Пізнання, його сутність і зміст

Пізнання – специфічна діяльність людини, орієнтована на відкриття законів природи й суспільного розвитку, таємниць буття людини і світу взагалі. Пізнання буває наукове й ненаукове.

Наукове пізнання має за мету відкриття законів розвитку й механізмів функціонування об'єктів (систем). Ознакою наукового пізнання є прагнення до істини як вищої цінності.

Ненаукове пізнання то є художнє, релігійне, езотеричне (астрологія, магія, окультизм). Ці форми пізнання не мають чітких раціональних критеріїв істинності, доказовості, обґрунтованості.

Вивчають людське пізнання різні науки, але теорія пізнання, або гносеологія, виникла у філософії на самому ранньому етапі її розвитку. Гносеологія вивчає природу людського пізнання, форми й закономірності переходу від поверхневих знань про світ до сутнісного, глибинного світорозуміння.

З погляду гносеології, пізнання можна представити як складний і суперечливий процес, у якому прийнято виділяти два основні різновиди: чуттєве й раціональне пізнання. Обидва різновиди тісно зв'язані між собою й кожен з них має свої форми.

Пізнання людиною об'єктивного світу починається за допомогою органів відчуттів. Взаємодіючи з тими або іншими предметами, ми одержуємо відчуття, сприйняття й уявлення.

Результати отриманих чуттєвих даних фіксуються й переробляються в нашій свідомості на щаблі раціонального пізнання за допомогою понять, суджень і умовиводів.

Процес пізнання тісно пов'язаний із практичною діяльністю людини. Практика є базою, фундаментом, підставою пізнавального процесу й, одночасно, основним критерієм істинності його результатів.

Одним з найважливіших питань філософії є питання про пізнаванність світу.

У спробі відповісти на запитання «чи є світ пізнаванним?» чітко позначилися три основні підходи:

а) оптимізм – виходить із визнання принципової пізнаванності світу та реальної можливості одержання достовірних знань;

б) агностицизм – стверджує, що знання про світ, отримані людиною за допомогою чуттєвого або раціонального досвіду, не дають підстав для того, щоб з’ясувати, яким є світ насправді;

в) скептицизм займає проміжну позицію: не заперечуючи принципової можливості пізнання світу, він, водночас, виражає сумнів у тому, що знання про цей світ носять достовірний характер.

Проблема пізнаванності світу і вірогідності наших знань про світ тісно пов’язана з характером відповіді на одне з основоположних запитань гносеології «що то є істина?».

Існують різні трактування поняття «істина». Класична концепція істини виходить із того, що істина – це відповідність знань дійсності. Вона виникла в далекій давнині, але й досі розділяється багатьма філософами з різними світоглядами.

Слід розрізняти абсолютну істину й відносну істину.

Абсолютна істина – це, по-перше достовірне знання про природу, людину й суспільство, що є вичерпним, остаточним й, по-друге, знання, яке ніколи не може бути спростоване.

Відносна істина – це, по-перше, неповне, неточне знання, оскільки воно є відповідним щодо певного рівня розвитку суспільства і науки; по-друге, знання, що залежить від певних умов, місця й часу його одержання.

Критерієм істинності наших знань про світ є суспільно-історична практика, що розуміється як сукупність доцільної матеріальної діяльності, спрямованої на перетворення людиною навколишньої дійсності.

Тема 8. Суспільство. Культура. Цивілізація.

Поняття суспільства.

Суспільство то є історично обумовлена форми взаємодії між людьми, що включає до свого складу самих людських індивідів, їхню цілеспрямовану діяльність, а також результати цієї діяльності – матеріальну і духовну культуру. Суспільство то є складна, багаторівнева і динамічна система, на розвиток якої впливають безліч зовнішніх і внутрішніх факторів: природничі, демографічні, економічні, технологічні, політичні, релігійні, національні та інші. Отож, суспільство не слід мислити як лише якийсь конгломерат окремих індивідів.

Враховуючи той факт, що суспільство без природи не може існувати, окремо виділяють матеріально-природний аспект суспільного буття: суспільство – це такий матеріально-духовний утвір, що виникає, функціонує й розвивається на матеріалі природи, але, водночас, не зводиться до неї, а, так би мовити, надбудовується над природою.

Зрозуміло, що у своєму природному аспекті суспільство підкоряється загальним законам природи: фізичним, хімічним, біологічним, тощо. Наприклад, для людської популяції біологічні закони настільки ж дійсні, як і для популяції будь-яких інших живих істот.

Однак, як система матеріально-духовна, надприродна чи над-біологічна, суспільство формує свої власні закономірності. Наприклад, специфічні (над-біологічні) закономірності розвитку має наука, мистецтво, релігія, економіка й інші складові суспільного життя. Тому принципи й методи вивчення суспільства повинні відрізнятися від тих, що є нормативними для природознавства.

Суспільство – складне переплетення форм взаємодії різноманітних соціальних груп, структур, культур, індивідів, що його прийнято йменувати соціальним життям.

Отже, під соціальним життям розуміється все різноманіття прояву діяльності людей, суспільних груп, класів, націй та відповідних соціальних інституцій.

Форми соціального життя – це відносно самостійні і усталені сфери життя, що різняться видом діяльності індивідів. У загальному плані це є, перш за все, економічне, політичне, духовне життя.

Економічне життя суспільства охоплює всю ту сферу, де створюються засоби до життя. Це:

- господарство з його галузями;

- економічні відносини, наприклад відносини власності або розподілу;

- економічні установи, наприклад, управлінські структури;

- провідні ідеї, що включені в економічне життя, чи наприклад економічні програми реформ.

Політичне життя суспільства включає:

1). Відносини між соціальними групами, народами, індивідами із приводу влади, а також відповідну діяльність: політичну боротьбу, співробітництво, тощо;

2). Діяльність політичних організацій і установ та систему їх взаємин (держави, партії, рухи, міждержавні союзи, тощо);

3).Політичні ідеї, теорії, програми, ідеології.

Центром політичного життя є владні відносини, зокрема, боротьба за владу, яка може вестися цивілізовано й нецивілізовано.

Духовне життя суспільства – сфера соціального життя, де створюються духовні продукти (духовні цінності). Сюди входять:

- наука, що напрацьовує знання;

- мистецтво, що творить художні образи;

- релігія, філософія, мораль, освіта і виховання, що формує духовний світ індивідів.