У мові наші уявлення, думки і почуття втілюються в матеріальну, чуттєво сприйману форму і тим самим з особистого надбання стають надбанням інших людей. Завдяки мові свідомість формується і розвивається як суспільне явище, як духовний продукт життя суспільства. Будучи засобом взаємного спілкування людей, обміну досвідом, знанням, почуттями, ідеями, мова зв’язує людей не тільки певної соціальної групи і не тільки певного покоління, а й різних поколінь. Так створюється наступність історичних поколінь. Нині існує близько трьох тисяч мов, за допомогою яких здійснюється членороздільна мова, і кожна з них має особливу структуру і систему значення слів.
Нерозривний зв'язок свідомості і мови виявляється у різноманітних явищах. По-перше, розвиваючись на основі знання, тобто свідомого відображення явищ об’єктивного світу у людському мозку, свідомість не існує без матеріальної основи, а саме мови, виявленої у словах. По-друге, нерозривний зв'язок свідомості і мови виявляється у тому, що з самого початку свого існування мова служила засобом передачі соціальної інформації, засобом спілкування людей. Тільки завдяки мові людська думка, прибрана у матеріальну оболонку – слово, стає надбанням інших людей і дає можливість обмінюватись думками, досвідом, відчуттями, ідеями.
По-третє, мова є не тільки важливим засобом взаємного спілкування людей, засобом передачі соціальної інформації, але й знаряддям їх мислення. Вже у той момент, коли у голові людини думка формується, це відбувається у формі словесних образів. Ясність мислення перебуває у прямій залежності від того, наскільки чітко і вдало виявлена у мовному матеріалі та або інша думка. «Чистих» думок не буває, без мови думка не може бути не тільки не висловлена, але й не може виникнути у голові людини.
Нерозривний зв'язок мови і свідомості виявляється і в тому, що завдяки мові людство зберігає і накопичує плоди пізнавальної діяльності, що у друкованому, письмовому вигляді передаються від одного покоління до іншого, тобто мова виявляється головним знаряддям соціальної пам’яті.
Вивчаючи останнє питання семінарського заняття,студент має знати, що свідомість розглядається як система,щоскладається з певних компонентів. Ці компоненти доповнюють один одного. Виділяють такі компоненти або сфери: 1) когнітивна (охоплює різні рівні пізнавальної діяльності людини), 2) мотиваційна (настрої, інтереси, цінності), 3) нормативно-проективна сфера (норми, приписи, цілі, плани, програми).
Нерідко поняття« свідомість»ототожнюєтьсяз поняттям« психіка людини». Потрібно звернути увагу студента, що це помилковий підхід, психіка більш складне утворення. Воно включає дві сфери відображення – свідомість та несвідоме. Вважається, що несвідоме – це сукупність психічних явищ, станів дій, які перебувають поза сферою розуму. До несвідомого належать інстинкти, інтуїція та автоматизми, сновидіння, гіпнотичні стани. Сучасна наука оперує й поняттям підсвідомого. Підсвідоме – це особливий пласт або рівень несвідомого. До нього належать психічні явища, пов’язані з переходом операцій діяльності з рівня свідомості на рівень автоматизму.
Несвідоме і свідоме є двома відносно самостійними сторонами єдиної психічної реальності людини; між ними виникають досить часто суперечності, іноді конфлікти, але вони взаємопов’язані, взаємодіють між собою і здатні досягати гармонійної єдності. У несвідомому закладені широкі можливості для раціоналізації людської життєдіяльності, особливо це стосується творчої діяльності суб’єкта. Ця обставина служить основою формування ірраціоналістичних філософських вчень. У цих вченнях основним у людській поведінці вважаються різні форми несвідомого: інстинкти, інтуїція. Відомими представниками ірраціоналізму вважають Артура Шопенгауера, Сьорена К’єркегора, Фрідріха Ніцше,Едуарда Гартмана, Анрі Бергсона, Зигмунда Фрейда, Мартіна Хайдеггера. Зигмунд Фрейд, зокрема, будував своє розуміння поведінки людини на уявленні про панування в людській психіці статевих потягів, які вступають у конфлікт із свідомістю і в результаті підпорядковують її собі. Однак багато філософських шкіл займають іншу позицію. Вони вважають, що первинним у людській психіці є свідомість, яка «живлячи» і значною мірою формуючи несвідоме, в цілому здатна його контролювати, а також визначати загальну стратегію поведінки людини.
Слід наголосити і на такому елементі, що входить до структури свідомості, як мислення. Мислення – це процес пізнавальної діяльності індивіда, який характеризується узагальненим та опосередкованим відображенням дійсності, цей процес завершується створенням абстрактних понять, суджень, які являють собою відображення суттєвих, закономірних відношень речей на основі відомого, відчутного на дотик, почутого завдяки розумовій діяльності. Ми проникаємо в невидиме, в те, що не сприймається на дотик і що не можемо почути. Мислення дає нам знання про суттєві властивості, зв’язки і відношення. За допомогою мислення ми здійснюємо перехід від зовнішнього до внутрішнього, від явища до сутності речей, процесів.
До структури свідомості належать також увага та пам’ять.
Чинником, що поєднує всі можливі елементи свідомості як системи, всі її структурні виміри, є самосвідомість. У сучасній філософській та психологічній літературі самосвідомість розуміють як: 1) оберненість свідомості на саму себе, поступове усвідомлення актів свідомості; 2) усвідомлення самою людиною (або соціальною групою) самої себе, свого становища у світі і своїх інтересів, потреб та перспектив. Взаємозв’язок свідомості та самосвідомості досягається завдяки 1) ставленню до себе; 2) пам’яті. Самосвідомість – важлива умова постійного вдосконалення людини. У структурі самосвідомості можна виокремити такі структурні елементи: самопочуття, самопізнання, самооцінка, самоконтроль. Самосвідомість в цілому тісно пов’язана з рефлексією. У філософській літературі рефлексію визначають як принцип мислення,за допомогою якого вона здійснює аналіз і усвідомлення власних форм ( категорій мислення) діяльності. Ось чому рефлексію можна розглядати як діяльність самосвідомості, яка розкриває внутрішню будову і специфіку духовного світу людини.
Розуміння людиною свого внутрішнього стану, її здатність до самоконтролю приходить не одразу. Самосвідомість, поряд з такими духовними елементами особистості як світогляд, здібності, характер, інтереси, формується під впливом соціального середовища. Середовище потребує від особистості контролю над своїми діями і відповідальності за їх результат.
Структурні елементи свідомості перебувають у взаємозв’язку та взаємодії і забезпечують свідомості ряд життєво важливих для людини функцій – пізнавальну, акумулятивну, аксіологічну, регулятивну, функцію цілепокладання та комунікативну. Такі головні функції свідомості. Лише гармонійний їх розвиток формує справді цілісну в інтелектуальному та духовному плані особистість.
Також потрібно звернути увагу студентів і на особливу роль суспільної свідомості. Саме вона разом з індивідуальною утворює те, що зазвичай називають духовністю особистості, суспільства, народу, держави, людства. У системі духовності свідомість індивідів і свідомість їхніх соціальних спільнот, тобто індивідуальна і суспільна свідомість, становлять діалектичну єдність. Індивідуальна свідомість формується і розвивається під впливом суспільної свідомості, а суспільна свідомість поглиблює свою сутність і поповнює свій зміст за рахунок індивідуальної.
Суспільна свідомість за обсягом значно перевищує індивідуальну. Далеко не всі компоненти суспільної свідомості в їх складній і суперечливій взаємодії, різнорівневому відображенні суспільного буття перетворюються в процесі соціалізації індивіда на його свідомість. Водночас індивідуальна свідомість глибша за суспільну: у підсумку саме вона перетворюється на керівництво діями індивідів. Індивідуальна свідомість може також, хоч і тимчасово, виходити за межі суспільної свідомості. Нові ідеї, як правило, виникають у свідомості індивідів — учених, спеціалістів, професіоналів, досвідчених практиків. Якщо вони здобувають визнання соціальних спільнот, то поповнюють арсенал суспільної свідомості. Цей процес перетворення індивідуального на суспільне може бути тривалим за часом.
Отже, носієм суспільної свідомості є суспільство, носієм індивідуальної свідомості — індивід. Пріоритетним у діалектиці індивідуальної і суспільної свідомості, провідною суперечністю між ними є суспільна свідомість. Нерозуміння відмінності між індивідуальною і суспільною свідомістю — живильний ґрунт для догматизму і волюнтаризму. Догматик відмовляється від свого власного погляду на користь, на його думку, загальноприйнятого. Волюнтарист, навпаки, ігнорує суспільну свідомість на користь індивідуальної. Всі починання догматиків, і волюнтаристів насправді зводяться до утопій, ілюзій, антикультури.
Суспільну свідомість як відображення суспільного буття і самостійне утворення з внутрішньою логікою розвитку у філософії представлено двома основними рівнями: повсякденним і теоретичним. Вони — результат складності, глибини, обґрунтованості та адекватності відображення у свідомості людей суспільного буття і, як правило, називаються буденною свідомістю і теоретичною свідомістю.
Студент має знати, що буденна свідомість — початкова стадія розуміння особистістю і суспільством природного і соціального світу, їх об'єктів і взаємозв'язків між ними. Вона представлена думками та ідеями, поглядами та переконаннями, відчуттями і настроями, звичаями і традиціями, джерелами яких є життєвий досвід людей та їх знання. Її основними компонентами є емпіричні знання про світ, народна творчість та суспільна психологія.
Буденна свідомість виникає в процесі повсякденної практики людей, стихійно, як емпіричне відображення зовнішнього боку дійсності. Тому для неї характерні обмеженість мислення, відсутність наукових понять, схильність до перебільшень в оцінці подій і фактів; змішування причин і наслідків, необхідності та випадковості, сутності та явища; консерватизм. У сучасній суспільній свідомості буденну свідомість часто називають здоровим глуздом. Його достовірність обґрунтовується досвідом, авторитетом, загальнодоступними даними науки. З позицій здорового глузду, у принципі, можна розглядати і обговорювати будь-які факти і події дійсності, але не слід забувати, що його можливості обмежені емпіричними узагальненнями та метафізичними рамками, а висновки далеко не завжди правильні.
Слідом за емпіричними знаннями, важливим елементом буденної свідомості є суспільна психологія (грец. душа і слово, вчення) — сфера соціальних відчуттів, уявлень, настроїв, емоцій, а також ілюзій, забобонів, традицій, звичаїв. Її структуру утворюють стійкі психічні стани людей (чуття, емоції, настрої, забобони); явища (традиції, звичаї, звички); процеси (наслідування, навіювання, гіпноз); погляди, ідеї, уявлення (у вигляді переконань, вірувань, соціальних позицій).
Студент має знати, що однією з активних форм вияву суспільної психології є громадська думка — стан масової свідомості з прихованим чи явним ставленням різних груп людей до подій і фактів дійсності. Вона має вигляд позитивних чи негативних суджень. Її об'єктом є факти і події, що викликають суспільний інтерес, характеризуються значущістю та актуальністю, а також припускають розбіжність оцінок і поглядів. Суб'єктами (носіями) громадської думки є суспільство в цілому або соціальні групи і верстви населення: молодь, особи однієї професії, працівники одного підприємства, члени однієї організації тощо.
Громадська думка регулює поведінку індивідів, соціальних груп та інститутів, підтримує певні норми відносин між людьми. Вирок (присуд) громадської думки не можна оскаржити, від нього не можна ні відмахнутися, ні відкупитися. На рівні суспільної психології вона формується і функціонує стихійно, у тому числі в разі маніпулювання нею з боку державних установ, політичних організацій, засобів масової інформації. На цьому рівні, крім фактів і подій дійсності, каналів масової комунікації, форм індивідуального і колективного досвіду, джерелом громадської думки є також чутки.
Чутки — альтернативна форма поширення повідомлень, вираження суспільних настроїв і думок. Вони ж і формують ці настрої та думки. Суспільство, держава мають вивчати закономірності циркуляції чуток та усувати їх, долати на основі цих закономірностей.
Отже, у змісті повсякденної свідомості суспільна психологія виконує не тільки емоційно-світоглядну, комунікативну і регулятивну функції, а й активно-діяльну. Мотиви, результати, весь процес будь-якої діяльності багато в чому залежать від психологічної атмосфери, в якій вони здійснюються: у ситуації психологічної неврівноваженості, страху, паніки чи в обстановці масового героїзму, дружби, товариськості.
Суспільна психологія — стійкий феномен. Зі зміною суспільного буття психологія людей змінюється не відразу. Тому під час прийняття будь-яких рішень урахування особливостей психології їх виконавців обов'язкове. Психологічний фактор є ґрунтом, на який "падають" ідеї та політичні гасла і який живить їх емоційно, допомагає їх сприйняттю і здійсненню.
Теоретична свідомість відображає суспільне буття в його істотних зв'язках і закономірностях, виявляється у науці та інших формах свідомості. Якщо буденна свідомість формується стихійно, то теоретична — свідомо і цілеспрямовано, її основу становлять діалектико — матеріалістична філософія і дані науки, а структуру — природничо-наукові знання та ідеологія.
Ідеологія (грец. ідея, слово, поняття, вчення) — система поглядів та ідей (філософських, релігійних, політичних, правових, моральних, естетичних, наукових), в яких усвідомлюються і оцінюються ставлення людей до дійсності та одне до одного, соціальні проблеми і конфлікти; визначається мета (програми) соціальної діяльності щодо закріплення чи зміни (розвитку) суспільних відносин.
Ідеологія і суспільна психологія в структурі суспільної свідомості мають загальну об'єктивну основу — суспільне буття. Тому вони діалектично єдині. Психологія соціальних спільнот суттєво впливає на формування та розвиток соціальних ідей і теорій, а ідеологія осмислює і опрацьовує соціальні чуття, уявлення і настрої. Водночас між суспільною психологією та ідеологією є глибока відмінність.
Суспільна психологія відображає суспільне буття цілісно, безпосередньо, а ідеологія — опосередковано, абстрактно. Як наслідок, ідеології завжди загрожує самоізоляція, зведення до схоластичного теоретизування. Ідеологія може бути ілюзорною і помилковою, прогресивною і реакційною, гуманною і людиноненависницькою.