Гуманізм і новий ідеал людини епохи відродження

Престиж епохи Відр. пов’язаний із поняттям гуманізму. Ідеологія Відродження за 15-16 ст. вийшла за межі Італії і охопила більшість країн від Нідерландів до Венгрії. Італійські гуманісти запозичили термін humanitas (людяність) у Цицерона, який підкреслював, що це найважливіший результат культури, вироблений у давньогрецьких полісах. Більшість гуманістів жила на статки, отримувані із власної професійної діяльності, що підсилювало неприйняття офіційної вченості, просякнутої церковно-схоластичним духом. Наслідок цього — різко критичне ставлення до всієї системи і її теоретико-філософським основам, авторитарності. Це час появи різних груп гуманістів, які не мали відношення до університетів чи церкви. Один з важливих результатів праці гуманістів — пошук і популяризація текстів античних авторів, літературне становлення сучасної їм мови.

Відомими представниками гуманізму є Данте, Петрарка, Еразм Ротердамський, Томас Мор,

Рабле та інші. В «Комедії» Данте різко підкреслюються земні риси персонажів, її

характеризує значний соціальний інтерес до долі «шляхетної людини», яка має складатися не

за його чин, чи стан (сословие), а на основі його потягу до знання і чеснот. Петрарка у своїх

творах різко відкидає схоластичну вченість як порожню «балаканину діалектиків», що

яскраво характеризується його памфлетом «Про невігластво власне і багатьої інших».

Ворожість до схоластики, яку він вважає ілюзорною і непотрібною, проходить і через інші

його твори. Цикл віршів, присвячених Лаурі, показує перемогу земного почуття до краси

жінки і природи над аскетичним середньовічним сприйняттям світу.

Одною з принципових рис гуманістичного світогляду став різкий антиклерикаризм,

виражений у критиці ханжества та розбещеності чернецтва в цілому (як приклад,

«Декамерон» Бокаччо). Відбулася кардинальна переоцінка цінностей. В той час як

середньовічний світогляд стверджував першість Бога, у епоху Відродження відбувся поворот

до реабілітації тілесного початку в людині.

Одною з проблем, яку осмислювали гуманісти, стало питання людини, як єдності тіла і душі.

Антропоцентризм означав для гуманістичної філософії в першу чергу перенесення уваги з

проблем онтології на етичні проблеми, переосмислення природничого і божественного в

людині. Гуманістичний антропоцентризм перш за все розглядав поняття людської діяльності,

з якої виводив розуміння людини. Світ вже розглядався не як місце, повне страждань і сліз, а

як поле людської творчої діяльності. За Браччоліні «приода є володаркою світу і моральність

випливає з того, чого вимагає природа людини». Типово, гуманісти не заперечували ні

створення людини Богом, ні безсмертя душі. Але багато першочергових для середньовіччя

тез, такі як гріхопадіння людини, н-д, вже не беруться до уваги. Вважається, що людина має

слідувати своїй природі, а не боротьбі з нею. Це призводить до втрати цінності чернецтва, як

боротьби зі спокусами світу і власною «гріховною» природою. Одним з наслідків цього є

повернення до життя ідеї античного епікурейства на противагу церковному аскетизму.

При тому, що теологічний антропоцентризм був властивий і середньовічній думці, в роботах

гуманістів він отримує розвиток з суттєво іншої точки зору. В середньовіччі, проблема

людини розглядалася з позиції гріхопадіння і спокути, яка могла дозволити досягти спасіння.

Гуманістична думка не заперечує християнське вчення саме по собі, але разом з тим

розглядає людину тепер вже з точки зору її достоїнства, можливості відійти від варварського,

тваринного стану до справді людського і це є результатом закладених в людині можливостей.

Вищим результатом діяльності вважається розвиток людини до Бога, за чиїм образом і

подобою вона створена. Гідність людини тепер бачиться у її земному призначенні, діяльності,

яка має бути продовженням і завершенням божественного творіння. Саме з епохи гуманізму

поняття «творчість» почало поширюватись на людську діяльність.

Людина Ренесансу набула нових у порівнянні з людиною Середньовіччя. Відродження можна

охарактеризувати прагненням людей до слави, осмислення краси природи, потяг до праці у

вільної людини. Стрижнем усієї культури став пошук індивідуальності та доведення

самоцінності різниці між людьми.