Основні етапи розвитку філософії в Стародавній Індії
Філософська думка зародилася в епоху формування перших класових суспільств і ранніх держав. Це був час, коли відходила в минуле міфологічна культура, на ґрунті якої виникли перші релігійно-філософські системи, що згодом стали справжньою філософією. УII—І тис. до н. е. цей процес охопив територію Стародавньої Індії, де й з'явилися перші філософські традиції та школи. Підтвердження цьому знаходимо в ранньому релігійно-літературному тексті, (геніальній пам'ятці давньоіндійської духовної культури) — «Ведах» (приблизно 1500 р. до н. е.). У них у міфологічній та релігійній формі сконцентровано всі існуючі на гой час знання, що характерні для цього періоду історії Індії, а також викладено практичні рекомендації для жерців щодо правильного виконання релігійних обрядів тощо.
«Веди» складаються з чотирьох розділів.
1. Рігведа — збірник релігійних гімнів міфологічного й космологічного змісту.
2. Самаведа — зібрання наспівів, пісень, що реінтерпретують тексти Рігведи для їх використання в ритуально-обрядовій діяльності.
3. Яджурведа — опис ведичних ритуалів і правил жертвоприношення.
4. Атхарваведа — зібрання текстів магічних заклять і формул.
До «Вед» також належать тексти, які їх інтепретують (тлумачать), наприклад, Брахмани, у яких пояснюються мета й послідовність жертвоприношень, а також правильність їх виконання. До такої літератури належала й інша частина Вед — Упанішади, в яких, власне, й містяться засадові ідеї давньоіндійської філософії, що згодом розроблялися філософськими школами або окремими філософськими течіями (даршанами). До таких ідей належали ичення про карму, про реінкарнацію душі, сансару, тотожність атмана й брахмана тощо.
Ці ідеї спонукали появу перших філософських систем, які досліджували проблеми людського існування, життя, інтересів, здійснювали пошуки шляхів подолання тих труднощів, що об'єктивно існували в людському житті. Вони допомагали знайти відповіді на одвічні філософські питання про добро й зло, картину Всесвіту, сенс людського життя, хоча загалом відповіді на них мали песимістичний характер. Перші давньоіндійські мислителі вважали, що зло є домінуючим атрибутом людського існування в матеріальному світі. Людина усвідомлює своє страждання, а тому перебуває в постійному пошуку шляхів його уникнення або подолання. Головною причиною страждання вважалася залежність людини від впливу на неї Всесвітнього закону (карми).
Поняття «карми» стає одним з найважливіших у давньоіндійській філософії. Воно віддзеркалює ідею про те, що результати повсякденної діяльності й учинків людини впливають на майбутню форму її переродження. При цьому вважалося, що карма не обмежує можливості індивідуального волевиявлення людини, вона детермінує (визначає) її долю, але це не є чимось абсолютним, бо, змінюючи обставини свого життя й свого місця в ньому, людина може вплинути й на свою карму.
Таким чином, сенсом людського існування стає прагнення управляти своєю кармою, аби подолати зло, яке домінує в реальному житті та є небезпечним для майбутнього. Інакше кажучи, кожну мить свого життя людина має використовувати для керування своєю кармою, щоб забезпечити собі щасливе майбутнє.
Розмірковуючи над причинами існування зла у світі, давньоіндійські філософи зробили висновок: головна причина зла — це незнання істини про справжні причинно-наслідкові зв'язки, що існують у житті людини та Всесвіті. Отже, стверджували вони, звільнення від зла, страждань можливі тільки через пізнання істини та адекватних їй правил поведінки.
Істини людина отримує як одкровення, яке приходить до неї за певних умов особистого життя (використання правил самоконтролю, дисципліни, аскетичних цінностей, які допомагають якісно змінити стан своєї душі, психіки й досягти стану просвітленості, отримати остаточну мудрість про світ, істину — мокшу).
Істина (самоконтроль) необхідна для того, щоб звільнити людину від матеріальних «кайданів» світу (людських бажань, чуттєвих потреб тощо), які є безпосередньою причиною існування зла (страждань). Матеріальний світ не дає душі можливості поєднатися з вічним абсолютом (Брахмою), який перебуває в стані вічного незмінного спокою, щастя й блаженства (який у буддизмі отримав назву «нірвана»).
Вищі істини орієнтують людину на те, що «нижчі» потреби людського життя (в їх матеріальній формі) мають підкорятися вищим. На практиці це означає, що в повсякденному житті людина має прагнути жити життям і цінностями аскета, щоб приборкати свої природні потреби й бажання. На цих ідеях побудовано етику діяльності й поведінки в давньоіндійському суспільстві.
Приблизно з 500 р. до н.е. починається епоха становлення класичних філософських систем. Філософія долає обмеження брахманізму й отримує підтримку найширших верств населення. Історики релігійно-філософської думки Стародавньої Індії називають шість класичних систем: санкх'я та йога; иьяя та вай-шешика; міманса та веданта. До некласичних систем умовно відносять буддизм, джайнізм і чарваку-локаяту.
На відміну від безіменної релігійно-міфологічної думки ведичної епохи нові світоглядні системи позначилися конкретними історичними датами й іменами. Стають відомими такі імена, як Бріхаспаті, Вардхаман, Готама, Будда, Канада, Капіла, Патанджалі та ін. Зазвичай це були історичні постаті, засновники тих чи тих релігійно-філософських систем, які залишили по собі так звані сутри (букв, «нитка, на яку нанизано намистинки»). Сутри — короткі практичні рекомендації, що відображали сутність їх учення. Згодом вони стали правовими принципами, конкретними рекомендаціями до виконання ритуалів, жертвоприношень, способів організації повсякденного життя, виконання громадських обов'язків. Сутри ставали об'єктом подальших коментарів, вони розвивалися й критично переосмислювалися згідно з новими історичними умовами. Таким чином, даршани, сутри й прагнення знайти спосіб звільнення від страждання лежали в основі філософії Стародавньої Індії.
Історичну добу після 1000 р. н. е. визначають як період пост-класичної індійської філософії. А з початку XIX ст. говорять про сучасний етап розвитку філософії Індії з характерною особливістю подолання її самоізоляції, входження до кола західної культури. Репрезентували цей період такі відомі мислителі, як Гададхар Чаттерджі (Рамакришна) (1834—1886 рр.), Вівеканда Свамі (1863—1902 р.), Ауробіндо Гхош (1872—1950 рр.), Тагор Рабін-дранат (1861—1941 рр.), Кришнамурті Джидду (1895—1986 рр.).
Узагальнюючи, зауважимо, що давньоіндійська філософія пройшла кілька етапів розвитку. Назвемо їх. Ведичний період (1500—600 рр. до н. е.), який збігається в часі з розселенням арійців і поширенням їхньої духовної культури, виникненням ведичної релігії, брахманізму й формуванням Вед. Епічний етап (VI ст. — II ст. до н. е.) — це період від ранніх Упанішад до даршанів (систем філософії). Найвідомішими першоджерелами були епоси «Махабхарата» та «Рамаяна». У цей час виникають буддизм, джайнізм, чарвака-локаята й класичні філософські школи — санкх'я, йога, веданта, вайшешика, ньяя, міманса, веданта. Ера сутр (II ст. до н.е. — VII ст. н. е.), що містить у собі скорочені та узагальнені філософські системи. Вона завершує період давньоіндійської філософії.