Філософські ідеї та школи в Стародавній Індії

Походження філософії

Питання виникнення філософії пов'язане зі становленням світогляду, його розвитком та ступенями зрілості. Відомо, що ще в сиву давнину людина почала осмислювати свої дії стосовно природи та інших людей, бачила різницю між світом існуючим і бажаним. Тому людина почала приписувати природі певні риси, створювати програми, які б запобігли гніву природи, викликали її доброзичливість до себе. В результаті виникла міфологія.

Міфічний тип світогляду грунтувався на уособленні та одушевленні сил природи, приписуванні їм людських рис. Він відображав і закріплював досвід людей первісного суспільства. В міфології не було чіткого розмежування людини і середовища, природного й надприродного, думок та емоцій. Це було невіддиференційоване, цілісне світорозуміння. У її надрах зародились елементи моралі, релігії, філософії, мистецтва, науки.

На зміну міфічних, релігійних, розпливчастих уявлень мали з'явитися сухі й точні поняття, які могли б показати, як одне явище виникає з іншого, породжує його.

З їх появою у формі натурфілософії з'явився матеріалізм. Причиною виникнення натурфілософії було те, що природознавство тоді ще не було виділено в окрему галузь, природа мисленно не була розчленована. Проте зароджувався новий спосіб мислення, згідно з яким філософія пояснювала як одне явище випливало з іншого, одне знання — з іншого. Думка заглиблювалась у сутність. З'явилось теоретичне мислення.

Перед людством постало триєдине завдання:

зрозуміти світ таким, яким він є; пізнати людину (її внутрішній світ) такою, якою вона є; визначити місце людини в світі і на цій основі сформувати її цілі та завдання.

Вирішення першого завдання привело до появи природничих наук (в лоні філософії). Вирішення другого — до появи суспільних наук. Вирішення третього - до визначення головної мети людини, обгрунтування її ідеалів, оцінок, практичної й теоретичної діяльності.

У процесі виникнення й розвитку філософія тлумачилась як знання, позбавлене чуттєвої конкретності (знання про сутність, про загальне). Які наука, вона виражає свої знання в теоретичній формі, хоч і відрізняється від неї, а також від релігії, яка орієнтується на непізнавальне осягнення сфери надприродного буття, фіксує його лише в актах віри.

Філософські ідеї та школи в Стародавній Індії.

Зародки філософського мислення в Індії сягають глибокої давнини (2500-2000 р. до н.е.). Зміст цього мислення відображають Веди, Брахмани, Упанішади. Веди – пам’ятники індійської літератури, написані віршами і прозою. Брахмани – це своєрідні коментарі до текстів Вед, в яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів. Упанішади – завершальний етап у розвитку Вед. Характерною особливістю стародавньоіндійського світогляду є те, що в ньому простежується органічний процес переходу від міфологічно-релігійного світогляду до філософії. Аналіз перших, власне вже філософських, систем даршан можна подати через такі школи, як йога, санкх’я, міманса, веданта, вайшешика, н’яя, червака-локаята. Слід зауважити, що ці школи характеризуються неоднорідністю, а їх основою є ставлення до Вед. Ті даршани, які визнають авторитет Вед (санкх’я, н’яя, вайшешика, йога, міманса, веданта), називаються астіка. А ті, які не приймають авторитету Вед, називаються настіка (червака-локаята). Філософські ідеї школи йога виходить із своєрідного з’ясування питання про сутність відношення душі і тіла, духовного і тілесного. Світогляд у санкх’ї базується на уяві, що в світі існують два самостійних начала: пракріті(субстрактна першопричина) і пуруша(«Я», дух, свідомість). Санкх’я вважає, що Всесвіт виник завдяки впливу пуруші на пракріті. Особливістю староіндійської філософської школи міманса є те, що вона визнає реальність зовнішнього світу і заперечує роль Бога у створені цього світу. Міманса, виступаючи суперником буддизму у вченні про сутність світу, рішуче заперечує ідею нереальності, або ілюзорності світу, миттєвості його існування, пустоти або ідеальності його. Стародавня індійська філософська школа веданта бере свій початок у вченнях Упанішад. Основою веданти є обґрунтування існування Брахмана(Бога), який є кінченою і єдиною основою буття. Людська душа(Аман) тотожна з Брахманом і його емпіричним втіленням. Брахман характеризується як єдність буття, свідомості і раю. Реальний світ – це сам Брахман у своєму емпіричному прояві. Філософська школа вайшешика характеризується тим, що вона найбільш тісно пов'язана з природничо-науковими уявленнями тодішнього суспільства. Вчення школи вайшешика про атоми ґрунтується на основі математичної теорії про нескінченно малі. За вченням вайшешика, все існуюче обіймають 7 категорій: субстанція, якість, дія, загальне, особливе, притаманне, заперечення або небуття. Оригінальність філософської школи н’яя виявляється в тому, що вона є вершиною староіндійської логіки і теорії пізнання. Логіка н’яя виникла в процесі узагальнення прийомів і методів публічних філософських виступів. Щодо теорії пізнання н’яя, то вона виходить із принципу: знання відповідає об'єктивній дійсності, яка існує незалежно від суб'єкта пізнання. Серед філософських шкіл Стародавньої Індії виняткове місце посідає чарвака-локаята, яка не визнає авторитету Вед, не вірить у життя після смерті, заперечує існування Бога, оригінальна визначає начала буття і сутність процесу пізнання. Вирішуючи вічну філософську проблему – смисл людського життя – чарвака-локаята вбачає сенс людського існування в щасті. А щастя розуміє як насолоду, що має добуватися через діяльність людини, людина сама має це щастя створити.

3. Основні напрямки в філософії Стародавнього Китаю

Характерними рисами філософії Стародавнього Китаю були:

- тлумачення міфологічних подій як реально-історичних;

- реалістична увага до питань управління державою, регламентація відносин між "вищими" і "нижчими", батьками і дітьми, старшими і молодшими;

- зневажливе відношення до природничо-наукових знань.

Найбільші філософські школи Стародавнього Китаю - це конфуцианство і даосизм. Основоположником конфуціанства є філософ Конфуцій. Конфуцій є типовим прикладом вчителя-мудреця, який наставляє людей не тільки словом, але і всім способом свого життя. У центрі його учення - людина як член суспільства. Головною людською якістю, на думку Конфуція, є гуманність або "любов до людей". Багато уваги Конфуцій приділяв питанням управління державою. На його думку, відносини між підданими і підлеглими повинні бути врегульовані по аналогії з відносинами в сім'ї. Кожна людина повинна чітко дотримуватися своїх обов'язків і не відступати від них.

Другою найбільшою філософською школою і релігією Стародавнього Китаю був даосизм. Засновником даосизму є Лао Цзи. На відміну від конфуціанства, даосизм звернений виключно до внутрішнього світу людини. Тільки у собі, в глибинах своєї свідомості і душі, людина може відкрити Дао - містичну суть миру, його першопричину, сенс і кінцеву мету. Дао – загальний шлях. Все існує відповідно цього шляху. Ставши на шлях самоспоглядання і відкривши Дао, людина може знайти фізичне безсмертя, перейшовши на вищий рівень існування.

У більшості філософських шкіл переважала практична філософія, яка була тісно пов'язана з проблемами житейської мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням.